Ведмеже місто

35

Почуття ненависті може стати великим стимулом. Світ тоді простіший для розуміння і не такий лячний, якщо ділити всіх на друзів і ворогів, своїх і чужих, добрих і злих. Любов не є найпростішим способом об’єднати групу, тому що любити складно, любов ставить вимоги. А ненавидіти просто.

Тому під час конфлікту ми перш за все обираємо, на чий бік нам стати, бо так простіше, ніж тримати в голові два погляди водночас. Далі ми шукаємо факти, які підтверджують те, у що нам хочеться вірити, що найприємніше для нас і завдяки чому наше життя йде далі у звичному руслі. Після цього ми дегуманізуємо нашого ворога. Для цього існує багато способів, але найпростіший — забрати у нього ім’я.

Тож коли настає ніч і правда шириться містом, ніхто у Бйорнстаді не пише у телефонах чи комп’ютерах «Майя», пишуть просто «М». Або «та дівчина». Або «лярва». Ніхто не пише про «зґвалтування», всі говорять про «звинувачення». Починається з «нічого не сталося», продовжується «навіть якщо і сталося, вона сама хотіла», а тоді доходить до «якщо не хотіла, то сама винна, чим вона думала, коли напилася і пішла з ним до його кімнати?». Починається з «вона сама хотіла», а закінчується «сама винна».

Як швидко можна переконати одне одного перестати бачити в людині людину. А коли є достатньо багато тих, хто мовчать, навіть жменьку голосів можна сприйняти як загальний крик.

Майя робить усе, що потрібно, усе, про що її просять. Відповідає на всі запитання в поліції, здає всі аналізи в лікарні, долає кількагодинний шлях до психотерапевта і назад, щоб знову і знову згадувати те, про що хочеться забути. Відчувати те, що хотіла би витіснити, плакати, коли хотіла би кричати, говорити, коли хотіла би померти. Телефонує Ана, але Майя вимкнула телефон. Він заповнений анонімними повідомленнями. Люди настільки швидко вирішили, щб є правдою, аж купили собі нові сім-карти лишень задля того, щоб написати їй, хто вона така, але самі не бажають назвати своїх імен.

Майя приходить додому, куртка сповзає з неї на підлогу, ніби її тіло стоншується. Вона стає все меншою, внутрішні органи ніби зникають. Легені, нирки, печінка, серце. Врешті залишається лише отрута.

Лео саме сидить за комп’ютером, коли чує, як Майя підходить до дверей його кімнати. Вона не заходила до нього відтоді, як вони були малими.

— Що робиш? — ледь чутно питає Майя.

— Бавлюся в гру, — відповідає Лео.

Він відключив інтернет. Телефон закинув аж на саме дно рюкзака. Старша сестра стоїть за кілька метрів від нього, міцно обхопивши себе руками, і дивиться на стіни, де ще вчора висіли хокейні светри й постери.

— Можна з тобою? — шепоче вона.

Він приносить з кухні стілець. Вони грають, нічого не кажучи. Цілу ніч.

Міра в офісі. Сидить на нескінченних зустрічах із іншими юристами. Б’ється. У цей час Петер залишається вдома, прибирає будинок — кожен квадратний сантиметр, — протирає мийку, аж поки не пече в руках, пере всю постільну білизну і рушники, ретельно відмиває кожну склянку.

Утративши Ісака, вони переживали миті, коли бажали мати ворога, когось винного в тому, що сталося, аби лишень могти покарати когось. Одні радили їм поговорити про це з Богом, але батькам складно вести з Ним нормальну розмову, важко вірити у вищу силу, коли торкаєшся пучками пальців дат на надгробку. Математика в цьому не винна, рівняння для підрахунку часу життя просте: береш чотиризначне число на камені справа, віднімаєш від нього число зліва, множиш результат на 365, додаєш по одному дню на кожен високосний рік. Але скільки не пробуєш, нічого не сходиться. Ти рахуєш, перераховуєш, знову і знову, але ніколи не отримуєш правильний результат, скільки б не додавав — не вистачає. Занадто мало днів, щоб їх вистачило на ціле життя.

Міра з Петером ненавиділи, коли їм говорили про «хворобу», бо хвороба — це щось невловне. Вони хотіли бачити чиєсь обличчя, якогось злочинця, якого можна було би втопити вагою всієї провини, бо в іншому разі їх самих затягне на дно. Вони поводилися егоїстично і визнавали це, але не маючи нікого, щоб покарати, могли тільки волати до неба, і тоді їхня лють ставала такою непосильною, що жодна людина не змогла б цього витримати.

Вони хотіли мати ворога. Тепер він є. І вони не знають, що робити: сидіти біля своєї доньки чи переслідувати того, хто її скривдив, допомагати доньці жити чи зробити все, щоб він помер. Якщо це не одне й те саме. Ненавидіти набагато легше, ніж любити.

Рани батьків не загоюються. Рани дітей також.

Усі діти в усіх містах в усіх країнах під час дорослішання ведуть гру на межі з небезпекою для життя. В усіх компаніях знайдеться той, хто піде надто далеко, першим зістрибне з найвищої скелі, останнім перебіжить через колію, коли наближається потяг. І це буде не той, хто найбільш сміливий, а той, хто найменше боїться. Можливо, той, хто відчуває, що йому нічого втрачати, на відміну від інших.

Беньї завжди шукав найгостріших фізичних відчуттів, тому що вони витісняли інші почуття. Адреналін, смак крові, біль, що стугонів у всьому тілі, викликали приємний шум в голові: він любив сам наганяти на себе страх, бо коли тобі страшно, зникають усі інші думки. Він ніколи не різав собі вени, але розумів тих, хто це робить. Іноді він так сильно бажав собі болю і зосередженості на ньому, що вирушав потягом до іншого міста, їхав туди годинами, чекав темряви і знаходив найприбацаніших покидьків, з якими можна було побитися, і заривався з ними, аж поки ті не мали вибору і не на жарт товкли його. А все тому, що так буває — коли по-справжньому страшенно болить тіло, біль душі відчуваєш не так сильно.

Басист помічає його, вже коли сходить зі сцени. Так дивується, що забуває приховати свою усмішку. Він знов у чорному одязі, і тканина ніби хвилями обтікає його тіло.

— Ти прийшов.

— У цих краях вибір розваг обмежений.

Басист сміється. Вони п’ють пиво на відстані трьох кроків один від одного, громіздкі п’яні чоловіки, минаючи їх час від часу, стукають Беньї по спині. Захоплюються його зламаною ногою, нарікають, що суддя був справжній козел. Потім бурмочуть: «А вся та історія з Кевіном узагалі якась хрінова». Так повторюється сім-вісім разів, до них підходять різні чоловіки різного віку. Всі хочуть пригостити номера шістнадцять пивом. Басист розуміє, що він, мабуть, вигадує, але з кожним ударом по спині Беньї ніби на сантиметр віддаляється від нього. Басист уже бачив таке — це не перший знайомий йому хлопчик, який поводиться так, ніби живе під чужим іменем. Можливо, в такому місці, як це, все по-іншому, бо тут не бажаєш когось розчаровувати.

Коли вони нарешті залишаються самі, басист допиває своє пиво і тихо каже:

— Я вже піду. Бачу, що в тебе тут… багато охочих поговорити про хокей.

Але коли Беньї бере його за руку і пошепки каже: «Ні… давай підемо деінде», між ними спалахує іскра.

Басист виходить у темряву, повертає праворуч і обходить будівлю. Беньї чекає десять хвилин і також виходить, але повертає ліворуч, іде в обхід до лісу, а тоді, накульгуючи, повертається і поміж деревами зустрічає свого знайомого, який лаючись, шпортається в снігах.

— Ти впевнений, що вмієш грати в хокей? Здається, ти щось зробив не так, — усміхається басист, киваючи на милиці Беньї.

— А ти впевнений, що вмієш грати на бас-гітарі? Звук був такий, наче ти її тільки налаштовував увесь концерт, — відповідає Беньї.

Хлопці стоять і курять. З темряви віє, вітри зі свистом мчать поверх снігу, але останньої миті, здається, вирішують залишити їх у спокої. Тільки поспіхом їх торкаються, обережно, як невпевнені пучки пальців уперше торкаються шкіри іншої людини.

— Мені подобається твоє волосся, — на одному подиху каже басист.

Беньї заплющує очі, відпускає милиці. Треба було йому більше випити. І більше викурити. Він недооцінив свій чортів контроль, не допильнував, а мав би сильніше його заглушити. Він намагається пустити все на самоплин, але коли торкається долонями до спини іншого хлопця, вони інстинктивно стискаються в кулаки. Хлопець здивовано відсахується, Беньї напружується і переносить вагу тіла на зламану ногу, аж поки біль не вистрілює пекучими стрілами по цілому тілу. Беньї м’яко відсторонюється від басиста. Піднімає свої милиці й шепоче:

— Це все… це помилка…

Басист стоїть серед темряви поміж дерев, його ноги загрузли в снігах, а номер шістнадцять, накульгуючи, рушає до «Комори». Басист кидає навздогін:

— Великі таємниці перетворюють нас на малих людей…

Беньї не відповідає. Але зіщулюється.

У Бйорнстаді настає ранок понеділка, який майже не приносить денного світла його мешканцям, ніби йому теж не хочеться прокидатися. Хмари низько нависають над головами в насунутих каптурах, важких від думок.

У «вольво» сидить мама і намагається переконати доньку, що та не мусить цього робити. Не мусить іти. Не сьогодні.

— Ні. Я мушу, — каже донька і гладить маму по волоссю.

— Слухай… не знаю, що там пишуть в інтернеті… — схлипує Міра.

— Але я знаю. І тому мушу піти. Мамо, якби я не була готова до цього, я б не заявила на нього в поліцію. Тепер я не можу…

У Майї зривається голос. Міра відколупує від керма крихітні шматочки гуми.

— Не дай їм перемогти. Ти ж донька свого батька.

Майя простягає руку, забирає з Міриної щоки два пасма й ніжно заправляє їх за вухо.

— Я донька своєї матері. Завжди.

— Люба, я б їх повбивала. Забила б усіх до смерті. Я вже підняла всю агенцію, чорта з два, я не дам їм жодного шансу на перемо…

— Мамо, я мушу йти. Зараз усе дуже погано, але потім стане краще. Я мушу вийти.

І Міра дивиться, як її донька йде. Потім їде якнайдалі в ліс, увімкнувши музику на максимальну гучність. Виходить з машини і до крові розбиває об дерево кулаки.