Ведмеже місто

20

Через адреналін відбуваються неймовірні речі. Шибки у віллі сім'ї Ердаль деренчать від надривання колонок, нижній поверх заповнюється тілами з такою швидкістю, ніби десь у стелі дірка, через яку їх закидають, більшість гравців уже напилися до безпам’яті, решта гостей намагаються не відставати. Їм не вперше гуляти в цьому будинку, коли нема батьків. Усі п’ють з одноразових пластянок, картини зі стін знято, крихкі предмети прибрано, меблі накрито плівкою. Два юніори, змінюючись, цілу ніч пильнують сходи, щоб ніхто не йшов на другий поверх. Що б не казали про Кевіна, але він, як і його тренер, покладається лише на підготовку і планування, не довіряючи випадку. Завтра зранку прийде прибиральниця, яка зазвичай каже, що навіть якщо Кевін прикінчить когось у цьому будинку, після прибирання ніхто не помітить навіть сліду. Вона нічого не розповідає Кевіновим батькам і отримує за це добрі гроші, а сусіди в такі вечори лягають спати із затичками у вухах, і вдають, що їх не було вдома, якщо в когось виникають запитання.

Усі вже давно перестали цікавитися, чому Кевін, здається, єдиний, хто не радіє на власній вечірці. У вітальні п’ють і співають підлітки, розохочені позбутися одягу, але по інший бік товстих, добре ізольованих стін на подвір’ї панує майже непорушна тиша. З Кевінового обличчя крапає піт, він продовжує забивати шайбу за шайбою у ворота. Після матчу він ніколи не зменшує обертів, але після перемоги забиває принаймні не так люто. Після програшу тераса і невеликий хокейний майданчик усіяні уламками ключок і скла. Беньї, як завжди, сидить із абсолютно байдужим виглядом за пластиковим столом і вміло вертить сигарети пучками пальців, щоб висипати звідти тютюн і не пошкодити паперу. Одну з сигарет він набиває травою, закручує кінець, обережно прикушує фільтр, витягає його і замість нього вставляє тонку скручену картонку. Беньї мусить використовувати таку техніку, тому що власниця тютюнової крамниці у Бйорнстаді — сестра директора школи, і з часом могли виникнути питання, нащо купувати стільки паперу для самокруток, не купуючи тютюну. Замовити через інтернет теж не можна, бо мама Беньї перевіряє пошту, як собака-сапер. Тому, попри те, що ніхто ніколи не бачив, щоб Кевін курив, він уже кілька років брав плату за вечірку — дві сигарети з кожного гостя, щоб Беньї було з чого робити самокрутки. На диво, Кевін аж розслабляється, спостерігаючи, як цей ідіот — його найкращий друг — зосереджено крутить свою траву.

— Знаєш, я продам тебе на таку фабрику в Азії, де використовують дитячу працю. Цими маленькими пальчиками ти зможеш шити футбольні м’ячі швидше за будь-якого шмаркача, — насміхається Кевін.

— Може, хочеш, щоб я пошив тобі більшу сітку, аби ти хоч раз влучив у ворота? — питає Беньї і блискавично пригинається, навіть не підводячи погляду, коли Кевінова шайба пролітає за десять сантиметрів над його головою. А огорожа позаду, в яку вона влучила, гойдається ще кілька хвилин.

— Не забудь скрутити для прибиральниці, — нагадує Кевін. Беньї про таке не забуває. У них же не вперше вечірка.

Амат заходить до будинку і роззявлює рота від подиву.

— Ого-го? То тут живе… лише ОДНА сім’я?

Бубу й Лют регочуть і підштовхують його до кухні. Лют уже такий п’яний, що не зумів би почепити магнітика на холодильник. Вони п’ють «нокаути». Амат не знає, що там намішано, але смакує, як самогонка з таблетками від кашлю, і щоразу, випивши, треба гупнути один одного кулаком у груди і закричати «НОКАУТ!». Якась логіка у цьому з’являється після п’ятого або шостого разу. Більшість стільки й випивають.

— Сьогодні ввечері можеш трахнути БУДЬ-ЯКУ дівку, тут УСІ — хокейні сучки, коли перемога наша! — лепече Лют, махнувши на мурашник тіл, і наступної ж миті люто хапає Амата за футболку і ричить: — Але тільки якщо її не захоче Кевін, або Беньї, або я. Перша лінія вибирає першою!

Амат запам’ятає, що Бубу також ніяковіє після Лютових слів. Це вперше він бачив Бубу невпевненим. Лют, похитуючись, іде й горланить: «Я сьогодні зробив гольовий пас! Хто хоче зі мною переспати?» — а двоє хлопців так і стоять один навпроти одного на кухні. Продовжують пити, б’ють один одного в груди з криком «НОКАУТ!», аби не говорити, бо обом здається, що по голосу буде чути: вони незаймані.

Майя і Ана приходять на віллу одними з останніх, бо Ана мусила надцять разів зупинятися, щоб перевірити макіяж. Щомісяця вона стає одержима якоюсь із частин свого тіла, і зараз її не влаштовують вилиці. Донедавна це були чоло і лінія росту волосся, і Ана цілком серйозно просила Майю допомогти дізнатися, чи можна зробити пластичну операцію, щоб опустити її нижче.

Перед тим як зайти до будинку, Майя зупиняється, захоплена краєвидом. З вулиці, на якій мешкає сім’я Ердаль, видно озеро і дорогу до лісу на іншому березі. Природа там дикіша, дерева ростуть щільніше, навіть замети снігу здаються більшими. А далі простилаються білі простори — такі великі, що в дитинстві, коли стоїш там, здається, що на Землі більше нема людей, лише ти. У Бйорнстаді змалку знають, що саме там краще витворяти всі капості, про які не варто знати дорослим. Майя пам’ятає, що там Ана кілька разів мало не погубила їх. Коли їм було по дванадцять, вона викрала снігохід і цілу ніч возила на ньому Майю. Майя ніколи не зізнавалася в цьому, але вона ще ніколи не відчувала себе такою вільною, як тоді.

Через рік Ана перестала гуглити, як викрасти снігохід, і почала шукати дієти. Майя на мить затримується, вона відчуває сум за тими двома дівчатками, які бавилися на іншому боці озера, а тоді заходить на вечірку. Якби вона знала, що за кілька годин вийде з цього будинку зовсім іншою людиною, то вмить кинулася б бігти льодами подалі звідси.

Кевін стоїть на майданчику, крізь великі вікна він бачить, як Майя заходить до передпокою. Він пильно на неї дивиться і не помічає, що за ним спостерігає Беньї, читаючи його реакцію. Кевін рвучко рушає до дверей тераси, Беньї роздратовано пакує свої речі до рюкзака і йде за ним. Вони проштовхуються через вітальню, не кажучи ні слова, кожен зі своєю ціллю. Кевін зупиняється перед Майєю, старається заспокоїтися, щоб через одяг не було помітно, як гупає в нього серце, а Майя щосили намагається не показувати, як її це тішить і яке задоволення вона має від того, що на кухні за ними спостерігає ціла група старших дівчат, які вже її ненавидять.

— Мадам, — театрально всміхається Кевін і низько кланяється.

— Пан фон Гімнотяг, рада вас бачити! — сміється Майя і теж вклоняється.

Кевін збирається щось сказати, але спиняється, коли бачить, що Беньї виходить із будинку. Кевін виглядає засмученим не менше за дівчат на кухні й за Ану, а таке розчарування, як у Ани, здається, фізично неможливо витримати, не розірвавшись на шматки.

На вулиці Беньї закидає на плечі рюкзак, затуляє вогник запальнички від вітру і чекає, поки дим прошмигне до легень. Він чує, що Кевін до нього гукає, але не озирається.

— Агов, Беньї, перестань! Не тупи!

— Кев, я не воджуся з малолітніми, сам знаєш. Скільки їм? П’ятнадцять?

Кевін розводить руками.

— Перестань, я ж їх не кликав!

Беньї обертається і дивиться в очі своєму найкращому другові. Минає з десять секунд, і Кевін вибухає сміхом. Непогана спроба.

— Кев, мене ти не обдуриш.

— Може, залишишся? — хмикає Кевін.

Беньї спокійно хитає головою. Кевін засмучено кліпає.

— І що будеш робити?

— Зроблю свою вечірку.

Кевін дивиться на його рюкзак.

— Тільки не накурюйся до стану, коли тобі ввижаються в лісі гноми з ножами та інше лайно. Не хочу знову шукати тебе, поки ти, бляха, сидиш на якомусь дереві, волаєш і плачеш.

Беньї регоче.

— Це сталося ОДИН РАЗ. І не через траву.

— Пам’ятаєш, як ти подзвонив мені з криком: «Я ЗАБУВ, ЯК ТРЕБА КЛІПАТИ!!!»?

— Нема чого сміятися. Це було жесть як страшно.

Кевін потягнувся до нього. Але передумав.

— І якщо збираєшся викрадати машину, то не на цій вулиці, окей? Тато потім лютий, як чорт!

Беньї лише киває, нічого не обіцяючи. Потім дістає з кишені самокрутку і акуратно запихає Кевіну за вухо.

— Це тобі на ніч. Додав трохи тютюну, як ти любиш.

Кевін обіймає його так швидко, що ніхто не встигає помітити, але так міцно, що все й так зрозуміло. Після матчів він не може спати, і це єдина причина покурити. Тільки найкращі друзі знають таке один про одного. Лише двоє малих хлопців, які колись лежали разом із ліхтариками під ковдрою, читаючи комікси, і розуміли причину, через яку вони завжди почувалися не такими, як усі: вони — супергерої.

Беньї зникає у темряві, а Кевін довго і з заздрістю дивиться йому вслід. Він знає, що дівчата закохуються в нього, бо він класно грає в хокей, а так загалом він — звичайний, посередній сімнадцятирічний чувак. А от Беньї не такий. Дівчата закохуються в нього із зовсім інших причин. У ньому є щось, що хочеться мати всім, щось зовсім не пов’язане з його грою на хокейній арені. Його очі завжди дають тобі зрозуміти, що він може полишити тебе будь-якої миті, якщо йому цього захочеться, він просто кине поглядом через плече. Беньї ні до чого не прив’язується, нічим не переймається. Кевін до смерті боїться самотності, а Беньї приймає самотність як щось природне. Ціле дитинство Кевін страшенно боявся, що одного дня він прокинеться і побачить, що другий супергерой зник. Що їхній зв’язок нічого не означав.

У Беньї тече інша кров, ніж у решти людей. Він зникає у лісі, прямуючи вниз до озера, і Кевін думає, що цей хлопець — єдина вільна істота з усіх його знайомих.

Сьогодні останній день, коли вони бачили один одного такими, як у дитинстві. І скоро він закінчиться.