Ведмеже місто

23

Петер і Міра прокидаються радісними. Сміються. Саме так вони запам’ятають той день і будуть ненавидіти себе за це. Найжахливіші події в нашому житті мають схожий вплив на сім'ю: ми завжди найчіткіше пам’ятаємо останні радісні миті перед тим, як усе перетворюється на руїни. Секунда перед ударом, морозиво на автозаправці саме перед катастрофою, останній заплив на відпочинку перед тим, як повернешся додому й дізнаєшся страшний діагноз. Пам’ять повертає нас у ті найкращі хвилини, ніч за ніччю, і запитує: «Чи можна було щось зробити по-іншому? Як можна було просто радіти в цей час? Якби можна було знати про те, що станеться, чи вдалося б запобігти цьому?».

Перед трагедією усі ми маємо тисячу різних бажань, а після неї — лише одне. Коли народжується дитина, батьки мріють, що вона буде найунікальнішою, але коли дитина хворіє, у батьків раптом залишається лише одна мрія — щоб у неї все було нормально. Багато років після смерті Ісака Міра і Петер мучилися через докори сумління щоразу, коли сміялися. Вони досі можуть спинитися від сорому, коли почуваються щасливими, і роздумують, чи можна вважати зрадою те, що їхнє життя продовжується, коли їхній син їх покинув. Один із найжахливіших ефектів горя полягає в тому, що ми почуваємося егоїстами, коли не горюємо. Неможливо пояснити, які зусилля потрібні, щоб продовжувати життя після похорону, щоб з’єднати сім’ю з уламків, жити зі шрамами. То про що врешті починаєш просити? Просиш про добрий день. Просто один добрий день. Кілька годин забуття.

Тому сьогодні, на ранок після хокейного матчу, Петер і Міра прокидаються радісними. Сміються. Петер насвистує на кухні, а коли Міра виходить з душу, вони цілуються так, як цілуються дорослі, коли забувають, що вони вже батьки. Лео, якому дванадцять, кривиться і вибігає з-за столу. Мама з татом сміються, їхні губи ще так близько. Просто один добрий день.

Майя чує їх зі своєї кімнати, вона лежить у ліжку, щільно загорнувшись у ковдру. Батьки ще навіть не знають, що вона повернулася, думають, що Майя ночує в Ани. Коли вони заглянуть до її кімнати і здивуються, Майя пояснить, що захворіла, а насправді вона вдягнена у дві тренувальні форми, щоб лоб став достатньо гарячим. Вона не може розповісти батькам правду, не може так безсердечно з ними повестися, вона знає, що цього їм не пережити. Майя розмірковує не як жертва, над якою вчинили насильство, а як той, хто скоїв злочин: усі її думки лише про те, що ніхто ніколи не повинен дізнатися і що треба приховати всі докази. Тому, коли тато повезе Лео на тренування, а мама поїде по покупки, Майя прокрадеться до ванної і відпере одяг, у якому була вчора, щоб ніхто не побачив плям. Вона покладе розірвану блузку в пакет і рушить до виходу. Але на порозі зупиниться і кілька годин стоятиме перед дверима, тремтячи від страху. Вона так і не наважиться піти до сміттєвого бака.

Тисяча бажань було вчора, сьогодні — лише одне.

Кожна сестра Беньї спілкується по-своєму. Молодша, Ґабі, — говорить, середня, Катя, — слухає. Старша, Адрі, — кричить лайкою. Якщо маєш молодших двох сестер і брата, а батько йде до лісу з рушницею і не вертається, стаєш дорослішою значно швидше, ніж потрібно, і, може, жорсткішою, ніж насправді хочеться.

Адрі не дозволяє Беньї виспати похмілля і будить його, щоб він допомагав їй із собаками аж до обіду. Закінчивши роботу, Адрі тягне брата до підсобки, перебудованої на невеликий тренажерний зал, і змушує піднімати тягарі, поки він не проблюється. Беньї не ниє. Він ніколи не ниє. Ще кілька років тому Адрі відтискала прес більше разів, але коли він її наздогнав, то швидко зумів добряче випередити. Адрі бачила, як він перекидав дорослих чоловіків у «Коморі», коли вони сказали щось криве про Катю. На самоті сестри часто про це говорять — про те, що бачать в очах свого меншого брата, коли він не на жарт злиться. Їхня мама завжди каже, що «невідомо, яким би став цей хлопець, якби не хокей», але сестри добре знають, що з нього вийшло б. Вони бачили таких чоловіків у «Коморі», і в тренажерному залі, і в тисячі інших місць. У них зіниці тонуть у темряві.

Хокей дав Беньї прив’язаність, структуру, правила. Але передусім оцінив його найкращі риси: неймовірно добре серце й абсолютно незламну відданість. Сфокусував його енергію на тому, щоби щось створити, а не зруйнувати. Беньї все дитинство спав, тримаючи ключку, і часом Адрі здається, що він і зараз так спить.

Коли менший брат відпускає штангу, скочується з лавки і втретє блює, Адрі подає йому пляшку з водою і сідає поруч на табуретку.

— Ну. В чому проблема?

— Просто я перепив, — стогне Беньї.

У нього дзвонить мобільний. Цілий день чути дзвінки, але Беньї не відповідає.

— Який ти осел — я не про живіт, а про проблему ось тут, — стогне вона і тицяє його у скроню.

Беньї витирає рота тильним боком долоні й малими ковтками п’є воду.

— Та є одна… справа. З Кевіном.

— Посварилися?

— Типу того.

— Ну?

— Просто херня.

Телефон далі дзвонить. Адрі знизує плечима і лягає на лавку. Беньї стоїть позаду, пильнує штангу, коли вона її відтискає. Йому завжди хотілося, щоб сестра далі грала в хокей, вона б вибила все лайно з юніорів. У дитинстві вона кілька років грала в жіночій команді Геда, але врешті мамі стало заважко возити її туди й назад кілька вечорів на тиждень. У Бйорнстаді жіночої команди нема і не було. Беньї часом думає, якою крутою могла б стати його сестра. Вона розуміє гру, кричить на нього за ті самі тактичні помилки, що й Давід. І вона любить цю гру. Як і її брат. Закінчивши зі штангою, Адрі поплескує його по щоці:

— Ви, хокеїсти, нагадуєте собак. Щоб зробити якусь дурницю, вам потрібна лише нагода. А щоб зробити щось добре, мусить бути привід.

— І що? — бурмоче Беньї.

Адрі всміхається і показує на телефон.

— Братику, перестань морозитися і поїдь до Кевіна, поговори з ним. Бо якщо я ще раз почую дзвінок мобільного, ця штанга полетить тобі в голову.

Амат телефонує Майї десять разів. Сто разів. Вона не відповідає. В Амата далі перед очима кожна деталь, він так напружено думає про те, що сталося, аж намагається переконати себе, що йому, можливо, здалося. Що це непорозуміння. Боже, це було б так чудово, якби все, про що він думав, виявилося несправжнім. Він же був таким п’яним. І ревнував. Амат знову і знову набирає номер Майї, але нічого не каже на автовідповідач. Не надсилає повідомлення. Іде в ліс і бігає там, аж поки його не нудить, поки він не втомлюється настільки, щоб не мати сили думати, він бігає весь день, щоб увечері впасти від утоми.

Кевін стоїть у подвір’ї. Всі хокеїсти звикли грати попри біль У всіх є якась травма. Розтягнутий пах, вивихнуте зап’ястя, зламаний палець. Не минає й тижня, щоб хтось із команди юніорів не сказав, як чекає того часу, коли виросте і зможе грати без ґраток на шоломі. «Роздовбав би цей візок із супермаркету!» І хоч усі бачили, що сталося з гравцем основної команди, якому заїхали шайбою і ключками по обличчю, вони цього не боялися, а навіть прагнули. Ще малими вони бачили гравця, якому після матчу наклали двадцять швів на розірвану і пошматовану половину щоки, але коли хтось запитав у нього: «Це дуже боляче?», він лише посміхнувся: «Ну, так, трохи пече, коли снюс у роті».

Недільний вечір, вілла сім’ї Ердаль ідеально прибрана, порожня й тиха. Кевін стоїть у подвір’ї, забиває шайбу за шайбою. Ще хлопчиськом він навчився грати, не зважаючи на біль. Навіть отримувати від болю задоволення. Кровотечі, переломи, рани, струс мозку — це ніколи не впливало на його гру. Але цього разу все інакше. Через дві подряпини на руці шайби летять вище воріт.

Вхідні двері незамкнені, Беньї проходиться віллою і відзначає, що крім сліду на дверях до підвалу, в які хтось добряче гримнувся на п’яну голову, будинок виглядає як завжди. Так, ніби тут ніхто не живе. Беньї стоїть у дверях на терасу, дивиться, як Кевін запускає шайби на сусідські клумби, ніби б’є наосліп. Коли вони зустрічаються поглядами, Кевінові очі налиті кров’ю і розлючені.

— Нарешті! Я тобі тисячу разів дзвонив!

— Я прийшов, — каже Беньї.

— Ти маєш відповідати, коли я тобі дзвоню! — шипить Кевін.

Беньї говорить повільно, брови загрозливо насуплені.

— Здається, ти переплутав мене з Лютом або з Бубу. Я тобі не слуга. І відповідаю, коли хочу.

Кевін штовхає його кінцем ключки. Вона тремтить від його гніву.

— Ти накурився до відключки, чи що? У нас фінал за тиждень, а всі поводяться так, ніби достатньо того, що вже маємо. Ми мусимо зібрати чуваків і пояснити, чого я вимагаю від них цього тижня! Ти маєш бути на місці! Я не стану терпіти, Що ти розчиняєшся, як дим, коли команда найбільше тебе потребує!

Беньї не певен, чи Кевін, кажучи про дим, пожартував, чи він справді такий дурний, що не розуміє іронії. З Кевіном ніколи цього не знаєш. Він один із найрозумніших і водночас найдурніших серед знайомих Беньї.

— Ти знаєш, чому я звалив з вечірки.

Кевін фиркає.

— Аякже, ти ж, бляха, святий серед нас.

Беньї ні на мить не відводить чіпкого погляду. Коли Кевін не витримує і відводить очі, він запитує:

— Кев, що вчора сталося?

Кевін сміється, розвівши руками:

— Нічого. Всі понапивалися. Сам знаєш, як це буває.

— Що сталося з рукою?

— Нічого!

— Я бачив Майю в лісі. Це не виглядало як «нічого».

Кевін розвертається, ніби збирається вдарити Беньї ключкою. Губи його тремтять, зіниці розгорілися.

— То ТЕПЕР тобі це цікаво? А тобі що до того? Ти вчора тут не був! Тобі більше подобається звалити в Гед і зависати там, а не побути з друзями! З твоєю КОМАНДОЮ!

Беньї мовчить і не відводить погляду від вій Кевіна. Той знову опускає очі й б’є по шайбі, вона пролітає так високо над воротами, що могла би підійти під категорію мисливської зброї. Кевін бурмоче:

— Мені бракувало тебе вчора.

Беньї не відповідає, від цього Кевін завжди втрачає самовладання, тому кричить:

— Беньї, тебе ТУТ не було! Тебе НІКОЛИ нема, коли ти мені потрібен! Лют заблював цілу кухню, хтось звалився на двері до підвалу, там залишився великий слід! Ти не доганяєш, що буде, коли повернеться мій старий і побачить це? Ти доганяєш чи вже прокурив собі все на…

— Мені плювати на твого старого. Я хочу знати, що вчора сталося, — перебиває його Беньї.

Кевін швидко ступає п’ять кроків і б’є ключкою по перекладині воріт. Ключка ламається на два гострі, як ніж, снаряди, один з них пролітає на відстані витягнутої руки біля обличчя Беньї, але той навіть не кліпає.

— ПЛЮВАТИ? ТОБІ ПЛЮВАТИ НА МОГО СТА… ти, бляха, невдячне… хто десять років платив за твої ковзани, і ключки, і спорядження? Тобі й на це плювати? Думаєш, твоя стара могла б за це заплатити? Бляха, мій старий правду казав. Він ЗАВЖДИ казав! Ти, Беньї, паразит, ти, бляха, паразит. Можеш лише наживатися на комусь!

Беньї ступає два кроки вперед, лише два. Обличчя закам’яніло.

— Кев, що сталося вчора?

— Що ти хочеш? Що? Це поліцейський допит? У тебе проблеми?

— Не будь слабаком, Кев.

— Це ТИ мені говориш? Смієш говорити, хто тут СЛАБАК? Та це ти, бляха… це ти…

Беньї так швидко рушив на Кевіна, що останні слова той видихнув йому в обличчя. Їхні очі тепер на віддалі двох сантиметрів. Беньї не кліпає.

— Що? Хто я, Кев. Кажи.

У Кевіна пульсує шкіра, сльозяться очі, шия почервоніла, а з одного боку видно синець, ніби від сильного удару кулаком від когось з малими руками. Кевін відступає назад, піднімає шматок розламаної ключки і жбурляє її у ворота, аж чутно віддзвін металу.

— Геть з мого дому, Овіч. Ти вже нажився на моїй сім’ї.

Він не обертається, щоб подивитися вслід Беньї. Навіть коли грюкають вхідні двері.

Вони повертаються додому пізно. Будинок у такому самому стані, як був, коли вони їхали. Син вдає, що вже спить, вони не стукають до його кімнати. На лавці на кухні тато знаходить два аркуші А4 в клітинку, Кевін ретельно розписав статистику кожного періоду матчу. Хвилини гри, кидки, передачі, голи, чисельно гра в більшості і меншості, володіння шайбою, порушення, помилки. Кілька хвилин тато сидить у світлі самої лише лампи, на його обличчі усмішка, яку він уже давно нікому не дозволяє бачити. Він такий гордий, що інший чоловік, більш імпульсивний, на його місці піднявся б нагору і поцілував сина, що спить, у чоло.

Мама помічає те, чого не бачить тато. Картини висять не в тому порядку, бо прибиральниця їх переплутала. Стіл у вітальні стоїть криво. Забутий шматочок целофанової плівки, який застряг під одним кутом дивану. А передусім вона помічає слід на дверях до підвалу.

Поки її чоловік сидить на кухні, вона глибоко зітхає і щосили гримає валізою по дверях. Він миттю прибігає, але вона тільки перепрошує і каже, що перечепилася й випустила з рук валізу. Він допомагає їй встати, обіймає і шепоче:

— Люба, не засмучуйся, це лише двері до підвалу, просто буде невеликий слід.

Потім показує їй акруші й каже:

— Вони виграли!

Вона сміється йому в сорочку.