Ведмеже місто

6

Амат виходить з майданчика, його одяг увесь мокрий від поту. Суне проводжає його поглядом з висоти трибуни. Хлопцеві щастить: він так і не бачить тренера основної команди, бо якби помітив, то, розхвилювавшись, гепнувся б обличчям об лід.

Амат виходить, але Суне не рухається. Він вже давно перейшов межу старості, проте сьогодні відчуває це особливо гостро. Дві речі напрочуд вміло нам нагадують про старіння: діти і спорт. У хокеї стаєш досвідченим гравцем у двадцять п’ять років, у тридцять ти вже ветеран, а в тридцять п’ять — на пенсії. Суне було вдвічі більше. З віком прийшли й відповідні зміни: він став нижчим і ширшим, ретельніше миє голову і менше причісується, частіше дратується через вузькі крісла й погані замки-блискавки в куртках.

Але коли за Аматом зачиняються двері, старий чоловік ще раз глибоко вдихає пахощі вишневого дерева. Хлопцеві п’ятнадцять років. Господи, яке майбутнє! Суне соромно, що він не помітив його раніше. Хлопець, вочевидь, зробив блискавичний ривок у розвитку лише за останній час, поки всі пильнували команду юніорів, але ще кілька років тому Суне нізащо не пропустив би такий талант. Винні у промаху не лише його старі очі, але й постаріле серце.

Суне знає, що не затримається в клубі надовго, щоб мати змогу тренувати хлопця, але сподівається, що тут не зруйнують і не обрубають його талант. Не примусять занадто швидко подорослішати. На жаль, він також розуміє марність своїх надій, бо щойно всі помітять, який клас показує цей хлопець, з нього відразу захочуть витиснути максимальний результат.

Так потрібно клубу, цього вимагає місто. Суне роками сперечався через це з правлінням, але програв.

Довгу версію пояснення, чому Суне звільнили з хокейного клубу Бйорнстада, можна розповідати днями. А коротка складатиметься з двох слів — «Кевін Ердаль». Спонсори, члени правління і директор клубу вимагали, щоб Суне дозволив сімнадцятирічному вундеркіндові грати в основній команді, але він не погодився. У його світі хлопців чоловіками робить щось більше, ніж просто гормони, а дорослий хокей вимагає зрілості такою самою мірою, як і таланту. Суне бачив, як занадто ранній шанс руйнував гравців значно більше, ніж запізнілий. Але його більше ніхто не слухає.

Народ у Бйорнстаді пишається тим, що не вміє програвати. Суне знає, що сам немало доклався до цього. Це ж він утовкмачував кожному гравцеві й тренеру з першого дня, коли вони ступили на лід, що «клуб — передусім». Благо клубу завжди важливіше за приватну вигоду. І тепер його настанови використають проти нього самого. Дозволивши Кевіну грати в основній команді, він міг би зберегти свою роботу, але Суне хоче мати певність, що його рішення було правильне. Щоправда, зараз він уже й сам нічого не знає. Можливо, правління і спонсори мають рацію, можливо, він просто старий упертий дурень, який втратив хватку.

Давід лежить на підлозі на кухні. Йому тридцять два роки, його руде волосся так кучерявиться, що здається, ніби зараз злетить з голови. Малим його через це дражнили, інші діти у класі вдавали, що обпеклися об його волосся. Тоді він навчився битися. Друзів у Давіда не було, тому він міг увесь час присвячувати хокею. Його більше нічого не цікавило, тож він став найкращим.

На підлогу скрапує піт, Давід затято відтискається під кухонним столом. На столі стоїть комп’ютер, на якому він цілу ніч переглядав записи старих матчів і тренувань. Якщо тобі випадає бути тренером молодіжної команди Бйорнстада, стаєш простим як двері, але нестерпним у спільному побуті, тож Давідова дівчина, коли сердиться на нього, часто каже, що він із тих, «хто на порожньому місці здійме бучу». Можливо, це й правда: у Давіда таке обличчя, ніби він весь час іде проти вітру. Він часто чув від інших, що занадто серйозний, тому хокей йому так підходить. Ніхто в клубі не вірить, що можна настільки серйозно сприймати цю гру.

Завтрашній матч — найважливіша подія в житті не тільки юніорів, а й у Давідовому. Інший тренер із більш філософським ставленням до життя, мабуть, сказав би гравцям, що ці шістдесят хвилин на льоду будуть останніми в їхньому дитинстві — цього року більшості хлопців виповниться вісімнадцять, вони стануть дорослими чоловіками і хокеїстами основної команди. Але Давідове ставлення до життя зовсім не філософське, тому він, як завжди, скаже їм лише одне слово: «Перемога».

У нього далеко не найкращі гравці країни. Але вони найдисциплінованіші і мають найкращий тактичний вишкіл. Вони все життя грають в одній команді, і в них є Кевін.

Вони не завжди грають красиво, Давід пильнує вивірену стратегію і міцний захист, але націлений насамперед на результат. Хоча члени правління з батьками набридають, аби він «послабив хватку» в команді й дозволив грати у «веселіший хокей». Давід не розуміє, що таке «веселіший хокей»; він знає, що буває хокей невеселий — коли противник забиває більше голів. Давід ніколи не запобігав чиєїсь ласки, ніколи не віддавав місце в команді синові фінансового директора, за якого просив великий спонсор. Він безкомпромісний, він знає, що від цього друзів у нього не побільшає, але це його не тривожить. Хочеш, щоб тебе обожнювали? Це просто: завоюй перше місце на п’єдесталі. Тож Давід робить усе, щоб це сталося. Тому дивиться на свою команду не так, як інші; навіть якщо Кевін — найкращий гравець, не обов’язково він завжди має бути найважливішим.

На екрані комп’ютера на кухонному столі — попередній матч сезону, гравець із команди суперника переслідує Кевіна з наміром напасти ззаду, але наступної ж миті сам лежить на льоду. Гравець із Бйорнстада, шістнадцятий номер, стоїть над ним, уже без рукавиць і шолому. Далі починається шквал ударів.

Може, Кевін і зірка, але серцем команди є Беньямін Овіч. Тому що Беньї, як і Давід, робить усе, чого він нього вимагають. Тренер змалку постійно повторював йому одне: «Беньї, забий на те, що кажуть люди. Вони полюблять нас, коли ми станемо переможцями».

Йому сімнадцять, мама будить його зранку, гукаючи на ім’я. Лише вона кличе його «Беньяміном». Усі інші кажуть «Беньї». У найменшій кімнаті останнього будинку блокової забудови на околиці Бйорнстада — аж за Улоговиною — Беньї лежить у ліжку, аж поки мама не заходить утретє або вчетверте. Він встає лише тоді, коли в маминих умовляннях починають звучати слова рідною мовою — бо це вже серйозно. Його мама і три старші сестри переходять на рідну мову, якщо потрібно висловити велику злість або безмежну любов. У цій країні мова просто не має достатньої гнучкості для того, щоб описати, якою ні на що не здатною частиною найлінивішої у світі ослячої дупи може бути Беньї, або наскільки глибока їхня любов до нього — як десятки тисяч криниць, повних золота. Мама вміла поєднати дві характеристики в одному реченні. У цьому сенсі їхня мова неперевершена.

Мама пильнує, поки Беньї не від’їде на велосипеді. Вона не любить витягувати його з ліжка ще до сходу сонця, але розуміє: якщо поїде на роботу, не випровадивши сина, він узагалі нікуди не вийде. Вона — самотня мати, має ще трьох доньок, але саме цей сімнадцятирічний хлопчик хвилює її більше за все на світі. Він не переймається своїм майбутнім і занадто тривожиться минулим, а через таке кожна матір стане журитися. Її малий Беньямін, у нього так легко закохуються всі дівчата у Бйорнстаді. Хлопець із найкрасивішим обличчям, найсумнішими очима і найнестримнішим серцем — подібних до нього нема. Мама прекрасно це знає: вона сама вийшла заміж за чоловіка, який був таким, а від цього бувають тільки проблеми.

Давід готує каву на кухні, він щоранку заварює додатковий кавник і заливає його в термос, бо на льодовій арені кава просто жахлива — це немислимо, щоб людей поїли такими помиями. На комп’ютері увімкнений минулорічний матч: розлючений захисник переслідує Кевіна, аж поки на повній швидкості не з’являється Беньї, б’є ключкою захисника по потилиці, і той сторчма влітає в лаву запасних. Половина його команди кидається до Беньї, щоб помститися, той уже чекає, знявши шолом і стиснувши кулаки. Судді десять хвилин припиняли бійку. Кевін тим часом спокійно від’їхав і сів на свою лаву запасних, неушкоджений і незворушний.

Хтось старається пробачати Беньї його темперамент, пояснюючи це важким дитинством, смертю батька, коли хлопець був іще малим. Але це не про Давіда — він обожнює темперамент Беньї. Інші називають того «проблемною дитиною», проте саме ті риси, через які за межами майданчика його вважають проблемним, роблять його таким неперевершеним на льоду. Коли відсилаєш Беньї на інший бік майданчика, неважливо, чи змії, тролі і всі страховиська пекла стануть йому на шляху — Беньї все одно повернеться з шайбою. А якщо хтось наблизиться до Кевіна, то Беньї проламає бетонну стіну, щоб стати між ними, і цього неможливо навчити. Усі знають, який чудовий гравець Кевін, кожен тренер молодіжної команди в кожному елітному клубі всієї країни намагався переманити його, а це також означає, що в кожній команді суперника є щонайменш один психопат, який хоче зашкодити йому. Тому Давід категорично не приймає закидів, що Беньї «б’ється» на кожному матчі. Він не б’ється. Він захищає найважливішу інвестицію цього міста.

Звісно, Давід уже не говорить слово «інвестиція», коли розмовляє зі своєю дівчиною. Вона щоразу перепитує: «Ти справді можеш так казати про сімнадцятирічного хлопця?». Давід навчився не робити спроб пояснювати такі речі. Людина або розуміє цей аспект хокею, або ні.

Проїхавши дорогою, яка з’єднує район блокової забудови з іншою частиною міста, щоб мама вже не могла його побачити, Беньї зупиняється і закурює самокрутку. Вдихає дим, відчуває, як наростає і влягається хвиля солодкого спокою. Його густе довге волосся крижаніє на вітрі, але холод ніколи не пробирає тіла. Беньї всюди їздить на велосипеді, незважаючи на пору року. На тренуваннях Давід часто хвалить перед іншими гравцями його м’язи ніг і чуття рівноваги. Беньї нічого не відповідає, бо має підозру, що тренеру не дуже сподобається відповідь: «Такі м’язи будуть у кожного, якщо щодня фігарити на велосипеді по глибоких снігах».

Беньї проїжджає весь Бйорнстад дорогою до свого найкращого друга. Минає фабрику, яка є найбільшим роботодавцем у місті, але три роки поспіль проводить «ефективне управління персоналом» — так звільнення працівників звучить гарніше. Минає великий супермаркет, який став непосильним конкурентом для менших магазинів. Вулицю з крамницями різного ступеня занепаду та індустріальний район, де стає все тихіше й тихіше. Спортивний магазин, у якому є відділ з оснащенням для полювання й риболовлі і відділ для хокею, а з іншими товарами не густо. Трохи далі — паб «Хутро», де часто бувають чоловіки певного типу, через що місце стає особливо привабливим для туристів, яким кортить побувати у справжній бійці місцевого розливу.

Ближче до лісу, на захід, є автомайстерня, а ще далі найстарша сестра Беньї має собачий притулок. Вона розводить собак для полювання й охорони. Домашні собаки тут уже нікого не цікавлять.

У цьому місці не залишилося нічого, що можна любити більше за хокей, проте Беньї і так нічого іншого в житті особливо не любив. Він втягує в себе дим. Інші хлопці постійно попереджають, що його виженуть з команди, якщо Давід дізнається, що він курить травичку, але Беньї лише сміється, маючи спокійну певність, що цього ніколи не станеться. Ні, зовсім не тому, що Беньї надто добрий гравець у команді. Найкращим гравцем є Кевін. Він — коштовний камінь, а Беньї — страхова компанія.

Суне востаннє дивиться на дах льодової арени. На прапори і хокейні светри, які висять там як пам’ять про чоловіків, яких скоро не буде кому згадувати. Поруч бовтається пошарпаний транспарант зі словами, які колись були девізом клубу: «Культура, рівноправність, солідарність». Суне був одним із тих, хто повісив це, але тепер він уже не знає, в чому значення цих слів. Часом йому здається, що він цього не знав і на початку.

«Культура» — дивне слово у спорті, усі його використовують, але ніхто не може пояснити значення. Усі клуби лиш торочать про те, як вони творять культуру, але в кінцевому результаті їх турбує лише культура переможця. Звичайно, Суне знає, що так буває всюди у світі, але в маленькому місті, мабуть, це більше помітно. Ми завжди любимо переможців, хоча часто вони непрості люди і не надаються до любові. Практично завжди вони одержимі, самозакохані й позбавлені співчуття. Але це нічого. Ми їм прощаємо. Ми любимо їх, коли вони перемагають.

Старий чоловік встає з хрустом у спині й важким серцем і йде до свого кабінету. Зачиняє двері. Його речі вже поскладані в маленьку коробку, яку він запхав під стіл. Суне не стане влаштовувати сцену, коли його звільнять, не буде спілкуватися з журналістами — він просто зникне. Він так вихований, і так виховував інших. Клуб — понад усе. Клуб завжди понад усе.

Ніхто не розуміє, як ці двоє стали найкращими друзями, але всі вже давно полишили спроби розлучити їх. Беньї дзвонить у двері вілли, яка більша за половину кварталу, де він живе.

Йому відчиняє Кевінова мама, ввічливо, але схвильовано всміхається, тримаючи телефон біля вуха, Кевіновий тато намотує кола вглибині будинку й веде гучну дискусію по своєму телефону. На стіні в передпокої висять сімейні фотографії — лише на них Беньї бачив усіх трьох членів сім’ї Ердаль разом. У житті завжди хтось із них на кухні, інший — в офісі, а третій — у саду. Бах-бах-бах-бах-бах. Зачиняються двері, чути перепрошування в телефонній розмові: «Так, вибачте, це мій син. Хокеїст, саме так».

У цьому будинку ніхто не підвищує голосу, але і не стишує, уся комунікація позбавлена почуттів, вони ампутовані. Кевін одночасно найрозпещеніший і найобділеніший підліток серед усіх знайомих Беньї: холодильник у Кевіна повний контейнерів зі стравами, приготованих відповідно до затвердженого клубом плану харчування; їх раз на три дні готує і доставляє їм кейтерингова компанія. Кухня у віллі коштує втричі більше за весь будинок матері Беньї, але ніхто там не готує. У кімнаті Кевіна є все, про що може мріяти сімнадцятирічний хлопець, включно з тим фактом, що в кімнату не заходив ніхто, крім прибиральниці, відколи Кевіну виповнилося три роки. Ніхто у Бйорнстаді не витрачав більше грошей на синове заняття спортом, ніхто не виділяв для клубу більші суми, ніж підприємство його батька, але все одно Беньї нечасто бачив Кевінових батьків на трибуні — якщо порахувати, то вистачило би пальців однієї руки, причому два пальці мали б бути відірвані токарним верстатом. Одного разу Беньї запитав про це у Кевіна. Той відповів: «Мої батьки не цікавляться хокеєм». Беньї уточнив, чим же вони тоді цікавляться. Кевін сказав: «Успіхом». Тоді їм було по десять років.

Коли Кевін склав іспит з історії з найкращим результатом у класі і вдома розказав, що набрав сорок дев’ять балів з п’ятдесяти, його батько лише беземоційно запитав: «То де в тебе була помилка?». У сім’ї Ердаль досконалість була не метою, а нормою.

Їхній дім білий і з такими рівними кутами, наче у рекламі ватерпаса. Коли ніхто не бачить, Беньї безшумно пересуває взуттєву полицю на сантиметр убік, ледь перекошує дві фотографії на стіні, а проходячи по килиму у вітальні, рвучко проводить великим пальцем ноги і куйовдить ворс. Дійшовши до дверей на терасу, у віддзеркаленні він бачить Кевінову маму — вона пересувається будинком і механічно все поправляє, ні на йоту не відволікаючись від телефонної розмови.

Беньї виходить у сад, бере собі стілець, сідає біля Кевіна, заплющує очі й слухає, як бахкає шайба. Кевін робить перерву, комірець його светра потемнів від поту.

— Хвилюєшся?

Беньї не розплющує очей.

— Кев, ти пам’ятаєш, як уперше пішов зі мною до лісу? Ти ще ніколи не був на полюванні, рушницю тримав так, ніби боявся, що вона тебе вкусить.

Кевін так глибоко зітхає, що половина повітря, цілком імовірно, виривається крізь інші отвори тіла.

— Ти можеш хоч якусь фігню в житті сприймати серйозно, придурок?

Беньї розпливається у широкій усмішці, відкриваючи ряд зубів, які ледь помітно відрізняються кольором. Якщо послати його на інший край майданчика, він повернеться з шайбою, навіть якщо це вартуватиме зуба — його власного або чужого.

— Ти мені ледь не прострілив мошонку. Я це дуже серйозно сприймаю.

— Ти справді не нервуєш перед матчем?

— Кев, я нервую, коли ти й рушниця опиняєтеся поблизу моїх яєць. А через хокей я не нервую.

Їх переривають тато і мама Кевіна, які гукають «Бувай!». Татів тон такий, ніби він прощається з офіціантом, мама додає наприкінці несміливе «мій хлопчику». Ніби вона справді намагається, але не може вимовити ці слова щиро, а не як відпрацьовану репліку з п’єси. Вхідні двері зачиняються, на виїзді заводяться мотори двох автомобілів. Беньї витягає з внутрішньої кишені нову самокрутку і закурює.

— Ну а ТИ, Кев, нервуєш?

— Ні. Ні-ні…

Беньї сміється — друг ніколи не вмів йому брехати.

— А може?

— Окей, якого чорта, Беньї? Я зараз в штани накладу! Ти це хотів почути?

Беньї, здається, вже задрімав.

— Скільки ти сьогодні викурив? — фиркає Кевін.

— Ще замало, аби було досить, — бурмоче Беньї і вмощується на стільці, ніби в барлозі на зимову сплячку.

— Ти шариш, що нам за годину треба бути в школі?

— Чудова відмазка.

— Якщо Давід дізнається, тебе виженуть з коман…

— Ні. Не виженуть.

Кевін мовчки спирається на ключку і дивиться на Беньї. З усього на світі, через що можна позаздрити своєму найкращому дружбанові, Кевін найбільше хотів би володіти вмінням Беньї постійно забивати на все і не попадатися. Кевін хитає головою і безнадійно сміється.

— Таки не виженуть.

Беньї засинає. Кевін повертається до воріт, його погляд спохмурнів. Бах, бах, бах, бах, бах.

Знову. Знову. Знову.

На кухні вдома Давід закінчує відтискання. Потім приймає душ, одягається, збирає сумку, бере ключі від авто та їде до льодової арени — починається його робочий день. Останнє, що робить тридцятидворічний тренер, перш ніж вийти з дому, — ставить каву на столик біля вхідних дверей і кидається до ванної кімнати. Він замикає двері й відкручує крани в умивальник і до ванни на максимум, щоб його дівчина не чула, що він блює.