Ведмеже місто

38

Прокляття, як же важко зізнатися собі у власному лицемірстві — важче за все!

Амат іде то узбіччям, то засипаним снігом рівчаком, він змок і змерз, але мозок відключився значно раніше за ноги. На півдорозі між Гедом і Бйорнстадом його минає старий «сааб» і зупиняється за десять метрів попереду На нього чекають, Амат іде повільно, двоє чоловіків, віком двадцять п’ять-тридцять років, сидять на передніх сидіннях. Чорні куртки, вичікувальні погляди. Він знає, хто вони. Але не знає, щó небезпечніше — дивитися їм в очі чи потупити погляд.

Кілька місяців тому місцева газета взяла інтерв’ю в одного гравця перед зустріччю його клубу з основною командою Бйорнстада. Той гравець був родом із півдня, він не знався на цих краях, тож коли в нього запитали, чи не лякають його чутки про «Групу» — лютих уболівальників із Бйорнстада, — він справді сказав, що не боїться «кількох чортових лісових гангстерів із майже безлюдного села».

Наступного дня, коли автобус з його командою їхав дорогою через ліс, шлях їм заблокували чорні фургони. Між деревами стояли тридцять-сорок чоловіків у масках і в чорних куртках, які були озброєні міцними дерев’яними палицями. Вони постояли так десять хвилин, дозволивши команді підготуватися до того, що зараз їм розіб’ють двері автобуса й увірвуться всередину, але цього не сталося. Зненацька ліс знову поглинув тих чоловіків, фургони з’їхали з дороги і звільнили автобусу проїзд.

Той гравець, який давав інтерв’ю газеті, обернувся до старшого гравця й вигукнув: «Чому вони нічого не зробили?». Старший відповів: «Вони просто відрекомендувалися. Хотіли, аби ти задумався над тим, що вони можуть зробити, коли автобус їхатиме назад».

Команда Бйорнстада програла той матч, але гравець, який давав інтерв’ю, ще ніколи так погано не грав. Коли він повернувся до свого міста, то виявилося, що хтось уже встиг туди проїхатися і, розбивши скло в його автомобілі, напхав його гілками й листям і підпалив.

— Ти Амат, так? — запитує чоловік на місці водія.

Амат киває. Водій показує головою на задні двері:

— Підвезти тебе?

Амат не знає, щб небезпечніше — погодитися чи відмовитися. Врешті хитає головою. Чоловіки, здається, не сердяться, водій навіть усміхається, кажучи:

— Добре трохи пройтися, еге ж? Все ясно.

Він перемикає передачу, повільно відпускає зчеплення, але перш ніж рушити, вихиляється з вікна і додає:

— Амате, ми бачили, як ти грав у півфіналі. З гарячим серцем. Коли ви разом з іншими юніорами перейдете в основну команду, ми знову тут щось влаштуємо. Справжня бйорнстадська команда зі справжніх бйорнстадських хлопців. Розумієш? Ти, Беньї, Філіп, Лют, Кевін.

Амат знає, що чоловіки в автомобілі пильно стежать за виразом його обличчя, коли звучить ім’я «Кевін». Для цього вони й зупинялися. Його підборіддя рвучко сіпається вгору і вниз, погляд на мить перетинається з їхніми поглядами. Вони знають, що він усе розуміє.

Чоловіки бажають йому «приємної прогулянки» і їдуть.

Петер сидить у своєму кабінеті перед чорним монітором комп’ютера. У його голові крутяться слова про «правильного хлопця». Він вимовляв їх сотні разів у сотнях різних кімнат і сотні людей із розумінням кивали йому, хоча він знає, що ніхто так і не зможе пояснити, що саме вони означають. Насправді це незбагненне поняття у спорті, бо мова йде ось про що: те, ким ти є поза льодовою ареною, впливає на тебе на льодовій арені. А це непросто визнати. Тому що, якщо любиш спорт — та, зрештою, якщо любиш будь-що, — хочеться зберігати все під ковпаком. Хочеться, щоб існувало хоча б одне місце, яке назавжди залишиться незмінним, попри всі зміни світу навколо.

Саме тому Петер завжди стверджував: «Спорт і політика — вони надто різні». Під час якоїсь їхньої сварки з Мірою кілька років тому, вона, звісно ж, фиркнула й заперечила: «Різні? Ти вважаєш, що льодові арени будуються без політики? Думаєш, податки платять лише ті, хто люблять хокей?».

За якийсь час після цього стався інцидент в одному з гостьових матчів основної команди, коли гравець із Бйорнстада розсердився і вдарив ключкою по голові гравця іншої команди. Суперник був двадцятирічним талантом, травма шиї і струс мозку стали кінцем для його кар’єри. Гравця із Бйорнстада оштрафували на матч, але не дискваліфікували.

Коли він вийшов з майданчика і йшов до роздягальні, з ним зіштовхнулися двоє чоловіків: помічник тренера команди-суперника і спонсор. Почалася невдала бійка, гравець вдарив тренера по обличчю рукавицею, спонсор зірвав із гравця шолом, намагаючись вдарити в голову, але той вдарив спонсора ключкою по коліну, і він упав. Ніхто з учасників серйозно не постраждав, але на гравця заявили в поліцію через побиття і той мусив виплатити штраф.

Петер пам’ятає це, бо йому довелося весь сезон дискутувати про те, що сталося, з Мірою. «Отже, якщо хтось починає бійку за три метри від льоду, тоді можна писати заяву в поліцію? А якщо той самий чоловік пів хвилини тому під час матчу вдарив ключкою двадцятирічного хлопця по голові, то досить просто усунути його з гри, він може просто піти й трохи посидіти собі — може, йому стане соромно?» — вигукувала вона.

Петер не міг переконати Міру, тому що не хотів зізнаватися, що по правді думав. А насправді він не вважав, що й через бійку в коридорі до роздягальні треба було заявляти в поліцію. Не тому, що він схвалював насильство і не тому, що він якось захищав учинок гравця, а тому, що йому здавалося, що проблеми хокею повинен вирішувати сам хокей. Під ковпаком.

Він завжди думав, що це неможливо пояснити тому, хто не відчуває любові до спорту. Тепер Петер і сам не впевнений, чи може переконати себе у власних поглядах. І йому самому не зрозуміло, що це може означати.

Прокляття, як же складно визнати своє лицемірство!

Директор клубу витирає долоні об штани, відчуває, як піт стікає спиною. Він увесь день говорив по телефону, намагався тягнути до останнього, але тепер у нього немає вибору. Занадто багато погроз від спонсорів забрати фінансування і занадто багато людей збираються відмовитися від членства в клубі, й усі вони запитують у нього одне й те саме: «Ти взагалі на чиєму боці?».

Так, наче хокейний клуб повинен вибирати, на чиєму боці бути. Директор гордий з того, що представляє народний рух, який не пов’язаний з ідеологіями, релігією чи іншими переконаннями. Він не вірить у Бога, але вірить у спорт і в об’єднувальну силу хокейного клубу — саме тому, що це просто хокейний клуб. Трибуни — це щось унікальне: там знаходять спільну мову люди багаті і бідні, впливові і прості, праві і ліві, тиждень за тижнем — скільки ще таких місць для зібрання залишилося в суспільстві? Скількох буйних хлопців хокей урятував від зловживання алкоголем чи наркотиками і в’язниці? Скільки грошей спорт економить для суспільства? Як так може бути, що все погане — це «проблеми хокею», а добре — заслуга когось іншого? Директор часом аж не тямиться від люті, що люди не розуміють, скільки праці вкладено в клуб. Навіть у штаб-квартирі ООН не потрібно стільки дипломатії, як тут.

Знову дзвонить телефон. Знову і знову. Врешті директор встає, виходить у коридор, намагається спокійно дихати, попри важкість у грудях. Стає у дверях Петерового кабінету і тихо каже:

— Петере, краще піди додому. Поки все це… не вляжеться…

Петер сидить, не підводячи на нього погляду. Він уже склав свої речі в коробки. Навіть не вмикав комп’ютер. Просто чекав.

— Ти сам так вважаєш чи просто боїшся, що скажуть інші?

Директор хмуриться.

— Та що за чортівня, Петере, ти ж, бляха, чудово розумієш: я вважаю, що ця… ситуація… жахлива! Просто жахлива! Те, що… що зараз переживає твоя донька, це просто…

Петер встає.

— Майя. Можеш вимовити її ім’я. Ти щороку приходиш на її день народження. Ти навчив її кататися на велосипеді, пам’ятаєш? Тут, перед льодовою ареною.

— Я просто намагаюся… будь ласка, Петере… правління лише намагається діяти… відповідально…

У Петера тремтять брови — це єдиний фізичний прояв нестерпного вогненного урагану, який нуртує всередині нього.

— Відповідально? Давай я вгадаю, в чому річ? Правління хотіло б, щоб ми вирішили це «між собою»? Щоб ми не залучали поліцію і журналістів, а просто «подивилися один одному в очі й поговорили»? Так тобі сьогодні казали по телефону? Це було ЗҐВАЛТУВАННЯ! Як можна вирішувати це МІЖ СОБОЮ?!

Петер бере свої коробки і виходить у коридор, директор відступає, щоб дати йому дорогу, тоді гірко прокашлюється і каже:

— Петере, тут слово одного проти слова іншого. Я… ми мусимо думати насамперед про клуб. Ти, як ніхто, мав би це розуміти. Клуб не може займати чиюсь позицію в цьому…

Петер відповідає, не озираючись:

— Клуб уже визначився з позицією. Саме це він і зробив.

Петер складає свої коробки в багажник, але автомобіль залишає на стоянці. Повільно виходить у місто, сам не знаючи куди йде.

Директор школи ледве встигає покласти слухавку, як телефон знову дзвонить. Дзвінок за дзвінком — то одні батьки, то інші. Якої відповіді вони хочуть? На що сподіваються? Цю справу веде поліція, нехай цим займається суд, а йому хіба мало шкільних справ? Мама дівчини — адвокатка, тато хлопця — один із найвпливовіших чоловіків у місті, слова однієї проти слів іншого. Хто стане між ними? Хіба це може бути завданням школи? Тож директор повторює одне й те саме, раз у раз, усім, хто телефонує:

— Будь ласка, не перетворюйте цю справу в політику. Що б ви не думали, не приплітайте сюди політику!

Якщо твій брат працює в агентстві охорони, отримуєш певну перевагу — завдяки усім помилковим увімкненням сигналізації, що ставалися вночі, Жанетт набула особливих знань про архітектурні особливості шкільної будівлі. Наприклад, вона знає, де на останньому поверсі є комірчина із невеликими сходами, якими сажотруси виходять на дах. Там, за вентиляційною шахтою над їдальнею, вчителька може викурити сигарету, і на неї не натраплять ані директор, ані учні. Бувають дні, коли просто необхідно мати таке місце.

Тому Жанетт і помічає Беньї, коли той іде шкільним подвір’ям, щойно минув обід. Інші гравці з команди юніорів прогулюють уроки, щоб бути біля Кевіна, а якщо Беньї добровільно прийшов сюди, це означає, що йому потрібне не те, що всім іншим.

Ана сидить сама в класі, де всі учні говорять лише про Майю і Кевіна. Майя сидить сама в іншому класі, де взагалі ніхто не розмовляє. Вона бачить, як із парти до парти передають записки, як тихцем на колінах поглядають на мобільні.

Тепер вона назавжди буде для них такою — у кращому разі дівчиною, яку зґвалтували, а в гіршому — дівчиною, яка збрехала. Вони ніколи не дозволять їй стати іншою людиною. У кожному будинку, на кожній вулиці, у крамниці, на льодовій арені — вона всюди буде здаватися їм вибуховим пристроєм. Вони боятимуться доторкнутися до неї, а ті, хто їй вірить, теж не наважаться підійти, щоб їх не поранило уламками, коли вона вибухне. Вони задкуватимуть від неї, замовкатимуть, відвертатимуться в інший бік. Їм захочеться, щоб вона просто зникла, щоб її взагалі тут не було. Не через те, що ненавидять її — бо ж не всі так до неї ставляться: не всі пишуть «курва» на її шафці, не всі можуть зґвалтувати, не всі є злі. Але всі мовчать. Бо так простіше.

Майя встає посеред уроку і виходить із класу, вчитель навіть не заперечує. Переходить через порожній коридор, заходить у туалет, стає перед дзеркалом і щосили б’є по ньому кулаком. Скло розбивається, больові імпульси за кілька секунд досягають мозку, вона помічає кров ще до того, як їй стає боляче.

Беньї бачить, як Майя заходить до туалету. До останнього він намагається переконати себе піти в інший бік. Змовчати. Не втручатися. А тоді чує удар, тріск і дзенькіт уламків, які падають у порцелянову раковину. Сам Беньї розбив занадто багато дзеркал, щоб не впізнати цей звук.

Він стукає. Вона не відмикає, і тоді Беньї каже:

— Я можу вибити двері або відчиниш сама — це тобі вирішувати.

Майя стоїть, абияк замотавши туалетним папером кісточки пальців. Папір повільно забарвлюється червоним. Беньї зачиняє за собою двері, киває на дзеркало:

— Це погана прикмета.

Можливо, Майя мала б перелякатися, але на це в неї вже нема сили. Вона навіть не відчуває ненависті. Вона взагалі нічого не відчуває.

— Для мене це вже не має значення.

Беньї запихає руки в кишені. Так вони і стоять мовчки — жертва і найкращий друг. Шльондра і брат. Майя кашляє, щоб придушити схлипування, і каже:

— Плювати, що тобі від мене треба. Мені й так ясно, що ти мене ненавидиш. Думаєш, що я збрехала і підставила твого найкращого друга. Але ти помиляєшся. Ти, бляха, дуже помиляєшся.

Беньї витягає руки з кишень, обережно збирає кілька уламків з умивальника і по одному викидає їх у сміттєве відро.

— Це ти помиляєшся.

— Іди до чорта, — шипить Майя і рушає до дверей.

Беньї спритно посувається, щоб їй не довелося торкнутися з ним тілом до тіла, і мине дуже багато часу, поки Майя зрозуміє, скільки поваги було у цьому жесті.

Беньї вимовляє слова так тихо, аж їй спершу здається, що це почулося:

— Це ти помиляєшся, Майє. Бо думаєш, що він іще мій найкращий друг.

Жанетт має пів години перерви між двома уроками і вирішує забігти в туалет, щоб змити з рук запах після недопалків, поки коридор іще порожній. Але спиняється, коли бачить, як звідти виходить Майя, заплакана і з закривавленою рукою, ніби вона щось розбила. Дівчинка не бачить учительку, просто біжить у протилежний бік, до виходу.

Наступної миті туалет здригається від гуркоту: раковина зривається з тримачів і падає на підлогу, унітаз розлітається на друзки, відро для сміття вилітає через вікно. Коридор миттю заповнюють дорослі й учні, але в туалеті вже все методично розтрощено і понищено. Директор, сторож і двоє вчителів фізкультури міцно тримають Беньї і виводять його з туалету.

Потім у школі пояснять, що «в учня з добре задокументованою історією неконтрольованої агресії стався нервовий зрив». Скажуть, що «це зрозуміло з огляду на його взаємини з хлопцем, якого звинуватили у… ну… ви знаєте».

Жанетт спантеличено дивиться на погромлене приміщення, зустрічається поглядом з Беньї, бачить, як його виводять. Цей хлопець розтрощив увесь туалет і, навіть бровою не повівши, прийняв відсторонення від занять і зобов’язання відшкодувати збитки, тому що не хотів, щоб хтось дізнався, що Майя розбила дзеркало. Він вирішив, що вона достатньо втратила своєї крові. З усіх дорослих про це знатиме лишень Жанетт, а вона нікому не розповість. Їй також відоме відчуття, коли мусиш ховатися.

Вчителька знову піднімається на дах. І викурює цілу пачку.

Міра у своєму кабінеті: занурилася у виписки з минулих судових вироків і процесів злочинів на сексуальному ґрунті, постійно веде переговори з колегами, цілковито мобілізована вести війну. Вона відчуває все одразу — гнів, горе, безсилля, прагнення помсти, ненависть, загрозу, страх. І однаково миттю забуває про все, коли вібрує телефон і на екрані висвічується ім’я доньки. Три слова. «Можеш приїхати додому?» Ще ніколи жодна мама не мчала крізь ці ліси на такій швидкості.

Майя сидить на підлозі у ванній, змиває кров з руки, і нарешті з неї виривається все, що довелося тримати всередині. Все, що вона стримувала і придушувала, все, що намагалася не показувати, щоб захистити тих, кого любить, щоб їм не було так боляче, як їй. Вона не може витримати ще й болю інших. Не витримує ще й провини за чуже горе.

— Я не хочу, щоб ці суки бачили мою кров… — шепоче вона мамі.

— Іноді мені стає так страшно, бо це, мабуть, необхідно. Щоб вони зрозуміли, що ти — людина, — плаче мама, міцно-міцно обіймаючи свою дитину.