Ведмеже місто

30

Слова — це несерйозно. Постійно чуєш, що ніхто не хоче ними скривдити. Просто всі виконують свою роботу. Поліцейські весь час це повторюють. «Я виконую свою роботу». Тому ніхто не питає, що зробив хлопець, а щойно дівчина починає про це розповідати, її перебивають запитаннями про те, що зробила вона. Чи піднімалася сходами за ним або перед ним? Лягла на ліжко добровільно чи її змусили? Сама розстебнула блузку? Поцілувала його? Ні? Але відповіла на поцілунок? Вона пила алкоголь? Курила марихуану? Казала «ні»? Казала чітко? Чи достатньо голосно кричала? Достатньо сильно опиралася? Чому відразу не сфотографувала синці? Чому втекла з вечірки, нічого не розповівши іншим запрошеним?

Потрібно скласти максимально повну картину, кажуть вони, коли ставлять одне й те саме запитання десяток разів у різному формулюванні, щоб перевірити, чи не зміниться її версія. Це серйозне звинувачення, нагадують вони, наче саме звинувачення є проблемою. Вона дізнається про все, чого не варто було робити. Не чекати тиждень, а тоді заявляти в поліцію. Не викидати одяг, який був на ній. Не приймати душ. Не пити алкоголю. Не втрапляти в таку ситуацію. Не заходити до кімнати, не підніматися сходами, не подавати йому знаків. Якби її просто не існувало, нічого такого не сталося б — чому вона про це не подумала?

Їй п’ятнадцять, йому сімнадцять, та однаково в усіх обговореннях його називають «хлопцем». Її — «молодою жінкою».

Слова — це важливо.

Міра кричить. Комусь телефонує. Свариться. Її просять заспокоїтися. Насправді тут усі просто виконують свою роботу. Петер сидить, поклавши долоню на пальці Майї, за невеликим столом у кімнаті для допитів поліцейського відділку в Геді і не знає: може, донька ненавидить його за те, що він теж не кричить. За те, що він не має освіти юриста і не знає, через що треба починати сварку. За те, що не вибігає геть звідси і не намагається когось убити — кого завгодно. За те, що він безсилий. Коли він забирає долоню з її руки, обоє відчувають холод.

В очах одного з батьків Майя бачить невимовний гнів, в очах іншого — вічну порожнечу. Вона їде з мамою до лікарні. Тато їде у протилежний бік, до Бйорнстада.

Настануть дні, коли Майю запитають, чи розуміла вона наслідки свого рішення прийти в поліцію і розказати правду. Вона кивне. Іноді їй здається, що лише вона це розуміла. Аж через десять років Майя подумає, що насправді найбільша проблема полягала в тому, що дорослих ці події шокували більше, ніж її саму. Вони виявилися ще невиннішими за неї, їй було п’ятнадцять, вона користувалася інтернетом і вже знала, що для дівчинки цей світ — жорстоке місце. Батьки не могли уявити, що таке взагалі станеться, а Майя просто не очікувала, що це станеться саме з нею. Тому, можливо, падіння було з меншої висоти.

«Як огидно це усвідомлювати», — подумає вона через десять років, а потім стане пригадувати найдивніші деталі. Наприклад, що один із поліцейських мав трохи завелику обручку, яка зісковзувала на пальці й стукала об стільницю. Що він так і не глянув їй в очі, а весь час дивився на її лоб або губи.

Вона пам’ятає, що тоді їй згадався урок фізики у старших класах, на якому йшлося про рідини і холод. Перетворюючись на лід, вода розширюється — про це треба знати, коли будуєш будинок у Бйорнстаді. Улітку в тріщини каменів просочується вода, а коли починається мінусова температура, волога перетворюється на лід, і камінь кришиться. Вона запам’ятає, що так само почувалася, виростаючи молодшою сестрою померлого старшого брата. Дитинство було однією нескінченною розпачливою спробою не розтікатися, не потрапляти в тріщини батьків.

Коли виростаєш так близько біля смерті, знаєш, що для різних людей вона різна, але для тата або мами смерть насамперед — це тиша. У кухні, в передпокої, в телефонній слухавці, на задньому сидінні авто, у п’ятницю ввечері, в понеділок зранку, загорнута в наволочку і зім’яті простирадла, на дні ящика з іграшками на горищі, на маленькій табуретці біля мийки, під вологими рушниками, які вже не валяються на підлозі біля ванної. Діти всюди залишають по собі тишу.

Майя чудово знає, що ця тиша може бути як вода. Якщо пустити її занадто глибоко, вона може перетворитися на лід і розірвати наші серця. Ще там, у поліцейському відділку в Геді, вона знала, що переживе це. Уже тоді вона знала, що її мама з татом — ні. Батьки не зцілюються.

Який небачений сором, жахливий і несусвітній: жертва так часто має найбільше співчуття до інших. Настануть дні, коли Майю запитають, чи розуміла вона наслідки, і вона кивне, і з усіх її почуттів найсильнішим буде почуття провини. За те, що виявилася незбагненно жорстокою до людей, які любили її понад усе.

Вони сиділи у поліцейському відділку. Вона все розповіла. І бачила в очах батьків, як жахливий зміст сказаного знову і знову відлунював у них всередині. Те, що в глибині своєї душі кожна мама і кожен тато найбільше боїться визнати:

«Ми не можемо захистити наших дітей».

На стоянці біля льодової арени стоїть автобус, пофарбований у зелений колір. Тут уже тиснява, всюди стоять батьки, і гравці, і спонсори, і члени правління. Усі обіймаються і махають.

Батько Кевіна під’їздить автомобілем аж до автобуса. Виходить і тисне руки людям, перемовляється з ними. Кевінова мама після довгих вагань обвиває рукою синові плечі. Він не заперечує. Вона не каже, що пишається ним, він не каже, що знає це.

Фатіма засмучено стоїть у коридорі й кілька разів запитує в Амата, чи не сталося щось погане. Він клянеться, що ні. Виходить із дому сам, із ковзанами в руках. Ліфа вже стоїть біля під’їзду, немов давно його чекав. Амат ледь усміхається.

— Ти що, хочеш позичити гроші? Ти ж ніколи на мене не чекаєш.

Ліфа сміється і піднімає руку, вони з Аматом стукаються кулаками.

— Порви їх! — наказує Ліфа.

Амат киває. Вагається, ніби хоче ще сказати, але передумує. Натомість запитує:

— А де Зах?

Ліфа дивується.

— На тренуванні.

Амат весь червоніє від сорому. То виходить, ось як швидко він забув, щойно потрапивши до юніорів, що в цей час завжди тренується дитяча команда. Ліфа знову піднімає кулак, але передумує й міцно обіймає свого друга дитинства.

— З Улоговини ти перший, хто грає з юніорами.

— Ну, але ж Беньї теж з Улоговини… — робить спробу Амат, але Ліфа трясе головою:

— Беньї живе у віллі. Він не один із нас.

Амат думає, що Ліфі видно будинок Беньї зі свого балкона, але це не аргумент. Ліфа приїхав у Бйорнстад через кілька років після Амата, його сім’я спершу жила в Геді, але тутешні квартири були дешевші. Пару років він грав у хокей із Аматом і Захаріасом, а потім його старший брат сказав йому покинути тренування. «Це ж, бляха, спорт для снобів, тільки багатенькі діти грають у хокей, — сказав брат. — Вони будуть ненавидіти тебе, вони ненавидять нас і не захочуть, щоб хтось звідси став кращим за них». Він мав рацію, малими вони наслухалися цього і в роздягальні, і на арені. У Бйорнстаді тобі не дозволять забути, звідки ти родом. Амат і Захаріас вистояли, а Ліфа — ні. Якось, коли вони вчилися в середній школі, кілька старших гравців прокралися в роздягальню й написали їм на тренувальних костюмах «Бідностад-Хокей» замість «Бйорнстад-Хокей».

Усі хлопці знали, хто це зробив. Ніхто нічого не сказав. Але після цього Ліфа більше не грав. Тепер він стоїть біля багатоквартирного будинку в Улоговині, зі сльозами на очах обіймає Амата і шепоче:

— Учора біля мого під'їзду грали кілька хлопчисьок, років шести-семи. Вони вдавали з себе своїх кумирів. Один був Павел Дацюк, другий — Сідні Кросбі, третій — Патрік Кейн… А знаєш, що закричав четвертий? Він крикнув: «Я — АМАТ!».

— Не тринди… — усміхається Амат, але Ліфа хитає головою і, міцно обійнявши свого друга, каже:

— Порви їх, чуваче. Виграй фінал, стань профі і порви їх усіх. Покажи їм, що ти один із нас.

— Можеш сказати хлопцям, що в роздягальні їх чекає сюрприз, — таємничим голосом каже батько Кевіну на вухо.

— Дякую, — відповідає хлопець.

Вони тиснуть один одному руки, другу руку тато кладе синові на плече. Майже обіймає.

Коли Кевін заходить до роздягальні, там уже лунає радісна лайка, товариші по команді скачуть, ніби щасливі новорічні феєрверки. Бубу штурхає Кевіна по спині, іншою рукою ніжно тримаючи свою нову ключку, і репетує:

— Ти хоч доганяєш, скільки вони коштують? Та твій старий просто КОРОЛЬ!

Кевін чудово знає, скільки коштують ці ключки. На підлозі стоїть ціла коробка ключок — для кожного гравця команди.

Після тренування дитячої команди Захаріас виходить останній, він сам збирає конуси й шайби. Останньої миті встигає ухилитися, коли оргскло в нього за спиною раптом гуде від удару. Він дико роззирається: шайба, яка просвистіла над ним, прилетіла не з льоду, а з коридору.

— Обережно, грубасику! — насміхається Лют, тримаючи в руці нову ключку.

Захаріас чудово знає, скільки вона коштує, — підлітки добре запам’ятовують тільки ціни на те, чого не можуть собі дозволити.

— Відсмокчи, — бурмоче він.

— Що ти сказав? — шипить Лют, і його обличчя похмурніє.

— Я сказав: від-смок-чи.

Бубу стоїть у коридорі позаду Люта, він бурмоче, що це «просто жарт», намагається відтягнути його. Нагадує, щоб «подумав про фінал!». Лют начебто заспокоюється і зневажливо пирхає до Захаріаса:

— Гарна ключка! Це твоїй старій соцслужба купила?

Захаріас не схиляє голову, а навпаки.

— А твоя стара приходила сьогодні в роздягальню, начепила тобі захист як завжди, мілі-Віллі? Обережно запхала туди твої яйця, як ти любиш? Вона далі купує тобі розміром більш…

Він не встигає докінчити речення, Лют кидається до нього з ключкою, і якби Бубу не встиг стати між ними, гравець дитячої команди, на два роки молодший за Люта, вирушив би відразу в лікарню. Амат у паніці біжить за ними, і звертається до обох — і до Люта, і до Захаріаса.

— Чорт, ну що ви… ПРИПИНІТЬ! ТА ПРИПИНІТЬ УЖЕ!

Лют сіпає руками так, що Бубу відпускає його, а тоді дивиться оцінювально на Амата, підходить до Захаріаса, вириває в нього ключку і щосили б’є нею об стінку, аж вона ламається. Лют кидає уламки перед Захаріасом і шипить:

— Скажи соцслужбі, щоб наступного разу купили міцнішу. Хтось може поранитися.

Лют обертається і йде в роздягальню, там його зустрічають крики веселощів його товаришів по команді, вони скандують «Ми з Бйорнстада ведмеді!» й вигукують імена один одного.

Амат підбирає уламки ключки. Захаріас не допомагає.

— Вона поламана, ідіот…

Амат, втративши самовладання, накидається на нього з риком:

— Бляха, Зах, ну що з тобою? Що? Що з тобою таке? Чому ти вічно всіх провокуєш?

Захаріас тільки зиркає на нього. Роки їхньої дружби ллються з його очей.

— Щасти тобі сьогодні, суперзірко.

Він іде. Амат іще довго стоїть сам. Коли повертається в роздягальню і викидає уламки старої ключки в кошик для сміття, нова ключка вже чекає біля його місця. Амат уперше в житті отримав нову ключку, а не вживану.

Бубу сідає в автобус за два ряди перед Лютом. Йому чути, як Лют переказує історію про ключку Захаріаса під регіт про «соцпридурка» і «вилупка». Мама Захаріаса зараз на лікарняному. До хвороби вона працювала у відділенні лікарні, де працює мама Бубу. Коли Амат заходить в автобус, Бубу звільняє йому місце поряд.

— Я намагався зупинити його… — бурмоче Бубу.

— Я знаю, — киває Амат, зціпивши зуби.

Обоє пам’ятають тренувальні костюми з написами «Бідностад-Хокей». Це була ідея Люта. Бубу написав. Лют живе на Височині, а Бубу — за одну хвилину пішки від Низини. Бубу хоче щось сказати Аматові, але не встигає додумати, бо вже за мить хтось горлає: «Якого хріна тут роблять копи?», і на стоянку заїжджає поліцейський автомобіль, блокуючи виїзд для автобуса.

Давід запізнюється. Це вперше в житті. Учора він тричі блював, і врешті навіть спробував переконати свою дівчину випити з ним келих вина, щоб трохи заспокоїтися. І це він — той, хто ніколи не п’є. Хто завжди відчував себе чужим у кожній команді, в якій грав, тому що для всіх це, здається, був ритуал — навалитися командою принаймні пару разів на рік. У їхніх очах Давід був трохи ненадійним — тому що він не був готовий заблювати паркет у якомусь готельному барі разом зі своїми братами по команді.

Його дівчина дивується, але Давід знизує плечима.

— Усі кажуть, що це заспокоює нерви.

Вона сміється. А потім починає плакати. А тоді притуляється чолом до його чола і каже:

— Дурненький. Я не хотіла тобі говорити. Але мені не можна пити вино.

— Що?

— Я не хотіла нічого говорити тобі перед фіналом. Не хотіла… відволікати тебе. Але я… мені не можна алкоголю.

— Ти про що?

Вона пирхнула від сміху впритул до його губ.

— Який же ти тугодум. Любий мій, я вагітна.

Тому сьогодні Давід запізнюється, він розгублений і щасливий. Він іде просто крізь бурхливий хаос, що панує на стоянці, його ледь не збиває поліцейський автомобіль. Це найщасливіший, найсумніший і найдивніший день його життя.

Якби матч відбувався вдома, Кевіну, можливо, дозволили б грати. Але фінал буде в іншому місті, туди їхати кілька годин, вони починають говорити такі слова, як «безпека» і «ризик утечі». Кожен лише робить свою роботу. Поліцейські протискаються між здивованими батьками на стоянці, заходять в автобус. Кевіна просять вийти й усі хлопці зриваються на крик, а коли величезний чоловік у формі бере його за руку і піднімає з сидіння, автобус вибухає від обурення. Бубу й Лют намагаються перегородити шлях поліцейським, вони достатньо великі, щоб навіть випхати з автобуса чотирьох інших копів. У цій штовханині Кевін виглядає малим і беззахисним. Можливо, саме тому всі дорослі навколо нього реагують саме так, а може, для цього є тисяча інших причин.

Тато Кевіна накидається з криком на поліцейського, який тримає його сина, а коли інший поліцейський відтягує його, Фрак хапає того за горло. Один із членів правління щосили гримає кулаком по капоту поліцейського авто. Маґґан Лют фотографує всіх поліцейських з відстані, меншої за пів метра, обіцяючи кожному, що всі вони втратять роботу.

Лише Амат і Беньї мовчки сидять на своїх місцях у автобусі. Слова — це важко.

Петер стоїть у кінці стоянки, де закінчується асфальт і починаються дерева. Він так зневажає себе за те, що приїхав сюди. Що він може зробити? Насильство можна порівняти з віскі — ті діти, які виростають у будинку, де його забагато, потім або заливаються ним, або ніколи не п’ють. Петерів старий був здатний на вбивство, а його син не може навіть ударити людину. Навіть на льоду. Навіть зараз. Навіть Кевіна. Петер не може скривдити людину, але однаково залишається на стоянці, бо щиро хоче побачити, як це зробить хтось інший.

Петера помічає лише Давід. Вони зустрічаються поглядами. Петер не відводить очей.