Ведмеже місто

32

Є одне місто серед лісу, де обожнюють гру. Одна дівчинка сидить на ліжку і грає на гітарі для своєї найкращої подруги. Один хлопець сидить у відділку поліції. У коридорі лікарні медсестра йде повз адвокатку, на трибунах у столиці стоять дорослі чоловіки і жінки, скандуючи, що вони — ведмеді з Бйорнстада, разом зі спонсорами і членами правління, які десять років тому сміялися зі спортивного директора, який сказав, що одного дня в них буде найкраща команда юніорів країни. Тут усі, хто працює в клубі, крім нього.

Команда з ключками в руках чекає в роздягальні на початок матчу, молодший брат на лавці з телефоном на колінах чекає, що напишуть про його сестру в інтернеті його друзі, коли дізнаються, що сталося. Багатий клієнт телефонує до однієї адвокатської агенції, в іншій адвокатській агенції мама оголошує війну. Дівчинка грає на гітарі, аж поки не засинає її найкраща подруга, у дверях стоїть тато і думає про те, що дівчата це витримають. Вони вистоять. І саме тому йому страшно. Бо тоді світ і далі буде вважати, що все нормально.

У команді є гравець з номером шістнадцять на спині, який, відколи навчився їздити на ковзанах, розумів, щб потрібно для перемоги. Він знає, що перемога здобувається як на льоду, так і в голові, тренер навчив його, що спорт чимось схожий на музику: кожна команда під час гри має свій ритм і темп. Якщо збити їх із ритму, руйнується їхнє звучання, навіть найкращі музиканти світу ненавидять грати не в ритм, але якщо вже почали, то важко зупинитися. Рухомий об’єкт продовжує рух у заданому напрямку, і що більшою стає снігова куля, то більшим безумцем треба бути, щоб стати їй на шляху. Це те, що в спорті називають «моментум». У школі на уроках фізики вчителі говорять про «принцип інерції», але Давід завжди був прямолінійнішим у своїй педагогіці, коли розмовляв із Беньї: «Якщо справи у команди йдуть добре, все здається просто, і вони автоматично грають іще краще. Але якщо вдається влаштувати їм маленьке пекло, хоча би трохи погіршити ситуацію, тоді побачиш, що скоро вони самі створять собі по-справжньому пекельні умови». Тут ідеться про рівновагу. Найменшого подиху вітру може бути достатньо.

Команда суперників прибуває на арену, щоб зустрітися з командою «Бйорнстад-Хокей», яку всі вони з презирством називають «Ердаль-Хокей». Вони ще задовго до матчу знали, що цим селюкам із лісу до них як за море пішки, а тепер ще й довідалися, що Кевін узагалі не буде грати. «Бйорнстад» без Кевіна — ніщо. Невдалий жарт. Збита тварина на узбіччі траси. Гравці, які прибувають на арену, самовпевнені і спокійні, вони знають, що для перемоги їм треба просто грати. Холоднокровно. Зберігати рівновагу.

Їхні тренери ще стоять біля автобуса, але гравці, які аж не тямляться від зарозумілості, хочуть побачити своїх суперників, тож заходять до арени. Лампи в коридорі до роздягалень не працюють, хтось жартує, що «жебрацькі селюки вже навіть лампи потягнули», інший відповідає: «Нащо їм? У Бйорнстаді ж немає електрики!». Спершу їм здається, що нерухома постать біля їхньої роздягальні — то просто якась тінь, їхні очі ще не звикли до сутінків, тому перший гравець наштовхнувся просто на неї. У Беньї бетонна грудна клітка, вирячені очі по черзі дивляться на кожного з двадцяти хлопців, нікого не пропускаючи. Якби в них було трохи більше часу, щоб оговтатися, вони б нервово зареготали, але зараз просто мовчки стоять у темряві, блукаючи поглядами.

Беньї не рухається. Просто чекає перед дверима. Змушує їх підійти ближче, щоб зайти до роздягальні. Їм варто би дочекатися тренерів, піти й привести суддю, але ж вони занадто горді.

Коли їм уривається терпець, можна здогадатися, що станеться далі, Беньї вже визначив, хто будуть ці двоє: один штовхає його, другий б’є кулаком у плече, Беньї приймає рух першого і так заціджує у вухо другому, що той із криками падає на підлогу. Тоді Беньї повертається до першого і двічі б’є його по ребрах, не дуже сильно, щоб не поламати, але достатньо, аби той зігнувся, а тоді Беньї ліктем товче його в шию, і він звалюється на свого товариша. Коли на Беньї налітає третє тіло, він м’яко відхиляється від стіни і штовхає нападника в спину — так, що той стрімголов залітає до темної роздягальні. Четвертий робить помилку й обома руками чіпляється за одяг Беньї, той завдає удару головою у вилицю — і він падає навспак, але ніхто його не підхоплює.

Зрозуміло, що в освітленій кімнаті Беньї не мав би шансів побити цілу команду, але в темному вузькому коридорі, де на нього могли накинутися хіба один-двоє водночас, усі з команди суперника мусили запитати себе: хто тепер піде?

Відповідь — ніхто. Цього вистачає, того секундного вагання цілої групи. Беньї зневажливо посміхається і спокійно йде собі, перш ніж хтось спромагається бодай щось сказати. Коли він відчиняє двері до роздягальні своєї команди, від двох десятків несамовитих голосів аж іде луна: «МИ ВЕДМЕДІ!», а в коридор на мить падає смужка світла, але цього вистачає, щоб усі в команді суперника побачили, наскільки їхні товариші вибиті з рівноваги.

Вони нічого не розкажуть своїм тренерам — бо що можна сказати? Що один хлопець побив чотирьох найсильніших гравців, а решта команди просто стояла і дивилася? «Бляха, це що таке було?» — бурмоче хтось. «Псих», — констатує інший. Вони вмикають світло у своїй роздягальні й намагаються пореготати з того, що сталося. Переконати один одного, що потім дістануть цього шістнадцятого номера, що це все фігня, що навіть не варто звертати увагу. А коли починається матч, вони розуміють, що нічого не вдається. Зникли ритм, темп, рівновага. Ніби вітром здуло.

Беньї натягає светр з шістнадцятим номером. Давід стає перед командою, заклавши руки за спину, опустивши погляд униз. Усю дорогу сюди він думав про те, що значить для нього лідерство, і дійшов одного-єдиного пекучого висновку: Суне був для нього особистим наставником і найбільша його сила полягала в постійному вихованні лідерів. А проблема була лише в тому, що він ніколи не давав їм діяти як лідери.

Гравці затамовують подих, але коли Давід повертає до них обличчя, він майже усміхається.

— Чуваки, хочете почути правду? Правда в тому, що ніхто не вірив, що ви сюди потрапите. Ні ваші суперники, ні асоціація, ні тренери збірної, і зрештою ніхто з присутніх зараз на трибунах. Для них це була мрія, а для вас — мета. Ніхто не досяг цього замість вас. Тож цей матч, ця мить… належить вам. Не слухайте нікого, хто стане розказувати вам, як діяти.

Давід хоче сказати ще стільки всього, але тепер вони у фіналі. Він зробив усе, що міг. Тому він просто розвертається і виходить з роздягальні. За кілька секунд за ним іде розгублений Бенґт. Команда непорушно сидить і здивовано перезирається. Потім гравці по черзі встають і двічі стукають один одного по шоломах. З усіх першим озвався найтихіший.

— Звідки ми? — питає Філіп.

— З БЙОРНСТАДА! — відповідає команда.

Лют залізає на лавку і кричить:

— ЗА КЕВІНА!

— ЗА КЕВІНА! — відповідає команда.

Беньї вже стоїть на льоду, коли інші гравці виходять. Сам-один у центральному колі, номер шістнадцять на спині, очі аж чорні. Останніми з роздягальні команди Бйорнстада виходять найбільший і найменший гравці. Бубу ляскає Амата по плечах і питає:

— Звідки ти, Амате?

Той піднімає голову, стиснувши до трему щелепи.

— З Низини.

Бубу киває і показує свої рукавиці. Він написав на них фломастером «Бідностад-Хокей». Вайлуватий жест вайлуватого хлопчиська.

Іноді такі жести — найцінніші.

Чому люди переймаються спортом? Одна жінка стоїть на трибуні, бо для неї тепер це останнє місце, яке дає прямі відповіді. Вона була лижницею елітного рівня, її підліткові роки минали за стиранням лижні, вечір за вечором, з ліхтариком на лобі та сльозами, які лилися від холоду і втоми, від величезного болю, і від поразок, і від відсутності всього, чим займалися інші підлітки у вільний час і що вона завжди пропускала. Але якщо ви запитаєте, чи шкодує вона, ця жінка лише похитає головою. Якщо запитаєте, що б вона зробила, якби могла повернутися назад у часі, вона відповість, навіть бровою не повівши: «Більше тренувалася б». Вона не може пояснити, чому так переймається спортом, бо й відомо: якщо таке запитання виникло, то відповідь однаково не допоможе щось зрозуміти.

Її син Філіп грає сьогодні у першій парі захисників, але вона знає, якою ціною йому це далося. Знає про всі пробіжки в лісі при світлі двох налобних ліхтариків, про всі години на терасі, коли він забивав шайби, а мама стояла на воротах. Знає про сльози, коли він був найменшим у команді, коли міряв свій зріст і зважувався щоранку, тому що лікар пообіцяв, що врешті його тіло виросте і він наздожене інших. Знає про відмітки олівцем на одвірку, які вона ніяк не може зафарбувати. Про розбитого малого хлопчиська, якого вона піднімала з підлоги на кухні, щоразу після того, як він переконувався, що за ніч зовсім не виріс. Не поважчав. Можливо, більше ніхто не помітив, коли він став найкращим захисником у команді, але його мама була поруч на кожному сантиметрі цього шляху.

Під час розігріву Фрак стояв, не випускаючи з рук телефон і намагаючись з’ясувати, що ж сталося з Кевіном. Досі нічого не відомо. Він припускає, що Кевінів тато, коли щось дізнається, насамперед зателефонує Давіду, але звідси не виходить додзвонитися до тренера.

Спонсори і члени правління навколо нього аж скаженіють через відсутність інформації. Вони вже обговорюють, до яких адвокатів звернуться, яким журналістам дадуть інтерв’ю і кого за це покарають.

Фрак не розлючений, зараз його почуття на зовсім іншому рівні. Він дивиться на батьків на трибуні. Намагається порахувати, скільки днів, вечорів і ночей вони вклали в цю команду. Відчуває на шиї вагу власної срібної медалі з інших часів. Він йе знає, хто забрав у них шанс пережити сьогодні найбільшу перемогу, але вже щиро ненавидить цю людину.

Це Беньї сказав Давіду й Бенґтові, щоб дозволили Лютові грати в центрі, на місці Кевіна. Не існує слів, аби пояснити, що це значить для Люта. Перед першим вкиданням Беньї зупиняється біля Амата й питає:

— Ти ж сьогодні у своїх швидких ковзанах, чи як?

Амат усміхається й киває. Суперники в себе на лавці вже вголос говорять, що «шістнадцятий отримає свої штрафні». Вони не ідіоти, вони оцінили, що Беньї справді жорстокий псих. Тому, коли суддя вкидає шайбу, Беньї на повній швидкості, піднявши ключку, мчить до суперника, який її веде, і всі, хто ще недавно бачили Беньї в неосвітленому коридорі, розуміють, що на шайбу йому плювати — він іде на силовий прийом. Суперник розставляє ноги ширше і напружується всім тілом, щоб зустріти удар.

Але удару так і не було. Беньї підхоплює шайбу, скеровує її в зону нападу, Лют робить силовий прийом у середній зоні, від якого валиться на лід, як підстрелений тюлень, — центрфорвард жертвує собою заради команди лише для того, щоб дати гравцеві третьої лінії достатньо простору. У них з’являється єдиний малий просвіт у цьому матчі, поки суперник не зрозуміє, наскільки швидко рухається Амат.

І їм вдається.

Фрак зриває собі голос, коли Амат ухиляється від воротаря й забиває шайбу під верх сітки, батьки кидаються вниз по трибунах, ніби збираються вибігти через бортики. Амат ширяє навколо воріт, піднявши руки, але не встигає далеко від’їхати, бо на нього навалюються Беньї, Лют і Філіп. Наступної миті на лід вискакує вся команда, усі наштовхуються один на одного, опиняючись то над, то під, то біля когось. Фрак хапається за чиюсь маму і кричить:

— ЗВІДКИ МИ?

Ще секунду тому всі були атеїстами. Зараз уже ні.

Вони ведуть 1:0 після першого періоду. Давід нічого їм не каже, навіть не приходить в роздягальню — стоїть у коридорі разом із Бенґтом, не кажучи ні слова. Чує, як гравці плескають один одного по шоломах. Суперники зрівнюють — 1:1. Потім забивають іще один гол — 1:2. Але саме перед перервою між другим і третім періодом Бубу отримує один зі своїх небагатьох виходів на майданчик, і шайба опиняється в нього біля синьої лінії зони нападу. Він пробує зробити пас, але шайба відбивається від ковзана суперника і летить назад до нього. Якби цей хлопець встиг задуматися, то, звичайно, зрозумів би, що це дурна ідея, але ніхто не пригадує, аби Бубу виявляв кмітливість. Тому він б’є по воротах. Воротар навіть не зрушує з місця, коли в нього за спиною вже тріпоче сітка, а Бубу завмирає, приголомшено витріщивши очі. Він бачить, як засвітилася лампочка, як на табло змінилися цифри на 2:2, чує радісні вигуки із бйорнстадського сектору трибун, але мозок не фіксує перебігу подій. Першим його поплескує Філіп.

— Перемога! — кричить він.

— За Кевіна! — волає Бубу і, розігнавшись, врізається у бортик з такою несамовитою гордістю, аж забуває ключку в центральному колі, коли продовжується гра.

Філіп обожнює хокей, його мама також. Але не так, як ті батьки, які в міру зацікавлені і ледве знають правила, — ні, вона боготворить цей вид спорту за те, який він є. Жорсткий. Чесний. Конкретний. Справжній. Прямі запитання, прямі відповіді.

Маґґан Лют стоїть поруч, вони з мамою Філіпа знаються з дитинства, живуть за два будинки одна від одної. Разом бігали на лижах, вийшли заміж в один рік, народили синів із різницею в кілька місяців, понад десять років переминалися з ноги на ногу, відігріваючи пальці, на отаких трибунах. Хочете сказати їм, що батьки хокеїстів — фанатики? Вони запропонують вам піти на юніорські лижні змагання і послухати, про що говорить публіка. Або подискутувати з якимось татком, який кидається на спуск і зриває змагання, тому що вважає, що для його доньки ця траса неправильно виставлена. Або поговорити з мамою учасниці змагань з фігурного катання про те, скільки насправді повинна тренуватися дев’ятирічна дитина. Завжди є хтось зі ще більшим фанатизмом. Якщо довго порівнювати, можна будь-що сприйняти нормальним.

Мама Філіпа ніколи не кричить. Ніколи не лається. Ніколи не критикує тренера і ніколи не заходить до роздягальні. Але вона захищатиме Маґґан перед усім світом, якщо хтось стане критикувати її поведінку. Тому що вони теж команда. Мама Філіпа навчилася, що не можна вимагати від батьків, щоб вони віддали життя задля спортивного заняття своїх дітей, ризикували сімейним бюджетом і при цьому завжди тримали себе в руках.

Тому коли Маґґан кричить: «Ти що, сліпий?» до судді, мама Філіпа мовчить. І коли хтось іще з батьків вигукує: «Дідько, цей суддя з дитинства прибитий, чи що? Вдома йому теж не можна нічого вирішувати?», вона нічого не каже. Потім хтось знущається: «Що ти пасуєш, як баба?», а якийсь чоловік вище на трибуні сплескує руками і горланить: «Тут що, в баскетбол грають?». Коли суперник трохи задовго затискав бйорнстадського гравця в кутку і його не вислали з поля, хтось із батьків кричить йому: «Ти номер двадцять два чи педик?», коли хлопець повертається на лавку.

Після цього внизу на трибуні одна мама з двома малими дітьми обертається і просить:

— Думайте трохи, що говорите! Тут діти!

Їй відповідає Маґґан, і з кожного її слова пирскає презирство:

— Дорогесенька, якщо так боїшся, що твої малі вилізуть з теплого гніздечка і почують щось погане, то не бери їх з собою на ХОКЕЙ!

Якщо б ви запитали в мами Філіпа, чому після цих слів вона не протестує, то почуєте у відповідь, що людину можна любити і при цьому не сприймати всіх її рис. Можна не пишатися чимось, але це не означає, що відчуваєш сором. Це стосується хокею, це стосується навіть друзів.

Мама демонстративно бере дітей на руки й піднімається сходами, щоб пересісти на місця подалі. На арені за її спиною Філіп, який переслідує суперника по всьому майданчику, виривається вперед і перериває подачу, чим вибиває його з рівноваги. Беньї мчить до них.

Тієї самої хвилини вище на трибуні один спонсор повертається до Фрака, киває на маму з дітьми і шипить:

— Це, бляха, що за поліція моралі? Що вона тут робить?

Щойно почався третій період. Їхня розмова тоне в гулі всіх глядачів, коли номер шістнадцять перехоплює шайбу в центральній зоні, обходить двох суперників, показуючи техніку, якої ніхто від нього не сподівався, і забиває шайбу прямісінько в ворота, біля яких навіть не видно воротаря.

Беньї відмахується від товаришів по команді, які роблять спробу обійняти його, забирає шайбу з сітки і мчить туди, де сидять бйорнстадські батьки. Біля бортика зупиняється і махає двом малюкам, які аж не тямляться від радості, а тоді кидає шайбу їхній мамі.

Спонсор обертається до Фрака і питає:

— То… що це за жінка, повтори?

— Це Ґабі, сестра Беньї. Дядько цих малюків щойно зробив для нас рахунок 3:2, — відповідає Фрак.