Ведмеже місто

27

Міра не могла позбутися відчуття важкості в грудях. Звісно, вона переконувала себе, що з Майєю все в порядку, що це просто підлітковий вік, що це такий період. Переконувала себе, що треба бути кльовою мамою. Але не вдалося.

Тому, коли до неї вривається колега, Міра відчуває не роздратування, а вдячність. У неї ціле море своєї роботи, але їй легшає, поки вона слухає крики людини, якій «потрібна допомога, щоб роздавити цих паскуд!».

— Я думала, що цей клієнт погодився на мирову угоду, — нагадує Міра, перечитуючи документи, які колега кидає на стіл.

— У цьому й проблема! Вони хочуть, щоб я здалася! Ніби якась сцикуха! І знаєш, що каже Борсук?

— «Роби, як каже клі…», — припускає Міра.

— РОБИ, ЯК КАЖЕ КЛІЄНТ! ОСЬ ТАК І ГОВОРИТЬ! І це слова шефа, доганяєш? ШЕФА! Ну що з цими чоловіками, у них інакша питома вага, ніж у жінок? Як так може бути, що в кожній ієрархії нагору завжди спливають пеніси?

— Ну добре… але якщо твій клієнт погодився на умови, тоді…

— …тоді моя робота зроблена? Та пішли вони! Хіба моя робота не полягає в тому, щоб вимагати найкращого для клієнта!

Колега аж підстрибує від злості, і її підбори залишають ум’ятини на підлозі Міриного кабінету. Вона потирає лоба.

— Але ж… напевно, не в тому випадку, коли клієнт ХОЧЕ, щоб ти…

— Мої клієнти самі, бляха, не знають, чого хочуть!

Міра переглядає документи, бачить назву агенції, яка представляє іншу сторону. І заходиться сміхом. Її колега колись хотіла там працювати, і їй відмовили.

— Ну добре, але твоє бажання виграти саме цю справу… воно, бува, не пов’язане з тим, що ти ненавидиш саме цю агенцію? — бурмоче Міра.

Колега з виряченими очима перехиляється через стіл і хапає Міру:

— Ні, Міро, я хочу не виграти. Я хочу їх розгромити! Я їм влаштую життєву кризу, я хочу, щоб вони вийшли з кімнати переговорів і зрозуміли, що хочуть переїхати жити до моря, відремонтувати стару школу і відкрити нічліжку! Я хочу влаштувати таке пекло тим паскудам, щоб їм захотілося медитувати і ЗНАЙТИ СЕБЕ! Вони стануть вегетаріанцями і будуть одягати шкарпетки з сандалями, коли я розправлюся з ними!

Зітхнувши, Міра регоче.

— Окей, окей… передай мені всі документи, я подивлюся…

— Шкарпетки з САНДАЛЯМИ, Міро! Я хочу, щоб вони вирощували помідори, я хочу знищити їхню впевненість, щоб вони покинули роботу адвокатів і спробували стати ЩАСЛИВИМИ — замість роботи з таким лайном. Окей?

Міра обіцяє. Вони зачиняють двері. Вони переможуть — так стається завжди.

Петер зачиняє за собою двері. Сідає за стіл. Дивиться на наказ про звільнення, який має підписати Суне. За всі ці роки, проведені в спорті, Петер зрозумів про людську природу таку річ: багато людей вважають себе хорошими командними гравцями, але мало розуміють, що це насправді означає. Часто кажуть, що людина — стадна тварина, і це уявлення так глибоко вкоренилося, що практично ніхто не готовий визнати, що насправді багато людей узагалі не вміють існувати в групі. Що ми не можемо співпрацювати, що ми егоїстичні, а може, й гірше: такими, якими є, не подобаємося іншим. Тому ми далі повторюємо: «Я хороший командний гравець». Аж поки самі не віримо в ці слова, а проте буваємо неготові заплатити за це ціну.

Петер завжди жив у команді, він знає, яких це вимагає жертв. «Команда важливіша, ніж ти» — це звучить як кліше лише для тих, хто не розуміється на спорті, а для всіх інших це болісна правда, тому що непросто жити за цим принципом. Понизити себе на роль, яку не хочеш, мовчки виконувати чорну роботу, грати в захисті замість того, щоб забивати голи і бути зіркою. Коли приймаєш гірші сторони своїх товаришів, тому що любиш команду, тоді й можеш вважати себе командним гравцем. Це Суне його навчив.

Петер втуплюється в наказ, туди, де має стояти підпис Суне, і так заглиблюється в думки, що аж підскакує, коли дзвонить телефон. Побачивши канадський номер, відчуває полегшення. Петер усміхається і піднімає слухавку.

— Браян-М’ясник? Як поживаєш, старий розбишако?

— Піт! — кричить на іншому боці його давній приятель.

Вони разом грали у фарм-лізі, Браян так і не дістався НХЛ як гравець, зате змінив професію і зайнявся скаутингом. Тепер він один із директорів, який відібрав найбільші молоді таланти для однієї з найкращих команд ліги. Щоліта, коли Браян залишає свій звіт перед драфтом, на якому клуби вибирають собі гравців, він здійснює або ж руйнує мрії гравців з цілого світу. Тому він телефонує не тільки заради розмови з Петером.

— Як твоя сім’я?

— Добре, добре, Браяне! А твоя як?

— Та вже як є. Ми розлучилися минулого місяця.

— От чорт. Шкода.

— Не без того, Піте. Зате тепер маю більше часу для гольфу!

Петер силувано сміється; Браян був його найкращим другом упродовж тих кількох років у Канаді. Його дружина заприятелювала з Мірою, їхні діти разом бавилися. Вони досі телефонують один одному, але в якийсь момент стали все менше говорити про життя. Залишилася одна тема — хокей. Петер хоче поцікавитися, чи Браян в порядку, але не встигає.

— А як там твій хлопець? — швидко запитує Браян.

Петер, вдихнувши, киває.

— Кевін? Чудово, чудово, вони виграли півфінал. Він зіграв блискуче.

— Тобто я не пошкодую, якщо скажу своїм винести його на драфт?

Серце Петера починає битися швидше.

— Серйозно? Ви збираєтеся задрафтувати його?

— Якщо ти обіцяєш, що я не помилюся. Я довіряю тобі, Піте!

Петер ще ніколи не був таким серйозним, як зараз:

— Я обіцяю, ти отримаєш фантастичного гравця.

— І він… хлопець без проблем?

Петер киває — він знає, про що йдеться. Задрафтувати гравця — це величезна фінансова інвестиція для клубу НХЛ. Вони перевіряють кожну дрібницю, тепер уже недостатньо просто добре грати, нікому не потрібні неприємні сюрпризи з особистого життя новачка. Петер знає, що так би не мало бути, але такі вже правила гри; от кілька років тому він чув про одного надзвичайного таланта, який вилетів з драфту, бо скаути дізналися, що його батько мав проблеми з наркотиками і був кримінальником. Це їх відлякало, вони не знали, як поведе себе підліток, якщо за одну ніч стане мільйонером у хокеї. Тому Петер каже правду і знає, що саме це хоче почути Браян.

— Кевін правильний хлопець. Має найкращі оцінки в школі. У нього міцна сім’я, гарне виховання. Безумовно ніяких «off the ice problems».[7]

Браян задоволено хмикає:

— Добре. Добре. У нього такий номер, як був у тебе? Дев’ятка?

— Так.

— Я думав, вони повісять цього светра під стелею.

Петер посміхається.

— Повісять. Але з Кевіновим ім’ям.

Браян голосно сміється. Вони кладуть слухавки, пообіцявши, що скоро почуються, що Петер приїде з сім’єю до Канади і діти знову зустрінуться. Їм обом відомо, що це неправда. Тепер у них залишився тільки хокей.

Після тренування Амат збирає конуси й шайби — не тому, що його хтось попросив, а за звичкою, а ще тому, що так він має можливість не бачитися з іншими. Він сподівається, що роздягальня вже порожня, але, зайшовши, бачить Бубу і Кевіна. Два сімнадцятирічні гравці підбирають з підлоги обривки стрічки і кидають їх до сміттєвого кошика.

Амат зупиняється в дверях, здивований з того, наскільки просто розгортаються події. Кевін каже таким тоном, ніби нема нічого простішого:

— Лют узяв машину свого старого. Їдемо до Геда, в кіно!

Бубу щасливо гупає Амата по спині.

— Я ж казав! Тепер ти один із нас!

За двадцять хвилин вони вже в автомобілі. Амат розуміє, що сидить на місці Беньї, але нічого не запитує. Лют знову хвалиться, що йому відсмоктали. Кевін просить Бубу видати «якийсь жарт», і в Бубу від захвату аж мінералка пішла носом і залила все сидіння — Лют від цього скаженіє. Хлопці голосно регочуть. Говорять про фінал, про довгу дорогу автобусом до міста, де він має відбутися, про дівок і вечірки, про те, як вони разом будуть грати в основній команді. Амат поступово приєднується до загальної розмови, спершу неохоче, а потім із приємним теплим відчуттям приналежності до чогось. Тому що так простіше.

Навіть у Геді люди їх впізнають, також плескають по спині й вітають. Після фільму Амат думає, що вони їдуть додому, але Лют звертає з основної дороги одразу після дороговказу «Бйорнстад». Вони зупиняються біля озера. Амат не розуміє нащо, поки Кевін не відкриває багажник. Там лежать пиво, ліхтарики, ковзани і ключки. Вони кладуть на лід шапки замість штанг воріт, але зі зменшенням запасів пива більше говорять, ніж грають. Бубу прокашлює горло й питає:

— А як знати, де закінчується крайня плоть? Я просто думаю… от коли пенісу роблять обрізання, звідки вони знають, де різати? Я капець як уважно все оглянув, але там немає ніякої лінії, взагалі!

— Нагадай мені, щоб у роздягальні я не передавав тобі ножиці для стрічки, — каже Лют, і всі так регочуть, аж куртки блищать від пивної піни.

Тієї ночі четверо хлопчисьок грають у хокей на озері, й усе здається простим. Як у дитинстві. Амат дивується, як це легко. Нічого не говорити і бути разом.

Петер кидає гумовий м’ячик об стінку. Намагається не дивитися на наказ на столі, не думати про Суне як про людину, а бачити в ньому тільки тренера. Він знає, що Суне сам би цього хотів. Клуб понад усе.

Правління та спонсори бувають засранцями — Петеру про це відомо краще, ніж іншим, але насправді вони хочуть того самого, що і він, і Суне, — успіху клубу. Задля успіху треба думати не лише про себе. Петерові часом доводилось стуляти рота, коли правління вимагало перестановок у команді, які для нього виглядали явно ідіотськими, а потім знову мовчати, коли виявлялося, що він таки мав рацію. Часом йому наказували підписувати з деякими гравцями лише семимісячні контракти, щоб клуб не мусив виплачувати їм зарплату в літній період. Тоді гравці на залишок року реєструвалися як безробітні й отримували допомогу від місцевої влади, а часом і Фрак виписував їм підроблені довідки, нібито вони працювали практикантами в його супермаркеті, хоча насправді вони ціле літо тренувалися в команді, а коли починався сезон, знову підписували новий семимісячний контракт. Малому клубові, щоб вижити, часом доводилося заплющувати очі на частину правил моралі, Петер мусив прийняти це як частину своєї роботи. Міра якось сказала: «Петере, у цьому клубі діє якась неприємна практика замовчування, як у військових і злочинців». Але часом це саме те, що потрібно, — практика замовчування заради практики перемоги.

«Ми вирішимо це самі», — так кажуть у клубі, коли щось стається. Треба довіряти один одному — на арені та за її межами. «Стеля висока, а стіни широкі» — у доброму і поганому значенні. Петер більше за інших спортивних директорів намагався обмежити безчинства «Групи» на трибунах і її владу в містечку, що наганяла жах, тому його й зненавиділи в «Хутрі», проте часом навіть йому складно вирішити, які хулігани «Бйорнстаду» небезпечніші: з татуюваннями чи в краватках.

Петер відкладає м’ячик. Дістає ручку з акуратної коробки у шухляді письмового столу і на наказі — на лінії, під якою зазначено «Представник клубу», — ставить свій підпис. Коли Суне поставить свій якраз біля його, офіційно все буде виглядати так, ніби він звільнився сам. Але Петер знає, що він зробив. Він щойно звільнив свого ідола.

Бенґт стоїть у кабінеті Давіда й до останнього вагається, врешті прокашлюється і питає:

— Як покараєш Беньї?

Давід не відриває зосередженого погляду від монітора.

— Ми не будемо його карати.

Бенґт, стримуючи розчарування, тарабанить нігтями по одвірку.

— Він прогуляв тренування менш ніж за тиждень до фіналу. Комусь іншому ти б цього не стерпів.

Давід так різко піднімає погляд на Бенґта, що той аж задкує.

— Ти хочеш виграти фінал?

— Та звичайно! — випалює Бенґт.

— Тоді перестань. Я не можу гарантувати, що ми виграємо разом із Беньї, але точно знаю, що без нього перемоги в нас не буде.

Бенґт виходить, уже не протестуючи. Залишившись сам, Давід вимикає комп’ютер, важко зітхає, бере грубий фломастер і шайбу. Пише на ній великими літерами одне слово.

А тоді їде на цвинтар.

Майя лежить у ліжку, сонно випливає з несвідомого стану і занурюється в нього знову, часом їй здається, що в неї галюцинації. Вона вкрала кілька таблеток маминого снодійного з шафки у ванній і вночі акуратно розклала їх на краю раковини, намагаючись вирахувати, скільки потрібно прийняти, щоб уже ніколи не прокинутися. А зараз, кліпаючи в стелю, вона наче далі сподівається, що це був сон, що їй треба лише роззирнутися в кімнаті — і вона повернеться до реальності: що буде п’ятниця, коли ще нічого не сталося. Усвідомлення реальності — ніби удар, і знову доводиться прожити цю муку. Натиск його руки на її шиї, бездонний страх, цілковита впевненість, що він її вб’є.

Знову. Знову І знову.

Ана вечеряє з татом в особливій тиші, яка панує між ними вже п’ятнадцять років. Її мама завжди ненавиділа цю тишу. Через неї вона й звалила звідси. Ана могла 6 поїхати з мамою. Але збрехала, що не уявляє свого життя там, де немає дерев, а в новому місті її мами дерева бувають лише як прикраси, висаджені перед торговими центрами. Насправді вона залишилася, бо не могла покинути тата, хоч сама не знала, заради кого це зробила — заради нього чи заради самої себе. Вони ніколи про це не говорили. Тепер тато п’є менше, ніж коли тут жила мама, і за це Ана любить обох батьків іще більше.

Після вечері вона зголосилася вигуляти собак. Татові це здається дивним: зазвичай йому доводиться вмовляти Ану, щоб вийшла з собаками. Але він нічого не каже. Вона також.

Вони живуть у старій частині Височини, у віллі, яка тут стояла ще до появи дорожчих будинків. Вони стали бйорнстадською аристократією через асоціацію. Ана рушає довгим шляхом, минає освітлену спортивну доріжку, будівництвом якої так пишалася місцева влада, тому що «жінки цього міста можуть безпечно займатися спортом». Цілком випадково, звісно ж, ліхтарі поставили на Височині, а не в лісі за Низиною. І через щасливий випадок дозвіл міської влади на закупівлі виграли саме ті два підприємства, власники яких живуть у віллах неподалік.

Ана пускає собак побігати під ліхтарями — нехай побавляться. Це завжди допомагає. Дерева і тварини — вони ніколи її не кривдять.

Кевін приходить додому, минає батьків на кухні й у вітальні, навіть не глянувши на них. Піднімається нагору до себе в кімнату, зачиняє двері й відтискається, поки не темніє в очах. Коли будинок затих і зачинилися двері до спальні батьків, він одягає спортивний костюм і прокрадається на вулицю. Бігає в лісі, поки не стає сил навіть на думки.

Ана йде за собаками, коли вони перебігають освітлену доріжку. Кевін від них на відстані п’ятнадцяти метрів, він зупиняється як укопаний. Спершу Ана навіть не реагує на нього, думає, що він злякався собак. Але тоді розуміє, що він зупинився через неї. Кілька днів тому він не зміг би вказати на неї на шкільному фото, навіть якби на ньому вона була одна, а зараз він її впізнає. Але на його обличчі нема ні гордості, ні засоромлення, а лише ці дві емоції вона бачила на обличчі хлопця зі школи після того, як він переспав з дівчиною на вихідних.

Він наляканий. Ана ще ніколи не бачила, щоб чоловік був так страшенно наляканий.

Майя намагається грати на гітарі, але пальці дуже тремтять. Вона спітніла у великому сірому худі, та коли батьки щось запитують, пояснює, що її морозить через гарячку. Вона щільніше обгортає каптур навколо шиї, щоби приховати сліди. Стягує рукави аж до середини долонь, щоб не було видно чорно-синіх зап’ясть.

Майя чує, як дзвонять у двері, — це запізно для друзів Лео. Чує, як розмовляє мама, полегшено і схвильовано водночас — так уміє лише її мама. До кімнати стукають, Майя вдає, що спить, поки не бачить, хто стоїть у дверях.

Ана обережно зачиняє двері. Чекає, поки Мірині кроки не стихнуть у напрямку кухні. Ана віддихується. Вона бігла сюди всю дорогу з Височини, розлючена й охоплена панікою. Вона бачить сліди на шиї й зап’ястях, як би подруга не намагалася їх приховати. Коли вони нарешті зустрічаються поглядами, сльози вже заливають кожну заглибнику на їхніх обличчях, кожну тріщинку перетворюють на струмки і скрапують з підборідь. Ана шепоче:

— Я його бачила. Він злякався. Цей паскуда злякався. Що він тобі зробив?

Здається, для Майї те, що сталося, не існувало насправді, поки вона не назвала цього вголос. Сказавши це, вона знов опиняється в хлопчачій кімнаті з кубками і хокейними постерами. Ридаючи, вона пробує намацати на худі ґудзика, якого там ніколи не було.

Майю аж розриває в обіймах Ани, а та тримає її при житті, всім єством бажаючи опинитися на тому місці замість подруги.

Таких друзів, як у п’ятнадцять, у тебе більше не буде.