Ведмеже місто

39

Що таке суспільство?

Амат бачить авто здалеку. Ніхто в Улоговині не має такої дорогої машини, а той, хто має, ніколи добровільно сюди не приїде. З автомобіля виходить чоловік — упевнено, спина пряма.

— Здоров, Амате. Знаєш, хто я?

Амат киває:

— Кевінів тато.

Чоловік усміхається. Роздивляється Амата. Бачить, як хлопець коситься на його годинник, і розуміє, що той підраховує, скільки зарплат його мами він може коштувати. Поглядає на автомобіль і думає, яку комплектацію вибрали. Цей чоловік пам’ятає себе в цьому віці, коли він сам ні чорта не мав і ненавидів усіх, хто був заможний. Пам’ятає, як у своїй фантазії володів розкішною віллою і годинами облаштовував у думках ексклюзивними меблями з каталогу, який поцупив з магазину, звідки його вигнали продавці.

— Амате, давай поговоримо. Сам на сам… по-чоловічому.

Фрак сидить у своєму кабінеті в кінці супермаркету. Під його важким тілом поскрипує крісло, він підпер долонею лоба. Голос у слухавці похмурий, але без співчуття:

— Фраку, нічого особистого. Але ти ж розумієш, ми не можемо відкрити хокейну гімназію у Бйорнстаді після… цього всього. Не можна, щоб журналісти подали це так, ніби ми… сам розумієш.

Чоловік на лінії — місцевий політик, Фрак — підприємець, але також вони двоє хлопців, які колись разом грали в хокей на озері. Часом їхні розмови офіційні, часом — ні, сьогоднішня балансує десь посередині.

— Я відповідаю на рівні комуни, Фраку. Перед партією. Ти ж це розумієш?

Фрак розуміє. Для нього існували складні запитання і прості відповіді. Що таке підприємство? Це ідея. Що таке місто? Спільнота. Що таке гроші? Можливості. За спиною в нього, з іншого боку стіни, хтось стукає молотком. Фрак розширює свій супермаркет, тому що ріст — це виживання. Підприємець, який перестає рухатися, не зупиняється на місці, а починає сповзати назад.

— Треба закінчувати, Фраку, в мене зустріч, — перепрошує голос у телефоні.

Фрак кладе слухавку. Ідея зникла. Хокейної гімназії більше нема. Що це означає? Коли Фрак був молодий, у Бйорнстаді працювали три школи, тепер залишилася одна. Після відкриття хокейної гімназії в Геді скільки часу мине, перш ніж у Бйорнстаді закриють останню школу? Якщо кращі бйорнстадські юніори будуть цілими днями тренуватися в Геді, звісно, що вечорами вони почнуть грати в тамтешній основній команді. Якщо основна команда Бйорнстада не зможе набирати найкращих місцевих гравців, то клуб загине. Льодову арену не відремонтують, не буде нових можливостей для роботи, які могли б стати природним кроком до інших нововведень: конференц-залів і торгового центру, нового промислового району, зручних бічних доріг до траси і, можливо, навіть аеропорту.

Що таке хокейний клуб? Може, Фрак і наївний романтик — його дружина часто це каже, — але в його уявленні хокейний клуб змушує всіх у місті раз на тиждень згадати, що їх об’єднує, а не розділяє. Хокейний клуб — це доказ, що вони можуть співпрацювати і виростати у щось більше. Клуб вчить їх мріяти.

Фрак вірить у складні запитання і прості відповіді. Що стається з містом, яке не росте? Воно помирає.

Петер заходить у магазин. Ніхто на нього не дивиться, але всі бачать. Персонал і покупці, молоді й старі, друзі дитинства і сусіди — усі розходяться, коли він їх минає. Зникають за полицями і в проходах, вдають, що зайняті перевіркою списку покупок і порівнюванням цін. Лише один чоловік дивиться на нього прямо.

Фрак стоїть у дверях свого кабінету. Зустрічається з Петером поглядом. Ким є спортивний директор? А ким — капітан команди? А друг дитинства? Фрак, вагаючись, робить крок, розтуляє рота, щоб гукнути щось, але Петер лише хитає головою. Він ніколи не дізнається, як його донька похитала головою Ані, коли побачила її в шкільній їдальні, бо не хотіла, щоб спрямована не неї ненависть зачепила ще і її подругу, але зараз Петер діяв так само.

І сором Фрака, коли він заходить назад у кабінет і зачиняє двері, нічим не відрізняється від сорому всіх друзів. У цьому місті добре знають, як треба соромитися. Змалку починають тренуватися.

Кевінів тато не чекає відповіді, лише потирає руки і сміється:

— Усе ще холодно в березні, ніяк до цього не звикну. Сядемо в авто?

Амат мовчки залізає всередину, обережно зачиняє двері, ніби боїться їх зламати. Автомобіль пахне шкірою і парфумами. Кевінів тато дивиться на багатоквартирні будинки.

— Я виріс у такому будинку, дуже схожому на цей. Здається, мій був нижчий на один поверх. Твій тато не живе разом із вами?

Він запитує прямо і просто. Так само він веде і свої справи.

— Він загинув на війні, коли я тільки народився, — відповідає Амат і починає частіше кліпати; чоловік в авто помічає це, не повертаючи голови.

— Моя мама теж виховувала нас сама. Мене і ще трьох моїх братів. Яка ж це каторжна робота, скажи? А твоя має якісь проблеми зі спиною, так?

Амат намагається не подавати виду, чоловік бачить, як смикнулися в нього брови. Він додає з турботою:

— Я знаю доброго реабілітолога. Домовлюся, щоб вона змогла потрапити до нього.

— Це було б добре, — бурмоче хлопець, не зустрічаючись поглядом із чоловіком.

Той тільки рвучко змахує руками.

— Дивно, що НІХТО досі не допоміг їй. Хтось із працівників клубу мав би запитати, як вона почувається, хіба ні? Твоя мама досить давно там працює, правда?

— Відтоді, як ми сюди переїхали, — зізнається Амат.

— У цьому місті нам треба допомагати один одному, правда ж, Амате? У нашому місті, в нашому клубі, ми мусимо піклуватися один про одного, — каже чоловік і дає йому візитівку.

— Це телефон реабілітолога? — питає Амат.

— Ні, менеджера з персоналу на одному підприємстві у Геді. Попроси маму зателефонувати, щоб приїхати на співбесіду. Це офісна робота, не прибирання. Легке адміністрування, документація, щось таке. Вона ж добре знає мову?

Амат киває трохи зашвидко і з більшим завзяттям, аніж йому хотілося б.

— Так! Так-так… звичайно!

— Добре. Тоді просто зателефонуйте, — каже Кевінів тато.

А тоді замовкає. Так, ніби це все, що він хотів обговорити.

Що таке група? Якщо запитати їх, відповідь буде: нічого. Групи нема. Чоловіки, які сидять за столом у «Хутрі», не мають нічого спільного, крім того, що вони — чоловіки. Найстаршим більше сорока, молодші ще не досягли повноліття. Хтось із них має татуювання ведмедя на шиї, інші — на руках, у когось узагалі нема татуювань. Хтось має добру роботу, хтось погану, інші взагалі безробітні. Хтось має сім’ю, дітей, виплачує кредит і літає чартерними рейсами, хтось живе сам, ніколи не виїжджаючи з Бйорнстада. Саме тому поліції так складно ідентифікувати їх як «Групу»: вони мають щось спільне лише тоді, коли бачиш їх разом. А щойно відходять один від одного хоча б на метр, кожен стає окремим.

А що таке клуб? Якщо запитати в них, вони скажуть, що клуб їхній. Це не власність тих покидьків, які приходять на матчі в піджаках, і не спонсорів чи правління, не генерального директора чи спортивного — усіх цих людей можна замінити. За єдиний сезон цих мужиків можна прибрати, але клуб залишиться, і «Група» теж. Те, чого нема і що завжди існує.

Вони не завжди несуть загрозу. Рідко бувають розлючені тоді, коли нема матчу і не видно вболівальників суперника. Але вони пильнують, щоб час від часу нагадувати тим покидькам, кому належить цей клуб. І що стається, якщо поставити під загрозу його існування.

Рамона стоїть у своєму пабі. Чоловіки в чорних куртках сидять за її столом. Вона не знає інших хлопців, які б піклувалися про неї краще, вони приносять їй продукти і вкручують лампочки нагорі в квартирі ще до того, як вона сама про це попросить. Але коли вона одного разу запитує, чому вони так сильно ненавидять Петера, їхні погляди похмурніють, а один із них каже: «Цей виродок ніколи не мусив боротися заради хокею. Йому все дісталося задурно. Тому він боїться, ходить у спонсорів на повідку, дозволяє, щоб їхні чортові бренди значили більше, ніж становище клубу. Всі знають, що він сам виріс на стоячих місцях на трибуні, але коли спонсори хочуть випхати нас звідти і замінити публікою, яка запихається хот-догами, він нічого не каже. Усі знають, що він любить Суне, як свого старого, і не хоче, щоб Давід став тренером основної команди, але йому ніби заціпило. Та що він за чоловік? Хіба можна дозволяти йому бути спортивним директором нашого клубу?».

Рамона примружує очі й шипить: «А самі ви які? Як думаєте, хто в цьому місті посміє вам заперечити? Ви думаєте, це означає, що ви завжди маєте рацію?».

Чоловіки замовкають. Можливо, Рамона могла би цим пишатися. Але тієї миті крізь малі вікна, що виходять на вулицю, вона бачить Петера. Він іде повільно, ніби сам не знає, куди прямує. Зупиняється, дивиться у вікна, вагається, в руках у нього пакет із продуктами.

Рамона могла би вийти і закликати його всередину. Пригостити кавою. Це ж так просто. Але вона розглядається по пабу, дивиться на чоловіків за столом, і розуміє, що саме зараз у цьому містечку простіше не кликати Петера, а залишити все, як є.

Якого розміру світ, коли тобі дванадцять? Безкінечний і мізерний водночас. Він — це твої найнесамовитіші мрії і тісна роздягальня льодової арени. Лео сидить на лавці. Груди його светра прикрашені великим ведмедем. На нього ніхто не дивиться, але всі бачать. Коли він сідає на лавку, його найкращі друзі пересідають на іншу. Йому жодного разу не пасують за все тренування. Він би хотів, щоб його атакували. Щоб його одяг викинули в душову. Хотів би навіть, щоб крикнули щось жахливе про його сестру.

Аби лиш не тривала ця мовчанка.

Пальці Амата весь час торкаються кутика візитівки. Кевінів тато дивиться на годинник, наче поспішає, й усміхається до Амата — вони закінчили. Той уже потягнувся до ручки на дверях, але чоловік по-батьківськи плескає його по плечах і каже таким тоном, ніби це щойно спало йому на думку:

— Послухай… є одна справа. На вечірці в мого сина, я знаю, Амате, ти думаєш, ніби щось бачив того вечора. Але мені здається, ти також розумієш, що дуже багато людей бачили, скільки ти випив, правда ж?

Візитівка завібрувала і цим видала Аматове тремтіння. Кевінів тато кладе свою долоню поверх хлопчикової.

— Коли вип’єш, може всяке примаритися, Амате, але це не означає, що так було. На п’яну голову робиш стільки дурниць. Повір мені, я зна-а-аю, про що кажу!

Чоловік сміється — тепло й розслаблено. Амат не зводить очей з візитівки. Ім’я менеджера з персоналу, велике підприємство, інше життя.

— Ти закоханий у Майю? — запитує чоловік так несподівано, що Амат киває, не встигаючи подумати.

Це вперше він комусь про це зізнався. Очі наливаються слізьми. Чоловік м’яко тримає руку поверх його пальців і каже:

— Вона жахливо повелася з вами — з тобою і Кевіном. Жахливо. Амате, ти думаєш, їй є до тебе діло? Думаєш, вона б стала таке робити, якби переймалася тобою? Зараз ти цього не розумієш, але дівчата мають більшу потребу в увазі, ніж хлопці. Задля цього вони поводяться дивно. Пліткують і поширюють чутки, але чоловіки таким не займаються. Чоловіки дивляться один одному в очі і вирішують справи, не вплутуючи інших. Чи як?

Амат скоса дивиться на чоловіка. Закусивши губу, киває. Кевінів тато довірливо нахиляється й шепоче:

— Ця дівчина вибрала Кевіна. Але повір мені, скоро настане той час, коли вона пошкодує, що не вибрала тебе. Коли ти гратимеш в основній команді, коли станеш професіоналом, тоді дівки будуть обвиватися навколо тебе. І ти зрозумієш, що не всім з них можна довіряти. Вони як вірус.

Амат мовчить, відчуваючи вагу чоловікової руки на своєму плечі.

— Амате, нічого не хочеш мені сказати?

Хлопець хитає головою. Спітнілі пальці залишають плями на візитівці. Кевінів тато дістає гаманець і простягає йому п’ять тисяч.

— Я чув, що тобі можуть знадобитися нові ковзани. На майбутнє — якщо щось буде потрібно, просто зателефонуй. Треба пильнувати один одного — і в нашому місті, і в клубі.

Амат бере гроші, згинає їх навколо картки, відкриває двері й виходить. Чоловік опускає віконне скло й гукає:

— Я знаю, що тренування сьогодні необов’язкове, але було б добре, якби ти прийшов. Команді треба триматися разом, еге ж? У цьому світі самотужки нічого не зробиш, Амате!

Хлопець обіцяє прийти. Чоловік сміється, а потім вдає з себе злого, нахмурює чоло, піднімає плечі й гарчить:

— Ми ведмеді, з Бйорнстада ведмеді!

Дорогий автомобіль розвертається і зникає. На іншому кінці стоянки видно інший, значно дешевший автомобіль — старий «сааб» з піднятим капотом. Його власник, молодий чоловік у чорній куртці й татуюванням ведмедя на шиї, нахилився й колупається у двигуні.

Він наче й не помічає ні дорогої машини, ні хлопця, який самотньо стоїть перед багатоквартирними будинками. Коли Кевінів тато зникає, Амат щось викидає на сніг. Довго стоїть, дивлячись собі під ноги, ніби до останнього думає, чи не підняти те, що викинув. Нарешті витирає обличчя тильним боком долоні й зникає в одному з під'їздів.

Молодий чоловік трохи чекає, а тоді лишає «сааб» і підходить туди, де стояв хлопчик. Підбирає з землі п’ять купюр по тисячі крон. Гроші пожмакані від того, що їх сильно стискав спітнілий кулак.

Чоловік запихає гроші в кишеню чорної куртки.

Амат зачиняє за собою двері до квартири. Дивиться на візитівку. Ховає її у своїй кімнаті, бере ковзани. Вони йому вже замалі й такі зношені, аж облізла фарба. Він знає, яку модель міг би купити за п’ять тисяч крон. Усі діти в Улоговині знають вартість того, чого не можуть собі дозволити. Амат збирає сумку і виходить, збігає сходами, відчиняє двері під’їзду.

Грошей уже нема. Він ніколи не зможе сказати, що відчув у цю мить: розчарування чи полегшення.

Петер стоїть на тихій вулиці. Звідси видно дах льодової арени. Що таке дім? Це місце, яке тобі належить. Чи може бути домом місце, де тобі вже не раді? Петер цього не знає. Сьогодні ввечері вони з Мірою говоритимуть, вона скаже: «Я будь-де зможу знайти роботу», і Петер кивне. Хоча йому не вдасться будь-де знайти роботу. Вони стануть обговорювати переїзд, він серйозно вирішить, що спробує жити без хокею.

Він не помічає, що коли рушає з місця, повз нього проїжджає старий «сааб».

Міра виходить викинути сміття. Це завдання доньки, в них була така домовленість, коли Майї купили гітару, але зараз не до того. Тепер навіть літо не допоможе їй подолати страх перед темрявою.

З вікна сусідів пахне свіжозвареною кавою. Господи, як Міру дратувала ця кава, коли вони тільки переїхали у Бйорнстад. «Кава, кава, кава — тут люди нічим більше не займаються, лише п’ють каву?» — пирхала вона до Петера, а той лишень знизував плечима. «Так вони показують, що хочуть заприятелювати з тобою, — пояснював він. — Непросто сказати „можна я буду твоїм другом??“, але значно легше запросити випити кави. У цьому місті люди… ну… не знаю, як пояснити… У цьому місті вірять у складні запитання і прості відповіді…»

Міра звикла до цього. І до того, що в цьому місці серед лісу висловлювали запрошенням щось випити. Коли вони хочуть сказати «дякую», або «пробач», або «я на твоєму боці», то питають: «Хочеш кави?». Або: «Поставити тобі пиво?». Або: «Дві чарки, дякую, я пригощаю».

Міра викидає сміття в контейнер. У сусідів горить світло. Ніхто не відчиняє двері.

Давід виводить команду з роздягальні, а тоді і з льодової арени — сьогодні вони будуть тренуватися в лісі. Він дає команду починати відтискання — ніхто не старається більше за Бубу. Цей хлопець, можливо, в наступному сезоні навіть не буде грати: він задорослий для команди юніорів, а для дорослої команди його рівня недостатньо, але сьогодні він тут із власної волі, крекче і стікає потом. Давід дає команду бігати, Філіп щоразу фінішує першим. Наступний сезон стане для нього найуспішнішим, усі побачать, на що він здатний. Тоді скажуть, що «він вистрілив за одну ніч». Звісно, але цьому він віддав увесь свій час, відколи йому виповнилося п’ять років, вони віддали все, що могли, — він і його мама. Господи, «за одну ніч». На це пішло все життя.

Давід дає команду перетягувати канат — Лют мало не вивернув собі плече задля перемоги. А що Амат? Він не каже ні слова, але виконує кожну вправу, все, що йому кажуть.

Директор клубу стоїть на узліссі, досить близько, щоб усе бачити, але досить далеко, щоб його помітили. Він спітнів. На стоянку перед льодовою ареною заїжджає великий автомобіль, з нього виходять Кевін із татом, і це вперше його старий з’являється тут під час тренування. Кевін уже перевдягнутий у форму, він біжить до команди в ліс, між деревами лунають радісні вигуки, хлопці зустрічають його, як короля.

Директор залишається на узліссі перед лінією дерев, Давід стоїть серед своїх хлопців і тисне руку Кевіновому татові. Погляди директора і тренера зустрічаються на відстані, лише на мить, тоді директор обертається і йде до свого кабінету.

Якби Кевін прийшов на льодову арену, клуб мусив би поговорити з ним про принципи й наслідки. Директор, напевно, був би змушений попросити його повернутися додому, «поки все не вляжеться». Але ніхто не може перешкодити хлопцям тренуватися в лісі.

У цьому кожен себе переконував.

В іншій частині міста, перед віллою на Височині, йде Кевінова мама, несучи сміттєві пакети. Вона плакала — і від утоми, і від іншого, — але щойно нанесений макіяж приховав сліди сліз. Вона відкриває контейнер, спина пряма, погляд швидкий. У вікнах сусідніх будинків горить світло.

Відчиняються двері. Чийсь голос гукає:

— Хочеш зайти, випити кави?

Відчиняються ще одні двері в наступному будинку. І ще в одному. І ще.

Складні запитання, прості відповіді. Що таке суспільство? Це сума нашого вибору.