Ведмеже місто

2

Бах-бах-бах-бах-бах.

Початок березня у Бйорнстаді, ще нічого не сталося. П’ятниця, усі просто чекають. Завтра юнацька хокейна команда Бйорнстада зіграє у півфіналі молодіжної ліги країни. Не настільки вже й важлива подія? Звичайно, не настільки. Але не для Бйорнстада.

Бах. Бах. Бах-бах-бах.

Місто, як завжди, рано прокидається: малі міста мусять задавати собі темп, щоб вижити у цьому світі. Ряди автомобілів на стоянці перед фабрикою вже вкриті снігом, люди ще не встигли розплющити очі і як слід прокинутися, а вже мовчки вишикувалися, щоб електронні пропуски зафіксували на реєстраторі робочого часу факт їхнього існування. З відсутнім поглядом і голосом автовідповідача вони обтрушують з черевиків сльотавий сніг і чекають, коли запрацює котрийсь із їхніх наркотиків — кофеїн, нікотин чи цукор, — і їхні тіла зможуть хоча би задовільно функціонувати до першої перерви на каву.

У той самий час на сусідній дорозі — ті, хто щодня вирушають на роботу до більших міст, по інший бік лісу. Руками в рукавицях вони постукують по обігрівачах, а з рота їм вириваються такі лайливі слова, які наважишся сказати, хіба коли нап’єшся, вмираєш або від надто раннього ранку сидиш у надто промерзлому «пежо».

Коли вони замовкають, можна розчути: «Бах-бах-бах. Бах. Бах».

Майя прокидається у своїй кімнаті, стіни якої обклеєні малюнками і квитками, які вона зберегла після концертів у великих містах далеко звідси, — їх, звісно, не так багато, як їй хотілося б, але значно більше, ніж дозволяли батьки. Майя лежить у ліжку в піжамі, грає на гітарі. Вона обожнює свою гітару. Їй подобається, як інструмент надавлює на тіло, як відгукується дерево, коли вона постукує по ньому пучками пальців, як струни впиваються у ще не пробуджену після сну шкіру. Прості акорди, м’які переходи — для неї це раювання. Майї виповнилося п’ятнадцять, вона вже багато разів закохувалася, але гітара назавжди залишиться її першою любов’ю. Вона допомагає витримувати життя в цьому місті, а також миритися з долею доньки спортивного директора хокейного клубу десь посеред лісу.

Майя ненавидить хокей, але розуміє любов свого батька: спорт — це просто інший інструмент. Мама часто шепоче доньці на вухо: «Ніколи не довіряй людині, якщо в її житті нема нічого, що вона безтямно любить». Мама любить чоловіка, який любить місто, в якому люблять спорт. Бйорнстад — справжнє хокейне містечко, а його мешканці, що би про них не казали, люди надійні. Живучи тут, завжди знаєш, чого від них чекати. Одного й того самого — і так день за днем.

Бах.

Бйорнстад розташований в далечині від усього, і навіть на мапі місто виглядає неприродно. Ніби якийсь п’яний велетень, пісяючи на сніг, спробував написати власне ім’я, — так скажуть одні. Ніби природа й люди зчепилися в боротьбі за життєвий простір, — так, можливо, скажуть інші, розсудливіші. Хай там як, але місто програє. Мешканці вже й забули, коли траплялися їхні перемоги. З роботою стає сутужніше, щороку в місті меншає людей, ліс кожної пори року поглинає чийсь покинутий будинок, а то й два. За часів, коли місто ще мало чим похвалитися, місцева влада повісила на в’їзді банер із гаслом у популярному тоді стилі: «Ласкаво просимо до Бйорнстада — тут прагнуть трохи більшого!». За кілька років вітри й заметілі витерли слово «більшого». Часом це поселення наштовхує на думку про філософський експеримент: якщо місто в лісі завалиться і ніхто цього не почує, чи матиме це бодай якесь значення?

Щоб знайти відповідь, треба прогулятися кілька сотень метрів униз до озера. Воно не вражає своїми розмірами, але це озеро — льодова арена. Її будували чотири покоління робітників із фабрики: ці чоловіки, працюючи шість днів на тиждень, потребували чогось, на що варто було чекати в день сьомий. Усю любов, яку місто було спроможне відігріти й передати у спадок, воно вкладало в гру: лід і бортики, червоні й сині лінії, ключки, і шайба, і кожна унція волі та сили молодих тіл, що на повній швидкості спрямована в погоні за нею. Трибуни вщерть заповнені на кожних вихідних, рік за роком, хоча спортивні досягнення занепали — разом із економікою міста. Можливо, саме тому всі сподіваються, що з покращенням становища клубу все інше також налагодиться.

І саме тому таким містам, як Бйорнстад, завжди доводиться покладати надії на молодь — бо лише молоді не пам’ятають, що раніше життя тут було кращим. Може, це й на щастя. Юнацьку команду тренували за тими самими принципами, за якими старше покоління створювало поселення: працюй з усіх сил, терпи стусани, не скигли, стули рота і покажи цим чортякам з великих міст, звідки ми родом.

У самому місті й довкруг небагато цікавого для оглядин. Проте всі, хто побував тут, знають, що Бйорнстад — місто хокею.

Бах.

Амат скоро святкуватиме шістнадцятиріччя. У нього зовсім крихітна кімната: якби він мешкав у більшій квартирі в багатшому районі великого міста, таку кімнату вважали б замалою навіть для гардеробної. Стіни всуціль вкриті постерами з гравцями HXЛ,[1] винятків лише два. Перший — фотокартка, на якій Аматові сім, він найменший з усіх хлопців у команді, стоїть у великих рукавицях і шоломі, що сповзає на чоло. Другий — білий аркуш, на якому мама написала йому уривки молитви. Коли Амат народився, вона лежала, приклавши його до грудей, на вузькому ліжку в маленькій лікарні на іншому боці земної кулі, і в цілому світі не було нікого, крім них. Медсестра прошепотіла цю молитву мамі на вухо; кажуть, Мати Тереза написала її на стіні над своїм ліжком, і медсестра сподівалася, що ця молитва дасть самотній жінці силу й надію. Ось уже шістнадцять років цей клаптик паперу висить на стіні в кімнаті її сина, слова трохи переплуталися, але мама записала їх так, як запам’ятала:

Якщо ти чесний, люди можуть обдурити тебе. Однаково будь чесним.

Якщо ти людяний, люди можуть обмовити тебе. Однаково будь людяним.

Добро, яке ти зробив сьогодні, можуть забути завтра. І все ж твори добро.

Щоночі Амат ставить свої ковзани біля ліжка. «Ото намучилася твоя мати, коли народжувала тебе — а ти був уже в тих штуках», — часто піджартовує старий сторож на ковзанці. Він пропонував хлопцеві залишати ковзани у шафці в клубі, але той любить носитися з ними. Амат хоче, щоб вони були біля нього.

Він завжди був найнижчим у всіх командах, ніколи не мав таких м’язів, як інші гравці, ніколи не бив з такою силою, як вони. Зате ніхто в цьому місті не міг його наздогнати. Жоден гравець не вмів рухатися з такою швидкістю. Амат не знає, як це пояснити, але на думку йому спадає такий приклад: одні люди, коли дивляться на скрипку, бачать лише дощечки й кілочки, а інші бачать музику. Він завжди відчував ковзани невіддільними від свого тіла і коли запихав ноги у звичайні черевики, то почувався ніби моряк, який ступив на сушу.

Останні рядки, написані мамою на аркуші, що тепер висів на стіні, звучали так:

Те, що ти будував, може бути зруйноване. Однаково будуй. Зрештою, усе це справа твоя і Бога, і ніколи — не чиясь інша.

Одразу під ними завзятим почерком школярика було виведено червоним фломастером:

ВОНИ КАЖУТ ЩО Я Є ЗА МАЛИМ ДЛЯ ГРИ. ОДНА КОВО СТАНУ № 1 ВИЛИКИМ ГРАВЦЕМ!

Бах.

Колись основна хокейна команда Бйорнстада була другою у вищій лізі країни — це було понад два десятиліття і три дивізіони тому, — але завтра Бйорнстад знову зійдеться у двобої з найкращими. То хіба справді такий важливий матч юнацької команди? Чи буде якесь місто перейматися кількома підлітками в якомусь півфіналі молодіжної ліги? Звісно, не надто. Але тільки не в межах цієї географічної плями.

За пару сотень метрів південніше від дороговказів починається район, який називається просто — Височина. Це невеликий кластер ексклюзивних будинків з панорамою на озеро. Тут по сусідству мешкають власники супермаркетів, керівники фабрики або ті, хто їздить на кращу роботу у великі міста, де під час корпоративів їхні колеги дивуються, вирячивши очі: «Бйорнстад? Хіба можна жити в такій глухомані?». У відповідь мешканці бурмочуть щось про полювання, риболовлю і близькість до природи, але насправді часто замислюються, чи справді це місце придатне для життя. Чи довго вони протримаються. І чи залишилося тут щось, окрім ціни на нерухомість, яка, схоже, падає синхронно з температурою.

А тоді вони прокидаються від отого «Бах!». І усміхаються.