Ведмеже місто

33

Коли Майя була малою і її щось засмучувало, вона завжди лягала спати. Просипала все, що створювало труднощі. Коли їй було півтора року, вони з мамою їхали орендованим автомобілем в центрі Торонто, і на одному з найбільших перехресть міста в них заглох двигун. Їм сигналили автобуси, на них кричали таксисти, Міра кричала по телефону на нещасного адміністратора прокатної фірми. Тим часом півторарічна дівчинка роззирнулася, широко позіхнула, заснула і міцно спала, аж поки вони за шість годин не повернулися в готель.

Тепер Міра стоїть у коридорі свого будинку і дивиться крізь відчинені двері на доньку, яка лежить у ліжку. Майї п’ятнадцять, а вона й далі засинає, коли їй боляче. Ана лежить біля неї під ковдрою. Можливо, після того, як поховаєш власну дитину, сприймаєш усе по-іншому, а може, всі батьки відчувають те саме, але єдине, чого Міра завжди бажала своїм дітям, — це щоб вони мали здоров’я, були в безпеці і знайшли найкращого друга.

Тоді можна пережити все. Майже все.

Давід запам’ятає цей матч назавжди. Він цілими ночами розповідатиме своїй дівчині про останні хвилини гри, легенько постукуючи по її животу й просячи пошепки: «Не засинай! Я ще не дійшов до найцікавішого!». Знову і знову він буде переказувати, як Амат кидався вперед і блокував головою стільки кидків шайби, аж суддя врешті не витримав і відіслав його, щоб перевірили, чи на шоломі немає тріщин. І як Лют грав довше за всіх, а ті кілька хвилин не на арені був як герой на лавці запасних: ніхто так не плескав по спинах своїх товаришів, не підбадьорював їх і не піднімав виснажених гравців з лавки, як він. Коли втомлений Бубу вертався з майданчика, зашпортався об поріг і повалився всім тілом, саме Лют підхопив його і приніс пляшку з водою. А тим часом Філіп грав як досвідчений дорослий гравець, без помилок. А Беньї? Беньї був усюди. Давід бачив, як йому запустили шайбою в ногу — якраз вище ковзана, і так сильно, що помічник тренера Бенґт схопився на лавці за свою ногу й заохкав:

— Навіть МЕНІ боляче!

Беньї грав попри біль, уся команда була готова пробити лобом стіну і продовжувати. Кожен перевершив самого себе. Кожен грав на межі своїх можливостей. Вони виклалися на всі сто, жоден тренер не міг би вимагати більшого. Вони старалися з усіх, справді з усіх сил.

Але цього було замало.

Коли суперники в останню хвилину зрівнюють рахунок до 3:3, падає на лід уся команда, і два десятки батьків на трибунах, і місто серед лісу. У перерві перед додатковим часом три гравці блюють. Ще двоє не можуть повернутися в гру, бо їм судомить м’язи. Светри у гравців аж мокрі, кожна клітина їхніх тіл вичавлена. Та однаково минає понад п’ятнадцять хвилин, перш ніж суперникам востаннє вдається їх перебороти. Вони кружляють, ніби несамовиті, але врешті Беньї не встигає домчати, Філіп вперше пропускає ділянку, Лют не дотягується ключкою, Амат на частку секунди запізнюється, щоб прикрити удар.

Увесь «Бйорнстад-Хокей» падає на лід, коли суперники танцюють навколо, коли їхні батьки та друзі ураганом налітають, святкуючи перемогу. Лише тоді, коли крики «Золото!» разом зі співом переміщуються до роздягальні переможців, Філіп, Бубу, Лют і Амат невтішно сунуть до себе. Дорослі чоловіки й жінки далі сидять на трибуні, затуливши долонями обличчя. Двоє малюків розпачливо плачуть у маминих обіймах.

Нема на цій планеті більшого мовчання за те, яке охоплює два десятки сердець після поразки. Давід заходить до роздягальні, бачить своїх побитих і розгромлених гравців, які лежать на підлозі й на лавках — більшість із них настільки втомлені, що навіть не можуть зняти з себе захист. Бенґт стоїть поруч і чекає, що скаже тренер, але Давід лишень розвертається і виходить геть.

— Куди це він? — питає хтось із батьків.

— Ми не вміємо програвати, бо той, хто вміє, програє часто, — бурмоче Бенґт.

Йому простягає руку капітан команди суперників. Він уже прийняв душ і перевдягнувся, але светр укритий плямами від шампанського. Номер шістнадцять з Бйорнстада й далі лежить на спині — на льоду і в ковзанах. Трибуни майже порожні.

— Хороша гра, чуваче. Якщо коли-небудь захочеш змінити клуб, приходь грати з нами, — каже капітан.

— Якщо коли-небудь захочеш змінити клуб, приходь грати зі МНОЮ, — відповідає Беньї.

Капітан сміється й допомагає Беньї встати, але помічає, як він скривився.

— Ти в порядку?

Беньї непевно киває, але всю дорогу в коридорі спирається на свого візаві.

— Вибачай, що я… ну, сам знаєш… — каже Беньї, махнувши рукою на розбиті лампочки на стелі.

Капітан голосно регоче:

— Ти серйозно? Хотів би я, щоб ми самі додумалися таке вам влаштувати. Ти крутий чортяка. Чуваче, ти реально псих, але крутий.

Вони розходяться, міцно потиснувши один одному руки. Беньї заповзає до роздягальні й лежить на підлозі, навіть не намагаючись зняти ковзани.

Ґабі з двома малюками йде коридором, минаючи інших дорослих в зелених шарфах і светрах з ведмедем, комусь киває, когось не помічає. Чує, як чийсь тато називає суддю «недорозвинутим». Потім ще хтось бурмоче: «Краще б та сволота на кухні в себе свистіла». Ґабі веде дітей до авто, не чекаючи Беньї: вона не хоче, щоб їм довелося чути це все, і знає, як її назвуть, коли вона зробить комусь зауваження. Коли вони виходять на вулицю, її донька, яка ще не навчилася добре вимовляти «р», питає:

— Мамо, а що таке «куйва»?

Ґабі пробує віджартуватися, але дитина наполягає і показує пальчиком у бік коридору.

— Один дядько так сказав. «Суддя — куйва мала!»

Ще за чверть години Давід повертається з повним пакетом шайб. Іде роздягальнею і роздає їх кожному гравцеві. Хлопці по черзі читають п’ять літер, що написані на шайбах. Хтось усміхається, хтось починає плакати. Бубу прокашлюється, встає і, дивлячись на свого тренера, каже:

— Тренере, я перепрошую… хочу запитати…

Давід підіймає брови, а Бубу киває на шайбу:

— Ти ж не… ну, знаєш… ти не став голубим, чи як?

Сміх може стати спасінням. Регіт може об’єднати групу. Залікувати рани, вбити мовчання. Роздягальня труситься від реготу, аж доки Давід, широко всміхаючись, киває і каже:

— Завтра після повернення додому буде додаткове тренування, біг у лісі. Бубу для вас заслужив.

Бубу миттю пригинається під ураганом кульок зі змотаної ізострічки.

Передостанню шайбу в руках тримає Беньї. Остання для Бенґта. Давід поплескує свого помічника по плечу й каже:

— Бенґте, я повертаюся нічним поїздом. Для вас заброньований готель, я сподіваюся, ти подбаєш про хлопців.

Бенґт киває. Дивиться на свою шайбу. Читає написане слово і сльози крапають на спортивну куртку. «Дякую».

Ґабі здригається, коли Бубу стукає у вікно її машини; діти позасинали ззаду, вона сама майже задрімала.

— Сорі… ти сестра Беньї, еге ж? — питає Бубу.

— Так, а що? Ми чекаємо на нього, він сказав, що не залишиться на ніч у готелі, поїде з нами. Він передумав? — дивується Ґабі.

Бубу хитає головою.

— Він досі в роздягальні. Ми не можемо зняти з нього ковзани. Він попросив покликати тебе.

Підійшовши до Беньї, Ґабі спершу говорить, що любить його. Потім каже, як же їм несамовито пощастило, що їхня мама сьогодні мусила працювати і не змогла приїхати на матч, тому що якби вона дізналася, що її син грав майже весь третій період і п’ятнадцять хвилин додаткового часу зі зламаною ногою і при цьому їздив більше за інших гравців, то прибила б його.

На стоянці перед автобусом Філіп довго стоїть мовчки біля своєї мами. Вона витирає йому щоки. Він каже пошепки:

— Вибач. Це я винен. Останній гол. Це я недопильнував. Вибач.

Мама обіймає його так, наче він знову став малим, хоча тепер її син такий великий, що міг би підняти її однією рукою.

— Серденько моє, заради всього на світі, за що ж ти можеш просити вибачення? Що ж такого ти зробив, щоб просити за це вибачення?

Мама гладить його по щоці, вона знає ці відчуття, вона сама колись стояла, розбита, на лижні після змагань, аж поки краплі поту не перетворилися на кристалики льоду, і відчувала те саме. Вона знає, що дає спорт і що забирає натомість. У них перед очима миготять усі перешкоди, які подолав цей хлопець: елітні табори, куди його не брали, збірні, куди ніхто не запрошував, матчі, які він дивився з трибуни. Мама обіймає свого шістнадцятирічного сина, який тренувався щодня ціле своє життя саме заради цього матчу. Завтра він прокинеться, встане з ліжка і почне все спочатку.

В одному будинку в кімнаті на підлозі біля ліжка своєї найкращої подруги сидить Ана, згорбившись над ноутбуком на колінах. Часом неспокійно поглядає на ліжко, щоб переконатися, що Майя не прокинулася. Тоді знову заходить на ті сторінки в інтернеті, куди стане писати вся школа, щойно дізнається про те, що сталося. Прокручує тиху стрічку ще не оновлених статусів, якісь фотографії котиків і смузі, кілька розчарованих коментарів про програш юніорів у фіналі. Більше нічого. Поки що. Ана ще раз перезавантажує всі сторінки. Вона прожила тут усе своє життя, їй відомо, як швидко поширюється інформація, хтось виявиться знайомий з кимось, чий брат серед копів, або чий друг працює в місцевій газеті, або чия мама — медсестра в лікарні. Хтось комусь щось розповість. І розверзнеться пекло. Вона оновлює сторінки — знову, знову і знову. Сильніше і сильніше клацає по клавіатурі.

Бах. Бах. Бах. Бах. Бах.

Бенґт каже команді, що готель заброньований, спонсори заплатили, тож хлопці можуть користуватися всім, що пропонує готельний сервіс, виспатися і завтра повертатися додому. Гравці запитують, куди пішов Давід. Бенґт відповідає, що їхній тренер поїхав додому, щоб бути на місці, коли поліція відпустить Кевіна.

— А якщо хтось хоче їхати додому? — питає Лют.

— Вирішуйте, як краще, ми все влаштуємо, — відповідає Бенґт. Жоден із гравців не захотів залишатися. Вони команда, вони повертаються до свого капітана. Тієї ночі на півдорозі додому новина вибухне в їхніх телефонах. Чому Кевіна затримала поліція, в чому його звинувачують і хто на нього заявив. Один із гравців починає: «Та про що мова? Я бачив їх на вечірці! Вона ж САМА на нього лізла!». Потім докидає ще один: «Бляха, яка дурня! Я бачив, як вони піднімалися до його кімнати, вона йшла ПЕРША!». Далі третій коментує: «Так ніби вона не хотіла! Ви ж бачили, як вона вдягнулася?!».

Усі вони чудово вміють вимовляти літеру «р». Коли один вимовляє «та мала курва», інші теж не мовчать.

У ліжку в своїй кімнаті, серед ключок, шайб і хокейних светрів, прокидається молодший брат — від того, що в кімнаті поруч найкраща подруга його сестри щосили жбурляє комп’ютер об стіну. Ніби сподівається, що люди, які написали те, що вона в ньому прочитала, також розіб’ються на тисячу уламків.