Ведмеже місто

4

На всьому шляху від роздягальні до кабінету правління хлопці й чоловіки з Бйорнстадського хокейного клубу виховувалися за правилом: всередині гуляй, поза стінами — пильнуй. Жорсткі словечка — така сама частина гри, як і жорсткі прийоми, але те, що відбувається в клубі, не виходить за його межі. Правило діє як на кризі, так і поза нею, бо всі повинні розуміти, що благо клубу — передусім.

Ще рано, льодова арена майже порожня, тут лише сторож, прибиральниця і самотній гравець з хлопчачої команди, який катається собі вперед і назад. Але в одному з кабінетів на верхньому поверсі зібралися чоловіки в костюмах, їхні впевнені голоси розходяться гуркотом коридорами. На стіні висить фото команди, якому майже двадцять років: світлина зроблена тоді, коли хокейна команда Бйорнстада була за крок від здобуття титулу найкращої в усій країні. Хтось із присутніх у кімнаті чоловіків є на фото, когось немає, але всі вони вирішили, що цього разу повернуться за перемогою. Бйорнстад більше не буде тим містом, що поринає у забуття в нижчих лігах, вони знову стануть елітою, вони кинуть виклик найсильнішим.

Директор клубу сидить за письмовим столом. Серед усіх чоловіків у місті він найдужче пітніє, а ще — постійно чогось боїться, ніби хлопчисько, який щось поцупив. Того ранку його страх сильніший, ніж зазвичай. Сорочка всипана крихтами — директор так несамовито жує бутерброд, аж кортить запитати, чи він узагалі розуміє, що означає споживати їжу. Таке відбувається, коли він нервує. Цей кабінет — його, але у нього тут найменше влади з усіх присутніх.

Для когось стороннього ієрархія клубу здається простою: правління призначає генерального директора клубу, який керує щоденною діяльністю, призначає спортивного директора, а той уже набирає гравців до основної команди і наймає тренерів. Тренери займаються командами, і ніхто не втручається в чужу роботу. Але за зачиненими дверима все виглядає інакше, і в генерального директора завжди є причини спітніти. Зараз його обступили члени правління і спонсори, один із яких є політиком місцевого рівня, а разом вони — найактивніші інвестори і найбільші роботодавці цього містечка. Звісно, зараз усі вони зібралися «неформально». Так вони кажуть, коли зі своїм впливом і грошима зовсім випадково опиняються усі в одному місці, щоб випити кави, ще й так рано-вранці, що місцеві журналісти навіть не встигли прокинутися.

Кавоварка хокейного клубу Бйорнстада потребувала чищення більше за директора, тому ніхто з присутніх не прийшов сюди заради того, що було налито в горнятка. Кожен із чоловіків у кімнаті мав свої інтереси і плани на успіх клубу, але всі вони сходилися в одному: є той, кого треба вигнати.

Петер народився й виріс у Бйорнстаді, та й ким він тут тільки не був: хлопчиськом у школі ковзанярів, юніором, що подавав великі надії, наймолодшим гравцем в основній команді, капітаном команди, яка майже завоювала титул найкращої в країні, великою зіркою — ставши профі в НХЛ, і, нарешті, героєм, який повернувся додому, щоб стати спортивним директором.

Але зараз Петер був просто чоловіком, який спросоння блудить туди-сюди у передпокої своєї маленької вілли, щотретій раз тримаючись чолом об полицю для капелюхів, і бурмоче:

— Заради Бога… хто-о-о бачив ключі від «вольво»?

Він учетверте перетрушує кишені усіх своїх курток. Його дванадцятирічний син, вийшовши з іншого боку передпокою, двома підстрибами відхилився вбік і навіть не підняв погляду від телефона.

— Лео, ти не бачив ключів від «вольво»?

— Запитай у мами.

— А де мама?

— Запитай у Майї.

Лео зникає у ванній. Петер глибоко вдихає повітря.

— ЛЮБА!

Ніхто не відповідає. Петер глипає у свій телефон, там чотири повідомлення від директора клубу: він повинен прийти до нього в кабінет. У звичайний тиждень Петер проводить на льодовій арені сімдесят-вісімдесят годин, і однаково ледве встигає подивитися тренування власного сина. В автомобілі у нього лежать ключки для гольфу, які він використовує двічі за ціле літо — якщо пощастить. Обов’язки спортивного директора забирають увесь час: підписання контрактів з гравцями, телефонні розмови з агентами, вивчення навичок новоприйнятих гравців за переглядом відео у темній кімнаті. У них маленький клуб, тому, завершивши роботу, Петер допомагає сторожу замінити люмінесцентні лампи й нагострити ковзани, бронює автобусні поїздки, замовляє спорядження для матчу — він працює і за туристичну агенцію, і як завідувач господарством, і витрачає на підтримку функціонування льодової арени не менше годин, аніж на створення команди. Ці справи забирають решту доби. З такої перспективи хокей зрозуміти просто. Він не може бути частиною твого життя. Хокей — це і є все життя.

Коли Петер став спортивним директором, він цілу ніч проговорив телефоном із Суне — той був тренером основної команди Бйорнстада ще з часів Петерового дитинства. Це Суне навчив Петера кататися на ковзанах і перетворив льодову арену на його другий дім, поки в першому хлопець бачив лише випивку і побої. Суне став його наставником і батьком більше, ніж був тренером, а в певні моменти життя цей старий чоловік був єдиним, кому Петер міг довіритися. «Тепер ти повинен бути вузлом, — пояснював Суне новому спортивному директорові. — Тут у кожного своя мотузка: у спонсорів, правління, політиків, уболівальників, у тренерів і гравців та їхніх батьків.

Кожен має свою мотузку і тягне клуб у свій бік. Ти повинен бути вузлом».

Наступного ранку, коли Міра прокинулася, Петер пояснив їй суть своєї роботи ще простіше: «У Бйорнстаді всі палають пристрастю до хокею. А я маю стежити, щоб ніхто не почав пожежі». Міра поцілувала чоловіка в чоло і сказала, що він ідіот.

— ЛЮБА, ТИ НЕ БАЧИЛА КЛЮЧІВ ВІД «ВОЛЬВО»? — гукає Петер на весь будинок.

Ніхто не відповідає.

Чоловіки в кабінеті обговорювали план дій, холодно і конкретно, ніби мова йшла про зміну меблювання. На старій командній фотографії, що висіла на стіні, Петер Андерссон стояв посередині: тоді він був капітаном, а зараз — спортивний директор. Ідеальна історія успіху, чоловіки в кімнаті знають, як важливо створити такий міф для ЗМІ та вболівальників. Біля Петера стоїть Суне, тренер основної команди, який умовив його після зіркової кар’єри переїхати разом із сім’єю з Канади назад до Бйорнстада. Вони вдвох організували тренування для молодих гравців, маючи на меті створити найкращу молодіжну команду в країні. Тоді всі сміялися з них, але тепер усе не так. Завтра молодіжна команда грає у півфіналі, наступного року Кевін Ердаль та кілька інших гравців перейдуть до основної команди, спонсори вбахають у клуб мільйон, і елітні ставки почнуться всерйоз. Цього не сталося б, якби не Петер. Він завжди був найкращим учнем Суне.

Один спонсор роздратовано дивиться на годинник.

— Хіба він не мав уже бути тут?

Зі спітнілих пальців директора вислизає телефон.

— Він уже їде. Думаю, відвозить дітей до школи.

Спонсор зневажливо посміхається:

— То в його жінки-адвокатки важливіша зустріч, як завжди? Для Петера це робота чи якесь хобі?

Хтось із членів правління прокашлюється і напівжартома-напівсерйозно каже:

— Нам потрібен спортивний директор, який буде як чобіт. А не як тапок.

Спонсор хмикає і докидає:

— Може, наймемо його дружину натомість? Туфлик на шпильці в ролі спортивного директора — непогано?

Чоловіки в кімнаті заходяться сміхом. Відлуння піднімається аж до стелі.

Розшукуючи дружину, Петер заходить на кухню, але там натрапляє на найкращу доньчину подругу Ану. Вона саме готує смузі. Принаймні виглядає на те, бо вся мийка захляпана загрозливою на вигляд рожевою рідиною, яка, крапля за краплею, розтеклася до країв, готуючись напасти, перемогти й анексувати паркетну підлогу. Ана знімає навушники.

— Доброго ранку! Цей ваш блендер до одного місця!

Петер глибоко вдихає.

— Привіт, Ано. Ти сьогодні… так рано.

— Та ж я ночувала тут! — безжурно відповідає Ана.

— Знову? Це вже… вчетверте поспіль, чи як?

— Я не рахувала.

— Так, я помітив. Дякую. А ти не думаєш, що часом добре було б піти ввечері додому і… ну, не знаю… Перевдягнутися, взяти інший одяг чи щось таке?

— Та це взагалі не проблема. Я ж, типу, весь одяг принесла сюди.

Петер потирає потилицю і робить зусилля сприйняти ситуацію так само радісно, як Ана.

— Ну, це… чудово. Але… твій тато хіба не скучає за тобою?

— Та ні. Ми часто говоримо по телефону.

— Так, це зрозуміло, але я хочу сказати, що тобі, можливо, варто колись піти додому і переночувати у себе? Може, якось?

Ана запихає у блендер забагато якихось морожених ягід і фруктів невизначеного вигляду і здивовано витріщається на Петера:

— Добре. Але це завал як незручно, бо в мене весь одяг тут.

Петер довго стоїть і дивиться на Ану. Потім вона вмикає блендер, забувши спершу накрити його кришкою. Петер виходить у передпокій і з відчаєм, що стрімко наростає, кричить:

— ЛЮБА!

Майя далі лежить у ліжку, повільно перебирає струни гітари, звуки відбиваються від стін і стелі, уповільнюються і стихають, відходячи у порожнє ніщо. Ніким не почуті прохання, щоб хтось відгукнувся. Майя чує, як на кухні гуркотить Ана, як у передпокої метушливо минають одне одного батьки: тато ще сонний і здивований, ніби щоранку прокидається в якомусь незнайомому місці, а мама цілеспрямована, як радіокерована газонокосарка, в якій перегорів запобіжник для розпізнавання перешкод.

Її звати Міра, але вона ніколи не чула, щоб у Бйорнстаді хтось так звертався до неї. Врешті-решт вона здалася і погодилася на звертання «Мія». Люди тут настільки небагатослівні, що їм, здається, не хочеться гаяти час на приголосні. Спочатку Міра розважалася тим, що перепитувала: «Ви мали на увазі Піта?», коли хтось із місцевих питав про її чоловіка. Але люди лише серйозно дивилися на неї і повторювали: «Ні, Петера!». У цих краях іронія, як і все інше, перетворюється на лід. Тепер Міра радіє хоча б із того, що з погляду економії приголосних в її дітей зразкові імена: Лео і Майя. Тож у жодного працівника з реєстрації прописки не вибухне голова.

Міра рухається невеликою віллою звичним маршрутом, одягається і п’є каву, разом із тим поступово опиняючись у ванній, передпокої та кухні. У кімнаті доньки піднімає з підлоги светр і одним махом згортає його, миттєво зауважуючи, що доньці вже час відкласти гітару і встати.

— Іди в душ, від тебе такий запах, ніби в кімнаті щось горіло і пожежу гасили «Ред Буллом». Через двадцять хвилин тато відвезе вас до школи.

Майя неохоче, але досить відточеним рухом викочується з ліжка. Її мама не з тих, з ким можна сперечатися, її мама — адвокатка, і не лише в робочий час.

— Тато сказав, що сьогодні ти нас відвезеш.

— У тата недостовірна інформація. І, будь ласка, попроси Ану прибирати на кухні, коли вона закінчує готувати свої смузі. Вона мені подобається, це твоя найкраща подруга, і я не проти, щоб вона ночувала в нас частіше, ніж удома, але якщо вона збирається готувати смузі в нас на кухні, їй треба навчитися закривати блендер кришкою, і ти повинна пояснити їй хоча би БАЗОВІ функції чортової ганчірки для посуду. Окей?

Майя припирає гітару до стіни і вирушає до ванної, але повернувшись до матері спиною, вона так закочує очі, що на рентгенівському знімку її зіниці можна було би переплутати з камінням у нирках.

— 1 не треба мені очі закочувати. Я все бачу, навіть якщо цього не видно, — сичить мама.

— Спекуляції і домисли, — бурмоче донька.

— Я тобі вже казала, що так говорять хіба в американських серіалах, — протестує мама.

Донька у відповідь лише сильніше, ніж потрібно, грюкає дверима ванної. Десь у будинку чути крик Петера: «ЛЮБА!!!». Міра піднімає з підлоги ще один светр і лише встигає почути Анине «от чо-о-орт», як на кухні бризки від смузі розпринтовують стелю.

— Знаєте, я ж могла займатися по життю чимось геть іншим, — тихо говорить Міра в нікуди і кладе в кишеню куртки ключі від «вольво».

Чоловіки в кабінеті далі сміються з жарту про підбори, коли з прочинених дверей чується несміливе покашлювання. Директор клубу кивком дає дозвіл увійти прибиральниці, навіть не дивлячись на неї. Жінка перепрошує всіх присутніх, більшість чоловіків поводяться так, ніби її нема, навіть коли один із них люб’язно посуває ноги, бо їй треба витрусити кошик із паперовим сміттям. Прибиральниця чемно дякує, ніхто не звертає уваги, але вона не сприймає це за зле: найбільший талант Фатіми полягав у тому, що вона нікому не заважала. Тільки опинившись у коридорі, вона хапається за спину і в неї виривається тихий стогін болю. Фатіма хвилюється, що хтось побачить її і про це дізнається Амат. Її любий хлопчик і так має забагато турбот.

Амат сповільнюється біля бортика, очі йому щипає піт, ключка лежить на кризі, пальці впріли і ковзають у рукавичках, від дихання дере в горлі, у стегнах бушує молочна кислота. Трибуни порожні, але Амат однаково скоса позирає туди. Мама завжди каже, що їй і йому треба бути вдячними, і Амат її розуміє. Мама безмежно вдячна — країні, і місту, і людям, і клубові, і місцевій владі, і сусідам, і роботодавцю. Дякувати, дякувати, дякувати. Таке вже завдання у матерів. А в дітей завдання мріяти. Тож її син мріє, щоб одного дня мама могла зайти до кімнати, не маючи потреби вибачатися.

Атам змахує піт з очей, поправляє шолом і відштовхується ковзанами від криги. Ще раз. І ще раз. І ще.

У Петера в телефоні чотири пропущені дзвінки від директора клубу, він знервовано дивиться на годинник і повертається до Міри, яка саме заходить на кухню. Вона з усмішкою оглядає захляпану мийку і підлогу після Ани, знаючи, що Петер усередині вже істерично кричить. У них зовсім різні методи прибирання: Міра не терпить розкиданого на підлозі одягу, а Петер ненавидить захляпаних столів. Коли вони познайомилися, його квартира виглядала так, ніби тут щойно були грабіжники — крім кухні і ванної: там усе було, ніби в операційній. У Міри вдома було навпаки. Можна зробити підсумок, що вони добре підходили одне одному для подружнього життя, щоправда, не у звичному розумінні.

— Ось де ти! Я запізнююся на зустріч у клубі. Ти не бачила ключів від «вольво»? — видихає Петер.

Він постарався одягнути костюм і зав’язати краватку, але вийшло, як і зазвичай, так собі. Мірин одяг виглядає бездоганно, тканина ніби підлещується до її тіла. Одним м’яким рухом руки вона підносить чашку, щоб відпити каву, і накидає на себе пальто.

— Ага.

Петер стоїть розкуйовджений, з розчервонілим обличчям, розмащеним смузі на шкарпетках і запитує:

— То, може, будеш така ласкава сказати, де вони?

— У мене в кишені.

— Що? Це чому?

Міра цілує його в чоло.

— Знаєш, солоденький, це гарне запитання. Я подумала, що добре було б мати ключі, якщо мені треба їхати на «вольво». Мені здавалося, адвокату трохи не личить добиратися на роботу автомобілем, якого завели по-злодійськи.

Петер у розпачі вчеплюється руками у своє волосся.

— Але… якого… ти ж мала взяти мале авто?

— Ні, малий автомобіль ти мав забрати до майстерні. А перед тим — відвезти дітей до школи. Ми про це говорили.

— Ми про це НЕ говорили!

Петер нав’язливо витирає паперовими серветками низ Міриного горнятка з кавою. Вона усміхається.

— Але ж, мій дорогенький, це написано в календарі на холодильнику.

— Хіба можна записувати щось до календаря і навіть НЕ ПОГОВОРИТИ зі мною?!

Міра потирає брови і тримає себе в руках.

— Ми говорили. Ми зараз говоримо. Тільки й робимо, що говоримо. А от щоб хтось та й слухав…

— Міро, будь ласка, у мене зустріч! Якщо я спізнюся, то…

Міра занадто енергійно киває.

— Звичайно, любий, звичайно. Якщо я запізнюся на роботу, невинна людина може опинитися за ґратами. Але вибач, що перебила тебе — то що станеться, коли ТИ запізнишся?

Петер вдихає носом повітря — настільки терпляче, наскільки може.

— Люба, завтра найбільший матч року.

— Я знаю, коханий. Завтра я теж зроблю вигляд, що це важливо. Але до того часу тобі доведеться вдовольнитися тим, що так вважають усі інші в місті.

На Міру складно справити враження. Ця її риса водночас і найбільше приваблювала Петера, і найбільше дратувала. Він намагається підшукати інші аргументи, але Міра лише награно драматично зітхає, кладе ключі від «вольво» на кухонний стіл і, випроставши руку перед чоловіком, стискає долоню в кулак.

— Окей. Тоді граємо в «камінь-ножиці-папір».

Петер хитає головою, намагаючись не розсміятися.

— Тобі що, вісім років?

Міра здивовано зводить брови.

— Ти що, слабак?

Петерова усмішка вмить зникає, він прикипає до Міри поглядом і стискає кулак. Міра вголос рахує до трьох, Петер зробив папір, а вона затримується на пів секунди і швидко показує пальцями ножиці. Петер обурено скрикує, але Міра вже схопила ключі і вийшла в передпокій.

— Але ж ти ШАХРУВАЛА!

— Любий, треба вміти програвати. Діти, бувайте і чемно слухайтесь тата! Добре, просто слухайтесь!

Петер далі стоїть у кухні і кричить:

— Навіть не думай піти! Шахрайка!

Він повертається до календаря, почепленого на холодильник:

— АЛЕ Ж ТУТ НІЧОГО НЕ НАПИСАНО ПРО АВТОМО…

За Мірою зачиняються вхідні двері. Чути, як заводиться «вольво». Ана стоїть на кухні і всміхається зі слідами смузі навколо рота.

— Ви хоч раз у чомусь вигравали в неї?

Петер потирає скроні.

— Будь ласка, знайди мого сина з донькою і скажи їм, щоб одягалися й сідали в машину.

Дна запопадливо киває:

— Звичайно! Я тільки поприбираю тут!

Петер благально хитає головою і дістає нову упаковку ганчірок для посуду.

— Ні… Ні, Дно… не треба, будь ласка. Я справді маю підозри, що буде тільки гірше.

Коли регіт у кабінеті затихає, один зі спонсорів похмуро дивиться на гендиректора клубу, стукає кісточками пальців по стільниці й питає:

— То що? З Петером можуть бути проблеми?

Директор витирає чоло і хитає головою.

— Петер робить так, як краще для клубу. Завжди. Ви знаєте.

Спонсор встає, защіпає піджак, допиває каву.

— Ну, що ж. У мене зараз інша зустріч, але маю надію, ти поясниш йому, про що йдеться. І нагадаєш, з яких грошей йому виплачують зарплату. Ми всі знаємо його ставлення до Суне, але не можна допустити, щоб ЗМІ дізналися, що в нас тут внутрішній конфлікт.

Гендиректор не мусив нічого відповідати. Ніхто краще за Петера не розумів, що означає «поза стінами — пильнуй». Клуб для нього — передусім. Навіть сьогодні, коли йому накажуть викинути з клубу Суне.