Ведмеже місто

13

Юніори поводяться спокійно: їм сказали грати, викладаючись на сімдесят п’ять відсотків, ніхто не хоче отримати травми перед матчем. Амат не може дозволити собі такої розкоші, він кидається в кожне зіткнення, притискає леза ковзанів так, ніби хоче закопати себе аж під бетон. Його старання не дають жодного результату. Юніори налітають на нього і штурхають, притискають до бортика, б’ють ключками по зап’ястях і вишукують кожне слабке місце у кожній точці його тіла, щоб дошкулити йому. Амата б’ють ліктем по шиї, він безпомічно падає на руки й ноги і помічає, як перед ним гальмують Лютові ковзани: він не встигає заплющити очі — та отримує крижаний душ, що б’є по щоках. Від Давіда не чути ні звуку. Минає три чверті години, Амат спітнілий, і втомлений, і розлючений настільки, що лише титанічним зусиллям волі стримується від крику: «Чому я тут?! Чому ви взяли мене сюди, якщо однаково не даєте мені грати?». Амат чує посміювання за своєю спиною. І знає, що сміх тільки наростатиме.

— Я ж казав. Він занадто слабкий, — пирхає Бенґт, коли Амат усоте ледве зводиться на ноги.

Давід дивиться на годинник.

— Спробуємо «один-на-один». Амат проти Бубу, — командує він.

— Це жарт? Амат грає на другому тренуванні поспіль, він ледь дихає!

— Приготуй їх, — відповідає Давід.

Бенґт знизує плечима і дме у свисток. Давід залишається стояти біля бортика. Він знає, що має конроверсійні погляди на хокей, і знає, що повинен далі здобувати перемоги, щоб клуб дозволяв йому втілювати свій підхід. І це єдине, про що він турбується. Не буває переможців без переможених, жодна зірка не народжується, якщо не пожертвувати кимось із колективу.

Давідова вправа «один-на-один» проста: уздовж борта майданчика ставляться конуси — щоб вийшов коридор. Захисник і нападник рушають один одному назустріч. Нападник повинен зуміти проскочити повз у цьому вузькому просторі; якщо шайба вилітає за межі коридору, виграє захисник.

Бенґт ставить конуси на відстані семи-восьми метрів від бортика, але Давід наказує звузити коридор. Бенґт здивований, але виконує вказівку, Давід показує, щоб той звузив іще більше. Два юніори неспокійно вертяться, але не кажуть ні слова. Врешті коридор стає з метр завширшки, відстань така мала, що в Амата не залишається шансів використати свою швидкість і проскочити повз Бубу, йому доведеться зіштовхнутися з ним. Амат, який на сорок кілограмів легший за Бубу, також це бачить. У ногах аж пече від утоми, коли він розганяється, ведучи шайбу. Ця вправа передбачає певну спортивну віддаль між нападником і захисником, але Бубу не дає йому шансу. Він мчить просто на Амата й навалюється на нього всією вагою. Аматове тіло гупає на лід, ніби мішок з борошном. З лави запасних чути регіт. Давід показує, щоби вправу повторили.

— Вставай і будь мужиком! — кричить Бенґт.

Амат поправляє шолом. Намагається віддихатись. Цього разу Бубу наближається ще швидше, на мить в Амата темніє в очах, а коли він їх розплющує, лежачи в кутку бортика, то навіть не розуміє, як туди потрапив. Реготу з лав він уже не чує, у вухах гуде. Амат піднімається, забирає шайбу. Бубу штовхає його ключкою в груди — відчуття таке, ніби на повній швидкості налітаєш на довгу гілку, що занизько стирчить з дерева.

— Вставай! — горланить Бенґт.

Амат спинається на коліна. З рота крапає кров: схоже, він прикусив собі губу або язика, а може, те й інше. Бубу схиляється над ним, але тепер уже без злорадності. Він наче схвильований. В очах проблиск співчуття. Чи принаймні людяності.

— Бляха… Амат. Лежи. Ти що, не шариш, що Давід саме цього й хоче? І що саме тому ти тут?

Амат коситься на лаву. Давід стоїть непорушно, схрестивши руки на грудях, і чекає. Навіть Бенґт тепер виглядає схвильованим. І тільки зараз Амат розуміє, про що каже Бубу. Для Давіда має значення лише перемога, а великі матчі виграє та команда, яка вірить у себе. Що треба зробити за день перед найбільшим матчем? Дозволити гравцям розгромити когось слабшого. Амат тут не як гравець, а як жертва.

— Лежи, — просить Бубу.

Амат не слухається.

— Знову, — шепоче він на тремтячих ногах.

Бубу не відповідає, Амат стукає ключкою до криги й волає:

— ЗНОВУ!!!

Дарма він так. Його чують усі присутні на лаві. Амат не дає Бубу вибору. В того похмурнішає погляд.

— Окей. Як хочеш. Ідіот на понтах.

Амат розганяється, Бубу чекає на середині, змушує його наблизитися до бортика, а коли вони порівнюються, Бубу забиває на шайбу й усім тілом навалюється на Амата. Той летить головою до бортика, гепається на лід і лише через десять секунд зводиться на коліна.

— Знову? — гарчить Бубу, зціпивши щелепи.

Амат не відповідає. Залишає за собою тонку стежку краплин крові, коли рушає до дальньої синьої лінії, бере шайбу і стає напоготові. Він бачить, як Бубу напружується всім тілом, намотуючи убивче коло біля ведмедя по центру арени і в самому коридорі, готуючись розправитися з цим раз і назавжди. «Будь мужиком, — думає собі Амат. — Мужиком».

У нього вже не мало б залишитися енергії на такий розгін. Він не мав би наважитися помчати просто на Бубу після попереднього удару. Але бувають такі моменти в житті, коли ти або тонеш, або випливаєш — усе інше вже не має значення. Хіба буває щось гірше від того, що йому довелося витримати?

Та пішли ви! Бубу насувається з усієї сили, але в останню мить Амат не зіштовхується з ним «як мужик», а ухиляється подвійною дугою, і коли бачить, що ковзани Бубу йдуть під кутом, пускає шайбу між ними і вивертається всім тілом, уникаючи зіткнення.

Раз — і він уже минає Бубу, два — наздоганяє шайбу, три — він у зоні атаки. Амат чує, як позаду Бубу влітає в бортик, але тепер він бачить тільки ворота. Він відводить шайбу сильно праворуч, потім ліворуч, праворуч, і вичікує, щоб воротар змістився набік, чекає, чекає, чекає, і нарешті, коли бачить, як ковзани воротаря нахиляються усього на кілька міліметрів, запускає шайбу чітко у протилежний кут. Проти ходу. Шайба влітає у ворота, хитнувши сітку.

Лев серед ведмедів.

Бубу, охоплений сліпим гнівом, набирає розгін аж від протилежного кінця арени. З усіх гравців команди він найгірше тримається на ковзанах, але коли наздоганяє Амата, піднявши над головою ключку, то його швидкості й переваги у вазі цілком має вистачити, щоб відправити хлопця до лікарні. Бубу не чує, що позаду швидко поскрипують ковзани, тож виявляється неприємно здивований болем у щелепі, коли в неї врізається чиєсь плече.

Від знесилення Амат опускається на лід, не ворушачись. Бубу лежить на спині, кліпає через світло від ламп, коли над ним схиляється обличчя Беньї.

— Досить, Бубу, — каже він.

Бубу судомно киває. Беньї допомагає йому піднятися і роздратовано розтирає плече.

Звук, коли шайба влучає в сітку, може бути найприємнішим звуком у світі, коли тобі п’ятнадцять. І навіть коли тобі тридцять два.

— Запиши його на завтра, — каже Давід і виходить.

Юніори вирушають до роздягальні, але Амат далі лежить на льоду. Голос Бенґта долинає до нього, ніби крізь густий, як молоко, туман.

— Збери шайби й конуси. Зазвичай я кажу хлопцям, що ввечері перед матчем діє заборона на трахання, але ти, мабуть, цього навіть не вмієш, тож хоча б не дрочи, бо завтра грати.

Цьому хлопцеві знадобилася година, щоб напівдоповзти-напівдошкандибати до роздягальні. Там уже нікого. Обігрівачі вимкнені. Аматові черевики порізані на шмаття, увесь одяг лежить промоклий на підлозі в душі. Це найкращий день в його житті.