Ведмеже місто

8

Це всього лише гра. Вона має вирішальне значення лише для малих, незначних, практично непомітних речей. Як-от — тебе будуть визнавати, до тебе будуть прислухатися. Малопомітні речі, звісно, що з них можна посміятися і назвати їх «непорозумінням» і «перебільшенням». Просто когось гра перетворює на зірок, а інших — на спостерігачів. Просто вона наділяє владою і визначає межі.

Усього лише.

Давід заходить на льодову арену й одразу йде до себе в кабінет — найменшу кімнату в самому кінці коридору. Зачиняє двері, вмикає комп’ютер і вивчає відео вчорашнього матчу суперника. Фантастична команда, кожен гравець — потужна машинерія, з ними позмагатися до снаги тільки Кевіну. Потрібне небачене зусилля всієї команди, щоб у них з’явився хоча б шанс, але Давід знає, що шанс у них є, знає, що кожен із його гравців, якщо потрібно, віддасть своє життя у грі. Давідові зле не від цього. Є одна річ, якої не вистачає команді. Швидкості.

Перша ланка команди юніорів багато років складалася з Кевіна, Беньї і третього гравця, якого звати Вільям Лют. Кевін — геній, Беньї — воїн. А Вільям повільний. Він великий гравець, непогано пасує, тому Давід знайшов тактичні способи, щоб приховати його недоліки у матчі зі слабшою командою, але команда, з якою вони будуть грати, досить сильна, щоб заблокувати Кевіна, якщо не буде іншого, достатньо спритного гравця, який звільнить йому простір.

Давід потирає скроні. Дивиться на своє відображення в моніторі — розкуйовджене руде волосся і втомлені очі. Він встає і йде в туалет. Знову блює.

У більшому кабінеті, через дві кімнати від нього за своїм комп’ютером сидить Суне. Він дивиться той самий запис гри, що й Давід, знову і знову. Колись ці двоє чоловіків бачили на льоду однаково, мали на все однакову думку. Минули роки, Давід подорослішав і вже мав амбіції, а Суне постарів і став упертим. Тепер у них в усьому починаються конфлікти. Коли Давід стверджує, що треба дозволити бійки на льоду, тому що «буде менше травм, якщо хлопці знатимуть, що їм дістанеться, якщо гра була нечесна», Суне відповідає, що це те саме, як і «вірити, ніби поменшає автомобільних аварій, якщо заборонити страхування, бо тоді люди будуть більше хвилюватися за свої автівки». Коли Давід хоче «збільшити навантаження» для юніорів, Суне повторює «якість важливіша за кількість». Давід каже: «Вгору», а Суне кричить: «Униз». Коли нещодавно інші спортивні об’єднання висунули пропозицію, щоб перестати рахувати голи й очки, а також не використовувати таблиці успішності для гравців віком до дванадцяти років, Суне вважав, що це «розумно», а Давід назвав пропозицію «комунізмом». Давід переконаний, що Суне повинен дати йому можливість виконувати свою роботу, а Суне вважає, що Давід має хибне уявлення, в ЧОМУ полягає його робота. Вони ніби двоє чоловіків у траншеях, які надто глибоко вкопалися в землю і більше не бачать один одного.

Суне відхиляється назад, потирає очі й чує, як крісло скрипить під вагою його тіла, коли він зітхає. Він хотів би пояснити Давіду, наскільки самотньою може бути робота тренера основної команди і яким непосильним буває тягар відповідальності. Треба весь час бути готовим підводити погляд, пристосовуватися, змінюватися. Але Давід молодий, він задерикуватий, не готовий слухати і розуміти.

Суне примружується і сам себе картає. А він хто такий? Такий самий? Один із найважчих моментів старіння — потреба визнати помилки, які вже занадто пізно виправляти. Коли маєш владу над життям інших людей, страшніше — розуміти, що часом ти можеш помилитися.

Суне завжди виступав проти того, щоб переводити молодших гравців у доросліші команди, він дуже принципово стверджував, що гравець краще розвивається серед однолітків, і якщо даєш йому шанс надто рано, ризикуєш задушити талант. Проте переглядаючи відеозапис у себе в кабінеті, Суне мусить визнати, що бачить те саме, що й Давід, і, крім них двох, навряд чи хтось це розуміє: без швидкості завтра команді юніорів настане кінець.

Тепер навіть Суне повинен запитати у себе: чого варті принципи, якщо втрачаєш перемогу?

Бйорнстад — достатньо мале місто, аби майже всі знали майже всіх, але достатньо велике, щоб у ньому не бракувало мешканців, яких ніхто не помічає. Роббан Гольтс має сорок з лишком років, борода в нього вже почала сивіти, він чухає її і щільніше закриває шию коміром старої армійської куртки. Коли в цю пору з озера дме вітер, здається, ніби обличчя роздирають привиди. Він іде по іншому боці вулиці і вдає, що має якісь важливі справи, переконуючи себе, що ніхто з перехожих не розуміє, що він просто чекає, коли відчиниться паб «Хутро».

Звідси йому видно дах льодової арени. Роббан, як і всі інші, тільки те й робить, що говорить щогодини про завтрашній матч команди юніорів, — відколи вони виграли чвертьфінал. Хоча у нього залишилось небагато співрозмовників, після того як фабрика звільнила його і ще дев’ятьох дядьків. Можливо, тоді Роббанові історії нікого й не цікавили, але це стало зрозуміло йому лише зараз.

Роббан дивиться на годинник. «Хутро» відкриється за годину. Він удає, що це не має значення. Запихає руки в кишені, коли заходить до крамниці, щоб ніхто не бачив, як вони тремтять. Наповнює кошик продуктами, які йому не потрібні і на які в нього не вистачить грошей, останнім бере слабоалкогольне пиво, ніби це імпульсивна покупка. «Оце? Ну, нехай стоїть собі пару пляшок удома». У невеликому магазині металевих виробів Роббан просить дозволу скористатися туалетом. Там випиває пиво. Вийшовши, балакає ні про що з продавцем і купує кілька специфічних шурупів, які страшенно йому потрібні для меблів, яких не існує. Виходить на вулицю, дивиться на дах льодової арени. Колись він, Роббан Гольтс, був там королем. Колись його вважали талантом ще більшим за Кевіна Ердаля. Колись він був кращим за Петера Андерссона.

Петер розвертає автомобіль на стоянці, виїздить на дорогу, тарабанить пальцями по керму. Коли діти йдуть, його увага знову зосереджується на пульсі. Це просто матч команди юніорів. Просто матч. Просто. Він повторює собі цю мантру, але хвилювання пожирає його. Здається, ніби легені втягують кисень через очниці. Хокей — простий спорт: якщо воля до перемоги сильніша за страх програти, ти маєш шанс. Боягуз ніколи не виграє.

Петер сподівається, що юніори ще занадто молоді, щоб боятися, надто наївні, щоб розуміти, які великі ставки. Хокейна публіка не знає нюансів, для неї є або небо, або пекло. З трибуни їм видно генія або нездару, чогось середнього нема, офсайд ніколи не піддається сумніву, кожне зіткнення завжди або абсолютно чисте, або заслуговує на довічне виключення з гри. Коли Петер у двадцятирічному віці був капітаном команди і повернувся додому в Бйорнстад, майже вигравши фінал вищої ліги країни, його зустрів татів голос з кухні: «Майже? Дідько, не можна майже залізти в човен. Ти або в човні, або у воді. А коли всі інші пацани вже за бортом, нікого не гребе, що ти звалився у воду останнім».

Коли Петер підписав контракт з НХЛ і збирався до Канади, тато сказав йому, щоб «не думав, ніби він якесь цабе». Можливо, старий хотів висловитися м’якше, хотів пояснити, що покірність і наполеглива праця приведуть хлопця до ще вищих вершин. Можливо, від алкоголю його слова прозвучали гостріше. Можливо, Петер не хотів так сильно грюкнути дверима. Тепер це не має значення. Молодий хлопець мовчки покинув Бйорнстад, а коли повернувся додому, для слів було вже запізно. Надгробку не подивишся в очі і не попросиш у нього пробачення.

Петер пам’ятає, як самотньо блукав вуличками, на яких виріс, і розумів, що люди, яких він знав усе життя, дивляться на нього по-іншому. Пам’ятає, як вони раптом обривали розмову, коли він заходив, і на перших порах він нажахано поглядав на годинник перед усіма зустрічами, хвилюючись, що запізнився. Петер з полегшенням зітхнув, коли це минуло і люди стали бачити в ньому спортивного директора, а не зірку. Клуб далі стрімко втрачав позиції у серії, і коли люди почали говорити спортивному директору, що вони насправді думають, він пізнав ту частину себе, яка прагнула, щоб його знову вважали зіркою. Хокейна публіка не знає нюансів.

То чому Петер продовжує? Бо він ніколи не зважував альтернативної можливості. Багатьом складно пригадати, чому вони полюбили цей спорт, але для Петера все просто. Його найбільша любов у хокеї, від першого ж моменту, коли він став на ковзани, — тиша. Усе поза межами льодової арени — холод і темрява, хвороба мами, і тато, який знову прийде додому п’яний… усе це замовкало в голові, коли він виходив на лід. Першого разу Петеру було всього чотири роки, але хокей відразу дав зрозуміти, що вимагатиме від нього тотальної зосередженості. Тому він його і любив. І далі любить.

Чоловік, який хоч і є ровесником Петера, але виглядає на п’ятнадцять років старшим, дивиться, як Петеровий автомобіль проїжджає містом. Чоловік загортається у військову куртку і чухає бороду. Коли їм було по сімнадцять, лише одна людина в цілому місті вважала, що Петер обдарованіший гравець за Роббана. «Мати талант — це ніби випускати в небо дві повітряні кульки: цікавіша не та, яка швидше піднімається вгору, а та, в якої довша мотузка», — часто казав чортяка Суне. Звісно, він мав рацію. Правління клубу і спонсори змусили Суне перевести Роббана в основну команду, хоча тренер наполягав, що хлопець іще не готовий до цього психологічно. Роббан сильно зіткнувся з іншим гравцем, отримав травму і почав боятися; залишок сезону він намагався якомога скоріше відбити шайбу, аби лиш не ризикувати. Коли публіка вперше освистала його, він прийшов додому і заплакав. Коли це сталося вдруге — прийшов додому і випив.

У вісімнадцять Роббан грав гірше, ніж у сімнадцять, а Петер за цей час став гравцем, кращого за якого в цьому місті ніколи не бачили. Коли в нього з’явився шанс грати в основній команді, він був готовий. Роббан почав вагатися щоразу, коли виходив на лід, а Петер не знав страху. Того самого року, коли він поїхав грати в НХЛ, Роббан почав працювати на фабриці. У хокеї не буває «майже». Один гравець здійснив свої мрії, а інший витоптує сніг в очікуванні миті, коли нарешті відчиниться паб.

Половина сходинок униз, п’ять кроків. Звідси вже не видно даху льодової арени.

Суне чує, що Давід виходить зі свого кабінету. Старий чекає, поки відчиняться і знову зачиняться двері до туалету, а тоді пише чотири слова на жовтому клаптику паперу і встає. Заходить у Давідовий кабінет і приклеює записку йому на монітор. Суне не вважає себе релігійним, але зараз звертається до всіх вищих сил, аби не виявилось, що він помилився. Щоб ці чотири слова не зруйнували життя молодого хлопця.

Якусь мить він роздумує, чи не залишитися, щоб дочекатися Давіда, подивитися йому в очі і сказати правду: «Сподіваюся, ти ніколи не перестанеш лаятися. Ніколи не припиниш посилати нас до чорта. Тільки так ти став найкращим». Але Суне лише повертається до свого кабінету й зачиняє двері. Від спорту чоловіки стають непростими — достатньо гордими, щоб відмовлятися визнати свої помилки, але досить покірними, щоб завжди ставити клуб на перше місце.

Повернувшись у кабінет, Давід читає чотири слова, написані на жовтому клаптику: «Амат з дитячої. Швидко!!!».

Це всього лише гра. Вона просто може змінити життя.