Ведмеже місто

42

Коли дітей вчать полювати, їм пояснюють, що в лісі є два типи звірів: хижаки і втікачі. У хижаків очі вузько посаджені й дивляться вперед, бо їм треба пильнувати свою здобич. Звірі-втікачі мають широко розставлені очі, бо їхній єдиний шанс вижити — встигнути помітити хижака, який підкрадається.

Коли Ана і Майя були малими, вони годинами стояли перед дзеркалом з лінійкою і намагалися зрозуміти, котра з них який звір.

Фрак сидить у себе в кабінеті, супермаркет ще не відкрився, але в приміщенні купа народу. Ці чоловіки прийшли сюди, бо не хочуть, щоб їхню зустріч бачили в льодовій арені. Вони нервуються, поводяться ніби параноїки. Говорять про журналістів, які всюди нишпорять. Повторюють слово «відповідальність», пояснюють Фракові, що «тепер треба припильнувати, щоб справа не вийшла з-під контролю». Це кажуть спонсори, члени правління, але сьогодні вони, звісно, перш за все стурбовані друзі, тати і громадяни. Вони переймаються, щоб було краще для міста. Краще для клубу. Всі просто хочуть, щоб з’ясували правду. Чути чийсь схвильований голос: «Та всім і так зрозуміло… навіщо Кевіну таке робити? Звісно, вона сама захотіла, а потім пошкодувала; от якби ми могли вирішити це все без розголосу…» Ще хтось додає: «Нам треба думати про обидві сім’ї: так-так, звісно, дівчинка налякана. Вони ж іще діти. Але потрібно знати правду. Поки все не вийшло з-під контролю». Наприкінці зустрічі тато Кевіна разом із Фраком виходять у місто. Обходять будинки і стукають в усі двері.

Майя рано прокидається. Стоїть сама в гаражі, грає на гітарі. Їй ніколи не вдасться пояснити, що з нею відбувається. Як так сталося, що вона, така розбита, падала в маминих обіймах на підлогу у ванній, плакала і кричала, а тепер… почувається інакше. Цієї ночі щось сталося. Камінь, який розбив вікно, осколки на підлозі, червоний напис «КУРВА». Щось у людині змінюється. Майя і далі страшенно боїться темряви: аж відчуває, ніби хтось тягне її за одяг, щойно вона заходить до кімнати з вимкненим світлом, — але цього ранку вона дещо зрозуміла: єдиний спосіб перестати боятися темряви назовні — знайти ще більшу темряву всередині себе. Від цього міста вона ніколи не доб’ється справедливості, їй про це відомо, тому лишень один вихід: або Кевін, або вона — хтось із них мусить померти.

Рамона саме випиває на сніданок, коли вони приходять до пабу. Тато Кевіна, цей Ердаль, заходить так, ніби все тут належить йому — він завжди і всюди так робить. Фрак іде за ним, шпортається, ніби в нього завеликі черевики.

— Зачинено, — повідомляє Рамона.

Фрак розпливається в усмішці. «Так завжди робив його старий», — думає собі Рамона. Син вдався таким самим високим, товстим і таким самим дурнуватим.

— Нам просто треба трохи поговорити, — каже Фрак.

— Неформально, — додає Ердаль.

Очі в нього вузько посаджені.

Кабінет Міри захаращений коробками, завалений паперами, її колега ставить їй на стіл горнятко кави і обіцяє:

— Міро, ми зробимо все можливе. Кожен у цьому агентстві зробить усе можливе. Але ти мусиш бути готова до того, що більшість таких справ, де є слова однієї сторони проти слів іншої… ти знаєш, як вони закінчуються.

Мірині очі червоні від потрісканих судин, одяг зіжмаканий — такого ще ніколи не траплялося.

— Мені треба було стати справжньою адвокаткою. Треба було обрати собі таку спеціалізацію. Я мала б… я ціле життя витратила на підприємницьке право і таке лайно, а треба було…

Колега сідає навпроти.

— Хочеш почути правду?

— Так.

— Міро, ти можеш найняти найкращого у світі експерта зі злочинів на сексуальному ґрунті. Але ніхто не дасть гарантії, що це щось змінить. Слова одного проти слів іншого, заява в поліцію надійшла за тиждень після події, ніяких технічних доказів, ніяких свідків. Імовірно, поліція за пару днів закриє попереднє слідство.

Міра розлючено підхоплюється зі свого крісла, але в останню мить стримується, щоб не пожбурити горнятком з кавою у стіну.

— Я не дозволю їм виграти! Якщо я не виграю в суді, тоді знайду інший спосіб!

— Ти про що? — стривожено запитує колега.

— Я візьмуся за підприємство його старого, за підприємства їхніх друзів, я розкопаю все лайно, яке вони колись приховали, кожен бухгалтерський звіт і кожну декларацію, я їм влаштую. Я задовблю їх навіть за нещасну кулькову ручку, яку вони забули вписати до декларації десять років тому!

Колега нічого не каже. Голос Міри гримить на весь кабінет:

— Я піду в атаку на всіх і все, чим вони дорожать, я буду захищати своїх дітей, чуєш мене? Я БУДУ ЗАХИЩАТИ СВОЇХ ДІТЕЙ!

Колега встає і з ноткою розчарування каже:

— Так починаються війни. Одна сторона захищається, іншій доводиться захищатися ще більше, а потім ми плутаємо власний страх із загрозою від чужих. А тоді стріляємо одне в одного.

Після цього горнятко таки летить у стіну.

— ЧОРТ, ЦЕ Ж МОЯ ДИТИНА!

Колега заплющує очі. Вони в неї широко посаджені.

— Напевно, саме тому ти мусиш знати, чим відрізняється помста від правосуддя.

Ана відчиняє двері. Батько з собаками у ветеринара, будинок порожній. Перед нею стоїть Майя, міцно обхопивши себе руками. Вони не знають, плакати їм чи сміятися, кричати чи жартувати — що з цього дасть їм більше шансів вижити.

— Я скучила за твоїм надокучливим писочком, — врешті шепоче Майя.

Ана всміхається.

— А я скучила за твоєю жахливою музикою.

У Майї тремтить нижня губа.

— Я не хочу вплутувати тебе у це. Просто намагаюся тримати тебе якнайдалі.

Ана кладе руки Майї на плечі.

— Я твоя сестра. Хіба я можу стояти осторонь?

Майя довго дивиться на Ану, аж пече в очах.

— Я просто намагаюся тебе захистити.

— Ти все життя намагаєшся мене захищати, і знаєш, що я тобі скажу? Фігово у тебе виходить! Я ж бахнута на всю голову, тому — як думаєш, твій захист працює чи не дуже?

Дівчата заходяться сміхом.

— Яка ж ти дурепка, — шморгає носом Майя.

— Але ніхто не любить тебе так, як я, ідіотко. Ніхто!

— Я знаю.

Очі Майї блищать, коли вона запитує:

— Давай підемо в ліс постріляти? Мені…

Зараз вона обманює, а такого в них з Аною ще ніколи не було.

— …мені треба трохи відволіктися. Просто треба… коли стріляєш, це так розслабляє. Я подумала, що це допоможе мені позбутися від… агресії.

Ана довго дивиться на подругу. Може, вона розуміє, що раптовий інтерес Майї до зброї насправді пов’язаний з іншим, а може, й ні. Але вона справжня подруга, тому просто приносить дві рушниці і нічого більше не запитує.

Рамона ставить долоні на барну стійку. Дивиться на двох чоловіків.

— Це комерційний заклад.

— Що? — не розуміє Фрак.

Але Ердаль з терплячою посмішкою спокійно сідає на стілець.

— Вона хоче, щоб ми щось замовили. Хай так. Налий нам твого найкращого віскі, тоді поговоримо.

Рамона наливає віскі, Ердаль не марнує часу:

— Знаєш, хто я?

Рамона пирхає і випиває до дна свою склянку. Ердаль вважає це ствердною відповіддю. Береться за свою склянку і з першим ковтком ледь не спльовує все за стійку.

— Що за чорт… то це твоє НАЙКРАЩЕ віскі?

Рамона хитає головою:

— Це найгірше віскі.

Фрак відпиває зі своєї склянки, навіть не скривившись. Навіть виглядає задоволеним. Але смакові рецептори в нього функціонують так само справно, як регулятор гучності його горла. Ердаль з огидою відсуває від себе склянку.

— Тоді налий нам, будь ласка, найкращого віскі. Це нагадує розчин, яким чистять човни.

Рамона згідливо киває. Ставить перед ними чисті склянки. Наливає віскі з тієї самої пляшки. Ердаль аж витріщився на неї. А Фрак не може стримати хихотіння:

— У «Хутрі» лише один сорт віскі.

Майя з Аною ідуть углиб лісу, так далеко, що навіть Аниному татові довелось би кілька днів шукати їхні тіла. А тоді починають стріляти, постріл за пострілом. Ана час від часу поправляє Майї плече і лікоть, нагадує, як затримувати подих і при цьому не переставати дихати. Тоді запитує:

— Ну добре… тоді так: прожити у Бйорнстаді все життя до старості чи переїхати будь-куди, але померти того ж року?

Відповіддю Майї стає наморщене чоло і загалом обличчя, що виглядає, як пожмакана серветка. Ана знизує плечима.

— Дурне запитання?

— Трохи так.

— Майє, ми виберемося звідси. Я не дозволю, щоб ми тут застрягли. Ми переїдемо до Нью-Йорка, ти підпишеш контракт на запис, а я буду твоєю менеджеркою.

Майя заходиться сміхом — вона вже й не думала, що досі вміє так сміятися, але не може спинитися.

— Оце вже ні, ти ніколи не станеш моєю менеджеркою.

— Чому? З мене буде ОФІГЕННО класна менеджерка! — ображено заперечує Ана.

— Ти будеш просто жахливою менеджеркою. Жах-ли-во-ю. Ти не можеш впильнувати навіть свого мобільного.

— Неправда!

Майя піднімає брови.

— Добре. То де зараз твій мобільних?

Ана несамовито перевіряє кишені.

— Ну ЗАРАЗ я не знаю! Але… окей! Я можу бути твоєю стилісткою. Повір! Тобі НЕОБХІДНА стилістка!

— А що не так із моїм стилем? — цікавиться Майя.

Ана демонстративно оглядає її з голови до п’ят.

— Ну, сорі. На мою консультацію тобі не вистачить грошей. Скажеш мені, коли підпишеш контракт на запис.

Майя регоче.

— Яка ж ти дурнувата.

— А ще я можу бути твоєю дієтологинею! Я знайшла нову сокову дієту, яка очищає всю систему травлення! І потім твій кал стає, як…

Майя затуляє собі вуха, розвертається і йде ще глибше в ліс.

— Тут якийсь поганий зв’язок… ш-ш-ш… алло? Алло?

Притиснувши телефон до вуха, вдає, ніби розмовляє по ньому. Ана примружує очі.

— Це ж мій телефон — де ти його знайшла?

— Я зараз в’їжджаю в тунель! — кричить Майя.

Ана біжить за нею. Вони жартома штовхаються і обіймають одна одну. Дивляться, як сходить сонце. Майя шепоче:

— Можна я переночую в тебе одну ніч?

Ана не знає, що відповісти. Майя ще ніколи не залишалася в неї, жодного разу — завжди було навпаки. Але Ана — справжня подруга, тому, звичайно, відповідає:

— Нема питань.

Рамона відпиває зі склянки. Фрак теж. Очі в Ердаля звужуються.

— Ну, що ж. Тоді перейдемо до справи. Ти знаєш, чому я тут? Рамона вдає зацікавленість.

— Ні, але я думаю, що ти приніс золото. Фрак — ладан. А за дверима стоїть третій мудрець, з повними штанами мира. Я вгадала?

Ердаль різко вдихає носом повітря, швидко показує на приміщення пабу, не приховуючи огиди.

— Ось цей… паб… є одним із найстаріших спонсорів хокейного клубу в Бйорнстаді. Звісно, суттєвих сум від нього не перераховують, але всі ми поважаємо традиції. Гадаю, тобі відомо, що ми скликаємо незаплановану зустріч членів клубу… зважаючи на те, що сталося.

Фрак зніяковіло прокашлюється і додає:

— Рамоно, ми просто хочемо поговорити. Спонсори та й усі ми вважаємо, що на зборах членів клубу треба бути одностайними. Заради клубу.

— І що ти маєш на увазі? — з удаваною поступливістю цікавиться Рамона.

Ердаль уже втомлений від цього. Він встає на ноги і сухо пояснює:

— Частину керівництва треба замінити. Ми проголосуємо, щоб Петера Андерссона звільнили з посади спортивного директора і на його місце взяли кращого кандидата. І члени правління, і спонсори погоджуються з цим рішенням, але ми поважаємо членів клубу і хочемо, щоб пропозиція надійшла безпосередньо від них. Тому ми прийшли сюди з добрим наміром.

Рамона в'їдливо посміхається.

— О так, справді бачу, що ти винятково людина з добрими намірами, завжди і всюди. А можна спитати: що ж таке неправильне зробив Петер?

Ердаль гарчить крізь зуби:

— Ти сама прекрасно знаєш, що сталося.

— Ні, не знаю. І мені здається, що ви теж не знаєте. Тому й триває розслідування.

— Тобі відомо, в чому звинувачують мого сина, — каже Ердаль.

— Ти так про це кажеш, ніби він — жертва, — завважує Рамона.

Ердаль врешті втрачає самовладання, Фрак ніколи таким його не бачив, від страху він перекидає свою і Рамонину склянки. Ердаль кричить:

— Питаєш, чи СПРАВДІ мій син є жертвою? Ти ВЗАГАЛІ хоч маєш поняття, як це — коли тебе в такому звинувачують? ЧИ НІ?

Рамона, навіть не кліпнувши, відповідає:

— Ні. Але так спонтанно можу сказати, що гірше за звинувачення у зґвалтуванні може бути, тільки коли тебе зґвалтували.

— То ти вважаєш, що це кляте дівчисько каже правду? — сичить Ердаль.

— Я вважаю, що маю право не підозрювати дівчину в брехні лише через те, що твій син грає в хокей. До того ж у неї є ім’я. Її звуть Майя, — відповідає Рамона.

Ердаль презирливо сміється.

— То ти одна з тих, хто намагається в усьому звинуватити хокей?

Рамона серйозно киває.

— Ти грав у хокей?

— Кинув, коли мав дванадцять років, — зізнається Ердаль.

— Тоді ти маєш рацію. Я все звалюю на хокей. Бо якби ти залишився ще на пару років, хокей міг би навчити тебе програвати як чоловік. Можливо, ти зрозумів би, що навіть твій син може зробити помилку, і в такому разі, ти мусив прийняти це як ЧОЛОВІК і нести відповідальність. А не приходити сюди і звалювати вину на п’ятнадцятирічну дівчинку і її тата.

Ердаль змахує руками й перевертає стілець. Мабуть, не хотів, але навіть не нахиляється, щоб його підняти. Він різко втягує носом повітря, зіниці вчепилися в Рамону, потім кидає на барну стійку тисячу крон і на завершення каже, глузливо і водночас грізно:

— Ти, звісно, власниця цього пабу. Але будинок тобі не належить. Я б на твоєму місці задумався про це.

І так грюкає дверима, аж задзвеніли шибки.

Ана й Майя заходять до будинку, Ана дістає ключі від татової шафи і ставить на місце рушниці, з яких вони стріляли. Майя запам’ятовує кожну деталь: як треба покласти зброю, де висить ключ.

— А це що? — з невинним виглядом питає вона, показуючи на двоствольну рушницю.

— Двостволка, — відповідає Ана.

— Її складно заряджати? — цікавиться Майя.

Ана спершу сміється, а потім насторожується:

— Чому ти питаєш?

Майя знизує плечима.

— А що? Ти нишпорка? Мені просто цікаво. Круто виглядає, давай якось постріляємо?

Ана хмикає і гупає її кулаком по плечі.

— Це ТИ нишпорка, мала засранка!

Тоді дістає патрони і показує Майї, як рушницю розкрити, зарядити і зняти із запобіжника — Ана не тямиться з радості, коли буває так, що в чомусь вона перевершує свою подругу. Вона пояснює поблажливим тоном: «Це так просто, що навіть ти впораєшся». Майя сміється.

— Скільки пострілів можна зробити? — питає вона.

— Два, — відповідає Ана.

Знову розкриває зброю, забирає звідти патрони, кладе їх назад у коробку і замикає шафу. Вони виходять з підвалу, Майя нічого не каже.

Але єдине, що вона думає: «Мені вистачить одного».

Фрак не виходить із «Хутра», обережно піднімає перекинуті склянки.

— Рамоно, ми просто… прийшли поговорити, — пошепки починає він.

— Твоєму старому було б соромно, — відрубує вона.

— Я просто намагаюся… не ставати ні на чий бік.

Рамона фиркає.

— Погано в тебе виходить.

Фрак обертається, з нещасним виглядом накидає на себе куртку й виходить. За дві хвилини повертається. Стоїть перед барною стійкою, ніби той нещасний малий хлопчисько, яким він колись був, коли приходив сюди разом із Петером — їм ще змалку доводилось забирати звідси своїх п’яних старих.

— Роббан Гольтс ще заходить сюди? — бурмоче Фрак.

— Практично щодня, відколи втратив роботу, — киває Рамона.

Фрак теж киває.

— Передай йому, щоб зайшов у супермаркет і поговорив із моїм начальником складу. Я попереджу, щоб з ним провели співбесіду.

Рамона знову киває. Можна було б іще щось сказати. Але вони з Бйорнстада.

Пізно ввечері Кевін біжить освітленою доріжкою навколо Височини. Швидше і швидше, шапка насунута на лоба, каптур поверх неї. Він навіть одягнув мішкуватий одяг без усяких ведмедів, щоб ніхто його не впізнав. Але в цьому нема потреби — всі мешканці Височини пішли на зустріч на льодовій арені, щоб голосувати. Все-таки Кевіну здається, що з лісу за ним хтось стежить. Та ні, йому просто здалося. Якась параноя. Так він себе переконує.

Сонце вже зайшло. Майя стоїть у лісі і труситься, але дерева ховають її, вона далі панічно боїться темряви, але твердо вирішила перетворити її на свого друга. Свого союзника. Вона спостерігає, як Кевін ходить в освітленому будинку, він не може її бачити, але вона його бачить, і це дає їй неочікуване відчуття влади. Воно п’янить.

Коли він виходить на пробіжку, вона засікає час. На одне коло йде три хвилини і двадцять чотири секунди. Ще одне — три хвилини і двадцять дві секунди. Ще одне коло. І ще. Знову знову і знову.

Вона записує час. Піднімає руки, ніби тримає невидиму рушницю. Роздумує, де треба стояти.

Хтось із них має померти. Вона ще не вирішила хто.