Ведмеже місто

24

Коли у школі спрацьовує сигналізація з самого ранку в понеділок, охоронна фірма не викликає поліцію, бо їм однаково знадобиться кілька годин, щоб доїхати. Натомість вони телефонують до однієї з учительок. І, звісно, не випадково вибирають ту, чий молодший брат якраз працює в їхній агенції, щоб тому не довелося ще їхати по свої ключі. На порожній стоянці вчителька виходить з автомобіля, піднімає комір пальта і втомлено глипає:

— Часом ти буваєш такий ледачий, аж мені здається, що своїх дітей ти всиновив.

Брат регоче.

— Ну добре вже, не ний, ти сама завжди кажеш, що я тобі рідко дзвоню!

Учителька фиркає, бере в брата ліхтарик і відчиняє двері до школи.

— Думаю, це просто на задньому дворі сніг знов упав з даху на сенсори сигналізації.

Вони йдуть по коридору, не вмикаючи світло; якщо хтось пробрався у школу, лампи в тій секції засвічуються автоматично. Але який ідіот стане вриватися до школи з самого ранку в понеділок?

Беньї прокидається від різкого світла, хоча лампи вже були увімкнені. Спина хрустить. У роті присмак самогонки й дешевих горішків-чилі, а це привід розхвилюватися, бо він не пригадує, щоб їв якісь горішки-чилі. Беньї сонно кліпає, піднімає руку і прижмурившись намагається поглянути на того, хто світить ліхтариком йому в очі. Вона не мусила світити йому в очі, але треба було якось розбудити його, а торкатися до нього не хотілося через надто сильний сморід.

— Ти, напевно, жартуєш, — зітхає вчителька.

Беньї сповзає з двох лавок, на яких він спав у класі. Розводить руками, ніби найбільш втомлений чарівник на світі.

— Директор мені казав, що треба приходити вчасно. Тому… та-дам! А зараз… котра година?

Він лапає по своїх кишенях. Годинника там нема. Уривчасті спогади про минулу ніч наводять на можливе пояснення, що годинник він також пропив. Який ланцюжок думок довів його до ідеї завершити свою маленьку одіссею проникненням до школи, тепер також пригадується уривчасто, але Беньї впевнений, що тоді ця ідея здалася йому фантастичною.

Учителька мовчки виходить, Беньї бачить, як вона в коридорі говорить із охоронцем. Той напише, що це був помилковий виклик, бо брати завжди роблять так, як їм наказують старші сестри, і це не залежить від віку. Вчителька повертається до класу і відчиняє два вікна, щоби провітрити кімнату. Понюхавши куртку Беньї, вона кривиться.

— Тільки не кажи, що ти приніс до школи наркотики.

Беньї робить слабку спробу підняти руку:

— Та в мене, в мене… в мене навіть думки такої НЕ БУЛО! У школі з наркотиків ніякої користі. Я свої наркотики ношу всередині. Хочеш потанцювати?

Він підхоплюється з лавки і, хихочучи, падає спиною на підлогу. Вчителька присідає поруч і нахмурено дивиться на Беньї, аж поки він не замовкає. Тоді вона каже:

— Якщо я розповім про це директору, йому доведеться відсторонити тебе від навчання. Може, навіть виключити зі школи. Можна сказати тобі дещо, Беньяміне? Іноді мені здається, що ти саме цього й хочеш. Ти наче намагаєшся показати цілому світові, що в твоєму житті немає таких речей, яких тобі не під силу зруйнувати.

Беньї не відповідає. Вчителька подає йому куртку.

— Я вимкну сигналізацію, а тоді пропущу тебе до спортзалу, там можеш прийняти душ. Пахне від тебе, якщо чесно, так, що я навіть думаю, чи не викликати ще й службу винищення шкідників. У тебе в шафці є чистий одяг?

Беньї робить спробу всміхнутися, коли вчителька допомагає йому встати.

— Щоб мати належний вигляд, коли прийде директор?

Вона зітхає.

— Я нічого не розповім. Можеш сам руйнувати своє життя. Я не збираюся допомагати тобі.

Він дивиться їй в очі і вдячно киває. Раптом його голос починає звучати по-дорослому, а погляд стає як у чоловіка, а не хлопчиська.

— Вибачте, що називав вас «солоденька». Це було негарно. Я так більше не буду. Інші хлопці з команди теж.

Беньї чухає потилицю, і Жанетт майже шкодує, що чесно відповіла Адрі, коли вони зустрілися в барі у Геді й та запитала, як у Беньї справи у школі. Але вона знає, що він каже правду, коли обіцяє, що більше ніхто з команди не називатиме її так, і їй стає цікаво, як йому вдається мати такий авторитет серед інших. Одне слово Беньї — і кожен хокеїст у школі почне або перестане щось робити. На цих думках їй мало не хочеться знову грати в хокей. Вони з Адрі були подругами з дитинства, разом грали в Геді. Часом їй здається, що вони надто рано закінчили. Цікаво, як могло б усе скластися, якби Бйорнстад мав жіночу команду.

— Іди в душ, — каже вчителька, поплескавши Беньї по руці.

— Добре, фрьокен, — усміхається він, знову з поглядом хлопчиська.

— Мені не надто подобається, коли мене називають «фрьокен», — насуплюється вона.

— Тоді як до вас звертатися?

— Жанетт. Жанетт цілком підходить.

Зі своєї спортивної сумки в автомобілі вчителька приносить рушник для Беньї, він іде разом із нею до спортзалу, і поки вона вимикає сигналізацію і відмикає двері, він каже, спинившись у дверях:

— Жанетт, ви добра вчителька. Просто невчасно потрапили до нашого класу — саме цього року, коли ми на піку.

І тут вона розуміє, чому його слухається команда. З цієї самої причини в нього закохуються дівчата. Коли він говорить щось, дивлячись прямо в очі, ти віриш йому, попри все паскудство, яке він щойно витворяв.

Кевінів тато зав’язує краватку, поправляє запонки на манжетах, бере портфель. Спершу збирається, як завжди, з порогу гукнути «Бувай!» синові, який десь на подвір’ї, але, передумавши, рушає на терасу. Відкладає портфель, бере до рук ключку. Вони стоять поруч і по черзі забивають шайбу. Востаннє таке було, мабуть, десять років тому.

— Б’ємось об заклад, що не влучиш у штангу? — каже тато.

Кевін піднімає брови, ніби це жарт. Побачивши, що тато не жартує, він пересуває шайбу на пару сантиметрів назад, м’яко згинає зап’ястя і шайба гучно вдаряє об метал. Тато задоволено стукає низом ключки.

— Щастить?

— Добрий гравець заслуговує, щоб йому щастило, — відповідає Кевін.

Цього він навчився ще дитиною. Батько ніколи не піддавався йому, навіть коли вони грали в настільний теніс у гаражі.

— Ти подивився статистику матчу? — з надією запитує син.

Тато киває і дивиться на годинник. Іде забрати портфель.

— Сподіваюся, ти не думаєш, що фінал дає тобі право не віддаватися на сто відсотків у школі цього тижня.

Кевін хитає головою. Тато майже готовий торкнутися його щоки. Майже готовий запитати про червоні сліди на шиї. Але лише прокашлюється і каже:

— Кевіне, люди в цьому місті тепер спробують вчепитися за тебе ще міцніше, тому пам’ятай, що вірус заражає людину. Ти повинен мати імунітет. Фінал — це не лише хокей. Це те, який з тебе буде чоловік. Той, хто бере те, на що заслуговує, чи той, хто стоїть у кутку і чекає, поки хтось йому подасть бажане.

Тато йде, не чекаючи відповіді, а син так і стоїть із подряпинами на руці й істеричним бухканням пульсу на шиї.

Мама чекає на кухні. Кевін здивовано глипає на неї. На столі щойно приготований сніданок. Пахне хлібом.

— Я… ех, така дурниця, напевно… але я вирішила зранку не піти на роботу, — каже вона.

— І чому? — дивується Кевін.

— Я думала, що ми могли б… посидіти. Ми вдвох. Ну… поговорити.

Кевін уникає маминого погляду. Вона так благально дивиться на нього, що він цього не витримує.

— Мам, мені треба до школи.

Вона киває, прикусивши губу.

— Так-так. Звичайно… це по-дурному. Я зробила дурницю.

Їй хочеться піти за ним і поставити мільйон запитань. Уночі вона знайшла в сушарці простирадло, а він у цьому домі навіть шкарпетки собі не прав. Там також лежала футболка з плямами крові, які не до кінця відіпралися. Коли він зранку забивав у саду свої шайби, вона зайшла до його кімнати. На підлозі лежав ґудзик від блузки.

Вона хоче піти за ним, але не знає, як розмовляти з майже дорослим чоловіком крізь зачинені двері ванної. Зібравши портфель, сідає в автомобіль і аж через пів години їзди зупиняється в лісі. Там вона сидить аж до обіду, щоб на роботі ніхто не запитав, чому вона приїхала так рано. Вона ж попередила всіх, що сьогодні зранку побуде зі своїм сином.

Міра стоїть, поклавши руку на двері до кімнати Майї, але більше не стукає. Донька вже казала, що застудилася, а Міра не хоче перетворюватися на таку маму, як то буває. На балакучу, некльову, розтривожену, «маму-квочку». Вона не хоче знову стукати, щоби просто запитати, чи, може, ще щось сталося? Так не робиться: п’ятнадцятирічна дівчинка відразу замовкне, почувши слова «хочеш поговорити?». Не можна просто відчинити двері й запитати, чому раптом Майя почала сама прати свій одяг. За кого Міра себе має? Вона що, служба безпеки?

Міра не триндить, не тривожиться і не квокче, вона кльова мама. Просто сідає собі в автомобіль і рушає. Проїхавши сорок п’ять хвилин, зупиняється в лісі. Сидить сама серед темряви і чекає, коли відпустить тягар, що тисне на груди.

Лют відчиняє двері, вигляд у нього такий, ніби перед ним — торт.

— Кевін! Опа! То як… чи…?

Кевін нетерпляче киває йому:

— Готовий?

— До чого? В школу? Зараз? З тобою? То… ми разом ідемо? Разом із тобою?

— Ти готовий чи ні?

— А де Беньї?

— Плювати на Беньї, — шипить Кевін.

Лют просто шокований, роззявив рота і навіть не знає, що сказати. Кевін нетерпляче закочує очі.

— Ти на причастя чекаєш, чи що? Бляха, стули рота і ходімо вже.

Лют похапцем одягається, стараючись не переплутати, яку ногу в який черевик запхати, а верхній одяг натягнути на більш-менш правильні частини тіла. Кевін ні слова не каже всю дорогу, аж поки його дебелий товариш по команді не дістає, засяявши, сотню.

— То я, здається, винен тобі, чи як?

Коли Кевін бере гроші, Лют не стримується й хихоче. Кевін намагається виглядати байдуже, коли каже:

— Але тримай рота на замку, окей? Сам знаєш, які ці дівки.

Лют іще ніколи не відчував такої ейфорії — і все через можливість зберегти таємницю капітана його команди.

У Майї дзвонить телефон, вона всім серцем сподівається, що це Ана, але це знову Амат. Вона ховає телефон під подушку, ніби хоче задушити його. Звідки їй знати, що відповісти Амату, до того ж вона розуміє, що йому понад усе хочеться, щоб виявилося, що він узагалі нічого не бачив. Може, якщо вона не відповідатиме на дзвінки, вони обоє навчаться вдавати, ніби нічого не сталося. Ніби то було просто непорозуміння.

Майя викручує батарейки з усіх протипожежних сигналізацій, відчиняє всі вікна, а тоді кидає блузку на підлогу в душі й підпалює. Одразу після цього підпалює упаковку з йогуртом, тільки вершечок, і залишає на кухонному столі. Коли її мама, жінка з нюхом голодного гризлі, прийде додому і запитає, чому пахне паленим, вона зможе пояснити, що ненароком перевернула на гарячу плиту упаковку з йогуртом.

Майя акуратно збирає з підлоги ванної залишки блузки і тоді помічає, що ґудзики розплавилися і застрягли в зливному отворі, а синтетичний матеріал не перегорів на попіл, як вона сподівалася. Якби тут була Ана, вона б сказала: «От бляха, Майє, якщо я колись когось приб’ю, нагадай мені, щоб я НЕ ПРОСИЛА в тебе допомоги!». Майя скучила за нею. Боже, як вона скучила! Кілька хвилин вона сидить на підлозі у ванній, плаче і вмовляє себе подзвонити своїй найкращій подрузі, але не може цього зробити. Вона не має права втягувати її в це. Не може накинути на неї тягар цієї таємниці.

Понад годину Майя прибирає ванну і відчищає залишки попаленої блузки. Кладе їх у пакет. Тремтячи, стоїть на порозі будинку і дивиться на сміттєвий бак, до якого йти десять метрів. На вулиці світло, але це не має значення. Вона боїться темряви навіть серед дня.