Ми проти вас

5

Лісом іде молодий хлопець — оголений торс, наплічник, на руці витатуйований ведмідь. В офісі сидить адвокатка, на ній добротний одяг, на столі — сімейні фотографії, щойно їй знову телефонували з фірми, яка займається перевезеннями, і вона не розуміє, в чому річ. У цей час по трасі у «джипі» їде невідома особа, у її бардачку лежить список імен.

У всіх вібрують мобільні телефони. Петер Андерссон ще навіть не вийшов із зустрічі в будинку міської адміністрації, а політики вже пустили новину про те, що «Бйорнстад-Хокей» збанкрутував. Вони вже навчилися від дорогих піар-консультантів, що потрібно «контролювати цю історію».

Молодий хлопець у лісі, адвокатка у своєму офісі та невідома особа у «джипі» візьмуть до рук свої телефони. Ніхто не залишиться осторонь.

Усередині людини — цілий світ, але в очах інших людей, як правило, ми маємо шанс показати лише один наш лик. Міра Андерссон — адвокатка, яка має дві вищі освіти, закінчила університети у двох країнах, але у Бйорнстаді вона однаково завжди буде просто «дружиною Петера Андерссона». Бувають дні, коли вона ненавидить себе за те, що це для неї аж так ненависно. За те, що їй цього замало — просто бути чиєюсь людиною.

Міра обідає за письмовим столом, обліплена рожевими записками-стікерами з робочими справами і жовтими — зі списками закупів і доручень, які можна перекинути на інших у їхній сім’ї. Біля комп’ютера стоїть фотографія Лео і Майї. Докори сумління від їхніх поглядів могли б розчавити Міру, якби її думки не перервав тупіт у коридорі.

І зараз Міра, попри те що літо стало для неї пеклом, ледве стримує усмішку, бо їй відомо, хто з колег от-от увірветься в кабінет. Частково через те, що це — єдина людина, крім Міри, яка має залежність від роботи й досі сидить в офісі напередодні святкування Мідсоммара, а ще тому, що двері перед нею ніколи не відчиняються просто, а гупають об стіну. Її колега має майже метр дев’яносто зросту і так голосно говорить, ніби вона такого ж розміру завширшки. Міра не знає іншої людини, яка настільки не вміє програвати, а якщо хтось нарікає на роботу, вона має стандартну відповідь: «Стули рота і вистав рахунок!». Зараз колега, як завжди, починає розмову на середині речення, начебто Міра мала нахабство пропустити його початок:

— …і тут я бачу, що піцерія ЗАЧИНЕНА, Міро! «Зачинено на час ВІДПУСТКИ». Доганяєш? Та що це за люди, які беруть відпустку на роботі в ПІЦЕРІЇ? Це ж установи, які повинні належати до тих, що виконують соціально необхідну функцію, як-от… поліклініки, і… пожежна служба, і… взуттєві крамниці! До того ж я збиралася переспати з цим чуваком на касі, у нього весь час такий сумний вигляд, а найсумніші завжди найкращі в ліжку! Що ти їси? Ще щось залишилося?

Міра зітхає, ніби збирається задмухнути свічки на останньому в своєму житті іменинному торті. Піднімає пластиковий контейнер зі своїм перекусом. Колега видає такий звук, ніби зараз блюватиме.

— Усе доспіле, — каже Міра.

— Це ЩО таке? — стогне колега.

Міра вибухає сміхом. Без особливої причини, і саме тому це так чудово — кілька секунд чогось настільки звичного. Колега має харчові звички, як у підлітка, вона ніколи не запитає: «Що у вас тут смачного?», а просто: «Де найбільші порції?». Вона читає меню так, ніби це оголошення війни. Міра підбадьорливо махає виделкою:

— Оце називають «салат», як бачиш. Ніби м’ясо, але не треба нікого вбивати. Ось, покуштуй!

Колега відхиляється.

— Ніколи в житті, смердить так, ніби ти його витягла з дупи небіжчика.

— Ну ПЕРЕСТАНЬ! — гидливо видихає Міра.

— Що таке? — дивується колега.

— Ти як мала дитина!

— Це ТИ буваєш як мала дитина! Стули рота і вистав рахунок! — бурмоче колега і гепається в крісло, ніби падає з висоти стелі.

Міра хоче щось відповісти, але їй перешкоджає дзвінок. Вона думає, що це Петер, проте на іншому кінці чийсь голос бадьоро запитує:

— Міра Андерссон? Я телефоную з «Джейсоне, транспортні перевезення», ми отримали замовлення на ваше ім’я, п’ятдесят нових коробок для переїзду, можна залишити їх у вашому саду?

Останніх слів Міра вже не чує. Вона бачить, як колега відкриває ноутбук і, прочитавши щось, стає аж біла, а вже наступної миті дзенькає Мірин телефон.

Петер підводиться зі стільця. Більшість політиків з протилежного боку стола не принижують його потисками руки і просто виходять. Але один із них затримується і з удаваною великодушністю висловлює свою думку:

— Петере, це було неймовірно — те, що вам із командою юніорів вдалося зробити минулої весни. Ну справді, це ж нечувано — щоб наші хлопці з цього малого містечка кинули виклик таким силачам. Якби ж вони… перемогли. Тоді б ми, можливо… ну, сам знаєш.

Петер знає. Занадто добре знає. У спорті, де казкам про Попелюшку загрожує вимирання, де хокейні гімназії великих клубів порохотягом висмоктують таланти з клубів малих, «Бйорнстад» зробив усе можливе, щоб продовжувати боротьбу за своє рідне місто. Вони здолали весь шлях, аж до фіналу, але у фіналі грали без своєї найбільшої зірки. І вони перемогли… майже перемогли. Але цього недостатньо.

Бйорнстад — хокейне місто, людей тут виховують за правилом «табло ніколи не обманює». Ти або кращий, або — як усі решта, а кращі не шукають собі виправдань, вони шукають способу здобути перемогу. Всіма доступними засобами, будь-якою ціною. Ми говоримо про «психологію переможця», бо переможцю притаманне щось таке, чого бракує іншим, якась особливість мозку, яку приймають як належне, бо ця людина народилася, щоб стати героєм. Коли в останні секунди вирішується результат матчу, переможець стукає ключкою по кризі й кричить своїм товаришам, щоб дали йому пас, переможець не просить шайбу, а вимагає її. Коли тисячі людей на трибуні, зірвавшись на ноги, ричать, коли інші гравці втрачають упевненість і задкують, переможець робить крок уперед. Ось про яку психологію переможця ми говоримо. Усі мріють стати найкращими, опинитися серед тих, хто забиває останній гол в останню, вирішальну мить сезону, але як же мало з нас можуть таки наважитися схопити цей шанс, коли на карту поставлено… усе. Ось цим і вирізняється переможець.

Років двадцять тому основна команда Бйорнстада могла стати найкращою в країні. Весь сезон тутешні мешканці повторювали одне й те саме: «Бйорнстад проти всіх!». Журналісти з великих міст викреслили їхній клуб зі списків, високооплачувані гравці з команди-суперника недооцінювали місцевих, але у Бйорнстаді з ними щось сталося: коли автобус кілометр за кілометром їхав крізь ліси, коли гравці-суперники зайшли до обшарпаної будівлі й опинилися перед трибунами, які перетворилися на зелені стіни, що зусібіч зустріли їх риком, — тоді ці гіганти затремтіли. Того сезону льодова арена стала замком, туди зійшлося все місто, і коли грала їхня команда, за її спиною стояли всі тутешні мешканці. Ну й чорт з ними, тими грошима великих клубів, — насправді хокей існував саме тут. «Бйорнстад проти всіх».

Але фінальний матч грали на арені суперника, у столиці. На останніх секундах шайба була в Петера Андерссона. Далеко звідтіль стояло посеред лісу містечко, життя або загибель якого залежали від його ключки, — ціле містечко, а що тоді було казати про становище самого спортивного клубу? У хокеї прогалина між елітою та всіма іншими є просто астрономічною, бо тим, хто вибирається на вершечок системи ліг, дістаються всі гроші від телетрансляцій і спонсори-мільйонери, а ті, хто внизу, мусять засвоїти, що «завжди перемагає найкраща команда». Тож коли шайба опинилася у Петера, йшлося про щось більше за очко, більше за гру — для малого міста це був шанс повалити гіганта. Яка ж неймовірна історія відбувалася! Лише цього вечора, після всього лайна, якого зазнали мешканці міста серед глухих лісів, Бйорнстад мав змогу відчути, що ось тепер настав його час. Реальністю ставала саме та казка, завдяки якій усі обожнюють спорт, — казка про те, що НЕ ЗАВЖДИ перемагають найбільші й найбагатші.

Петер ударив по шайбі. І не влучив. Місто затамувало подих, а потім не змогло дихати. Пролунав фінальний свисток, суперники перемогли, на наступний сезон «Бйорнстад» вилетів із вищої ліги і вже не зумів туди повернутися.

Петер перейшов до НХЛ, став професійним гравцем, але отримав травму. Про власну кар’єру можна було хіба мріяти. Потім він повернувся додому і всупереч усім перешкодам створив команду юніорів, яка стала найкращою в країні. Майже найкращою.

Політик, виходячи крізь двері, знизує плечима:

— Петере, виграш усьому зарадить.

Він міг так само сказати те, про що думає: «З тебе, Петере, переможець ніякий. Переможці перемагають. По цьому ми їх і розпізнаємо». Переможець забиває останню шайбу. Переможець не плутає те, що відбувається поза льодом, з тим, що відбувається на арені. Переможець не просить поліцію витягнути з автобуса найбільшу зірку команди саме перед дорогою на найголовніший матч. Переможець знає: у цих краях виграш усьому зарадить, а з другого місця нічого не отримаєш.

Політик знічев’я плескає Петера по плечу.

— Послухай, Петере, а може, ти сприйматимеш усе, що сталося, як нагоду? Як шанс випробувати свої сили на іншій роботі? Можна провести більше часу з сім’єю!

Петерові кортить послати його під три чорти, але він лише мовчки виходить з будинку міської адміністрації. Завертає за ріг, зупиняється під сходами і згинається над клумбою. Переконавшись, що ніхто з тих паскуд його не побачить, Петер блює.

У нього дзвонить телефон. Це Міра. Петер розуміє, що чутки вже поширилися, але не має сили відповісти на дзвінок. Не хоче чути розчарування в голосі своєї дружини і боїться, що в його голосі їй вчується плач. Міра телефонує знову і знову, аж поки Петер не вимикає мобільний. Проблема в тім, що все своє життя Петер віддавав хокейному клубу, і тепер, чорт би їх ухопив, він уявлення не має, ким є без цього клубу. Петер сідає в авто і рушає, так міцно вчепившись за кермо, аж із задирок біля нігтів тече кров.

У «джипі» сидить невідома особа, мовчки стежить за дорогою з-за сонячних окулярів, чогось вичікуючи, міцно затягується сигарою і видихає крізь опущене вікно цівки диму. «Джип» припаркований у затінку під кількома деревами, авто достатньо іржаве й непримітне, щоб ніхто не звертав на нього уваги. У бардачку лежить список імен, з самого початку написано «Петер Андерссон». Коли Петер сідає у своє авто, невідома особа рушає за ним.