Ведмеже місто

9

В усіх дорослих бувають дні, коли здається, що вичерпалися внутрішні сили. Коли вже не знати, заради чого ми так важко билися весь цей час, коли нас ховають під собою реальність і рутина, коли не знаєш, чи довго ще протримаєшся. Дивина в тому, що жити в цьому стані і не зламатися можна набагато більше днів, ніж нам здається. Жахіття в тому, що ми ніколи не знаємо точно, скільки ще днів протримаємося.

Коли її сім’я спить, Міра обходить будинок і всіх перераховує. Мірина мама завжди рахувала своїх дітей — Міру та її п’ятьох братів і сестер, вона робила так щоночі. Мама завжди казала, що не розуміє, як можна мати дітей і не перераховувати їх, як можна не боятися щомиті їх втратити. «Один, два, три, чотири, п’ять, шість», — Міра чула мамин шепіт у будинку, кожна дитина лежала в безпеці, заплющивши очі, і кожна знала, що її бачать і оберігають. Для Міри це один із найпрекрасніших спогадів дитинства.

Вона їде через ліс з маленького Бйорнстада до більшого міста. Добирання до роботи займає більше часу, ніж могли би витерпіти нормальні люди, але для Міри дорога однаково минає напрочуд швидко, якщо врахувати, що коли вона виходить з авто, їй здається, ніби вона перетнула Всесвіт. Попри те, що це більше місто в десятки разів менше за столицю, де вона народилася, світ тут інший, ніж той, що серед дерев. Він більший. Тут є колеги — для заохочення і дискусій про літературу, мистецтво і політику, є супротивники, з якими змагаєшся і б’єшся.

Міра часто чує, що людям дивно: вона взагалі не розуміє хокею, але вийшла заміж за хокеїста. Але це не зовсім так: вона не розуміє лише тренувань. А от матчі їй видаються цілком логічними. Адреналін, прагнення, що балансує на межі зі страхом, стрибок зі скелі, а далі — злетіти або впасти… Це Міра розуміє. Ті самі відчуття вона переживає в залі суду чи в кімнаті переговорів. Юриспруденція — також гра, у ній діють інші правила, але все зводиться до того, чи ти за природою гравець, чи ні. Як кажуть у Бйорнстаді: «У деяких людях причаївся ведмідь».

Можливо, тому Міра, яка до дев’ятнадцяти років ніколи не жила в місті, де було менше мільйона мешканців, попри все змогла створити дім серед людей лісу. Вона розуміє їхню любов до боротьби і поділяє її. Вона знає: битва за власний успіх саме тому так запалює — а лише богам відомо, як пробивалася Міра під час навчання на юриста, в оточенні дітей багатіїв, яким ніколи не доводилося мити посуд вечорами в сімейному ресторанчику, — бо ця боротьба ніколи не закінчується. Ти ніколи не позбудешся страху впасти з вершини, тому що знову можеш заплющити очі й відчути напруження і біль від кожного кроку на шляху вгору.

У Петера болить живіт, уже коли він тільки заходить у кабінет генерального директора. Там розгардіяш, безладно розкидані старі фотографії й кубки, кілька пляшок дорогого алкоголю на столику в кутку, ключки для гольфу і напівпрочинена шафа, в якій видно костюм на зміну і чисті сорочки. Одяг директору знадобиться — він сидить за письмовим столом і поїдає канапку так, ніби вівчарка пробує зжерти повітряну кульку, наповнену майонезом. Петер стримується, аби не почати витирати серветкою письмовий стіл і директора, або принаймні не зачепити директора.

— Можеш зачинити двері? — каже директор, не перестаючи жувати.

Петер глибоко вдихає і відчуває, як стискаються нутрощі. Він знає, що в цьому місті всі вважають його наївним, бо він начебто не розуміє, до чого все йде. А він просто завжди мав надію. Але й вона зникає, щойно Петер зачиняє двері.

— Ми віддамо Давіду місце тренера основної команди, — промовляє директор ніби у відеоінструкції про слабенькі навички дипломатії.

Петер гірко киває. Директор струшує з краватки крихти хліба.

— Усі знають, що ви із Суне дуже близькі… — заходячи здалека, каже він, ніби перепрошуючи.

Петер нічого не відповідає. Директор витирає пальці об штани.

— Ну, не треба так реагувати, дідько, я ж не продав твоє цуценя в китайський ресторан. Петере, ми мусимо найперше дбати про клуб!

Петер не піднімає погляду від підлоги. Він командний гравець, він завжди ідентифікував себе з цією характеристикою. В основі цього — розуміння власної ролі та її обмежень. Сьогодні йому доведеться повторити собі ці слова багато разів, змусити розум узяти гору над серцем. Саме Суне вмовив Петера стати спортивним директором, а коли йому бувало важко, двері до кабінету Суне завжди були відчинені.

— За всієї поваги — ви знаєте, що я не погоджуюся з цим рішенням. Думаю, Давід ще не готовий, — тихо відповідає Петер.

Він не дивиться в очі гендиректору, ковзає поглядом по стінах, ніби чогось шукає, хоча насправді він завжди уникає прямого зорового контакту, коли почувається дискомфортно. Міра каже, що він «стріляє невидимих глиняних голубів», щойно опиняється в найменшому конфлікті; Петер навіть не може зауважити, що отримав замало решти у крамниці, його заливає холодний піт і опосідає бажання згорнутися калачиком. На стіні за спиною в директора висять картини й вимпели — на одному з них, старому і вибляклому, написано: «Культура, рівноправність, солідарність». Петер хотів запитати директора, що, на його думку, означають ці слова зараз, коли вони мають вигнати чоловіка, який усе тут створив. Але він мовчить. Директор плескає руками.

— Нам відомо, що Давід працює жорсткими методами, але це дає результат. Спонсори зробили великі інвестиції… та до дідька, Петере! Вони врятували нас від банкрутства. У нас є шанс за кілька років створити тут щось велике — і тільки з власних продуктів з команди юніорів.

Петер уперше за всю розмову дивиться в очі директору і роздратовано відповідає, зціпивши зуби.

— Ми тут не для того, щоб виготовляти «продукт». Ми не цвяхи робимо. Ми виховуємо людей. Наші хлопці — це плоть і кров, а не бізнес-плани і кінцевий прибуток, робота з дітьми не має бути фабрикою, хоч як би цього не прагнули деякі спонсори…

Петер прикусує себе за язик, не доказавши останніх слів. Директор чухає бороду. Чоловіки виглядають втомленими. Петер знову втуплює погляд у підлогу.

— Суне вважає, що Давід занадто тисне на юніорів. Боюся й думати, що станеться, якщо це так, — бурмоче Петер.

Директор усміхається. Знизує плечима.

— Знаєш, Петере, що стається з вугіллям під екстремальним тиском? Воно перетворюється на діаманти.

Сім’я Андерссонів ніколи не грає в «Монополію», і не через те, що батьки не хочуть, а тому що діти проти. Останнього разу під час гри Міра запхала ігрову дошку в камін і пригрозила, що спалить її, якщо Петер не зізнається, що шахрував. Мама з татом настільки азартно прагнуть перемоги, що Майя і Лео просто ніколи не хочуть змагатися з ними. Лео любить хокей, бо йому подобається приналежність до команди, але, напевно, він волів би бути менеджером зі спорядження, а не центральним нападником. Майя вибрала гітару. У цьому занятті не можна змагатися, хоч її мама справді (справді!) усіма способами намагалася з’ясувати, чи бувають змагання з гри на гітарі. Останній спогад Майї про спорт такий: у шестирічному віці вона програла змагання з настільного тенісу, бо інша дівчинка налетіла на неї, і Майя впала. Після цього тренер, який мав вручати медалі, закрився у комірчині, щоб Міра не знайшла його. Доньці довелося всю дорогу додому заспокоювати маму. А потім вона сказала, що хоче музичний інструмент.

Міра ще ніколи не відчувала такої гордості і нікому так не заздрила, як тоді, коли почула, як у гаражі її донька вперше підключила підсилювач до гітари і грає Девіда Боуї разом із татом, який сидів на ударних. Вона ненавиділа й обожнювала Петера за те, що йому вистачило такту вивчити свою партію. Що він зміг бути близьким із Майєю, коли та закохалася в мистецтво музики.

Петер відчуває такий тягар у грудях — аж не може встати зі стільця. Директор намагається говорити довірливо:

— Члени правління хочуть, щоб ти сказав Суне і також давав інтерв’ю журналістам. Нам важливо показати, що це наше спільно ухвалене рішення.

Петер потирає брови кісточками пальців.

— Коли?

— Відразу після фіналу юніорів.

Петер здивовано піднімає погляд.

— Ти маєш на увазі півфінал? Завтра?

Директор спокійно киває головою.

— Якщо вони програють півфінал, Давід не отримає роботи. Тоді правління вибере когось іншого. В такому разі нам знадобиться ще тиждень-два часу.

Петерові захитався світ.

— Ти з мене знущаєшся? Ви збираєтеся звільнити Суне, а тоді взяти когось з НІЗВІДКИ?

Голова директора знову хитнулася з боку на бік. Він відкрив пакетик із чипсами і запустив у рот цілу жменю, а потім струсив з піджака сіль.

— Петере, будь ласка, та не будь наївним! Якщо юніори виграють фінал, ми отримаємо стільки уваги, що не знатимемо, куди її дівати. Спонсори, місцева влада, усі захочуть бути з нами! Але правління не цікавить результат «майже»… поглянь на нас. Поглянь на клуб…

Директор занадто рвучко плескає в долоні й далі говорить, навіть не звернувши уваги на потік крихт від чипсів з його рота.

— Ну не роби з себе праведника, Петере! Ти ж не працюєш годинами в цьому клубі заради якогось «майже», ти став спортивним директором не для «майже». Нікого не цікавить, наскільки добре боролися хлопці, усі запам’ятають тільки результат поєдинку. Давід ще недосвідчений, щоб бути тренером основної команди, але ми будемо поблажливі у разі перемоги. Якщо ж не переможемо… Господи… ти знаєш, які в цьому житті правила: ти або перемагаєш, або залишаєшся ніким.

Вони довго дивляться один на одного — генеральний директор клубу і спортивний. Більше нічого не кажуть, бо все і так зрозуміло. Якщо Петер не дотримається лінії правління і спонсорів, його теж можуть замінити. Клуб понад усе. Завжди.

У їхній сім’ї усі дуже різні. Нехай Міра більше не нагадує, що Петер узагалі-то ЗІЗНАВСЯ, що шахрував, вона досі час від часу освіжає у пам’яті історію з тією ігровою дошкою до «Монополії», і їй… соромно. Відколи народилася перша дитина, Міра щомиті відчуває себе поганою матір’ю і то з будь-якої причини. Бо вона не розуміє їх, не має терпіння, не знає, як усе має бути, не готує смачніший перекус, і взагалі далі хоче від життя більшого, ніж просто бути мамою. Міра чує, як інші жінки у Бйорнстаді зітхають за її спиною: «Ох-ох, вона ж працює на п-о-в-н-у ставку, ти можеш собі уявити?». Як би не намагалася вона пропускати повз вуха такі слова, щось зі сказаного однаково застрягало в ній.

Приїзд на роботу вона сприймає як звільнення, їй соромно зізнаватися собі в цьому, але Міра добре знає, що на роботі вона профі, а в материнстві вона такого ніколи не відчувала. Навіть у найкращі дні, в ті короткі мерехтливі миті, коли вони їхали на відпочинок і Петер з дітьми дуріли на пляжі, коли всі сміялися і були щасливі, Міра відчувала якусь фальш. Ніби вона на це не заслуговує, ніби просто показує світові ідеально відретушоване сімейне фото.

Робота в неї непроста й виснажлива, але тут усе зрозуміло й логічно. З дітьми зовсім не так. Якщо на службі все робити правильно, то справи підуть так, як треба, але неважливо, чи Міра як мама робить усе на світі правильно: однаково може трапитись якесь жахіття.

Коли Петер став спортивним директором, він мусив із труднощами засвоїти, що скільки б він не намагався до всіх пристосуватися, ним завжди будуть незадоволені. Таке складно прийняти людині, яка завжди хотіла бути до вподоби іншим. Це Суне порадив йому не боятися — на своєму вмінні йти на компроміс Петер далеко заїде, він умів слухати й ухвалювати складні рішення розумом, а не серцем.

Можливо, Суне не думав про власне звільнення, коли казав ці слова. Можливо, він постарів і змінив свою думку. Можливо, це сам Петер змінився, хтозна. Він виходить з кабінету генерального директора, зачиняє двері й так і стоїть посеред коридору, у відчаї притулившись чолом до стіни. Петер знає правила, усі знають правила: ти або частина клубу, або ніхто.

Але від цього, чорт забирай, не легше. Петер просто відчуває, що він усіх розчаровує. Завжди.

У кутку на письмовому столі в кабінеті Міри дедалі тісніше гуртуються сімейні фотографії. На одній вони з Петером у день приїзду в Канаду, коли Петер підписав контракт із НХЛ. Міра звертає увагу на це фото, саме коли кладе свій портфель, бачить власне втомлене відображення у склі рамки й заходиться сміхом. Господи, вони були такі молоді! Вона щойно отримала диплом юриста і була вагітна, а він мав стати суперзіркою. Усе здавалося таким простим, саме там і тоді, під час кількох магічних тижнів. Відображення у склі вже не сміється, коли Міра згадує, як швидко зблякли усмішки на фото.

Петер зламав ногу перед початком сезону, і, залікувавши травму, він ще довго виборсувався з фарм-клубу, а коли нарешті потрапив до гри, знову зламав ногу. Зігравши лише чотири матчі в НХЛ. Після цього Петер повернувся аж через два роки. На шостій хвилині свого п’ятого матчу він упав і лежав не рухаючись. Міра закричала. І попри те, що за час дорослішання клялася ніколи не жертвувати собою заради чоловіка, вона кинула все і пройшла з ним дев’ять операцій, невідомо скільки годин реабілітації, лікувальної гімнастики та інших процедур. Стільки таланту, стільки поту — а в результаті залишилися лише сльози й гіркота у чоловікові, чиє серце прагле значно більшого, ніж могло зробити тіло. Міра пам’ятає, як лікар повідомив їй, що чоловік ніколи не зможе грати в елітній лізі, бо ніхто не наважувався сказати про це Петеру в очі.

У них тоді був маленький син, скоро мала народитися донька. Міра вже вирішила, що назве її Майєю. Протягом кількох місяців тато водночас був і не був частиною їхньої сім’ї. Колишніх хокеїстів не буває, бо їхня температура ніколи не стане такою, як у інших людей. Це ніби старатися знову пристосувати до життя військових, які повернулися додому: вони будуть тинятися без діла й мети, якщо не матимуть з ким воювати. Усе Петерове життя було розплановане за годинами і графіками, за автобусами й роздягальнями. Прийоми їжі, тренування і навіть сон. Для такого чоловіка одне з наймоторошніших слів — «повсякдення».

Часом Міра думала, що опустить руки й подасть на розлучення. А потім згадувала один із нехитрих висловів, написаних на папірцях, причеплених по цілій дитячій кімнаті Петера: «Я відступаю лише тоді, коли беру розгін».

Петер стоїть сам у коридорі. Двері до кабінету Суне зачинені. Це вперше за двадцять років, і Петер ще ніколи не відчував такої вдячності за те, що не мусить дивитися комусь в очі. Він думає про девіз на стіні в кабінеті директора: «Культура, рівноправність, солідарність». Йому не йдуть з думки слова Суне, сказані на передсезонному тренуванні — так давно, наче це було в минулому житті: «Культура — це такою самою мірою те, що ми заохочуємо, як і те, що дозволяємо». Для Суне-тренера це означало пробіжки в лісі до такого виснаження, що хотілося блювати, а для Суне-людини це правило діяло і в житті.

Петер наливає собі кави, випиває — хоча смакує вона так, ніби на дні горнятка лежить щось здохле, — зупиняється перед стіною в коридорі. На ній висить фотографія команди зі срібного сезону, найяскравіший спогад клубу. Ці фотографії почеплені всюди. Біля Петера в середньому ряду стоїть Роббан Гольтс. Відколи Петер повернувся до Бйорнстада, вони жодного разу не розмовляли, але не було і дня, щоб Петер не думав про те, як би склалися їхні з Роббаном життя, якби вони помінялися місцями. Якби Роббан був здібніший за нього, якби він поїхав до Канади, а Петер залишився тут працювати на фабриці. Якби все було по-іншому.

Одного ранку Міра витягнула Петера з ліжка ще до того, як прокинулися діти. Посадовила його, щоб він дивився, як вони сплять. «Ось така тепер твоя команда», — шепотіла вона, знову і знову, аж поки з його очей не бризнули сльози, заливаючи Мірі щоки.

Того року вони почали нове життя, залишилися в Канаді і боролися в кожному куточку, куди їх закидало життя. Міра отримала роботу в юридичній конторі, Петер працював на пів ставки агентом у страховій компанії. Їм вдалося, усе налагоджувалося, вони осіли і влаштувалися, і саме тоді, коли Міра почала планувати майбутнє, почалися ночі, коли вони зрозуміли, що щось не так.

Усе дитинство хлопчикам кажуть, що від них потрібно одне — постаратися якнайкраще. Цього достатньо, просто віддавай усі свої сили. Петер дивиться в очі самому собі на командному фото, він такий молодий, аж не віриться. Він зустрів Міру того вечора, коли вони програли свій останній матч у столиці. Це вже дивовижно, що вони тоді так далеко просунулися, але для Петера цього було недостатньо. Для нього це був не просто матч, а шанс від імені провінції показати великому місту, що не все можна купити за гроші. Газети в столиці зневажливо охрестили цей матч «Поклик дикості», а Петер, впиваючись поглядом у кожного гравця, ричав: «Нехай вони мають гроші — але хокей належить нам!». Вони віддали усі сили. Цього не вистачило.

Увечері команда пішла святкувати срібло. Петер самотньо просидів цілу ніч у маленькому сімейному ресторані поблизу готелю. Міра була за барною стійкою. Петер плакав перед нею — не з жалю до себе, а через те, що не знав, як знову подивитися в очі людям у своєму місті. Він усіх їх зрадив. Це було справді дивне перше побачення, і тепер, згадуючи про нього, Петер усміхається. Що вона тоді сказала йому? «А ти ніколи не пробував перестати весь час себе жаліти?» Після цих слів Петер розсміявся, і його сміх не спинявся ще кілька днів. Відтоді він щодня був готовий на все заради Міри.

Одного разу, коли вже минуло чимало часу від тієї першої зустрічі, Міра випила вина і стала буйною — як завжди буває, коли вона напивається, — тоді вона міцно схопила Петера за вуха, аж він буквально подумав, що вона їх відірве, і коли він благально нахилив голову до її голови, Міра зізналася пошепки: «Мій любий, дурненький ідіоте, ти розумієш, що саме тоді я закохалася? Ти був такий розгублений хлопчисько з лісів, але я знала: той, хто щойно став майже найкращим у цілій країні, та все одно плаче, бо так сильно боїться розчарувати тих, кого любить, буде добрим чоловіком. Він буде добрим батьком. Він захистить своїх дітей. Він ніколи не допустить, щоб із його сім’єю щось сталося».

Міра пам’ятає кожен сантиметр їхнього падіння в темряву. Найбільший страх для всіх батьків — прокидатися і слухати дитяче дихання. Щоночі вважаєш себе ненормальною, коли чуєш, що все як завжди і ти дарма хвилювалася. «Та що це зі мною сталося?» — думаєш. Обіцяєш собі розслабитися, адже нічого поганого не станеться. Але наступної ночі знову лежиш без сну, витріщаєшся в стелю і сама собі дивуєшся, а потім думаєш: «Ну, ще сьогодні перевірю». Тихенько встаєш, притуляєш долоні до маленьких грудних кліток дітей, тільки аби відчути, як вони піднімаються й опускаються. А тоді якоїсь ночі одна з них опускається і більше не піднімається.

І ти падаєш. Усі ті години очікування в лікарняній кімнаті, ночі на підлозі біля ліжечка сина, той ранок, коли лікар повідомив Петеру те, чого ніхто не наважувався сказати Мірі. Вони просто падали. Якби тоді в них не було Майї — як вони змогли б жити далі? Як узагалі жити?

Міра так раділа, коли вони переїхали з Бйорнстада, що ніколи й уявити не могла, що буде така щаслива повернутися назад. Але тут вони могли почати все спочатку. Петер, Майя і вона. Потім з’явився Лео. Вони знову стали щасливі, принаймні настільки, наскільки може бути щасливою сім’я, у якій горе таке величезне, що час його не залікує.

Але Міра і далі не знає, як жити.

Петер торкається скла у рамі. Від Міри у нього завжди удари пульсу гупали аж у горлі, він усе ще любив її так, як люблять підлітки, коли серце вихоплюється з грудей і бракує повітря. Але Міра помилилася. Він не зміг захистити свою сім’ю. Не минало й дня, щоб він не думав, чи міг якось зарадити тому, що сталося. Міг домовитися з Богом? Віддати йому свій талант? Пожертвувати своїми успіхами? Віддати своє життя? Що б тоді Бог дав йому? Дозволив би помінятися місцями з сином-первістком, який лежав у труні?

Уночі Міра далі ходить будинком і рахує дітей. Один, два, три.

Двоє у своїх ліжках. Один — на небі.