Ведмеже місто

47

Кажуть, що діти живуть не так, як їх навчають дорослі, а беруть із них приклад. Можливо, це правда. Але часто діти все-таки живуть так, як їх навчили.

Басист прокидається від того, що хтось стукає у двері. Він відчиняє з голим торсом. Беньї сміється.

— Якщо ми йдемо кататися на ковзанах, тобі знадобиться ще якийсь одяг.

— Я чекав на тебе вчора весь вечір, міг би зателефонувати, — розчаровано шепоче басист.

— Пробач, — каже Беньї.

І басист пробачає. Хоч і без особливого бажання. Але як не пробачити хлопцеві, який так на тебе дивиться?

У «Хутрі» нічого не міняється, пахне мокрим хутром тварин і тарілкою з недоїдками, яку хтось забув за батареєю. За столами сидять чоловіки, лише чоловіки. Міра знає, що всі помітили, коли вона зайшла, але ніхто не дивиться на неї. Вона завжди пишалася тим, що була не з полохливих, але серед цих людей не знаєш, на що сподіватися, тому по спині в неї забігали мурашки. Достатньо хоч раз побачити їх у льодовій арені під час матчів основної команди, коли вони кричать усяку гидоту про Петера наприкінці невдалого сезону. Але побачивши їх тут, у тісній кімнаті, коли більшість уже випили, Міра нервує більше, ніж їй хотілося б.

Рамона торкається Міриної руки на барній стійці. Стара жінка усміхається, показуючи криві зуби.

— Міро! Що ти тут робиш? Втомилася нарешті від Петерових непитущих порядків?

Мірині губи ледь помітно розтягуються в усмішці.

— Ні. Я тут, просто щоб подякувати. Я чула, що ти зробила на зустрічі і що їм сказала.

— Не варто дякувати, — бурмоче Рамона.

Міра присувається до стійки і наполягає:

— Ні, варто. Лише ти заступилася за нас, і я хочу подякувати, дивлячись тобі в очі. Хоч я знаю, що в цьому місті ви соромитеся говорити одне одному «дякую».

Рамона сміється і кашляє.

— Зате ти, моя дівчинко, ніколи не була сором’язливою.

— Це правда, — усміхається Міра.

Рамона поплескує її по руці.

— У цьому місті не завжди бачать різницю між тим, що правильно, і що — ні. Але ми вміємо відрізняти добро від зла.

Міра впивається нігтями в стільницю. Вона тут не лише для того, щоб подякувати, їй потрібно дізнатися відповідь на одне запитання. Їй ніяково запитувати про це тут, у пабі. Але Міра ніколи не була боязкою.

— Рамоно, чому вони це зробили? Чому «Група» проголосувала, щоб Петера не звільняли?

Рамона пильно дивиться на неї. Усі в кімнаті замовкли.

— Не знаю, що ти… — починає Рамона, але Міра перебиває її, втомлено піднімаючи долоні.

— Будь ласка, не треба цієї дурні. Не розказуй мені, що нема ніякої «Групи». Вони є, і вони ненавидять Петера.

Міра не озирається, але спиною відчуває на собі погляди чоловіків. Тому голос її трохи тремтить, коли вона каже:

— Рамоно, в мене є голова на плечах, я вмію рахувати. У цьому голосуванні Петер не мав шансів, якби не голоси «Групи» і всіх, на кого вони мають вплив.

Рамона довго не зводить з Міри погляду. Ніхто з чоловіків не встає. Ніхто навіть не ворушиться. Врешті Рамона повільно киває.

— Як я вже казала, Міро: люди в цьому місті не завжди бачать різницю між тим, що правильно, і що — ні. Але ми можемо відрізнити добро від зла.

Мірина грудна клітка здіймається від напруженого дихання, артерія на шиї пульсує, нігті залишають сліди на барній стійці. Раптом у неї дзвонить телефон, вона аж підскакує і намацує його в сумці — дзвонить важливий клієнт, вона вагається, але після семи сигналів відхиляє дзвінок. Тяжко дихає, зціпивши зуби. Піднявши голову, помічає перед собою на барній стійці пиво.

— Це кому? — питає вона.

— Тобі, ненормальна. Здається, ти й справді ні чорта не боїшся, дівчинко моя, — зітхає Рамона.

— Ну, не треба пригощати мене пивом, — винувато бурмоче Міра.

— Це не я, — каже Рамона й поплескує її по руці.

Міра розуміє не одразу. Але вона досить довго прожила в лісі й звикла брати пиво, не запитуючи. Відпиваючи, вона чує, як за її спиною чоловіки в чорних куртках мовчки цокаються. У Бйорнстаді не часто дякують. І не часто перепрошують. Але в такий спосіб вони кажуть, що в цьому місті є ще люди, які можуть тримати в голові дві думки водночас. Що можна хотіти дати по писку спортивному директорові й однаково нікому не дозволити кривдити його дитину.

І що вони поважають ту ненормальну, яка лізе сюди, не маючи страху. Незалежно від того, хто вона.

Повз паб іде Роббан Гольтс. Зупиняється біля дверей «Хутра», усміхається сам до себе. Рушає далі, не заглянувши. Завтра йому на роботу.

Давід лежить на ліжку з тими, кого любить, сміється, коли одна з них намагається придумати ім’я іншому. Для Давіда всі імена звучать як персонажі з мультфільмів, або як ім’я чийогось прадідуся. Але щоразу, коли він сам пропонує ім’я, його дівчина запитує, чому саме таке, а він лишень знизує плечима і бурмоче: «Просто гарне», після чого дівчина гуглить це ім’я разом зі словом «хокеїст» і одразу дізнається, чому Давід його вибрав.

— Я страшенно переляканий, — зізнається Давід.

— Це просто незбагненно, що світ дозволяє нам двом взяти на себе відповідальність за абсолютно нову людину і не вимагає гарантій, — сміється дівчина.

— А якщо ми будемо жахливими батьками?

— А якщо не будемо?

Вона тримає його руку на своєму животі, торкається пальцями його зап’ястя і стукає по склу його годинника.

— Скоро ти матимеш когось, кому зможеш передати свій годинник.

Жанетт довго стоїть біля огорожі, просто все оглядає.

— Боже. У тебе власний собачий притулок, як ти й мріяла. Коли ти малою весь час надокучала з цим, я не вірила, що так і станеться.

Адрі випростується, хоча сказане її зачепило.

— Ет, я ледве даю собі раду. Якщо ще раз підвищать страхувальний збір, доведеться роздати собак і закриватися. Але він мій.

Жанетт гладить її по плечу.

— Він твій. Я пишаюся тобою. Так дивно… часом я шкодую, що повернулася сюди, а часом думаю, що мені взагалі не треба було звідси їхати. Розумієш мене?

Адрі, яка завжди висловлювалася прямо і просто, відповідає:

— Ну… ні.

Жанетт усміхається. Їй бракувало цієї прямолінійності. Коли вони покинули грати в хокей, Адрі пішла в ліс, а Жанетт поїхала в Гед і знайшла там невеликий боксерський клуб. Коли Адрі купила це старе обійстя, Жанетт переїхала до більшого міста і почала займатися єдиноборствами — всіма можливими видами. Коли Адрі завела перших цуценят, Жанетт змагалася у своїх перших поєдинках. Рік минув швидко, вона стала професійною бійчинею. Потім почалися травми, тож вона вивчилася на педагога, щоб було чим зайнятися, поки травми заживали, а коли одужала, виявилося, що вона тепер добра вчителька, але погана бійчиня. У неї зник інстинкт. Після смерті батька мамі потрібна була допомога, брат не міг сам піклуватися про неї, і Жанетт повернулася. Планувала, що це на кілька місяців, але досі тут — тепер вона вчителька у школі і знову частина цього міста. Ця місцина якось дивно хапає тебе за живе, це важко пояснити. З одного боку, тут існують усі можливі недоліки, і список справді довгий, але є кілька переваг, і то настільки добрих, що дають просвіток у цьому лайні. Це насамперед люди. Міцні як ліс, тверді як лід.

— Можна винайняти в тебе якусь комірчину? — запитує Жанетт.

Давід дзвонить у двері будинку Беньї. Відчиняє його мама — втомлена, щойно повернулася з роботи, і каже, що не знає, де її син. «Може, у сестри в Геді, у „Коморі“», — підказує вона. Давід їде туди. Катя стоїть на барі, вона трохи вагається, але врешті каже, що не знає. Він бачить, що це брехня, але не допитується.

Давід виходить із «Комори», і тут до нього гукає один із охоронців.

— Ти ж хокейний тренер, так? Шукаєш Беньї?

Давід киває. Охоронець показує в напрямку льодової арени.

— Він тут проходив, разом зі своїм дружком. Мали з собою ковзани — думаю, на озері лід уже не для катання, тож вони, мабуть, на майданчику за ареною.

Давід дякує. Завертає за ріг, на вулиці темно, хлопцям його не видно, але він їх бачить. Беньї та іншого хлопця. Вони цілуються.

Давід увесь трясеться. Йому соромно й гидко.

— Комірчина? Нащо тобі? — питає Адрі.

— Хочу відкрити клуб єдиноборств, — каже Жанетт.

Адрі хмикає.

— Це ж хокейне місто.

Жанетт зітхає.

— Знаю. О боги, та всім це відомо. Але після того, що сталося… ні, я не думаю, що тепер у місті повинні менше займатися спортом. Навпаки — потрібно більше спорту. Я не дуже знаюся на інших видах, але єдиноборства — це моє. Можу навчити цього дітей.

— Єдиноборства? Це ж тільки бий і товчи — кому вони потрібні? — прикро каже Адрі.

— Це не бий і товчи, це ТАКИЙ САМИЙ СПОРТ, ЯК… — сердито починає пояснювати Жанетт, хоч у глибині душі знає, що Адрі добре відомо, яким спортом вона займалася і чого це їй вартувало, тому що завжди Адрі дзвонила першою після кожного поєдинку і розпитувала, як усе пройшло.

— Ти так скучаєш за єдиноборствами? — питає Адрі.

— Усього лише щодня, — усміхається Жанетт.

Адрі хитає головою. Насуплено прокашлюється.

— Це хокейне місто.

— То що, можна взяти в тебе якусь комірчину?

— ВЗЯТИ? Ти щойно хотіла ВИНАЙНЯТИ!

Вони кидають одна на одну сердиті погляди. А тоді заходяться сміхом. Коли тобі п’ятнадцять, у тебе є друзі. Часом вони повертаються.

Коли Беньї і Кевін були маленькі, вони прокрадалися до кімнати тренерів і рилися в Давідовій сумці. Просто поводились як діти — вони навіть не знали, що там шукають, просто хотіли більше знати про тренера, якого боготворили. Коли Давід побачив їх, вони сиділи й захоплено бавилися його годинником, поки Кевін не впустив його з рук на кам’яну підлогу, аж тріснуло скло. Давід кинувся до них, на мить втратив самовладання, хоча цього з ним майже не траплялося, але того разу він кричав на них так, що дрижали стіни льодової арени.

— Це був годинник мого БАТЬКА, чортові шмаркачі!

Слова застрягли йому в горлі, коли він побачив очі хлопців. Відчуття провини за сказане ніколи так і не залишило його. Потім вони ніколи про це не говорили, але Давід придумав ритуал — лише для цих двох. Час від часу, може, лише раз за весь сезон, коли хтось із них особливо вирізнявся під час матчу, чимось абсолютно незвичайним, демонстрував відданість і мужність, Давід віддавав тому свій годинник, і один із них міг носити його до наступного матчу. Про цей ритуал ніхто не знав — лише Беньї і Кевін, але в цей один-єдиний тиждень на рік, коли одному з них вдавалося отримати годинник, щасливчик ставав безсмертним для іншого. Упродовж тих семи днів усе здавалося чимось більшим, навіть сам час.

Давід не пам’ятає, коли вони перестали влаштовувати це змагання. Хлопці виросли, він про це забув, щодня носив годинник на руці, і навіть не думав, що хтось із хлопців про нього пам’ятає.

Вони так швидко виросли. Усе так швидко змінилося. Найкращі гравці юніорської команди вже подзвонили Давіду — всі хочуть грати у нього в Геді. Він збере там хорошу основну команду — команду, яку завжди хотів. Вони матимуть Кевіна, Філіпа і Люта, разом із якими буде колектив відданих гравців. Сильні спонсори, підтримка місцевої влади, вони покажуть сильні результати. Бракує лише одного. І цей один стоїть зараз на льоду, торкаючись губами іншого хлопця. Давід відчуває, що виблює.

Годинник його батька зблискує на світлі самотнього ліхтаря. Давід повертається до хлопців спиною і зникає непоміченим. Він не може поглянути Беньї в очі. Навіть не знає, чи колись зможе це зробити.

Усі ці години, які проводять разом у роздягальнях гравець і тренер, усі ці ночі в автобусах дорогою на змагання і додому — яка тепер їм ціна? Цей сміх і ці жарти, які ставали все брутальнішими, що довше вони їхали, — Давід завжди думав, що вони об’єднують команду. Жартували то про білявок, то про мешканців Геда, часом про гомиків. Усі сміялися. Вони дивилися один на одного і голосно сміялися. Вони були командою, довіряли один одному, нічого не приховували. Але один із них все ж приховував. Ну, був би це хтось інший. Це зрада.

Надходить вечір, Жанетт підвішує до стелі мішок, набитий піском, і розстилає м’який килим на підлозі комірчини. Адрі допомагає, буркотливо й неохоче. Закінчивши, Жанетт залишається і тренується, Адрі рушає через ліс до міста, аж до району вілл. Уже пізно, тож коли Суне відчиняє двері й бачить, хто прийшов, він одразу питає:

— Щось сталося з Беньяміном?

Адрі нетерпляче хитає головою і каже:

— Як набирають хокейну команду?

Суне розгублено чухає живіт. Відкашлюється.

— Ну… нічого складного в цьому нема, просто починаєш. Завжди є купа малих хлопчисьок, які люблять грати.

— А дівчата?

Суне морщить чоло. Дихає з присвистом від ваги власного тіла.

— Дівчача команда є в Геді.

— Ми не з Геда, — відповідає Адрі.

Він не стримує усмішки, але бурчить:

— Зараз у Бйорнстаді не найкращий час для дівчачої команди. Достатньо тих проблем, що є.

Адрі схрещує руки.

— У мене є подруга, Жанетт, учителька в школі. Вона хоче відкрити клуб єдиноборств у мене в комірчині.

Губи Суне ніби куштують на смак незнайоме слово.

— Єдиноборства?

— Так. Єдиноборства. Вона крута. Була на професійних поєдинках. Малим вона сподобається.

Суне знову чухає живіт, тепер обома руками. Намагається увіпхати до своєї свідомості те, що має статися.

— Але ж… єдиноборства? У нашому місті не займаються єдиноборствами. Ми ж хокейне…

Але Адрі вже пішла. Цуценя миттю кидається їй услід. Суне бурмоче і лається, але йде за ними.

Коли Давід був малим, він вважав свого тата непереможним супергероєм — так буває з татами. Цікаво, чи стане він таким для свого сина? Тато вчив його їздити на ковзанах, терпляче й турботливо. Він ніколи не вдарив його, а Давід знав, що інші тати часом так робили, але його — ніколи, його тато читав йому казки і співав колискові, не сварився, коли син пісяв у штани в магазині, не кричав, коли він розбив м’ячем вікно. Батько був великим у житті, гігантом на льоду, нещадним і невразливим. «Справжній чоловік!» — завжди хвалили його тренери. Давід стояв біля бортика і вбирав кожну похвалу, наче сказане стосувалося його самого. Тато все робив з певним наміром, ніколи не сумнівався — ні в спорті, ні в поглядах. «Можеш стати ким хочеш, тільки не гомиком», — часто сміявся він. Але часом, за столом на кухні, він ставав серйознішим: «Давіде, запам’ятай собі, гомосексуалізм — це зброя масового знищення. Це проти природи. Якщо всі стануть педиками, людство вимре за одне покоління». Постарівши, тато часто дивився новини й репетував: «Це не сексуальна орієнтація, це — тренд! І вони — меншість, яка зазнає утисків? Та в них є свій ПАРАД! Як тоді їх можуть утискати?». Коли тато випивав, то складав пальці однієї руки колом, просовував туди вказівний палець іншої і казав: «Ось це працює, Давіде!». Після чого з’єднував кінцями два вказівні пальці: «А так — ні!».

На все, що складалося погано, тато говорив «підарсько». Якщо щось не працювало, воно було «гейським». Це були не просто поняття, а прислівники і прикметники, мовна зброя.

Давід їде назад до Бйорнстада. У машині він плаче від люті. Йому соромно. Гидко. Від самого себе. Усе своє життя в хокеї він тренував хлопчика, любив його, як сина, відчував його любов до себе, як до тата. Немає відданішого гравця за Беньї. Ні в кого нема такого великого серця. Скільки разів після матчу Давід обіймав шістнадцятого номера і казав йому про це? «Беньї, ти найвідважніший чортяка з усіх, кого я знаю. Найвідважніший з усіх».

І після всіх годин у роздягальні, всіх ночей в автобусах, усіх розмов і жартів, і крові, і поту, і сліз, цей хлопець не наважився розповісти тренерові свою найбільшу таємницю.

Це зрада — Давід упевнений, що це найгірша зрада. Цьому нема іншого пояснення; яким невдахою має бути дорослий чоловік, аби такий войовничий хлопець подумав, що тренер буде менше ним пишатися, якщо виявиться, що він — гей?

Давід ненавидить себе за це — за те, що так і не став кращим за свого тата. У цьому ж і полягає завдання сина.

Адрі з Суне ходять від одного будинку до іншого, і щоразу, коли відчиняються двері й хтось багатозначно піднімає очі до неба, даючи зрозуміти, що вже трохи пізно стукати у двері порядним мешканцям, Суне запитує, чи є в будинку малі дівчатка. Адрі потім буде розповідати про той вечір, як про легенду, і скаже, що це нагадувало історію, коли фараон ходив по Єгипту, розшукуючи Мойсея. Адрі не дуже знає Біблію, треба це визнати, зате вона крута в іншому.

Кожен запитує в неї: «Здається, жіноча команда є в Геді?», і щоразу вона відповідає одне й те саме. Поки не натискає на дзвоник і двері не відчиняє хтось, хто ледве дістає до клямки.

Дівчинці чотири роки, вона стоїть у передпокої, де нема ламп, у будинку, де все кричить про побої. Порухи її рук злякані, вона стоїть навшпиньки, ніби готова будь-якої миті втікати, її вуха постійно прислухаються, чи не чути кроків на сходах. Але широко розплющені очі не кліпаючи дивляться на Адрі.

Поки Адрі опускається навпочіпки, її серце встигає не раз розбитися. Вона сидить на колінах і дивиться на дитину. Адрі бачила війну, бачила страждання, але до цього неможливо звикнути. Ніколи не знаєш, що сказати чотирирічній дитині, коли їй боляче і вона вважає, що це нормально, тому що ніколи не мала іншого життя?

— Ти знаєш, що таке хокей? — шепоче Адрі.

Дівчинка киває.

— Умієш грати? — питає Адрі.

Дівчинка хитає головою. В Адрі стискається серце і надломлюється голос.

— Це найкраща гра на світі. Найкраща на світі. Хочеш навчитися?

Дівчинка киває.

У глибині душі Давід прагне повернутися в Гед, обійняти хлопця і сказати, що тепер він знає. Але він не може змусити себе викрити того, хто не хоче розповідати з власної волі. Великі таємниці перетворюють нас на малих людей, особливо коли ми — ті, від кого треба приховувати ці таємниці.

Тому Давід їде додому, тримає руку на животі своєї дівчини і робить вигляд, що його сльози — через дитину. Він матиме успішне життя, отримає все, про що мріяв: кар’єру, успіх, титули, він буде тренувати непереможні команди легендарних клубів у багатьох країнах, але ніколи не дозволить іншому гравцю грати під шістнадцятим номером. Він буде завжди сподіватися, що одного дня з’явиться Беньї і захоче свій светр.

На кладовищі у Бйорнстаді на одному з надгробків лежить шайба. Текст написаний дуже дрібно, щоб помістилися всі слова. «Таки найвідважніший чортяка з усіх, кого я знаю». Біля шайби лежить годинник.