Ведмеже місто

37

Майже всі дискусії про те, як поводяться люди одне з одним, рано чи пізно закінчуються аргументом про «людську природу». Вчителям біології завжди непросто це пояснити: з одного боку, наш вид вижив завдяки тому, що ми трималися разом і співпрацювали, а з іншого — ми розвивалися, бо найсильніші індивіди завжди процвітали коштом слабших. Урешті ми щоразу починаємо суперечку про встановлення меж. Наскільки ми можемо бути егоїстами? Наскільки зобов’язані турбуватися про ближніх.

Хтось неодмінно буде посилатися на поняття «людяності» й «гуманізму». Але це тільки слова. Будь-хто може відповісти: «Уяви собі корабель, що тоне», такий-от приклад. «Уяви собі будинок, охоплений пожежею». Важко перемогти в суперечці з аргументами такого штибу. Доводячи до межі відчуття власної моралі — кого ти врятуєш, якщо можна врятувати тільки когось одного? Кого спершу витягнеш із крижаної води, якщо в рятувальній шлюпці обмежена кількість місць?

Свою сім’ю. Завжди починаєш порятунок зі своєї сім’ї. Так вона себе переконує. Їй холодно, вона підкрутила всі батареї, закуталась, як капустина, в одяг, але однаково тремтить. Ходила з однієї кімнати в іншу. Прибрала в Кевіна, позбулася всіх простирадел і наволочок, викинула всі светри і джинси з кошика для брудної білизни до контейнерів збору одягу далеко від їхнього дому. Пропилососила всі можливі ґудзики від блузок, спустила в унітаз усі можливі залишки марихуани.

Тому що вона його мама. З цього треба починати.

Коли прийшла поліція, вона зустріла їх у дверях, випрямивши спину Адвокати завважували, що вони можуть заперечувати, тягнути час, ускладнювати, що обшук будинку й технічну експертизу однаково можна оскаржувати, якщо в поліцію було заявлено аж через тиждень після начебто злочину. Але мама наполягала, щоб у дім впустили чоловіків у формі. Повторювала раз у раз, що її сім’я нічого не приховує, при цьому сама не переставала думати, кого вона намагалася переконати — інших чи саму себе. Вона постійно мерзла. Але ж вона його мама. З чого починати, як не з цього?

Тато сидить на кухні, там зараз їхній командний центр, телефон не затихає, розмова за розмовою, чоловіків у будинку стає все більше. Вони все розуміють, співчувають, сердяться, їх поранили. Атакували. Вони готові до війни, і не тому, що самі її вибрали, а через те, що сприймають усе так, ніби їм не залишили вибору. Голосніше за всіх говорить татів друг дитинства, Маріо Лют:

— Знаєте що? Сім’я цієї дівчинки могла би прийти й поговорити з нами. Вони могли вирішити все тихо, без галасу. Але ж ні, вони чекали цілий тиждень, до тієї миті, коли знали, що зроблять нам усім НАЙГІРШЕ, і пішли в поліцію зі своїми вигадками САМЕ перед фіналом! Якщо це правда, чому вони не пішли в поліцію відразу? Нащо чекати тиждень? Нащо? Сказати вам? Бо дехто в цьому місті не може приборкати свою заздрість!

Він міг би сказати, як зветься «сім’я тієї дівчинки». Андерссони. Але тоді це не мало б такого ефекту. Далі вже й не потрібно щось говорити, теорія сама починає поширюватися:

— От так буває, коли спортивний директор зависокої про себе думки, чи як? Ми дали йому занадто багато повноважень, він думає собі, ніби володіє клубом. А тепер не може змиритися з тим, що втрачає владу — хіба не так? І що Кевін перевершив його досягнення, коли той був його віку, і що правління разом зі спонсорами зігнули його і поставили вимогу, щоб Давід став тренером основної команди замість Суне. Хіба не так? Тому спортивний директор мусив задіяти власну сім’ю…

Коли Давід підходить до будинку, то бачить перед ним трьох чоловіків середнього віку, які стоять там, ніби несучи варту. Вночі на зміну їм вийдуть юніори з команди, Давід про це знає. Так, ніби будинок потрібно охороняти.

— Це схоже на сцену з «Хрещеного батька», — бурмоче він.

Йому відповідає Фрак — величезний чоловік виглядає засоромленим і тому перебільшено регоче:

— Ага, хіба ні? Ніби дон Корлеоне потребує нашої допомоги? Нібито банда жирних спонсорів може чимось зарадити…

Фрак регоче, плескаючи себе по животу, старається говорити безжурним тоном, але врешті лишає цю затію і, поклавши свою величезну руку Давіду на плече, каже:

— Та ну, сам розумієш, Давіде, ми просто хочемо підтримати. Ти ж розумієш? Просто хочемо показати, що ми… стоїмо разом. Ти це розумієш? Тобто… ніхто ж не знає Кевіна краще за тебе. Господи, ти ж практично виховав його, невже думаєш, що хлопець із твоєї команди міг зробити те, в чому його звинувачують? Га? Один із твоїх хлопців. Ти ж розумієш, чому ми тут?

Давід не відповідає. Це не його справа. Йому тут не місце. Але з чого йому почати? Кого він врятує першим, якщо доведеться? Чиїм словам повірить?

Кевін сидить на своєму ліжку. Виглядає таким малим під постерами на стіні, худі на ньому здається завеликим. Дві ночі він провів у поліції. Неважливо, чи зручне там ліжко і ввічливий персонал, — коли людина щоразу чує, як перед сном ззовні замикають її двері, з нею щось відбувається. І він себе переконує. Що в нього немає вибору, що він не винен, що цього, можливо, взагалі не було. Будинок його батьків переповнений чоловіками, які знають його з дитинства. Вони його знають. Усе життя він був унікальним, обраним, на нього покладали особливі очікування. Вони не вірять, що він на таке здатний — як можна навіть припустити таку думку? Вони його знають. І не підведуть. А коли тебе підтримує досить багато людей, ти починаєш вірити всьому, що сам кажеш.

Ось у чому Кевін себе переконує.

Давід зачиняє за собою двері, стає перед ліжком і дивиться хлопцеві просто в очі. Ці десятки тисяч годин, проведених разом на льоду, ці вихідні в автобусах у поїздках по цілій країні, перекуси на заправках і партії в покер. Він іще недавно був дитиною. Ще зовсім недавно.

— Просто подивися мені в очі і скажи, що ти цього не робив. Я ні про що більше не прошу, — каже Давід.

І Кевін дивиться йому просто в очі. Плачучи, хитає головою. Шепоче, зі сльозами на щоках:

— Я переспав з нею, але вона сама хотіла. Вона попросила мене! Запитай будь-кого з тих, хто прийшов на вечірку… блін, тренере… ти серйозно? Ти віриш, що Я міг когось зґвалтувати? Нащо мені ТАКЕ робити?!

Усі ці тренування на льодовій арені «тати проти синів», які Давід проводив разом із Кевіном і Беньї на озері. Усе, чого він їх навчив. Усе, через що вони пройшли. Наступного року вони перейдуть до дорослої команди, всі разом. З кого ти почнеш? Вода крижана, і ти знаєш, що в човні не вистачить місця для всіх? Ким ти спочатку пожертвуєш? Кого будеш захищати до кінця? Якщо Кевін зізнається, постраждає не лише він. Постраждають усі, кого він любить. Так переконує себе Давід.

Він сидить на ліжку, обіймає хлопця. Обіцяє, що все буде добре. Що він ніколи його не зрадить. Що він ним пишається. Човен, можливо, хитає, але за борт вода не переливається. Ноги у всіх сухі. Кевін обертається до тренера й запитує пошепки, ніби він знову учень молодших класів:

— Сьогодні тренування, правда? Можна мені прийти?

На табуретці у спальні сидить мама і згадує його дитинство. Кевіну було десять-одинадцять років, вони з чоловіком поверталися додому із закордонних поїздок, а в цілому будинку панував безлад. Тато завжди сварився, він не помічав, яким ретельним був цей хаос, а от мама швидко побачила його модель. Переставлені були одні й ті самі речі, ті самі картини висіли криво, смітник був повний недоїдків з контейнерів, які викидали одночасно.

Коли Кевін став підлітком і почав влаштовувати вдома вечірки, мама поверталася в будинок і бачила, що її син постарався, щоб усе виглядало так, ніби його не було вдома. Але раніше, коли Кевін був малим і він гордо зізнавався татові, що не боїться залишатися сам, йому доводилося приходити додому в останній вечір і перевертати весь будинок, щоб не було помітно, що весь цей час він ночував у Беньї.

На стільці в кухні сидить тато, навколо ведуть розмови його друзі й ділові партнери, але він уже не розрізняє слів. Він знає, що його становище в цьому місті, його статус у цій групі чоловіків тримається виключно на його грошах. Ніхто з цих чоловіків не грає в гольф з бідняками, йому це відомо, бо він сам колись був бідним. Усе життя він прагнув досконалості, але не через марнославство, ні, це була стратегія виживання. Він ніколи нічого не отримував задурно, ніколи не міг дозволити собі вийти за рамки того, що дозволено дітям, які народжуються багатими. Він переконаний, що це і стало основою його успіху — постійна готовність більше працювати і боротися завзятіше, ніж усі інші. Постійна гонитва за абсолютною досконалістю полягає в тому, щоб не задовольнятися досягнутим, не ставати лінивим. Життя такого типу не можна жити впівсили, робота й особисте зливаються в одне, усе в житті стає твоїм відображенням. Навіть твої діти. Тріщина на фасаді може стати проваллям.

Можливо, йому й хотілося поговорити з Кевіном, забираючи його з поліції, але кожне слово перетворилося на крик. Він, який пишається з того, що завжди тримає себе в руках і ніколи не підвищує голосу, кричав так, аж трусився автомобіль. Можливо, він хотів би кричати про те, що сталося, але простіше було кричати про причину:

— ЯК, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, МОЖНА НАВАЛИТИСЯ ЗА ТИЖДЕНЬ ДО ФІНАЛУ?!

Простіше говорити про причину, а не про саму проблему. Для батька, який працює з цифрами, математика дає прийнятну модель пояснення: якби не сталося X, то не відбулося б Y.

Якби Кевін не влаштував вечірку, попри обіцянку батькам, що цього не буде, якби він не напився, якби не повів дівчину до своєї кімнати, вони б не мали цієї проблеми.

Але тепер у тата нема вибору. Не можна, щоб хтось оббріхував його сина, не можна допустити, щоб хтось нападав на його сім’ю. Коли втрутилася поліція, коли вони витягнули Кевіна з автобуса на очах у всього міста, коли почали телефонувати журналісти з місцевої газети — тоді вони перейшли межу, де ще могло бути мирне вирішення справи. Тепер уже пізно. Кевінів тато має підприємство, яке носить його ім’я, і якщо хтось його заплямує, це знищить життя всієї сім’ї. Він не може дозволити їм перемогти, не може дозволити їм навіть існувати, недостатньо просто зашкодити їм. Він буде переслідувати їх усіма можливими методами, на які здатен.

У цьому будинку вже ніхто не думає, що правильно, а що ні, тепер усі думки лише про виживання.

Давід із Кевіном не встають з ліжка, коли тато відчиняє двері. Стоїть перед ними, втомлений і блідий, і врівноважено пояснює:

— Я розумію, що зараз вам думається лише про хокей, але, якщо ви взагалі хочете, щоб в наступному сезоні була основна команда, в якій один буде грати, а інший стане тренером, то уважно мене слухайте. В клубі залишається або Петер Андерссон, або ви. Іншого варіанту не буде. Його дочка бреше, для цього в неї може бути тисяча причин. Можливо, вона переспала з тобою, бо закохалася, а коли зрозуміла, що її любов не взаємна, то вигадала зґвалтування. Може, її тато дізнався про те, що сталося, розлютився, і тоді вона збрехала для захисту, бо їй хочеться залишатися для своїх батьків невинною дівчинкою. Невідомо. П’ятнадцятирічні дівчата бувають ірраціональні…

Давід із Кевіном мовчки дивляться в підлогу. Вони обидва пам’ятають, як Кевін отримував запрошення від великих клубів, але не погоджувався їхати, бо не хотів залишати Беньї і свій дім, бо йому було страшно. Тоді Давід умовив Кевінового тата, щоб дозволив йому залишитися в Бйорнстаді. Він пообіцяв, що хлопець отримає тут таке саме тренування, рано потрапить до основної команди, досягне ще більших успіхів, коли стане професіоналом. Тато Кевіна погодився, бо Давід мав стати тренером основної команди, а ще це рішення тільки збільшило популярність його підприємства в регіоні. Кевін був хлопцем із Бйорнстада, його тато — чоловіком із Бйорнстада, все було так, як повинно бути. У цей образ батько інвестував багато грошей. А тепер він усерйоз показує на Кевіна і каже:

— Тепер це вже не забавки. Петер Андерссон чекав цілий тиждень зі звинуваченням, бо він х-о-т-і-в, щоб поліція висадила тебе з того автобуса. Він хотів, щоб усі це побачили. Тому тепер або він нас виштовхне з клубу, або ми всі разом приберемо його. Іншого вибору нема. Він розпочав війну.

Давід не відповідає, він думає про свою роботу. Про свою команду. Про всі години разом. Він ніяк не може позбутися одного спогаду: як побачив Петера на стоянці, коли туди приїхала поліція. Петер стояв там і чекав. Кевінів тато має рацію. Петер хотів побачити, як усе станеться.

Кевін далі сидить з опущеною головою. Коли він починає говорити, на підлогу крапають шмарклі зі сльозами:

— Хтось мусить поговорити з Аматом. Він… я нічого не зробив… ви знаєте, що я нічого не зробив… але Амат, напевно, думає… він зайшов до кімнати і побачив, що ми… вона просто НАЛЯКАЛАСЯ, розумієте? Вона кинулася геть, але Амат, напевно, думає, що… ну, ви розумієте.

Давід не підіймає погляду, бо не хоче бачити, як на нього дивиться Кевінів тато.