Ведмеже місто

11

Є проста істина, яку повторюють так само часто, як і ігнорують: незалежно від того, чи ви скажете дитині, що їй усе вдасться, чи що не вдасться нічого, у результаті, найімовірніше, ви матимете рацію.

Бенґт не має характеру лідера. Він лише кричить. Амат тренувався у нього весь час, поки грав у дитячій команді, і понад усе він боїться, що якщо Давід буде тренувати основну команду в наступному сезоні, Бенґт може стати тренером юніорів саме тоді, коли туди перейде Амат. Ще два роки з цим чоловіком він просто не витримає, навіть заради хокею. Бенґт не розуміє ні тактики, ні техніки, він вважає, що хокей — це просто війна, і підбадьорює гравців лише криком, що вони «мусять виграти битву за замок!» і щоб їх «не виграли в зад». Якби ці п’ятнадцятирічні хлопці мали в руках не ключки, а сокири, методи Бенґта однаково не змінилися б.

Іншим гравцям у команді ще гірше, бо якщо ти найкращий, можеш уникнути найгіршого, а в цьому сезоні Амат став найкращим. Захаріасу доводиться ухилятися від фонтанів слини Бенґта, коли той кричить: «Зах, ти там шрам чешеш після операції між ногами, чи що?» або «…чорт, ти ж повзеш повільніше за вагітних!» — але Амата це минає. При думці, що ще дванадцять місяців тому він був близький до того, щоб узагалі покинути хокей, Амат сам не знає, чи радіти з того, що він продовжує грати, чи панікувати, що він справді мало не обірвав усе.

Амат тоді втомився — це все, що він пам’ятає. Втомився від боротьби, від того, що всі на нього кричать, від паскудства і штурхання, втомився від того, що юніори прокрадалися до роздягальні під час тренувань і різали його взуття, кидали його одяг в душ. Втомився показувати, що він був не тим, за кого його мали, — не ніким з Улоговини. Син прибиральниці. Занадто малий. Занадто слабкий.

Одного вечора після тренування Амат прийшов додому, ліг і не вставав з ліжка чотири дні. Мама виявила терплячість і не рухала його. Лише на п’ятий ранок відчинила двері до його кімнати, вже одягнена, щоб їхати на роботу, і сказала:

— Ти, звісно, граєш з ведмедями. Але не варто забувати, що ти — лев.

Мама поцілувала Амата в чоло, поклала руку йому на серце, і він прошепотів:

— Мамо, це надто важко.

— Якби твій тато побачив, як ти граєш, він би дуже пишався, — відповіла вона.

— Тато, мабуть, навіть не знав, що таке хокей… — пробурмотів Амат.

— Саме тому! — заперечила мама, підвищивши голос, а вона була жінкою, яка дуже пишалася тим, що ніколи не підвищує голосу.

Аматова мама вже встигла того ранку прибрати трибуни, і коридор, і кабінети, а тоді спустилась у роздягальню, коли сторож, минаючи її, постукав по одвірку. Вона підняла погляд, а той кивнув у бік крижаної арени й усміхнувся. Там Амат порозкладав між лініями свої рукавиці, шапку і куртку. Того ранку хлопець зрозумів, що єдиний спосіб стати кращим за ведмедів у їхній грі — перестати грати так, як вони звикли.

Давід сидить з самого верху трибун. За тридцять два роки він більше часу провів на льодових аренах, а не за їхніми межами. Він любить хокей з багатьох причин, але найбільше за те, що хокей — це найскладніша з найпростіших відомих йому речей. Щоб навчитися грати в хокей, достатньо секунди, а щоб оволодіти грою — потрібне ціле життя.

Коли Давід став тренером, Суне весь сезон змушував його дивитися всі матчі основної команди саме звідси — з місць, де голова йде обертом, і тепер це стало звичкою, якої важко позбутися. Хокей виглядає по-іншому, якщо дивитись на нього згори, і правда в тому, що Суне й Давід насправді завжди доходили згоди в питаннях, їхні думки розходилися лише на відповідях. Суне хотів до останнього тримати усіх гравців у їхній віковій групі, щоб вони мали час попрацювати над своїми слабкими місцями, визріти, створити команду без недоліків. Для Давіда такі наміри означали лише утворення команди, де нема нікого виняткового. Суне вважав, що, якщо гравець гратиме зі старшими, він буде використовувати всі свої сили, і Давід із цим погоджувався, але не бачив жодної проблеми. Він не хотів мати набір гравців, які всі разом були однаково вмілі в чомусь одному, він потребував окремих талантів.

Суне був як Бйорнстад: укорінений у давній вірі, що жодне дерево не повинне рости надто високо, він наївно вважав, що достатньо просто багато працювати. Тому справи клубу набирали обертів, але водночас стрімко зростало безробіття. Робочої сили не достатньо, хтось мусить давати ідеї. Колектив дієздатний лише тоді, коли він формується навколо зірок.

У цьому клубі вистачає чоловіків, які вважають, що в хокеї все «має бути так, як завжди було». Коли Давід чує ці слова, йому хочеться загорнутися в килим і кричати, поки не порвуться голосові зв’язки. Хіба ж хокей хоч колись був незмінним? Коли гра лише з’явилася, не було навіть пасу вперед, а всього два покоління тому усі гравці були без шоломів. Хокей, як і всі живі організми, мусить пристосовуватися і розвиватися, а як ні — він загине.

Давід уже не пам’ятає, скільки років триває їхня з Суне суперечка, але коли він приходить увечері додому в щонайгіршому настрої, його дівчина завжди підколює словами «знову посварилися з татом?». Певний гумор у цьому присутній від початку, бо коли Давід став тренером, Суне був для нього не просто наставником. Кінець кар’єри для хокеїста — це безкінечний ряд дверей, що зачиняються перед тобою, а Давід не уявляв свого життя без команди, не знав, як це — не бути частиною чогось більшого. Коли через травми він мусив піти з льодової арени у свої двадцять два, лише Суне розумів його.

Суне навчив Давіда бути тренером, водночас навчаючи Петера, що таке бути спортивним директором. Ці двоє чоловіків багато в чому були протилежностями: Давід міг почати сварку навіть зі стіною, а Петер настільки боявся конфліктів, що навіть не наважувався марнувати час. Суне сподівався, що вони доповнюватимуть один одного, але натомість між ними виникла взаємна неприязнь.

Роками Давід страшенно соромився, що не міг перестати заздрити, коли Суне і Петер ішли до Петерового кабінета, а його з собою не кликали. Давідова любов до командної спільності, властивої спорту, виростала зі страху бути виключеним. Урешті він повівся зі своїм вчителем так, як роблять усі амбітні учні: збунтувався проти нього.

Давіду було двадцять два, коли він почав тренувати ту групу семирічних хлопчиків, серед яких були Кевін, Беньї і Бубу. Він був їхнім тренером уже десять років, він згуртував їх до рівня однієї з найкращих команд юніорів у цілій країні, і тепер розумів, що більше не може залишатися терпимим до Суне. Гравці для нього важливіші, а клуб — щось більше. Такий основний принцип хокею: команда важливіша за власне «я». Тому Давід непохитно переконаний, що розумникам, які навіть кроку не ступали до роздягальні, ніколи не вдасться зрозуміти культуру між гравцями. Тим, хто цілими днями триндить перед журналістами про небезпеки «елітарності». Вони занадто егоїстичні й боягузливі, щоб поставити благо команди вище за власне.

Давід знає, що скажуть мешканці міста, коли він отримає місце Суне. Він знає, що багатьом це не сподобається. Зате їм сподобається таблиця з результатом.

Бенґт дмухає у свисток так близько біля вуха Захаріуса, що хлопець зашпортується об власну ключку. Бенґт зловтішно посміхається.

— Сьогодні на тренуванні найгіршим, як завжди, був малюк Зах. Тобі надається честь збирати шайби і конуси!

Бенґт виходить з арени, за ним плентаються інші гравці. Хтось сміється над Захаріусом, він намагається показати їм середнього пальця, але це на диво складно зробити в хокейних рукавицях. Амат уже кружляє по кризі, збирає шайби. Така вже у них дружба — поки Захаріас залишається на арені, Амат не йде.

Коли Бенґт зникає з поля зору, Захаріас згірчено встає і перекривлює манеру тренера возитися на ковзанах, надмірно нахилившись уперед, та ще й затято чухає між сідницями.

— ПОЗБИРАЙ ШАЙБИ! ЗАХИЩАЙ ЗАМОК! НЕ ДАЙ, ЩОБ ТЕБЕ ВИГРАЛИ У ЗАД! У МЕНЕ НА ЛЬОДУ НІХТО НІКОГО В ЗАД НЕ ГРАЄ! ЕЙ… ЦЕ ЩО?.. ЦЕ ЩО ТАКЕ-Е?.. У МОЇЙ ДУПІ? МЕНЕ ВИГРАЛИ? ЩО ЦЕ В МЕНІ ЗАСТРЯГЛО? АМАТ, У МОЄМУ МАЛОМУ ЗАДКУ ЩОСЬ ЗАСТРЯГЛО! ВИТЯГНИ ЦЕ НЕГАЙНО, АНУ ВИТЯГНИ, КАЖУ ТОБІ!

Він задкує на Амата, який сміючись вислизає, а Захаріус заточується просто у відкритий відсік для гравців заміни і гримає на лаву.

— Давай залишимося подивитися на тренування юніорів? — питає Амат, хоч і знає, що Захаріас ніколи не погодиться на таке з власної волі.

— Перестань казати «юніори», якщо маєш на увазі «подивитися на Кевіна». Я знаю, що він для тебе ідол, Амате, але в мене є своє життя! Сагре diem![4] Смійся і люби!

Амат зітхає.

— До сраки, забудь…

— АМАТЕ, ТО ЦЕ КЕВІН ЕРДАЛЬ У ТЕБЕ В ДУШ? — вигукує Захаріас.

Амат неспокійно товче ключкою по кризі.

— Придумаємо щось на вихідні?

Він справді старається, щоб питання звучало невимушено. Ніби він узагалі не думав про це весь день. Захаріас вибирається з відсіка для запасних із грацією малого слоненяти, якому вкололи ін’єкцію знечулення.

— У мене дві нові гри! Але візьми свою приставку, бо мою ти доламав минулого разу!

Амату трохи не по собі після такого закиду, адже він пам'ятає, що приставка розтрощилася об його чоло, бо Захаріас жбурнув її, коли розлютився після свого програшу. Амат прокашлюється і дозбирує останні шайби.

— Ну, я думав, що ми могли б піти… погуляти.

Захаріас виглядає так, ніби друг запропонував йому налити отрути один одному у вуха.

— Піти що?

— Ну… погуляти. Так… роблять. Люди виходять гуляти.

— Ти маєш на увазі: Майя гуляє?

— Я сказав «ЛЮДИ»!

Захаріас стає на ковзани і, танцюючи навшпиньки, заводить пісеньку:

— Майя з Аматом на дереві сидить, в Амата на неї довго стоїть…

Амат запускає шайбою в бортик просто біля Захаріаса, але не може стриматися від сміху.

Давід із Бенґтом стоять у коридорі перед роздягальнею.

— Це якась помилка! — наполягає Бенґт.

— Хоч це й дивно звучить, але я почув тебе й перші дванадцять разів, а тепер іди та підготуй юніорів до тренування, — холодно відповідає Давід.

Бенґт човгає геть, Давід потирає скроні. Бенґт аж ніяк не бездарний помічник тренера, Давід спокійно реагує на крик і паскудні слова, бо це частина культури в роздягальні, та й зрештою, Господи, частині хлопців з команди потрібен такий тиран на тренуваннях, хоч би для того, щоб вони зуміли натягнути захист на правильну частину тіла. Але часом Давід замислюється: як даватимуть собі раду юніори, якщо Бенґт стане їхнім тренером? Цей чувак у хокеї тямить не більше за середньостатистичного крикуна з трибуни, Давід з таким самим успіхом може вийти на вулицю, кинути камінь у будь-яке живе створіння, і воно матиме той самий рівень підготовки.

До Давіда сміючись наближаються Амат і Захаріас, але вмить замовкають, коли помічають його. Хлопці притискаються до стіни, щоб не стояти на шляху. Амат аж підскакує, коли Давід піднімає руку:

— Ти ж Амат, так?

Той киває.

— Ми… ми лише мали позбирати шайби… ми просто жартували… тобто, я знаю, Зах перекривляв Берґта, але це просто жа…

Давід нічого не розуміє зі сказаного. Амат сковтує слину.

— Але якщо ви нічого не бачили, то… тоді нічого.

Давід усміхається:

— Я бачив тебе на трибуні під час тренувань команди юніорів. Ти на них буваєш частіше за декотрих гравців.

Амат сторопіло киває.

— Я… вибачте… я лише намагаюся навчитися.

— Це добре. Я знаю, що ти вивчаєш стиль гри Кевіна, це хороший приклад. Тобі варто простежити, як він завжди пильнує за ковзанами захисників, коли опиняється з ними сам на сам: щойно вони змінюють кут нахилу ковзанів і зміщують центр ваги, Кевін забиває шайбу і зникає.

Амат сторопіло киває. Давід дивиться йому прямо в очі, хлопець не звик, що дорослі чоловіки так роблять.

— Усі помічають, що ти дуже швидкий, але над кидком ще треба попрацювати. Навчися чекати, щоб воротар перемістився набік, а тоді забивай проти його руху. Як думаєш, зможеш навчитися?

Амат киває. Давід міцно плескає його по плечу.

— Добре. Вчитися доведеться швидко, бо за п’ятнадцять хвилин у тебе тренування з юніорами. Іди в роздягальню, візьми форму.

Амат інстинктивно торкається до вух, ніби хоче прочистити їх, щоб переконатися, що він усе правильно почув. Давід уже пішов.

Захаріас, зачекавши, поки тренер заверне за ріг, кидається другові на шию. Амат віддихується що є сили. Захаріас прокашлюється:

— Я серйозно, Амате, якщо б ти міг вибирати — переспати з Майєю або переспати з Кевіном, то кого…?

— Заткнися! — сміється Амат.

— Та мені просто цікаво! — хмикає Захаріас, стукає його по шолому й ричить: — Порви їх, чувак! Порви їх!

Амат робить вдих, глибокий, як озеро біля льодової арени, вперше в житті минає роздягальню дитячої команди і переступає поріг до роздягальні юніорів. Старші гравці вмить зустрічають його ураганом криків, матюків і одноголосного «ПІШОВ ЗВІДСИ, БЛЯХА, ЧЕРВ'ЯК!». Але коли приходить Давід, стає так тихо, що можна почути, як на підлогу падає чийсь захист для паха. Давід киває Бенґту, і той неохоче кидає Амату комплект форми. Від неї смердить. Амат ще ніколи не був таким щасливим.

У коридорі стоїть його найкращий друг. За дверима.

У хокеї не буває «майже».