Ведмеже місто

22

Триває суботня ніч, усе вже відбулося. Просто Ана поки що цього не знає. Їй відомо лише, що старші дівчата на кухні зневажливо засміялися з неї, коли вона запитала, де Майя.

— Та мала сучка? Вона пішла з Кевіном. Не хвилюйся, мала, він її викине, щойно закінчить — дрібну рибку ніхто тут не тримає.

Їхній регіт пропалює дірку їй у легенях, горло стискається. Ана, звісно, могла би далі шукати свою найкращу подругу… Кілька хвилин вона тримає в руці мобільний, не набираючи Майю. Але злість бере гору. Небагато розчарувань можуть зрівнятися з тим, коли вперше твоя найкраща подруга лишає тебе через хлопця, і немає сумнішої прогулянки, ніж та, коли сама в п’ятнадцять повертаєшся з вечірки.

Ана і Майя зустрілися ще дітьми, коли врятували одна одній життя: Ана витягнула подругу з крижаної ополонки, а та натомість витягнула Ану з самотності. Вони багато в чому були протилежностями, але обидві любили дурнувато танцювати, голосно співати і ганяти на скутері. Цього достатньо. Найкращі подруги. Сестри по духу — «sisters before misters». Вони давали багато взаємних обіцянок, але найважливішою була — «ми ніколи не залишимо одна одну».

Дівчата не припиняють сміятися над Аною. Щось кажуть про її одяг і фігуру, але Ана вже не слухає, вона все це чула у шкільних коридорах і читала в коментарях. З-за рогу, хитаючись, виходить Лют, помічає Ану, але вона лише бурмоче: «Забирайся до чорта». Хай вони пропадуть. Усі разом.

Дійшовши до вхідних дверей, вона востаннє думає, чи не подзвонити Майї. Може, пройтися верхнім поверхом, пошукати її. Але ні, вона більше не буде випрошувати для себе уваги. Навіть у місті, де сніг вкриває землю три чверті року, стає нестерпно холодно в тіні когось, хто виявився трохи більш популярним за тебе. Ана ставить мобільний на беззвучний режим і кидає його в сумку. Людство знає багато отрут, але нема нічого сильнішого за гордість.

Побачивши Амата, Ана торкається його плеча. Той настільки п’яний, що не зміг би прочитати верхній рядок на таблиці в окуліста. Ана зітхає.

— Якщо побачиш Майю, скажи їй, що я вже не можу чекати, коли вона вирішить, чи любить арахіс.

Амат спантеличено лепече:

— Де… чи… тобто що… чи… хто?

Ана закочує очі.

— Майя. Скажи їй, що я звалюю.

— Де во… а де вона?

Від цього питання його погляд прояснюється, по голосу чути, що він тверезішає. Ана навіть трохи шкодує його.

— Амате, ну я тебе прошу, ти не доганяєш? Спробуй пошукати у Кевіновій спальні!

Амат почувається розбитим на тисячу невидимих уламків, але Ана не має сил затриматися. Вона не хоче залишатися в будинку, бо сама розривається. Захлопує за собою двері, і нічний холод лагідно гладить їй щоки. Дихати відразу стає легше, удари серця стишуються. Ана виросла не в чотирьох стінах, і всередині будинку почувалася ніби у в’язниці. Підтримувати соціальні взаємини, намагатися мати друзів, бути прийнятою, вічно голодувати і шліфувати себе, щоб бути меншою, — від цього в неї починається клаустрофобія. Вона рушає дорогою через темний ліс і почувається там незмірно безпечніше, ніж у будинку з натовпом людей. Природа ніколи її не кривдила.

За зачиненими дверима на верхньому поверсі вілли сім’ї Ердаль залишиться єдина таємниця, яку Майя приховає від своєї найкращої подруги. Вона до останнього, навіть коли вже не могла дихати під Кевіном, переконувала себе в одному: «Не треба боятися. Ана мене знайде. Вона ніколи мене не лишає».

Амат ніколи не зможе пояснити причини своїх дій. Можливо, ревнощі. Самовпевненість, імовірно. Вірогідно, комплекс неповноцінності. Закоханість, це вже точно. Сходи охороняють двоє юніорів, і коли вони кажуть, що Аматові не можна нагору, він несподівано для них і для самого себе ричить: «ВИ, бляха, в якій лінії граєте?».

За всі роки в дитячій і молодшій команді, Аматові казали, що в нього найспритніші ноги, але зараз його виручили не ноги, а зір. Його очі завжди були швидшими за погляди інших, він встигав більше побачити, запам’ятовував кожну деталь кожного нападу. Позиції захисників, рухи воротаря, найменший порух — зафіксовано кутиком ока, коли товариш по команді ставив ключку на лід.

Юніори налякано відсахуються. Сходи нагору ідуть з трьома поворотами. На стінах верхнього коридору висять фото сім’ї Ердаль, біля них — фото самого лише Кевіна, всюди його знімки. У хокейному спорядженні у віці п’яти років. У шість років. У сім. Та сама усмішка щороку. Той самий погляд.

Амата будуть запитувати, що саме він чув. Де саме він перебував. Він ніколи не зможе відповісти, на що він зреагував: чи то було «ні», або «перестань», або приглушений відчайдушний крик, затиснутий долонею. Можливо, нічого з переліченого. Може, він відчинив двері інстинктивно. Його запитають, чи був він п’яний. Будуть пильно дивитися обвинувальним поглядом і питати: «Чи правда, що ти вже багато років закоханий у цю дівчину?». Амат зможе відповісти лише одне: що в нього прекрасний зір. Його погляд навіть спритніший за ноги.

Амат натискає на клямку, стоїть у дверях до Кевінової кімнати. Він бачить насильство і розірваний одяг. Сльози і червонясті сліди від хлопцевих пальців на шиї дівчини. Тіло однієї людини, яке використовує тіло іншої людини проти її волі. Він усе це бачить, і потім йому будуть снитися найдивніші деталі — наприклад, які постери і які гравці НХЛ були на стінах. Амат запам’ятає це з надзвичайно простої причини. Над його ліжком на стіні приклеєні такі самі постери.

Кевін на дві секунди втрачає пильність, коли Амат вривається крізь двері. Майї цього достатньо. Вона запам’ятає свій рух не як швидку реакцію, а як боротьбу на життя або смерть. Інстинкт виживання. Їй вдається достатньо сильно вдарити Кевіна коліном, щоб відтиснути його тіло з себе. Вона з усієї сили б’є його по шиї і вибігає геть. Майя не знає, як вибирається з кімнати, кого минає на шляху, чи відштовхує юніорів, які пильнують сходи. Можливо, на вечірці всі вже надто п’яні й не помічають її, а може, просто роблять вигляд, що нічого не бачать. Вона вивалюється з дверей і біжить.

Рік уже на півдорозі до березня, але сніг обліплює Майї ноги, коли вона бреде серед темряви узбіччям, сльози ще теплі, коли крапають з повік, але на підборідді замерзають на крижинки. «У цьому місті жити неможливо, тут можна тільки виживати», — часто каже її мама. Сьогодні вночі ці слова по-справжньому правдиві.

Майя щільніше загортається в куртку, вона навіть не знає, як та на ній опинилася; блузка розірвана, на шиї і зап’ястях уже видно синці — темні сліди від пальців. Позаду Майя чує голос Амата, але не сповільнює руху, він, ледве дихаючи, бреде по снігу ще кілька кроків, а тоді падає на коліна. Амат, п’яний і розбитий, вигукує її ім’я. Врешті Майя обертається, стиснувши кулаки, не зводить з нього погляду, тепер з очей ллються сльози приниження і люті.

— Що сталося? — шепоче Амат.

— Ти, бляха, не бачив, що сталося? — відповідає вона.

— Нам треба… ти мусиш…

— Що? Що мушу, Амате? Бляха, ну що я МУШУ?

— Розказати комусь… поліції… або комусь, ти мусиш…

— Не має значення, Амате. Мої слова не мають значення, мені все одно ніхто не повірить.

— Чому?

Вона витирає очі рукавичкою, яка темніє від підводки. Амат тепер також плаче. Їм обом по п’ятнадцять, і за один вечір їхній світ розлетівся на друзки. Їх минає якийсь автомобіль, погляд Майї відбивається у світлі фар. Коли світло зникає, її очі гаснуть, і разом з тим згасає щось усередині.

— Тому що це довбане місто хокеїстів, — шепоче вона.

Амат так і стоїть навколішки в снігах, поки Майя віддаляється узбіччям. Останнє, що вона минає, перед тим як її огортає темрява, — банер зі словами «Ласкаво просимо у Бйорнстад».

Потім її вже не видно.

Ана штовхає двері до будинку, вони без жодного скрипу ковзають на щойно змащених петлях. Тато спить, а мама з ними вже не живе. Вона виходить через кухню до комірчини, мисливські собаки зустрічають її, тицяючись холодними писками і гарячими серцями. Ана робить так, як робила тисячу разів у дитинстві, коли в будинку смерділо алкоголем, а батьки кричали одне на одного. Вона ночує разом із тваринами. Бо тварини ніколи її не кривдили.

Людям, які ніколи не жили там, де темрява і холод — це норма, а все інше — виняток, важко зрозуміти, як можливо знайти замерзлу на смерть людину в розстебнутій куртці, а часом і без куртки. Проте коли стає справді холодно, кровоносні судини стискаються і тіло з усіх сил намагається не пускати кров до замерзлих частин, щоб вона не замерзала на шляху до серця. У хокейній команді, гравець якої відбуває штраф і яка мусить продовжувати гру в меншості, відбувається те саме: ресурси в пріоритеті, гра ведеться вибірково, захищаєш серце, легені й мозок. Коли тобі врешті пробивають оборону, коли ти переохолоджуєшся, команда розпадається, воротар пропускає голи, захисники перестають розуміти одне одного, і ті частини тіла, які раніше були закриті для циркуляції крові, знову в грі. Саме тоді, коли тепла кров від серця тече по заледенілих ногах і руках, людина відчуває неймовірну хвилю тепла. Тому їй здається, що стало надто спекотно, і вона починає роздягатися. Далі холодна кров повертається до серця, і це кінець. Щороку або раз на два роки у Бйорнстаді хтось напідпитку повертається з вечірки додому навпростець через лід або губить дорогу в лісі, сідає на хвилину відпочити, а наступного ранку його знаходять замерзлим у сніговому заметі.

Дитиною Майя часто думала, чому її тато з мамою — найбільш зациклені на безпеці батьки — вирішили жити саме тут. У місці, де сама природа щодня намагалася вбити їхню доньку. Подорослішавши, Майя зрозуміла, що всі ці попередження «не ходи сама по кризі», «не йди сама до лісу» більше, ніж будь-що інше, створюють передумови для командного спорту. Всі діти у Бйорнстаді виростають під постійні попередження, що смерть чигає на них, якщо вони будуть одні.

Майя пробує зателефонувати Ані, але та не відповідає. Вона не може змусити себе йти головною вулицею через місто, тому щільніше загортається в куртку і рушає стежкою через ліс.

Коли повз неї у темряві проїжджає автомобіль і гальмує за п’ятдесят метрів, на Майю з усією силою накочується паніка. Через адреналін її тіло миттєво реагує певністю, що зараз хтось вибіжить, схопить її і знову зробить із нею те, що вже сталося.

Одне з того, що втратила дівчинка цієї ночі, — місце, де можна не боятися. Таке місце є в кожного з нас, поки його в нас не забирають. І можливо, що вже й не повернуть. Тепер Майя буде відчувати страх усюди.

Беньї щойно прокинувся, але бачить її за вікном автомобіля. Цією дорогою вночі ніхто з власної волі не ходить, він помітив, що вона накульгує. Беньї наполягає, щоб Катя зупинила, вискакує в темряву, перш ніж авто пригальмувало до кінця. Майя ховається за деревом. На морозі не вдасться так стояти довше хвилини, мусиш трохи рухатися, щоб циркулювала кров, хочеш цього чи ні. Беньї з сестрами полював у цих лісах відтоді, як підріс настільки, щоб могти втримати рушницю, тому він її бачить. Майя знає, що він її бачить. Катя гукає його з автомобіля, і, на подив Майї, Беньї кричить:

— Тут нікого нема, сестричко. Пробач. Я бачив… подумав, що бачив… ех, я щось перекурився!

Майя дивиться йому просто в очі, Беньї стоїть на відстані десяти кроків, їхні сльози замерзають з однаковою швидкістю. Але він лише киває у темряву, повертається і зникає.

Він сам надто добре знає, як це — ховатися, і тому не хоче виказувати іншого.

Коли задні червоні вогні автомобіля зникають у темряві ночі, Майя все ще стоїть, притулившись чолом до дерева і заходиться риданням без схлипування і без сліз. Її серце перестало битися, хоча вона далі стоїть на ногах.

У Бйорнстаді є тисяча способів померти. Особливо всередині.