Ми проти вас

14

Петер сам-один іде Бйорнстадом. Минає будинки блокової забудови, де він втратив маму і гнувся від татового суму, минає льодову арену, де він знайшов свій дім, іде попри озеро і через стоянки, де він знайшов своїх найкращих друзів, Фрака і Кабана. Коли Петер підписав професійний контракт, в останній вечір перед його від'їздом до Канади вони зіграли разом — тенісним м’ячиком на асфальті, як у часи, коли були малими дітьми. Петер почувався страшенно наляканим, тому друзі казали йому: «Подумаєш, хокей — це ж проста гра. Якщо забрати всю дурню, яку на нього почепили, трибуни, глядачів, рахунок на табло і гроші, тоді все просто. Ключка в кожного, двоє воріт, дві команди».

Звісно, все це вбивав їм у голови Суне, їхній тренер. Хлопці завжди приходили до нього по добру пораду — як життєву, так і для хокею, а тренер був для них батьком більше за їхніх власних татів. Тому Петер зараз іде саме до нього. Через своє місто, до свого тренера, щоб розповісти йому, що отримав останній шанс урятувати їхній клуб.

У старого тренера хворе серце, він схуд, плечі зсутулені, футболка з ведмедем звисає на животі. Суне не має ні дружини, ані дітей, він такий собі генерал у літах, який усе життя був на службі в хокею. «Коли він встиг так постаріти?» — думає собі Петер, а Суне, здається, читає його думки, тому що втомлено посміхається і каже:

— Ти теж не схожий на щойно розквітлу трояндочку, чортяко, от щоб знав собі.

Біля ніг старого радісно дзявкає цуценя, Суне шикає на нього: «Ану чемно поводься! Або хоч зроби вигляд!».

— Як почуваєшся? — запитує Петер.

Суне по-батьківськи поплескує його по плечу й киває на кола під очима в Петера, завбільшки з хокейні ворота.

— Почуваюся десь так, як ти виглядаєш. То що я можу для тебе зробити?

І Петер усе йому розповідає: що він може врятувати ведмедя на футболці Суне, але тільки прийнявши допомогу впливового спонсора, про якого нічого не відомо, і політика, якому ніхто не довіряє. І лише за умови, що він розвалить трибуну зі стоячими місцями й викине з льодової арени «Групу» — тих, хто навесні врятував його, залишивши на посаді.

Суне все слухає. А тоді каже:

— Хочеш кави?

— Я прийшов сюди, щоб отримати пораду, — нетерпляче наполягає Петер.

Суне пирхає, хитаючи головою:

— Дурня це все. Коли я був твоїм тренером і ти мав забивати штрафний, то завжди під’їжджав до кабінки, щоб усі думали, ніби ти запитуєш у мене поради. Це був гарний жест із твого боку — так продемонструвати повагу до свого старого тренера, але ж нам із тобою відомо, що ти завжди вирішував усе сам. Ти й зараз уже вирішив. Тож заходь, вип’ємо кави — може, вона жахлива на смак, зате міцна.

Петер вперто стовбичить у коридорі.

— Але навіть якщо я МОЖУ врятувати клуб, тоді… якщо ти не будеш тренувати команду, виходить, що в мене немає тренера!

Суне у відповідь заходиться булькотливим сміхом. Петер не розуміє, чому той сміється, аж поки не заходить за ним на кухню. Виявляється, чоловіки в будинку не самі. За кухонним столом сидить невідома особа. Суне вдоволено підморгує.

— Це Елісабет Цаккель, думаю, ти її впізнаєш. Вона зовсім недавно зателефонувала мені, щоб повідомити, що приїхала сюди зайняти мою посаду.

Міра Андерссон сидить на сходах невеликої вілли. Чекає на чоловіка, який так і не прийде. Міра пам’ятає, що сказала її колега: «Чоловіки! Знаєш, чому їм не можна довіряти? Тому що вони люблять ЧОЛОВІКІВ! Міро, ніхто так не любить чоловіків, як самі ЧОЛОВІКИ! Вони навіть не можуть дивитися спортивну гру, якщо в ній грають не ЧОЛОВІКИ! Спітнілі, задихані чоловіки, які б’ються з іншими чоловіками, а на трибунах у цей час сидять десятки тисяч інших чоловіків — ось що їм потрібно. Хай мене вхопить чорт, але скоро будуть знімати таке порно, в якому тільки чоловіки, і це саме для гетеросексуальних чоловіків, які не так щоб збуджувалися від чоловіків, ні, вони просто не вірять, що жінки мають достатню компетентність, щоб трахатися!».

Колега вміє розсмішити Міру, і то часто. Як-от на зустрічі з клієнтами, коли один мужик у костюмі чхнув просто поперед себе, оглушливо і навіть не зробивши спроби затулити рота, і тоді колега видала: «Ох, ці чоловіки. Подумайте собі, що було б, якби у вас почалися менструації. Ви ж не здатні приховати від публіки навіть краплю ваших виділень!».

Але сьогодні колега не змогла розсмішити Міру, а тільки засоромила. Весь час, поки вони приятелювали, вона тарабанила, що їм удвох треба заснувати власну фірму. Міра ніколи всерйоз не відхиляла таку ідею, але вважала її смішною вигадкою, чимось таким, що можна порозхвалювати раз на квартал, випивши пів бутля вина, коли зростає рівень зарозумілості. Проте сьогодні колега увірвалася до Міриного кабінету з якимсь аркушем у руці: «Офіс звільнився!». Офіс, про який вони роками мріяли, куди Міра і її колега без проблем могли б переманити кількох із найбільших клієнтів цієї агенції. Місце було ідеальне.

Але Міра сказала своє звичне: «Я зараз не можу, в Петера стільки роботи, та й діти, я мушу бути вдома, заради Майї». Колега перехилилася через її стіл: «Ти знаєш, що наші клієнти перейдуть за нами. Я заощадила достатньо грошей. Якщо не зараз, то КОЛИ?». Міра виправдовувалася, але єдиною перепоною був час. Щоб запустити нову агенцію, доведеться працювати по шістнадцять годин на день, сім днів на тиждень — а як тоді встигати привозити й забирати дітей на тренування та уроки гітари, і влаштовувати лотереї, і бути на батьківських чергуваннях у кіоску на льодовій арені?

Колега серйозно поглянула Мірі в очі: «Міро, ти — це чотири різні жінки. Ти весь час намагаєшся всюди встигати. Бути доброю дружиною, доброю матір’ю, доброю працівницею. Скільки ще це триватиме?».

Міра вдала, ніби уважно переглядає якийсь важливий документ на своєму комп’ютері, але врешті здалася і пробурмотіла: «Ти сказала „чотири“. Дружина, мама, працівниця… а хто та четверта жінка?». І тоді колега знов перехилилася через стіл, вимкнула монітор комп’ютера й нахмурено постукала по екрану, сказавши: «Ось вона, Міро. Коли настане час цієї жінки?». У чорному дзеркальному екрані Міра побачила своє відображення і глянула собі в очі.

Тепер вона сидить на східцях вілли. П’є вино. Чекає на чоловіка, який ніяк не приходить.

Петер простягає руку, Елісабет Цаккель потискає її з виглядом, ніби насправді воліє цього не робити. Її рухи якісь незграбні, наче всередині неї сидить значно менша Елісабет Цаккель і джойстиком намагається керувати більшою Елісабет Цаккель.

— Я бачив вашу гру на Олімпійських іграх… — зізнається Петер.

Цаккель, здається, не знає, що їй робити з цією інформацією, але Суне миттю перебиває:

— Та щоб тобі, Петере, перед тобою учасниця двохсот сорока чотирьох міжнародних змагань! Брала участь в Олімпійських іграх та чемпіонатах світу! І в неї є тренерська ліцензія! Якби вона була мужиком, ти б уже стояв на колінах і БЛАГАВ її взятися за мою роботу!

Петер бере горнятко з кавою, згорблюється біля кухонного стола й вибачливо дивиться на Елісабет Цаккель.

— Але якби ти була мужиком, то вже мала б роботу — в елітній команді, хіба ж ні?

Цаккель підтверджує сказане ледь помітним кивком.

— У мене нема шансів тренувати хорошу команду, тому я вирішила взятися за нікудишню команду й перетворити її на добру.

Петер ображено піднімає брови, Суне голосно регоче, а Цаккель, здається, взагалі не розуміє, що такого вона сказала, щоб заслужити таку реакцію.

— Ви ж справді нікудишні.

Петер мимоволі усміхається.

— Як ти дізналася, що нам потрібен новий тренер? Суне тримав у таємниці свою хворобу…

Він замовкає, зрозумівши, якою буде відповідь. Цаккель не мусить називати ім’я Річарда Тео. Петер п’є каву і каже, трохи сам до себе:

— А він кмітливий, цей Тео. Жінка-тренер…

— Це вашу дочку зґвалтували? — перебиває його Цаккель.

Петер і Суне зніяковіло покашлюють, а Цаккель здається здивованою:

— То це вона? Її зґвалтували? Це зробив гравець, якого ви обоє виховали?

Петер стишує голос.

— То через це ти й приїхала? Як піар-переворот Річарда Тео? Жінка-тренер у хокейному клубі ґвалтівників-чоловіків?.. Журналістам це сподобається.

Цаккель нетерпляче встає.

— Я не буду спілкуватися з журналістами. Це ваша справа. І насрати мені на піар-переворот Річарда Тео, я тут не для того, щоб бути жінкою-тренером.

Петер і Суне косо зиркають один на одного.

— А ким тоді ви будете? — запитує Суне.

— Тренером, — відповідає Цаккель.

Суне чухає живота. Саме він завжди казав, що ми тільки вдаємо, ніби хокей — це складно, бо насправді все не так. Якщо прибрати всю накручену на нього дурню, ця гра стає дуже простою. Ключка в кожного. Двоє воріт. Дві команди. Ми проти вас.

З його саду чути якийсь шум. Суне підіймає погляд і усміхається, але Петер занадто заглиблений у свої думки, щоб упізнати, що це за звуки.

— Я… — починає він, намагаючись говорити тоном дорослого чоловіка, спортивного директора, лідера.

Але його знову перериває шум. «Бах!» Колишній Петер, хлопчик-мрійник, упізнав би цей звук одразу. Петер здивовано дивиться на Суне. «Бах-бах-бах!» — чутно з саду.

— Що це було? — запитує Петер.

— О, мабуть, я забув сказати? — хмикає Суне з усмішкою чоловіка, який чорта лисого міг про таке забути.

Петер встає і йде на звук, який долинає крізь двері на терасу. На подвір’ї за будинком Суне стоїть дівчинка, мала — чотирьох з половиною років, і кидає у стіну шайбу за шайбою, докладаючи всіх зусиль.

— Пам’ятаєш, Петере, як ти колись приходив сюди й робив те саме? От тільки вона краще за тебе забиває. І від початку вміла користуватися годинником! — задоволено оголошує Суне.

Петер спостерігає, як шайба летить у стіну, відбивається і цілу вічність летить назад. Так і є, це проста гра. Дівчинка пропускає один удар і вмить стає такою сердитою, аж щосили гримає ключкою об стіну. Ключка розламується, і тільки тоді дівчинка обертається й помічає Петера. Той бачить, як вона інстинктивно пригинається. І Петер відчуває, як йому в грудях розривається власне дитинство.

— Як тебе звати? — запитує він.

— Алісія, — відповідає дівчинка.

Петер помічає її синці. У нього були такі самі. Він знає, що дівчинка просто збреше, якщо запитати, звідки в неї синці. Діти нізащо не видадуть своїх батьків. Тому Петер присідає навпочіпки і дає малій обіцянку, вклавши в неї весь відчай власного дитинства, від якого тремтить голос.

— Я бачу, ти вже звикла, що тебе кривдять, якщо ти щось робиш не так. Але хокей ніколи не буде так поводитися з тобою. Розумієш, що я маю на увазі? Хокей ніколи не зробить тобі боляче.

Дівчинка киває. Петер приносить їй нову ключку. Алісія далі кидає шайбу. Суне, який стояв за ними, каже:

— Петере, я знаю, що ти вже вирішив рятувати клуб. Та однаково добре нагадати тобі, заради кого ти його рятуєш.

Петер трохи задовго кліпає, дивлячись на старого чоловіка.

— Ти тренував основну команду Бйорнстада, відколи я себе пам’ятаю. І раптом готовий поступитися своїм місцем якійсь… невідомій особі?

Довга пауза означає, що слова «невідома особа» спали на думку Петерові не відразу. Суне дихає напружено і з присвистом:

— Я завжди хотів, щоби «Бйорнстад-Хокей» став не просто клубом. Я не вірю в голи й таблиці, я вірю в знаки і символи. Я вірю, що виховувати людей важливіше, ніж виховувати зірок. Ти теж так думаєш.

— І ти вважаєш, що ця Елісабет Цаккель, у тебе на кухні, думає так само, як ми?

Суне усміхається, але підборіддя повільно викривлюється вбік.

— Ні. Елісабет Цаккель не така, як ми. Але, мабуть, зараз клубу потрібна саме вона.

— Ти в цьому впевнений? — запитує Петер.

Суне підтягує ремінь — через погані справи з серцем його штани стали завеликими. Звичайно, він не хоче віддавати комусь свою посаду, ніхто цього не хоче. Він присвятив клубу все своє життя, але який із нього лідер, якщо він не готовий переступити через свою гордість, коли клубу загрожує крах?

— До дідька, Петере, хіба хтось може мати в чомусь певність? Усе, що я знаю, — що ведмідь має бути символом найкращих характеристик цього міста, але зараз є люди, які хочуть зробити з нього символ усього найгіршого. І якщо ми не перешкодимо тим паскудам, якщо просто дозволимо їм перетягнути всі гроші до Геда, щойно вони досягнуть своєї мети, то який знак ми подамо дітям у цьому місті? Що були просто клубом? Що так буває, коли наважуєшся виступити і сказати правду?

— Але чим Цаккель відрізняється від тебе? — запитує Петер.

— Вона націлена на перемогу, — відповідає Суне.

Чоловіки більше не знаходять слів. Вони мовчки стоять і дивляться, як Алісія кидає шайби в стіну. Бах-бах-бах-бах-бах. Петер заходить до ванної, відкручує кран і стоїть перед дзеркалом, не піднімаючи на нього погляду. Коли він виходить, Цаккель уже взута.

— Куди ви зібралися? — дивується Петер.

— А хіба ми не закінчили? — відповідає Цаккель, начебто вона вже прийняла себе на роботу.

— Ми ж повинні обговорити КОМАНДУ! — нагадує їй Петер.

— Я зварю ще кави, — каже Суне і протискається на кухню.

— Я не п’ю кави, — завважує Цаккель.

— Не п’єте ка-а-ави? — вигукує Суне.

— Я вам казала, щойно прийшла.

— Я думав, то був такий жарт!

Петер стоїть між ними й розтирає долонями повіки.

— Агов, командо! Коли будемо обговорювати команду?

Елісабет Цаккель має такий вигляд, ніби маленька Елісабет Цаккель бігає всередині голови великої Елісабет Цаккель і шукає вимикач.

— Яку команду? — не розуміє вона.

Гра, може, і має бути проста, але люди простими ніколи не бувають. Бах бах бах.