Ведмеже місто

14

Настала субота, сьогодні все й станеться. Усе найкраще і найгірше.

Ранок, за чверть шоста, Майя шукає в кухонній шафці знеболювальні таблетки. У неї жар і нежить. Вона повертається у своє ліжко і залізає під ковдру біля Ани. Вже майже поринає в сон, але Ана штурхає її і сонно бурмоче:

— Заграй мені.

— Тихо.

— Заграй!

— Слухай, от скажи: краще, щоб я грала на гітарі щоразу, коли ти просиш, або обійдемося без цього і я НЕ ПРИБ’Ю ТЕБЕ НЕЮ?

Ана дується і довго мовчить. Потім обережно торкається стегна Майї своїми вічно крижаними ступнями:

— Будь ласка.

Майя піддається на вмовляння і грає. Бо Ана любить засинати під звуки цієї гітари, а Майя любить Ану. Майя, терплячи головний біль і кашель, ще встигає подумати перед тим, як заснути, що сьогодні їй краще залишатися в ліжку весь день.

Якби ж вона так і зробила.

Двір ще огорнутий щільною темрявою, коли Петер заїжджає туди малолітражкою і зупиняється перед майстернею біля останнього будинка на околиці міста, на яку з заходу вже наступає ліс. Петер спав три тривожні години, а прокинувся з важкістю у всьому тілі.

У тьмяному світлі гаража стоїть Кабан, його друг дитинства, схилившись над капотом «форда» — такого старого, що, здавалося, більше користі для нього буде від магічних ритуалів, а не від гайкового ключа. Цього друга завжди називали Кабаном, бо така в нього була манера гри — як у лісового кабана. Він одного зросту з Петером, але виглядає удвічі ширшим, живіт у нього, мабуть, трохи обвис з часу їхніх років у хокеї, але м’язи на руках і плечах, як і раніше, виглядають твердими, ніби викарбувані з заліза. Одягнений він у футболку, хоча гаражні ворота відчинені. Кабан тисне Петерові руку, навіть не переймаючись, що той не має чим витерти з долоні липке машинне мастило і бруд. Хоч він чудово знає, що від грязюки Петер стає сам не свій.

— Здається, Мія казала, що ти приїдеш учора, — хмикає Кабан, киваючи на авто.

— Так, — зізнається Петер і бореться з нападом паніки через бруд на пальцях.

Кабан сухо регоче, подає йому ганчірку і чухає бороду — таку густу й кошлату, що вже починає нагадувати волохату балаклаву.

— Надулася?

— Та не так щоб дуже, але трохи було, — зізнається Петер.

— Хочеш кави?

— Ти вже зварив?

Кабан гигикає.

— Зварив? Відколи ти став таким панським? Там у кутку чайник і розчинна.

— Не треба, дякую.

Кабан минає Петера і навмисно плескає його по руці, Петер витирається, нервово всміхаючись. Сорок років вони приятелюють, а жарти не змінюються. Кабан бере ліхтарика і виходить у двір, Петер стоїть поруч і зіщулюється від того почуття нікчемності, яке буває у чоловіка певного покоління тоді, коли інший чоловік того самого покоління ремонтує автомобіль твоєї дружини. Кабан випростовується і не марнує Петерового часу на технічні пояснення:

— Та тут фігня. Бубу зробить, коли прокинеться. О дев’ятій можеш приїхати забрати.

Кабан повертається в гараж, неуважно піднімає колесо «форда», ніби це не потребує більшого зусилля, ніж для Петера скласти гофрокартон під час сортування. На жаль, Бубу успадкував від батька як його богатирську силу, так і незграбну манеру їздити. Свого часу Кабан наганяв жах серед захисників, але, як часто зітхав Суне: «Цей хлопець може спіткнутися об синю лінію».

— Може, сьогодні дозволиш Бубу трохи поспати? Після обіду великий матч, — каже Петер.

Кабан піднімає брову, не відриваючи погляду від колеса, і рукою витирає з обличчя піт, залишаючи блискучі масляні смужки у бороді.

— На ремонт піде дві години. Якщо хочеш забрати її о дев’ятій, Бубу нема чого починати до сьомої. От і поспить.

Петер відкриває рота, але нічого не каже. Матч матчем, але завтра ця сім’я має якось заробляти на життя. Бубу добрий захисник, але до професіонала йому далеко. Крім нього, в сім’ї ще двоє молодших дітей, світова економіка на них не зглянеться. Ведмеді серуть у лісі, а інші серуть на Бйорнстад.

Кабан пропонує підвезти Петера додому, але тому краще пройтися. Треба заспокоїти нерви. Петер минає фабрику, де все менше працівників. Іде повз великий супермаркет, через який закрилися малі крамниці. Виходить на шлях, що веде до центру міста, і повертає на вулицю з магазинами. З кожним сезоном вона стає все коротшою.

Рамона вже дожила до пенсійного віку, але перевага власного пабу в тому, що ніхто не змусить тебе перестати працювати. Вона стала власницею «Хутра» після своєї матері, а та отримала паб від свого батька. Усе залишалося без змін, хіба що Рамонин дід курив у пабі, а Рамона виходила курити надвір. Три сигарети ще перед сніданком, останню вона прикурює від вогника попереднього недопалка. Хлопці, які щовечора приходять сюди грати у більярд і пити пиво в кредит, ніжно називають Рамону «матінка Мальборо». Своїх дітей у неї нема: Гольґер не міг їх мати та й, можливо, ніколи того не потребував. Він казав, що єдина його сім’я, крім Рамони, це спорт. Одного разу хтось запитав Гольґера, чи є хоч один вид спорту, який йому не подобається, і він відповів: «Політика — треба, щоб її перестали показувати по телевізору». Якби горів будинок, Гольґер спершу врятував би Рамону, а вона би припильнувала, щоб не забути схопити до рук абонемент на сезон у «Бйорнстад-Хокей». Безглуздий спорт, який об’єднував їх. Його гучний сміх і теплі доторки, коли він стискав її долоні пальцями, — це те, що так і лишилося на трибунах. Курила Рамона, а на рак захворів він. «Хвороба, що мене мучить, — така іронічна», — безжурно заявляв Гольґер. Рамона забороняє говорити, що він «помер», — вона каже, що Гольґер пішов він неї, бо саме так вона сприймає те, що сталося. Як зраду. Коли його не стало, вона залишилася стояти у снігах, така беззахисна, ніби дерево без листя й кори.

Рамона навчилася жити день за днем. Мусиш звикати. Увечері, коли на фабриці закінчується зміна, «Хутро» заповнюють молоді чоловіки, яких Рамона кличе «хлопчики», але поліція і клуб називають їх гіршими словами. Ті чоловіки здатні на великі паскудства, але вони люблять Рамону так, як любив її лише Гольґер, і вона захищає їх часом аж занадто, і сама це знає. Народ у Бйорнстаді жорсткий, і від умов життя її хлопчики не стають м’якшими, але вони — усе, що залишилося їй від Гольґера, спогади, до яких вона ще насмілюється наближатися.

Смерть дивно й незрозуміло впливає на люблячі серця. Рамона далі живе у квартирі над пабом, хтось із хлопчиків, які водять вантажні автомобілі з товарами аж до складів супермаркету, купує там для неї продукти, бо невелика крамниця на іншому боці вулиці тепер зачинилася, а стара жінка виходить за межі свого будинку не далі ніж до попільнички. Минуло одинадцять років, відколи Гольґер пішов від неї, але на кожному матчі основної команди, навіть якщо всі квитки розпродані, на трибуні залишають два порожні крісла.

Петер бачить її ще здалеку. Вона чекає на нього.

— Ви, пане, щось шукаєте? — питає Рамона.

Років їй побільшало, але вона залишається подібною на свій паб — вони взагалі завжди однакові. Ті, кому не подобається, що «Хутро» вечорами дає притулок місцевим бандюкам, говорять, що Рамона — неприємна баба з соціальними фобіями, яка скоро втратить глузд, але попри те, що Петер тепер рідко тут буває, щоразу, зазирнувши до пабу, йому здається, ніби він повертається додому після довгої подорожі.

— Ще не знаю, — усміхається він.

— Хвилюєшся перед матчем?

Петер може не відповідати. Рамона гасить черевиком третю сигарету, кладе недопалки в пакет і запрошує всередину:

— Віскі?

Петер дивиться на небо. Місто рано прокидається, і навіть сонце, здається, планує зійти раніше. Людей пробуджує мрія, що матч юніорів змінить їхнє життя. Можливо, після нього місцева влада знову помітить їхні ліси? Побудує тут хокейну гімназію, і, може, навіть торговий центр? Змінить опис маршруту на «продовжуйте рух, минаючи Гед» замість того, що є зараз — «якщо ви дісталися Бйорнстада, то проїхали задалеко». Петер стільки часу переконував у цьому інших, що вже й сам не знає, чи вірить у це.

— Я б випив кави, — каже він Районі.

Вона, хрипко реготнувши, суне вниз сходами до пабу.

— Так воно буває з синами, батьки яких занадто полюбляли віскі: вони або напиваються безперестанку, або ніколи не п’ють. Проміжного варіанту в таких сім’ях нема.

Поки Петерові не виповнилося вісімнадцять, він бував у «Хутрі» більше разів, аніж за все життя опісля. Йому доводилося забирати звідти свого старого, а часом і допомагати йому тягатися з котримсь із його гедівських кредиторів. Відтоді бар майже не змінився. Трохи менше несе тютюновим димом, але якщо подумати, чим ще може смердіти в підвальному барі, то тютюновий дим здасться найменшою з бід. Зараз у пабі порожньо, Петер ніколи не приходить сюди у вечірній час, бо це не найкраще місце для спортивного директора клубу, основна команда якого вічно не дотягує. Старі чоловіки в барі завжди мали що сказати, а від молодих тепер можна отримати і щось відчутніше за міцні словечка. Деякі мешканці цього міста ніби весь час носять насильство під шкірою — замолоду Петер цього ніколи не помічав і тому надто гостро відчув по поверненні з Канади. Мовчазний гнів тих, кому нічого не вдавалося ні в хокеї, ані у школі чи з заробітком, і які шукали шляхів до виходу. Зараз їх називають «Група», хоча ніхто не чув, щоб вони самі так себе називали.

Клуб уболівальників хокейної команди завжди називався «Ursus Arctos» — «Бурий ведмідь». Офіційно до нього належать чоловіки, які зависають у «Хутрі», а ще — пенсіонери, виховательки з дитячого садка і молоді батьки на трибунах з сидячими місцями. «Група» існує без членських карток і власних футболок. Це місто занадто мале для великих таємниць, але Петер знає, що навіть у добрі часи в клубі вболівальників було не більше тридцяти-сорока осіб, проте цього цілком вистачає, щоб під час матчів основної команди викликати додатковий поліцейський нагляд задля гарантування безпеки. Гравці, яких набрали з інших міст і чия гра, здавалося, не дотягувала до оплати, раптом з’являлися у кабінеті Петера з наміром розірвати контракт і поїхати геть. Журналісти з місцевої газети вдень ставлять критичні запитання, а наступного ранку стають незрозуміло байдужими. Через «Групу» до Бйорнстада бояться приїздити суперники. Та й спонсори теж, на жаль. Двадцятирічні чоловіки з «Хутра» стали найбільш консервативними у місті, вони не хочуть бачити сучасний Бйорнстад, тому що знають, що сучасний Бйорнстад не захоче бачити їх.

Рамона подає Петеру через барну стійку горнятко кави, стукаючи по дереву.

— Хочеш виговоритися?

Петер чухає голову. Матінка Мальборо завжди вважалася найпросунутішим психологом у Бйорнстаді. Навіть якщо її стандартні вказівки найчастіше звучать як «зберися, у людей буває й гірше».

— Та просто багато думок.

Петер обводить поглядом стіни, обвішані светрами хокеїстів і знімками гравців, вимпелами й шарфами.

— Рамоно, коли ти востаннє дивилася матч?

— Ще до того, як Гольґер пішов від мене. Ти ж знаєш, хлопчику.

Петер крутить у руках горнятко. Тягнеться по гаманець. Рамона заперечує, але він все одно кладе гроші на барну стійку.

— Якщо не хочеш взяти оплату за каву, поклади їх у фонд.

Рамона вдячно киває і забирає купюри. Фонд — це каса у неї в спальні, вона бере звідти гроші, коли когось із хлопців звільняють з роботи і він не може заплатити рахунки.

— Одному з твоїх давніх товаришів по грі зараз це знадобиться. Роберта Гольтса звільнили з фабрики. Він надто часто тут буває.

— Це ж треба… — бурмоче Петер, не знаючи, що на це відповісти.

Він збирався зателефонувати Роббану з Канади, і потім, коли повернувся додому. Але збиратися не означає зробити. Двадцять років — надто довгий час, і як тепер Петерові знати, з чого починати розмову? Йому варто вибачитися? За що? І як? Він знову обводить поглядом стіни.

— Цей хокей… Рамоно, тобі ніколи не спадає на думку, який це дивний спорт? Правила, арена… хто таке міг придумати?

— Той, хто хотів дати озброєним чоловікам напідпитку якесь не надто загрозливе хобі? — пропонує версію літня власниця бару.

— Я маю на увазі… цей жах… може, це звучить божевільно, але ти ніколи не думала, що ми сприймаємо хокей занадто серйозно? Що занадто тиснемо на юніорів? Вони ж іще майже… діти.

Рамона наливає собі віскі. Хай там як, а снідати треба ситно.

— Це залежить від того, чого ми прагнемо від цих дітей.

І чого діти прагнуть від хокею.

Петер міцніше стискає горнятко.

— А ми самі чого прагнемо? Що може дати нам спорт? Ми віддаємо йому все життя, і на що в найкращому випадку можемо сподіватися? На кілька митей… кілька перемог, кілька секунд, коли ми почуваємося більшими, ніж є насправді, на кілька поодиноких нагод уявити себе… безсмертними. Але ж це обман. Це ж не має значення.

Після сказаного між ними западає непорушна тиша. Аж коли Петер відсуває по барній стійці порожнє горнятко і встає, стара вдова допиває своє віскі й крехкоче:

— Єдине, що дає нам спорт, — це мить. Але, дідько би взяв, хіба життя — не така сама мить?

Найкращий психолог у місті.

Міра збирає спорядження Лео, складає його випрані речі, пакує сумку і ставить у передпокої. Йому вже дванадцять — міг би й сам зібратися, їй це відомо. Але вона також знає, що їй доведеться підкинути його на тренування, а тоді відразу повертатися додому і забирати половину речей, які він забув спакувати. Закінчивши, Міра встигає ще пів години посидіти за комп’ютером. Коли Лео ходив до початкової школи, вчителька розповідала на зустрічі з батьками, що на запитання, ким працюють його батьки, Лео відповів: «Мій тато працює в хокеї. А моя мама працює, коли пише мейли».

Міра готує каву, позначає пункти у своїх списках і в календарі, глибоко вдихає. На грудях у неї камінь. «Панічні атаки», — сказав психолог пів року тому, і Міра більше ніколи до нього не прийшла. Їй соромно. Хіба в неї недостатньо щасливе життя, хіба вона не задоволена тим, що має, і як їй пояснити ці слова своїй сім’ї? «Панічні атаки» — що це взагалі таке? Адвокатка, дружина спортивного директора, мама хокеїста — сили небесні, та ж вона обожнює все це, але часом дорогою на роботу або додому зупиняє авто посеред лісу і плаче у темряві. Тоді Міра згадує свою маму — як вона витирала своїм дітям сльози зі щік і шепотіла: «Ніхто не казав, що жити легко». Бути батьками — це наче стати надто малою ковдрою: як би ви не старалися всіх накрити, завжди залишиться хтось, хто змерзне.

Міра будить Лео годині о восьмій, сніданок уже на столі, за пів години вона відвезе його на тренування. Потім повернеться додому, забере Ану і Майю — втрьох вони попрацюють у кафетерії під час матчу юніорів. Після цього Лео треба підвезти до друга, а Майю, звісно, до подруги. Міра сподівається, що після всього Петер встигне повернутися з роботи, щоб їм залишився час випити вина і, можливо, з’їсти шматок розмороженої лазаньї ще до того, як він засне від утоми, а вона сяде до півночі відповідати на мейли з папки «Вхідні», яким нема кінця-краю. Завтра неділя, треба випрати хокейну форму, зібрати сумки, розбудити малих. У понеділок знов на роботу, а робота, чесно кажучи, зійшла на пси останнім часом. Відколи Міра відмовилася від посади керівника, вимоги до неї — яка іронія! — посилилися. Вона знає, що їй дозволяють приходити останньою зранку і йти першою ввечері лише тому, що вона найкраща у своїй справі. Але Міра вже давно не має такого відчуття — що вона на висоті. У неї нема часу. Вона не встигає.

Поки діти були малими, Міра не розуміла, чому інші батьки втрачають розум на трибунах льодової арени, але тепер сама такою стала. Дитяче хобі вже не лише дитяче, з кожним роком батьки вкладають у нього стільки годин, жертвують стільки грошей, що важливість цієї справи в’їдається навіть у дорослі мізки. Хобі починає символізувати щось інше, воно компенсує або посилює наші власні невдачі. Міра знає, що це звучить безглуздо, вона знає, що це лише безглуздий матч у безглуздому спорті, але сьогодні у глибині душі вона теж аж до нудоти хвилюється за Петера, за юніорів, за клуб і місто. У глибині душі вона теж прагне здобути в чомусь перемогу.

Минаючи кімнату Майї, вона підбирає з підлоги одяг і, зачувши, що донька стогне уві сні, кладе руку їй на чоло. Гаряче. Через пару годин вона, на Мірин подив, за власним бажанням і навіть завзято скаже, що хоче поїхати на льодову арену Зазвичай Майя може вдавати з себе велику мученицю, використовуючи будь-який привід — мало не посічені кінчики волосся, — аби лиш не йти на хокей.

Потім мама ще тисячу разів пошкодує, що не змусила доньку залишитися вдома.