Ведмеже місто

19

Через адреналін із тілом відбуваються дивовижні речі. Після фінального свистка мами й тати перестрибують через бортик, поважні підприємці й керівники фабрики ідуть на лід, ковзаючи на гладкій підошві, незграбно обіймаються, ніби перевтомлені немовлята в підгузках. Коли Кевін разом із Беньї загортаються у величезний зелений прапор і роблять коло пошани, на трибунах уже порожньо. На хокейний майданчик зараз вийшло все місто. Люди стрибають, посковзуються, падають, сміються, веселяться, плачуть. Друзі дитинства, однокласники, батьки, брати і сестри, родичі, сусіди. Чи надовго місто запам’ятає цей вечір? Не надовго. Назавжди.

Коли програєш у хокеї, відчуваєш удар головою в саме серце. Коли виграєш, злітаєш понад хмари. Сьогодні Бйорнстад перетворився на небесне місто.

Петер зупиняється у кутку біля бортика. Сідає на лід і сміється. Усі години, проведені в кабінеті, всі зустрічі, сварки, безсонні ночі й тривожні ранки — все це було не дарма, все мало сенс. Майданчик поступово порожніє, а він так і сидить на кризі. Біля нього вмощується Роббан Гольтс. Вони лиш усміхаються.

Через адреналін відбуваються дивовижні речі, особливо коли він перестає діяти. Поки Петер сам був гравцем, він постійно чув, наскільки важливо «контролювати адреналін», хоч і не розумів цього. Йому здавалося абсолютно природним тримати фокус, зосереджуватися тільки на грі, жити тут і зараз. Лише коли вперше подивився матч на трибуні, він зрозумів, як легко перейти від адреналіну до паніки. Ті інстинкти, які біологічно підштовхують тіло до боротьби й досягнень, також будять у мозку смертельний страх.

Протягом кар’єри Петер вважав, що фінальний свисток матчу можна порівняти із зупинкою американських гірок, коли хтось думає «чудово, нарешті це скінчилося», а хтось — «хочу ще!». Після кожного матчу в нього було бажання зіграти ще. Тепер спортивному директору потрібні таблетки від мігрені, щоб повернутися до нормального життя після гри.

Коли останні п’яні від перемоги вболівальники, батьки і спонсори нарешті полишили льодову арену й вивалилися на стоянку з криками «МИ ВЕДМЕДІ, МИ ВЕДМЕДІ, З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!», там залишаються лише Петер, Роббан і їхні спогади.

— Може, ходімо до мене в кабінет? — питає Петер, а Роббан заходиться реготом.

— Любий Петере, це ж наше перше побачення, а я не з тих дівчат.

Петер теж сміється.

— Точно? Вип’ємо чаю, подивимося старі фото команди.

Роббан подає йому руку.

— Привітай своїх хлопців від мене, окей? Скажи, що тут був один старий гордий лис — дивився, як вони грали.

Петер тисне йому руку.

— Приходь якось до нас на вечерю. Міра буде рада зустрітися з тобою!

— Обов’язково! — каже Роббан. Їм обом відомо, що цього не буде.

Вони розходяться. У людей є лише миті.

Роздягальня порожня. Після хвилі адреналіну, після пісень і танців, стрибків на лавках, гупання по стінах, після того, як тут був натовп молодших і старших чоловіків, роздягнених до пояса, з волоссям, мокрим від пива, — настала оглушлива тиша. Залишився лише Амат, він збирає з підлоги шматки ізострічки. Коридором повз роздягальню йде Петер і здивовано зупиняється.

— Амате, що ти тут робиш?

Хлопець червоніє.

— Не розповідайте про це, добре? Що я тут прибираю. Я хочу тільки трохи позбирати.

Петерові перетискає горло від сорому. Він пам’ятає, як хлопець збирав на трибуні пляшки, бо на початку Фатіма не могла купити хокейне спорядження, — тоді йому було вісім чи дев’ять. Вони були надто горді, щоб приймати допомогу, тому Петер з Мірою давали в місцеву газету фальшиві оголошення, і так щороку десь з’являлося старе спорядження якраз Аматового розміру. Міра створила цілу мережу людей дорогою до Геда, які вдавали продавців.

— Ні… ні, Амате, я б навіть ніколи не подумав сказати щось іншим гравцям, — бурмоче Петер.

Амат піднімає на нього здивований погляд. Хмикає.

— Гравцям? Та мені плювати, якщо вони дізнаються. Не розказуйте моїй МАМІ! Вона стає люта як дідько, коли я прибираю замість неї.

Петер так хоче сказати щось хлопцеві — наприклад, що сьогодні неймовірно гордий з його гри. Але йому бракує слів, він не знає, як про це говорити. Намагається, але почувається поганим актором. Часом він до божевілля заздрить Давідовому вмінню викликати любов у цих малих хлопців. Вони вірять йому, слухають його і боготворять. Петер заздрить, як сором’язливий тато на дитячому майданчику заздрить веселому татусеві, який вміє розсмішити всю дітвору.

Тому він нічого не каже Амату. Лише усміхається, киває і видушує з себе:

— Ти, мабуть, єдиний підліток на світі, який дістає від мами за те, що забагато прибирає.

Амат подає йому чоловічу сорочку.

— Хтось зі спонсорів тут забув.

Від сорочки пахне спиртним. Петер хитає головою:

— Слухай, Амате… я…

Слова зраджують Петера, він може сказати лише:

— Думаю, тобі треба вийти на стоянку. Ти вперше виходиш з цієї льодової арени після такого матчу. Думаю, тобі треба… ти зможеш пережити щось… це небагатьом вдається. З цих дверей ти вийдеш… переможцем.

Амат не розуміє, що має на увазі Петер, аж поки не виходить із зібраними речами у коридор і далі крізь вхідні двері на вулицю. Дорослі, побачивши його, радісно кричать і плескають у долоні, кілька старших дівчат зі школи вигукують його ім’я, Бубу обіймає його, Беньї куйовдить йому волосся, кожна людина хоче потиснути йому руку. Амат помічає Кевіна, той трохи збоку дає інтерв’ю місцевій газеті. Потім він роздає автографи натовпу дітей, а їхні мами завзято вмовляють сфотографуватися двічі: спочатку з дітьми, а потім із кожною з них.

Амата хитає від обіймів і поплескувань по спині, і несподівано для себе він горланить разом з усіма: «МИ З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!» — аж у грудях пече, і він вловлює, як інші співають ще голосніше, почувши його голос, бо хочуть почуватися причетними, бути разом із ним.

Наростає сп’яніння, киплять ендорфіни, згодом Амат згадає, що подумав тоді: «Хіба хоч одна людина, переживши таке, не повірить у своє безсмертя?».

Міра прибирає в кафетерії. Майя з Аною виходять з туалету, вони перевдягнулися, щойно нафарбувалися, сміються й чекають продовження вечора.

— Я… переночую у Ани. Ми будемо… вчитися, — усміхається Майя.

Звичайно, донька обманює, а мама обманює, коли вдає, що не розуміє цього. Вони балансують на тій межі, коли триває взаємна турбота. Після дитинства підлітковий вік дає кілька років рівноправності, перш ніж центр ваги зміститься, і Майя подорослішає настільки, що вже більше не турбуватиметься про батьків. Скоро вона перестане бути Міриною маленькою дівчинкою, а Міра стане маленькою мамою Майї. Не так уже й багато треба, щоб відпустити свою дитину. Лише все.

Петер заходить до кабінету директора, де, похитуючись, намотують кола чоловіки, вже напідпитку.

— А я це шукав! — горланить напівголий Фрак і, похитуючись, підходить до Петера взяти свою сорочку.

Петер злісно дивиться на нього.

— Я більше ніколи не хочу знати, що ти приносиш алкоголь в роздягальню гравців. Фраку, вони ще діти.

— Ой, та які ж вони ДІТИ, Петере, припини! Нехай хлопці посвяткують!

— Хлопці хай святкують, а от дорослі мужики повинні знати межі.

Фрак відмахується від цих слів, ніби від малих надокучливих комах. За ним двоє чоловіків із пляшками пива в руках жваво обговорюють гравців основної команди: про форварда кажуть, що він «такий тупий, що не може вийти по хліб, якщо його за руку не вести», а воротаря називають «хворим на голову, це ж видно — він одружився з бабою, яка до нього переспала з половиною команди, а після нього — з іншою половиною». Петер не знає — ці чоловіки спонсори чи просто прийшли з Фраком, — але він тисячу разів чув такі розмови і досі не звик до ієрархії, яка тут панує. Гравці можуть говорити паскудства про суддю, але не про тренера, тренер може критикувати гравців, але не спортивного директора, спортивний директор не критикує генерального директора, той не критикує членів правління, а правління — спонсорів. Над усіма стоїть група чоловіків, які тут одягнені в піджаки і які говорять про гравців так безцеремонно, ніби ті — коні на перегонах. Продукти.

Фрак любовно смикає Петера за вухо, щоби змусити його думати про щось інше.

— Не скисай, Петере, це ж твій вечір! Пам’ятаєш, як десять років тому ти сказав, що влаштуєш тут ці заняття для молоді? Як ти сказав, що одного дня в нас буде команда юніорів, яка змагатиметься з найкращими командами країни? Тоді ми сміялися з тебе. Усі з тебе сміялися. І ось це сталося! Це ТВІЙ вечір, Петере. ТОБІ вдалося!

Петер вивертається з обіймів п’яного і щасливого Фрака, який намагається обхопити його голову. Інші спонсори починають голосно порівнювати свої шрами і вставлені зуби, здобуті трофеї за час власної хокейної кар’єри. Петера про це ніхто не питає. У нього нема шрамів, йому ніколи не вибивали зубів, він ніколи не потрапляв у бійки. Він не відчув на собі насильства.

До них підскакує один із членів правління — залитий пивом шістдесятирічний виконавчий директор у сфері виробництва вентиляції, — він плескає Петера по спині й посміхається:

— Ми з Фраком зустрічалися з місцевими політиками! Вони сьогодні тут були! Можу неофіційно повідомити, що в тебе, бляха, ВЕЛИЧЕЗНІ шанси на нову кавоварку!

Петер зітхає і каже, що повинен іти. Виходить у коридор. Побачивши Давіда, він відчуває якесь полегшення, хоча зазвичай стає сам не свій через зверхнє ставлення тренера юніорів, але зараз він — єдина твереза людина.

— Давіде! — гукає Петер.

Давід іде далі, навіть не глянувши на нього. Петер підбігає за ним.

— Давіде! Ти куди?

— Подивлюся запис матчу, — незворушно відповідає тренер. Петер сміється.

— Ти не будеш святкувати?

— Відсвяткую, коли виграємо фінал. Для цього ж мене найняли. Щоб виграти фінал.

Давід зараз ще зарозуміліший, ніж зазвичай. Петер зітхає і зніяковіло запихає руки в кишені.

— Давіде… перестань. Знаю, ми з тобою маємо на все різні погляди, але це твоя перемога. Ти її заслужив.

Давід прищурюється, киває на кабінет, у якому галасують спонсори, і відповідає:

— Ні, Петере. Усе саме так, як тобі там кажуть: це ТВІЙ вечір. Це ти зірка цього клубу, хіба ні? Так було завжди.

Петер не рухається з місця, у нього в животі росте чорна хмара — і не зрозуміло, це сором чи злість. У його голосі звучить більше злості, ніж пасувало б, коли він кричить услід Давіду:

— Я лише хотів привітати!

Давід озирається й невесело сміється.

— Краще привітав би Суне. Це він постарався, щоб ми з тобою могли перемогти.

Петер прокашлюється.

— Я… він… я не знайшов його на трибуні…

Давід дивиться в очі Петеру, поки той не опускає голову. Він розчаровано киває.

— Він сидів на своєму місці. Ти це знаєш. Таки знаєш, бо, напевно ж, пішов до свого кабінету іншим шляхом, щоб не зустрітися з ним.

Тихо вилаявшись, Петер відвертається. Його наздоганяють слова Давіда:

— Я знаю, що ми тут робимо, Петере: я не наївний малюк. Я візьму роботу Суне, тому що час і тому що я на це заслужив, і я розумію, що мене вважатимуть свинею. Але не забувай, хто вказує йому на двері. Не вдавай, що це було не твоє рішення.

Петер крутнувся зі стисненими кулаками.

— Пильнуй, що говориш, Давіде!

Той не відступає.

— А що станеться? Ти мене вдариш?

У Петера тремтить підборіддя, Давід не рухається. Врешті презирливо посміхається. У нього один довгий шрам на підборідді, а інший — між підборіддям і щокою.

— Ні — я так і думав. Ти ж Петер Андерссон. За тебе штрафні хвилини відбувають інші.

Давід навіть не грюкає дверима, коли заходить до свого кабінету, — він зачиняє їх без звуку. Петер ненавидить його саме за це. За те, що він має рацію.

Кевін виглядає цілком незворушним, коли журналістка з місцевої газети бере в нього інтерв’ю. Інші в його віці не трималися б купи від хвилювання, але він спокійний, поводиться професійно. Дивиться журналістці в обличчя, але не в очі — затримує погляд на лобі або ніздрях, він розслаблений, але без розв’язності, нейтрально приємний, відповідає на всі запитання, нічого не кажучи конкретно. Коли журналістка питає про матч, він починає, що «важливо добре кататися на ковзанах, забивати багато шайб, створювати можливості». Коли просять розповісти, що, на його думку, може значити перемога у фіналі для міста і його жителів, він повторює, ніби робот: «Нам важливий сам матч, ми зосереджуємося на хокеї». Коли журналістка зауважує, що один із гравців супротивника, якого Кевінів товариш по команді Беньямін Овіч повалив наприкінці матчу, отримав струс мозку, Кевін, навіть не кліпнувши, каже: «Я цього не бачив».

Йому сімнадцять, а він уже натренований до спілкування зі ЗМІ, як політик. Натовп людей відносить Кевіна, перш ніж журналістка встигає запитати щось іще.

Амат знаходить у натовпі свою маму, цілує її в чоло. Та зі сльозами на очах лише шепоче: «Іди, іди!». Амат сміється, обіймає її та обіцяє вчасно повернутися додому. Мама знає, що він обманює. І вона щаслива з цього.

Захаріас стоїть далеко на стоянці, у зовнішньому колі популярності, а його найкращий друг уперше в житті опинився у колі внутрішньому. Дорослі сідають у автівки і роз'їжджаються, залишаючи дітей святкувати їхній найбільший вечір, і коли тусовка гравців і дівчат вирушає на вечірку, куди запрошені майже всі, стає до болю очевидно, хто належить до компанії, а хто залишається осторонь.

Захаріас ніколи не запитає Амата, чи він справді не подумав про нього, чи йому просто було наплювати. Але один із них пішов, а інший залишився. Після цього ніщо вже не буде таким, як раніше.

Прямуючи до кафетерію, Петер зустрічає Майю і Ану. Він дивується, коли донька кидається йому на шию — так, як вона щовечора зустрічала його вдома, коли їй було п’ять.

— Тату, я пишаюся тобою, — шепоче Майя.

Він іще ніколи так неохоче не розтискав її обіймів. Коли дівчатка, сміючись, збігають униз сходами, на льодовій арені западає тиша. Її перериває лише його власне дихання, а потім — голос дружини.

— Тепер уже моя черга, суперзірко? — гукає Міра.

Петер меланхолійно всміхається і йде їй назустріч. Вони ніжно беруться за руки й повільно-повільно танцюють, малими-малими колами, а тоді Міра обома долонями притуляє Петерове обличчя і цілує так пристрасно, аж він ніяковіє. Вона досі на таке здатна.

— Ти не такий веселий, як мав би бути, — шепоче вона.

— Та ні, ні, — запевняє Петер.

— Це через Суне?

Петер ховає обличчя в її шиї.

— Після фіналу спонсори збираються офіційно заявити, що Давід стає на місце Суне. І вони хочуть змусити Суне самого піти. Вважають, що його звільнення негативно висвітлять у ЗМІ.

— Любий, це не твоя провина. Ти не можеш врятувати всіх. Не можеш тримати весь світ.

Він нічого не відповідає. Вона куйовдить йому волосся і всміхається.

— Ти зустрів свою доньку? Вона буде «вчитися» вдома в Ани.

— Якраз достатньо макіяжу, щоб розв’язувати рівняння, правда? — бурмоче Петер.

— Підліткам складно довіряти саме тому, що ми самі колись були молодими. Пригадую, коли ми з моїм хлопцем мали…

— Не хочу цього чути!

— Любий, тримай себе в руках, у мене до тебе також було життя.

— НІ!

Петер рвучко піднімає її в обіймах, Мірі перехоплює подих. Він досі на таке здатний. Вони хихочуть, як двоє малих дітей.

Крізь вікно їм видно, як дорогою віддаляються Майя з Аною, разом із хокеїстами й однокласниками. У темряві температура швидко знижується, навколо дівчат кружляє сніг.

Ще ніхто цього не знає. Але скоро почнеться буря.