Ведмеже місто

15

Стільки всього може завдати нам, людям, болю, а ми й не знаємо чому. Можливо, тривога — це внутрішня гравітація, яка стискає душу Беньї завжди легко засинає, але спить погано, він прокидається у день матчу з самого ранку, але не від хвилювання — для цього вже немає місця всередині. Він виїздить з дому ще до того, як прокинеться мама, залишає велосипед на узліссі й останні кілометри до притулку Адрі йде пішки. Сидить у дворику і гладить собак, поки не приходять його дві інші сестри, Катя і Ґабі. Вони цілують меншого брата у маківку, потім виходить найстарша сестра, дає йому міцного потиличника усією долонею і запитує, чи правда, що він назвав вчительку «солоденька». Беньї ніколи не обманює Адрі. Вона ще раз штурхає його по потилиці, а тоді з такою самою силою цілує і шепоче, що любить його і що з ним ніколи не трапиться нічого поганого, але якщо вона ще раз почує, що він так звертається до вчительки, то приб’є його на місці.

Три сестри і брат снідають серед собак, не особливо перемовляючись. Щороку вони збираються на тиху мить пам’яті — завжди досить рано, щоб про це не дізналася їхня мама. Вона не змогла пробачити свого чоловіка. Беньї був ще надто малий, щоб ненавидіти його, а сестри опинилися десь між цими двома полюсами. Кожен веде власну боротьбу. Беньї встає з-за столу і нікого не просить піти з ним, а сестри не питають, куди він іде. Вони лише цілують його в маківку і кажуть, що їхній брат ідіот, але вони його обожнюють.

Беньї повертається снігами до свого велосипеда, рушає на кладовище, сидить, скоцюрбившись і повернувшись спиною до надгробка Алана Овіча, курить свою траву, поки біль не зм’якає. З його очей нестримно ллються сльози. Хлопець водить пучками пальців по витертих літерах імені на надгробку. Цього дня п’ятнадцять років тому, раннього березневого ранку, Алан узяв свою мисливську рушницю, поки його сім’я ще спала. Він зібрав усе, що завдавало йому болю і пішов до лісу. Неважливо, скільки разів це пояснюєш дитині. Коли вона втрачає когось із батьків у такий спосіб, то вважатиме, що всі дорослі брешуть, коли запевняють: «У цьому нема твоєї провини».

Людина відчуває біль. І її душа стискається.

Хвилини крадькома наближаються до обіду. Кевін стоїть у саду і веде шайбу м’якими впевненими рухами ускладненою траєкторією між сорока пляшками, розставленими на льоду. Спостерігачам здається, ніби він рухається неймовірно швидко, але для самого Кевіна кожен рух рукою відчувається розтягнутим у часі. Для нього взагалі час плине повільніше, ніж для інших; він сам не розуміє чому. В дитинстві Кевін часто діставав від старших хлопців через свою занадто добру гру, але потім на одному з тренувань невідь-звідки з’явився Беньї. Багато місяців вони ночували вдома один в одного, читали з ліхтариками під ковдрами старі комікси про супергероїв, що належали сестрам Беньї, і життя обох хлопців набувало сенсу. Суперсили, якими вони володіли, об’єднували їх.

— Агов! — перериває Кевіна мама, гукаючи з дверей, що ведуть на терасу, і показує на годинник.

Кевін підходить, вона обережно простягає руку і струшує сніг з його плеча, її рука торкається синового плеча довше, ніж зазвичай, і м’якше. Мама прикушує губу.

— Хвилюєшся?

Кевін хитає головою. Вона з гордістю киває.

— Треба їхати, у нас із татом ранній рейс до Мадрида. Висадимо тебе біля льодової арени.

— Може, ви встигнете на першу частину?

Кевін бачить поривання у маминих очах. Але вона ніколи в цьому не зізнається.

— Ми поспішаємо, у тата важлива зустріч з клієнтами.

— Турнір з гольфу, — фиркає Кевін. Він ще ніколи не дозволяв собі такого спротиву.

Мама не відповідає. Кевін знає, що продовжувати марно, у цьому домі понад усе ставлять не хокей, а вміння уникати розмов про почуття. Якщо підвищуєш голос — ти програв, і тоді заслуговуєш на відповідь «з тобою неможливо розмовляти, якщо ти кричиш», і десь у будинку зачиняються двері. Кевін іде до передпокою.

Мама вагається. Знову простягає руку до синового плеча, але спиняється і лагідно торкається його шиї. Вона керує великим підприємством, працівники обожнюють її саме за чулість і співчуття, наче ці почуття простіше висловити, коли між людьми існує різниця в посадах. Кевінова мама роками засинала у мріях про всі ті заняття, якими вона займеться у старості, коли матиме більше часу, а тепер вона прокидається вночі, охоплена розпачем, бо вже й не пригадує, про що мріяла. Вона хотіла дати Кевіну все, чого сама не отримала в дитинстві, і завжди думала, що часу вистачить і на все інше. Щоб розмовляти і вислуховувати. Роки минають надто швидко — десь поміж її роботою і хокейними тренуваннями її син став дорослим. Вона так і не вміє говорити з власною дитиною, навіть коли вже доводиться закидати голову, щоб подивитися цій дитині в очі.

— Ми прийдемо на фінал! — обіцяє вона так, як може обіцяти мама, яка живе у світі, де фінал без участі її сина вважається чимось узагалі неправдоподібним.

У кафетерії, як і раніше, порожньо, хоча льодовий палац помалу заповнюють люди. Міра готує каву і дістає з морозилки булочки для хот-догів. Майя когось виглядає крізь вікно.

— Кого ти там шукаєш? — дражниться Ана.

Майя кидає на неї грізний погляд, після чого Ана прикладає долоні до рота і перекривлює тріскучий голос з кабіни пілота:

— Пані та панове, просимо вас не розпаковувати ваш перекус у цьому рейсі, оскільки на борту присутні пасажири з алергією на арахіс.

Майя копає її по нозі. Ана відхиляється і продовжує таким самим голосом:

— Ми можемо НАТОМІСТЬ дозволити вам повільно злизувати сіль з арах…

Міра все бачить, усе чує і майже все розуміє, але мовчить. Неможливо змиритися з дорослішанням власної доньки, проблема хіба в тому, що вибору нема. Міра колись теж була п’ятнадцярічною — на жаль, вона добре пам’ятає, які думки кружляли в її голові.

— Піду принесу молоко з машини, — вибачливо каже вона, коли бачить, що Ана зараз скаже щось таке, чого ні мама, ні донька не готові почути в присутності одна одної.

Тато вже сидить в авто, він просить Кевіна сісти попереду і починає перевіряти, чи той готовий до іспиту з англійської, який буде в понеділок. У татовому існуванні все підпорядковано прагненню до ідеальності, все його життя — ніби шахова дошка, на якій він повинен на два ходи випереджати інших, і лише тоді буде задоволеним. «Успіх не буває випадковим. Удача може дати тобі гроші, але не успіх», — часто повторює тато. Його безжальність у справах лякає інших, але Кевін ніколи не бачив, щоб тато піднімав на когось руку або кричав. Він навіть уміє зачаровувати, коли хоче, при цьому ніколи нічого не розповідаючи про себе. Тато не втрачає самовладання, ніколи не стає розохоченим — цього не може статися, якщо весь час жити майбутнім. Сьогодні хокейний матч, але в понеділок буде іспит з англійської. Треба випереджати на два ходи.

«Моє завдання — бути твоїм батьком, а не другом», — пояснив тато, коли Кевін якось багато років тому згадав, що мама Беньї приходить майже на всі їхні матчі. Татові не варто було сердитися, бо Кевін розумів, у чому річ: мама Беньї не спонсорує клуб на мільйон крон щороку, вона не пильнує за тим, щоб на льодовій арені вмикалися всі лампочки. Тож у неї, звісно, більше часу, щоб встигати ходити на їхні матчі.

Беньї рушає дорогою від озера, щоб могти покурити без сторонніх поглядів, аби мама Люта не починала знову збір підписів, як тоді, коли в дитячому садку Лют побачив, що Беньї їсть солодощі, хоч то була не субота. Лютова мама виступає за справедливість і рівність — звісно, у тому розумінні, яке підходить насамперед їй. Майже всі батьки такі. Беньї завжди вважав, що в цьому місті бути дорослим — це справжнє жахіття. Він запихає недопалок у сніг, стоїть, заплющивши очі, серед дерев і гадає, чи не розвернутися йому зараз і не піти в інший бік. Геть від усього цього. Вкрасти автомобіль і залишити Бйорнстад у дзеркалі заднього огляду. Цікаво, чи стане він від цього щасливішим.

На стоянці перед льодовою ареною купа людей. Тато Кевіна зупиняє автомобіль трохи на віддалі.

— Сьогодні не встигнемо поговорити, — каже він, киваючи іншим спонсорам і тим батькам, кого гроші сім’ї Ердаль зачаровують з такою самою силою, як їхніх дітей — хокейна гра Кевіна.

Якщо виростаєш в сім’ї, де ніколи не говорять про почуття, вчишся чути нюанси у сказаному. Тато міг би не вибачатися перед Кевіном за те, що не підкинув його аж до дверей, але все ж таки вибачився. Вони поплескують один одного по плечах, і Кевін виходить з авто.

— Почуємося після матчу, — каже тато.

Кевін телефонує йому відразу після кожного матчу. Є тати, які цікавляться: «Ви перемогли?». Кевіновий запитує: «З яким рахунком ви перемогли?». Кевін завжди чує, як він записує рахунок — у їхньому підвалі є цілий відсік, заповнений акуратно поскладаними коробками, в яких купи товстих блокнотів із ретельно записаною статистикою кожного матчу, в якому грав Кевін ще з того часу, коли був хлопчам. Звичайно, є люди, які вважають, що неправильно питати у свого сина, скільки шайб той забив, а не просто «чи забив ти шайбу?». Проте і в Кевінового батька, й у самого Кевіна відповідь на це однакова: «А скільки шайб забили ваші сини?».

Кевін не питає тата, чи встигають вони подивитися першу частину, просто зачиняє дверцята і закидає на плече сумку, ніби сьогодні — просто звичайна субота. Але коли автомобіль повертає, він озирається і дивиться за ним, аж поки не втрачає з виду. На стоянці навколо Кевіна батьків більше, ніж гравців. Для них сьогоднішній день — не просто звичайна субота.

Мама Кевіна чомусь обертається і дивиться крізь заднє скло, вона ніколи такого не робить, бо, як і чоловік, переконана, що сентиментальності допускати не варто і що Кевіна треба привчати до самостійності. Вони бачили, як розпещені діти із сусідських будинків у Височині, виростаючи, ставали тріумфом посередності, задобреними слабкими паскудниками і скигліями, яких усе життя доведеться тримати за ручку. Кевінові батьки не дозволять, щоб це сталося з їхнім сином. Навіть коли від цього боляче, навіть коли Кевіну в дитинстві довелося йти у темряві цілу дорогу з Геда самому пішки, бо тато хотів показати йому, які бувають наслідки запізнення, навіть коли мама мусила вдати, що спить, як її хлопчик прийшов додому. Навіть коли вона тихо плакала в подушку. Те, що зручно для батьків, не завжди є найкращим для дитини — у цьому вона переконана, і Кевін виріс таким сильним саме тому, що вони цьому посприяли.

Але мама завжди пам’ятатиме побачене тієї суботи позаду автомобіля — образ її сина на стоянці. У найважливіший день свого життя він — найсамотніший хлопець на світі.

Амат намагається зробити вигляд, ніби він просто минає кафетерій — це вдається не краще, аніж вдавати, що випадково з’їв морозиво свого найкращого друга. Міра йде в інший бік, але радісно махає йому і надто голосно каже:

— Привіт, Амате! Шукаєш Майю?

Цієї миті Амат зовсім не почувається Джеймсом Бондом. Міра киває на кафетерій і спускається сходами, але, озирнувшись, ще вигукує:

— Хай щастить сьогодні!

Після чого напружує м’язи і постановочно гарчить, копіюючи п’ятнадцятирічних у Бйорнстаді, коли ті бажають удачі одне одному:

— Порви їх!

Амат зніяковіло усміхається. З кафетерію чути напружену дискусію, Міра поспішно йде вниз сходами, поки котрась із дівчат не сказала про хлопців чогось такого, після чого мамин мозок доведеться відмивати милом і немалими об’ємами рислінгу.

Беньї стає поруч із Кевіном — той навіть не чув, як він наблизився. Беньї кладе руку на плече друга, не кажучи ні слова про те, що в Кевіна блищать очі. Той у відповідь не згадує про поминання і цвинтар. Цього не потрібно. Вони лише дивляться в очі один одному і кажуть те, що завжди говориться напередодні матчу:

— Кев, яке майже найкрутіше задоволення у світі?

Кевін відповідає не відразу, і Беньї штовхає його ліктем у живіт.

— Гей, суперзірко, яке МАЙЖЕ найкрутіше задоволення у світі?

— Перепихатися… — усміхається Кевін.

— Але СПОЧАТКУ ми з тобою вийдемо на лід і будемо мати НАЙКРУТІШЕ задоволення! — вигукує Беньї і так жваво замахується сумкою, що Кевін мусить пригнутися.

Дорогою до роздягальні Кевін, піднявши брову, запитує:

— Беньяміне, а ти сходив у туалет?

Ще малим, під час одного з їхніх перших матчів, Беньї обмочився на лаві запасних. Не тому, що не встиг добігти до туалету, а через те, що один із гравців у команді суперника весь матч намагався застосувати силовий прийом до Кевіна, а Беньї не хотів відходити від бортика, щоб не пропустити заміни і щоб Кевін мав захист.

Беньї регоче. Кевін теж. Потім хлопці беруть свої ключки і виходять по найкрутіше задоволення.

— То як, ти послухала нові записи? Це ж просто УЛЬОТ!

Я реально тащуся! — волає Ана.

— Ти не доганяєш? Я не люблю техно! — гиркає Майя.

— Це не ТЕХНО! Це ХАУС! — ображено відрізає Ана.

— Та добре. Мені подобається музика, в якій музиканти вміють грати хоча б на ОДНОМУ інструменті, а в тексті чути хоча би П’ЯТЬ слів.

— О Бо-о-оже, коли ти вже почнеш слухати якусь іншу музику, крім своїх суїцидальних пісень? — Ана перекидає волосся на обличчя і показує музику, яку слухає Майя: на уявній гітарі бере нескінченно повільні акорди і стогне: «I`m so sad, wanna die, because my music suuucks…».[6]

Майя голосно сміється і у відповідь махає кулаком в повітрі, а іншою рукою б’є по невидимій клавіатурі:

— Окей, а ось це слухаєш ти: «Бумц-бумц-бумц… КА-А-АЙФ! ОУ-Є! Бумц-бумц-бумц-бумц!».

Зупинившись біля дівчат, Амат прокашлюється. Ті так несамовито скачуть у кафетерії, що Ана аж перекидає гору ящиків із жувальними ведмедиками. Майя зупиняється, все ще регочучи.

— Ви… ви тут в порядку? — питає Амат.

— Ми просто сперечалися про музичні смаки, — хмикає Майя.

— Окей… я… я просто йшов тут і я… може, я сьогодні вийду грати, — каже Амат.

Майя киває:

— Я чула. Вітаю.

— Або просто просиджу на лаві. Але тепер я… я в команді… але якщо ти не зайнята потім, ну, ввечері… Тобто нині ввечері. Або… якщо ти зайнята, то… я лише хотів запитати, чи ми… може, ти… зі мною…

Ана тягне до кафетерію дві упаковки жувальних ведмедиків і мало не перевертає холодильник з напоями. Майя регоче аж за живіт хапається.

— Амате, вибач, що ти казав?

Амат не встигає відповісти. Біля нього стоїть Кевін, і він навіть не думає вдавати, ніби просто проходив повз кафетерій. Він прийшов сюди через Майю. Побачивши його, вона перестає сміятися.

— Привіт, — каже Кевін.

— Привіт, — каже Майя.

— Тебе звати Майя, так?

Вона киває. Оглядає Кевіна з голови до п’ят.

— Так. А тебе як звати?

Кевін не відразу розуміє, що вона жартує. Усі в Бйорнстаді знають, як його звати. Він сміється.

— Єфраїм фон Гімнотяг, до ваших послуг.

І Кевін, який не має звички жартувати, театрально вклоняється. Майя сміється. Амат стоїть поруч і ненавидить цей прекрасний звук її сміху, бо лунає він не для нього. Кевін захоплено дивиться на Майю.

— У мене потім вечірка для команди. Будемо святкувати перемогу. Батьки поїхали з міста.

Майя скептично піднімає брову.

— Бачу, ти справді впевнений, що ви переможете.

Кевін виглядає так, ніби не розуміє цієї репліки.

— Я завжди перемагаю.

— Серйозно, Єфраїме дер Гімнотяг? — сміється Майя.

— ФОН Гімнотяг, з вашого дозволу, — всміхається Кевін.

Майя заходиться реготом. Ана встає з підлоги, засоромлено пригладжує волосся.

— А Беньї прийде… на вечірку?

Майя копає її по гомілці. Кевін задоволено киває до Майї.

— Сама побачиш. Бери з собою подругу. Буде круто.

Він повертається до Амата і кидає:

— А ти прийдеш? Ти ж тепер в команді!

Амат намагається виглядати впевнено. Кевін на два роки старший за нього, і це дуже помітно, коли вони стоять поруч.

— Можна мені також прийти з другом? — тихо запитує він.

— Вибачай, Ахмеде! Вечірка лише для команди, ти ж доганяєш? — відповідає Кевін, плескаючи його по спині.

— Мене звати Амат, — виправляє він, але Кевін уже встигає відійти.

Майя з Аною, регочучи, зникають у кафетерії. Амат залишається сам у коридорі.

Він усе би віддав за один-єдиний шанс вирішити долю сьогоднішнього матчу.