26

Петер сидить на лавці у порожній роздягальні юніорів. Один із аркушів із драматичним мотиваційним кличем лежить на підлозі, пом’ятий і зі слідами взуття. Петер перечитує його знову і знову. Він пам’ятає, коли Суне почепив цей аркуш. Петер тоді щойно навчився читати.

Він малим уже провалювався у темряву, коли його знайшов хокей. Суне витягнув його на поверхню, а клуб тримав на плаву. Мама померла, коли він був у початковій школі, тато весь час балансував на межі веселого п’янички і злісного алкоголіка, а малий хлопець якщо вже знайде щось, за що можна вхопитися, то буде триматися, поки не заніміють пальці. Суне завжди був поруч, у перемогах і поразках, у Бйорнстаді і на іншому боці світу. Коли почалися травми, коли закінчилася кар’єра, коли за один рік Петер поховав і свого тата, і сина. Саме Суне подзвонив йому і сказав, що є клуб, якому потрібна допомога. А Петер потребував відчуття, що він іще хоч щось може зберегти живим.

Петер знає цю тишу, яка настає, коли хокей із тобою прощається. Як швидко починаєш сумувати за льодом, роздягальнею, хлопцями, автобусними поїздками, перекусами на автозаправках. Він знає, як сам сімнадцятирічним юнаком дивився на трагічних колишніх хокеїстів, яким минуло за сорок, — вони збиралися навколо арени і торочили про часи своєї слави, поки зацікавлених слухачів навколо з кожним сезоном ставало менше й менше. Робота спортивного директора дала Петеру шанс жити далі разом із командою, створити щось більше, щось, що могло тривати навіть після нього. Але це також відповідальність: ухвалювати непрості рішення. Жити з болем.

Петер піднімає аркуш з підлоги. Востаннє читає написане. «Кому багато дається, від того багато очікують».

Сьогодні він повинен переконати чоловіка, який витягнув його з прірви, щоб той звільнився за власним бажанням. Спонсори і правління не хочуть ані звільняти Суне, ані виплачувати йому компенсацію при звільненні. Петеру доведеться попросити Суне просто піти, не здіймаючи галасу, тому що так буде краще для клубу.



Суне прокидається рано в невеликому будинку, де він завжди мешкав самотою. Він рідко приймає гостей, але ті, хто приходять, часто дивуються охайності, яка панує в нього вдома. Будинок не завалений всячиною, газетами, бляшанками від пива і коробками з-під піци, як то можна подумати про дім старого чоловіка, який усе життя прожив холостяком. У нього приємно, впорядковано і прибрано. Навіть нема хокейних постерів на стінах чи кубків на полицях. Суне ніколи не прив’язувався до речей, на вікнах тримає вазони, а влітку вирощує квіти в маленькому садку за будинком. Решту часу в нього є тільки хокей.

Він допиває розчинну каву й відразу миє горнятко. Якось у нього запитали, яким талантом має володіти успішний тренер у хокеї. Суне відповів: «Навчитися пити гидотну каву». Ранні підйоми й засиджування допізна на аренах з перепаленими кавниками й дешевими автоматами, автобусні поїздки і зупинки в далеких придорожних забігайлівках, шкільні їдальні в таборах і на змаганнях — хіба можна таке витримати, якщо вдома маєш дорогу кавоварку? Ти хочеш стати хокейним тренером? Не звикай до того, що є в інших. До вільного часу, сім’ї, доброї кави. Цей спорт приймає тільки найсуворіших чоловіків. Таких, які будуть пити каву навіть холодною, якщо доведеться.

Суне іде містом. Вітається практично з усіма чоловіками, яким за тридцять, — він свого часу тренував мало не кожного з них. Підлітки — це вже інша справа, з кожним роком знайомих усе менше. Він уже не знаходить спільної мови з хлопцями і тому почувається застарілим, як факсовий апарат. Суне не уявляє, як можна вірити в те, що «діти — наше майбутнє», коли все більше дітей не хочуть грати в хокей. Хіба може дитина не хотіти грати в хокей?

Він рушає дорогою через ліс і на в'їзді до собачого притулку помічає Беньяміна. Той занадто пізно гасить цигарку, але Суне вдає, що нічого не бачив. Коли він сам був гравцем, його товариші з команди курили в перервах між періодами, а хтось і взагалі пив пиво. Часи змінилися, але сама гра навряд чи так сильно змінилася, як вважають деякі тренери.

Суне зупиняється біля огорожі, дивиться, як вовтузяться собаки. Довговолосий хлопець здивовано стоїть поряд, але ні про що не запитує. Суне плескає його по плечі.

— Чудовий матч був у суботу, Беньяміне. Чудовий матч.

Беньї мовчки киває, не підводячи погляду. Суне не знає, чи він соромиться, чи просто скромний, тому додає, показуючи за огорожу:

— Знаєш, коли Давід починав працювати тренером, я завжди казав йому, що найкращі гравці нагадують найкращих мисливських собак. Вони природжені егоїсти і завжди будуть полювати лише заради себе. Тому їх треба годувати, тренувати і любити, поки вони не почнуть полювати й заради тебе також. Заради товаришів у команді. Лише тоді вони стануть по-справжньому добрими гравцями. По-справжньому великими.

Беньї забирає чуба з очей.

— То ви хочете завести собаку?

— Уже купу років про це думаю. Але завжди вважав, що в мене не вистачить часу на цуценя.

Беньї запихає руки в кишені куртки, струшує сніг із черевиків.

— А зараз?

Суне заходиться сміхом.

— Маю таке відчуття, що, можливо, досить скоро у мене з’явиться більше вільного часу.

Беньї киває і вперше за всю розмову дивиться Суне в очі.

— Ми любимо Давіда, але це не означає, що ми не грали заради вас.

— Я знаю, — відповідає старий тренер і знову поплескує хлопця по плечу.



Суне не розповідає, про що думає, бо не впевнений, що Беньї варто про це знати. Але весь той час, коли вони з Давідом сперечалися, чи може сімнадцятирічний хлопець бути готовим грати в основній команді, вони таки доходили згоди. Розходилися тільки в тому, хто саме з сімнадцятирічних. Кевін має талант, але Беньямін має все інше. Суне завжди більше цікавила довжина мотузки, а не розмір повітряної кульки.

З будинку виходить Адрі, куйовдить меншому брату волосся і тисне руку Суне.

— Суне, — каже той.

— Я знаю, хто ви, — відповідає Адрі й одразу запитує: — Що думаєте про наступний сезон? Маємо шанс пройти далі? Ви, напевно, шукаєте ще кількох гравців до команди? Викинете геть тих слимаків у другій і третій ланці?

Суне за кілька секунд розуміє, що вона говорить про основну команду, а не про юніорів. Він трохи остовпів, бо звик, що родичі юніорів балакають лише про їхню команду.

— Шанс є завжди. Але шайба не завжди ковзає… — каже Суне.

— Часом вона відскакує! — хмикає Адрі.

Суне розгублений, але Беньї дружньо пояснює:

— Адрі теж грала. У Геді. Причому люто, як чортяка, — діставала штрафних хвилин більше, ніж я.

Суне схвально сміється. Адрі показує на огорожу.

— То чим можемо допомогти?

— Я би хотів купити собаку, — каже Суне.

Адрі простягає руку і злегка стискає його плече, її обличчя суворе, але з дружньою усмішкою.

— На жаль, купити ви не зможете. Але я можу подарувати собаку. Тому що ви створили клуб, який врятував життя моєму меншому братові.

Беньї сопе і не відводить погляду від собак. У Суне ледь тремтять губи. Опанувавши себе, він спромагається запитати:

— То… яке цуценя ви порадите старому дядькові на пенсії?

— Ось це, — каже Беньї і без вагань показує на одного з собачат.

— І чому?

Тепер хлопець плескає старого чоловіка по плечі.

— Тому що з ним просто не буде.



Давід сидить сам на трибуні. Цього разу дивиться вгору, на дах, а не на лід.

У нього мігрень, і він ще ніколи не відчував такої напруги — навіть не пригадує, коли востаннє спав цілу ніч. Його дівчина вже навіть не намагається розмовляти з ним удома, бо однаково відповіді на запитання не почує. Давід живе у власній голові, там він цілодобово на льоду. Незважаючи на це, а може, саме через це він не може відірвати погляду від старого пошарпаного транспаранту, що висить угорі: «Культура, рівноправність, солідарність».

Сьогодні в нього буде інтерв’ю для місцевої газети, це влаштували спонсори. Давід був проти, але директор клубу тільки хмикнув: «Хочеш, щоб про нас писали менше? То скажи своїй команді, щоб гірше грали!». У Давіда є список з усіма запитаннями. «Чим можна пояснити настільки добру гру Кевіна Ердаля?» — запитають вони, і Давід відповість те, що й завжди: «Це талант і тренування. Тисячі малих прийомів, які він повторює тисячі разів». Насправді ж це не так.

Він ніколи не зможе пояснити цього журналістові, але, по суті, натренувати такого гравця не під силу жодному тренеру. Бо перевага Кевіна — це його абсолютний інстинкт переможця. Це не означає, що він ненавидить програвати, ні, просто в його світі не існує самого поняття програшу. Він нещадний. Цього не можна навчити.

Спорт фантастичний, але також жорстокий. Господи, скільки годин віддають йому ці хлопці? Скільки віддав Давід? Усе життя до двадцяти-двадцяти п’яти років ти тільки тренуєшся, тренуєшся і тренуєшся, — а що залишається, коли бачиш, що гравець із тебе недостатньо добрий? Нічого. Ні освіти, ані захисту. Гравець такого рівня, як Кевін, може стати професіоналом. Можливо, заробить мільйони. А що будуть робити гравці, які МАЙЖЕ такі вмілі? Перейдуть працювати на фабрику, яка саме за деревами біля льодової арени.

Давід дивиться на транспарант. Поки його команда виборює перемоги, він має роботу, але що буде, коли вони програють? Скільки кроків йому самому залишилося до фабрики? Бо що в нього є, крім хокею? Нічого.

Коли йому було двадцять два, він сидів на цьому самому місці й думав про те саме. Тоді поруч сидів Суне. Давід запитав його про слова на транспаранті, про те, що вони означають для Суне, і той відповів: «Солідарність означає, що ми працюємо задля спільної цілі, і кожен з нас готовий виконувати певну роль задля цього. Рівноправність означає, що ми довіряємо один одному. Що любимо один одного». Давід задумався над цим, а тоді запитав: «А культура?». Обличчя в Суне посерйознішало, він виважено добирав слова. Врешті сказав: «Для мене культура — це рівною мірою те, що ми заохочуємо, і те, що дозволяємо».

Давід запитав, що він має на увазі, і Суне продовжив: «Багато людей робить не лише те, що ми наказуємо зробити, а також те, на що отримують наш мовчазний дозвіл».

Давід заплющує очі. Прокашлюється. Встає і спускається на лід. Він більше не дивиться вгору. Слова на транспаранті цього тижня не мають значення. Важливий лише результат.



Петер минає кабінет директора клубу. Там уже купа народу, хоч іще не пізній вечір. Спонсори, члени правління захоплені й галасливі, як то буває з дорослими чоловіками після гри. Хтось із них, один чоловік за шістдесят, який заробив статки на трьох різних будівельних компаніях, дико рухає тазом, показуючи, що, на його думку, Бйорнстад зробив із командою суперника у півфіналі, і рявкає:

— Цілий третій період — це ж був ОРГАЗМ! Вони собі думали, що можуть НАС натягнути! Вони ще ТИЖНЯМИ будуть рачки лазити!

Хтось із чоловіків сміється, хтось — ні. А ті, хто подумали щось, однаково нічого не кажуть уголос. Це ж просто жарт, а члени правління для них як команда, треба приймати їх з усім поганим і добрим.

Пізніше того дня Петер поїде до супермаркета, власником якого є Фрак, сяде в кабінеті свого друга з часів дитинства і буде верзти дурню про старі матчі, реготати з тих самих жартів, з яких вони рік за роком сміялися, відколи зустрілися в школі ковзанярства, коли їм було по п’ять. Фрак запропонує віскі, Петер відмовиться, а перед тим як іти, запитає:

— У тебе є якась робота на складі?

Фрак задумливо почухає бороду і запитає:

— Для кого?

— Для Роббана.

— У мене сотня людей чекають на роботу на складі, — ти про якого, в біса, Роббана?

Петер встане, через увесь Фраковий кабінет підійде до старої фотографії, яка висить на стіні і на якій зображена хокейна команда з малого міста, загубленого в лісах, команда, яка стала майже найкращою в країні. Спершу Петер покаже пальцем на себе. Потім на Фрака. А тоді на Роббана Гольтса, який стоїть саме між ними.

— Фраку, хіба ти не казав, що ми своїх не кидаємо? «Ведмеді з Бйорнстада».

Фрак дивиться на фото і засоромлено опускає голову.

— Я перевірю у відділі роботи з персоналом.

Двоє сорокарічних чоловіків тиснуть один одному руку перед фотокарткою, на якій їм по двадцять. На добре чи на зле — та це просто гра. Але не тільки. Не завжди.



У роздягальні збираються юніори, але шуму не чути. Вони мовчки надягають захист. Беньї не приходить. Усі це завважують, але ніхто нічого не каже.

Лют упівсили пробує зламати тишу і розказує, як на вечірці у Кевіна одна дівчина йому відсмоктала, але коли він не хоче розказати, що то була за дівчина, всі розуміють, що він брехло.

Усі знають, що Лют не вміє берегти таємниці. Він наче хоче ще щось сказати, але злякано дивиться в бік Кевіна і мовчить. Гравці виходять на лід, Лют замотує ізострічкою свій захист на ногах, розсерджено обриває кінці й кидає їх на підлогу. Бубу чекає, коли всі вийдуть з роздягальні, а тоді піднімає обривки і викидає їх у відро для сміття. Вони з Аматом ніколи про це не говорять.

Аж на середині тренування, під час перерви у грі, в Кевіна з’являється нагода під’їхати ближче до Амата і поговорити без чужих вух. Амат спирається на ключку і не відводить погляду від своїх ковзанів.

— Те, що ти бачив, — може, ти подумав… — починає Кевін.

Він не погрожує. Не тисне й не наказує. Майже шепоче:

— Ти ж знаєш цих дівчат.

Амат хотів би знати, що на це відповісти. Мати відвагу. Але його губи міцно стулені. Кевін м’яко плескає його по спині.

— Ми ж, бляха, добре зіграємося, ти і я. В основній команді.

Кевін їде до лавки, коли Бенґт дме у свисток. Амат теж рушає, не відриваючи очей від ковзанів, не сміючи глянути на лід. Він боїться побачити там своє відображення.

Загрузка...