Ведмеже місто

43

Битися неважко. Важко тільки почати і закінчити. Коли б’єшся, вмикається інстинкт. Найскладніше в насильстві — наважитися на перший удар і опанувати себе, коли перемагаєш, щоб не завдати останнього.

Петерів автомобіль так і стоїть на стоянці біля льодової арени. Підпалу не було, та він підозрює, що про це думали. Петер розчищає скло і сідає всередину, не заводячи двигун.

Він понад усе заздрив добрим тренерам за їхнє вміння стати перед гравцями і повести їх за собою. Йому бракувало для цього харизми. Колись він був капітаном команди, але тоді вів команду своєю грою, а не словами. Він не здатен пояснювати хокей, він просто добре грав у цю гру. Це називається «абсолютний слух» у музиці, а в спорті — «фізичне обдарування». Коли бачиш, як хтось виконує рух, і твоє тіло миттю розуміє, як це повторити. Як возитися на ковзанах, забивати шайби, грати на скрипці. Хтось усе життя тренується без жодного успіху, а хтось просто… це вміє.

Петер досить добре давав собі раду, щоб уникати бійок. У цьому був його порятунок. Він не має схильності до філософувань, ніколи не вважав насильство чимось неприродним. Він просто не мав цього в собі. Не мав інстинкту.

Коли Лео почав грати в хокей, Петер мав розмову з одним тренером, який весь час кричав і рявкав. Тренер сказав:

— Але ж їх треба трохи, бляха, налякати, щоб вони слухались!

Петер нічого не відповів. Але в машині дорогою додому повернувся до Лео і пояснив йому:

— Коли я в дитинстві розливав молоко, то завжди діставав від свого тата. Я не перестав розливати молоко. Просто почав боятися брати його до рук. Запам’ятай це.

Стоянку повільно заповнюють автомобілі. Люди приїздять з усіх усюд. Дехто помічає Петера, але не показує цього. Він чекає, поки всі вони зайдуть усередину. Коли почнеться зустріч. Думає, що, може, варто просто завести мотор, поїхати додому, зібрати свою сім’ю, спакувати речі й виїхати звідси. Якнайдалі. Але він залишає автомобіль, переходить через стоянку, відчиняє важкі двері до льодової арени і заходить.

Битися неважко. Важко лише зрозуміти, коли почати.

Анн-Катрін сидить біля Кабана, вони в одному з останніх рядів. Здається, що в цьому кафетерії зібралося все місто. Жодного вільного стільчика, люди далі приходять і стають біля стіни. Спереду, на невеликій сцені, сидять члени правління. На стільчиках у першому ряду — спонсори і батьки юніорів. Посередині — батьки Кевіна. Анн-Катрін бачить, як люди, яких вона знала все своє життя, підходять до Кевінової мами, ніби тут похорон і ніби вони висловлюють співчуття через таку велику несправедливість, якої вона зазнала.

Кабан бачить, на що дивиться Анн-Катрін, і міцно стискає її за руку.

— Анкі, нам не можна втручатися. Половина присутніх тут людей — наші клієнти.

— Це не переголосування, а лінчування, — шепоче Анкі.

— Треба почекати, поки не зрозуміємо, що сталося, нам не все відомо, Анкі. Нам не все відомо, — відповідає її чоловік.

Вона знає, що він має рацію. Тому чекає. Вони чекають. Чекають усі присутні.

Фрак навмисно стоїть на середині стоянки, не ховається в тіні чи за деревом. Звісно, менше за все йому хочеться виглядати загрозливо.

Коли на стоянку заїжджає невеликий автомобіль з логотипом місцевої газети на дверях, Фрак привітно махає рукою. Всередині сидять журналістка і фотограф, Фрак радісно показує, щоб вони спустили вікно.

— Вітаю! Вітаю! Здається, ми не зустрічалися. Фрак! Власник супермаркету!

Журналістка тисне йому руку через вікно.

— Доброго дня, ми приїхали на зуст…

Фрак нахиляється і щосили чухає щетину на бороді.

— Он як! На зустріч, так? Я тільки хотів перемовитися кількома словами. Трохи… «не на камеру», якщо ви мене розумієте.

Журналістка схиляє голову набік:

— Ні.

Фрак відкашлюється.

— Ет, ви ж знаєте, як це буває. З появою журналістів люди можуть розхвилюватися. Те, що в нас сталося, — це травма для цілого міста, ви ж розумієте. Тому ми лишень хочемо знати, що ваша стаття… ну… що ви приїхали сюди не для того, щоб шукати проблем там, де їх нема.

Журналістка не знає, що на це відповісти, але їй неспокійно від того, як цей величезний чоловік спирається на двері авто, кажучи ці слова. Звісно, Фрак лише усміхається, бажає їй приємного дня і йде собі.

Журналістка з фотографом чекають кілька хвилин, а тоді йдуть за ним. Відчиняють двері до льодової арени і рушають коридором, коли з темряви з’являються двоє чоловіків. На вигляд їм двадцять п’ять-тридцять років, чорні куртки, руки в кишенях.

— Ця зустріч лише для членів клубу, — каже один.

— Ми журналісти… — робить спробу журналістка.

Чоловіки перегороджують їм дорогу. Вони на голову вищі за фотографа і на дві — за журналістку. Більше нічого не кажуть, один просто ступає пів кроку вперед і зупиняється — натякнувши на свої сили. Льодова арена погано освітлена — у тій частині, де вони зараз стоять, тихо і порожньо.

Фотограф бере журналістку за рукав. Вона бачить, як він зблід. Журналістка не місцева, вона тимчасово працює в газеті, але фотограф мешкає в Бйорнстаді. У нього тут сім’я. Він тягне її до автомобіля, і вони їдуть геть.

Фатіма сидить на кухні. Чує, як дзвонять у вхідні двері, але Амат наполягає, що сам відчинить. Наче вже знає, хто це прийшов. За дверима стоять два величезні хлопці. Фатіма не чує, про що вони говорять; але бачить, як один тицяє вказівним пальцем Аматові в груди. Коли її син зачиняє двері, він не бажає розповідати, що то були за гості. Каже тільки, що це стосується команди, і йде до себе в кімнату.

Бубу стоїть трохи позаду Вільяма Люта, йому не по собі від такої агресивності, він не розуміє, що в цьому доброго, але не знає, як може втрутитись.

— Але ж Амат один із нас, чому ти так злишся? — питає він іще дорогою.

— Нехай тепер доведе, — гарчить Лют.

Коли Амат відчиняє двері, Лют тицяє йому пальцем у груди і віддає наказ:

— У клубі проводять зустріч. Ми всією командою ідемо туди і станемо перед ареною, щоб показати нашу підтримку Кевіну. Ти теж ідеш.

— Постараюся, — бурмоче Амат.

— Ти не постараєшся. Ти прийдеш! Ми тримаємося разом! — наказує Лют.

Ідучи геть, Бубу намагається зустрітися поглядом з Аматом. Але той не піднімає очей.

Зустріч минає так, як зазвичай. На початку всі ще скуті, але швидко все котиться під три чорти. Директор клубу прокашлюється і просить хвилину уваги, така собі слабка спроба вгамувати неспокій.

— По-перше, хочу пояснити, що спортивного директора може звільнити тільки правління. Члени клубу не можуть за власним бажанням обирати працівників клубу, це не за статутом.

Один чоловік підхоплюється і тицяє вказівним пальцем угору:

— Але члени клубу можуть змістити правління, і не сумнівайтесь, ми це зробимо, якщо ви підете проти рішення міста!

— Це демократична організація, тут не місце для погроз, — відповідає директор, зціпивши зуби.

— Погроз? Хто тут кому погрожує? Чиїх тут дітей висадили з автобуса поліцейські? — шипить чоловік.

Одна жінка встає і, склавши руки перед собою, співчутливо дивиться на членів правління.

— Ми тут не влаштовуємо полювання на відьом, просто хочемо захистити наших дітей. Моя донька була на вечірці у Кевіна, тепер їй дзвонять з поліції, щоб вона дала «свідчення». Люди добрі, та ці діти дружать з дитинства і раптом повинні «свідчити» одне проти одного. Що ж це таке відбувається?

За нею встає ще один чоловік.

— Ми не хочемо когось звинувачувати. Але ж усім відомо… як може статися… молода дівчина хоче бути в компанії. Може, їй хотілося уваги. Я лишень хочу сказати: нащо Кевіну таке робити? Ми його знаємо. Він не з тих хлопців. Аж ніяк.

Ще один чоловік, не встаючи з місця, голосно заявляє:

— Та ж усім зрозуміло, що вона просто скористалася нагодою. А в цих хлопців такі вже звички, це й не дивно. Я не кажу, що вона навмисне, — може, щось із психікою, вона ж у такому віці… Та Господи, так буває, коли гормони і все таке. Але якщо вже випила і йдеш до хлопця в кімнату — сама створюєш для нього паскудну ситуацію, хіба ні? Просто паскудну. Хлопцеві не так просто зрозуміти ті всі сигнали!

Після цього встає Маґґан Лют і співчутливо кидає поглядом на всіх присутніх.

— Я теж жінка. І дуже серйозно ставлюся до слова «зґвалтування». Дуже, дуже серйозно! Тому я вважаю, що треба так виховувати наших дітей, щоб вони розуміли: про таке не можна брехати. А ми всі знаємо, вона бреше, ця молода дівчина.

Докази на користь хлопця, у нього не було навіть натяку на причину, щоб робити те, в чому його звинувачують. Ми не хочемо скривдити цю молоду дівчину, не хочемо нашкодити її сім’ї, але якщо не попередимо такі ситуації, то що буде далі? Тоді всі дівчата можуть кричати, що їх зґвалтували, якщо виявиться, що їхню любов відштовхнули? Я теж жінка, і саме тому так серйозно ставлюся до цього. Усім відомо, що батько цієї молодої дівчини намагається використати ситуацію. Звісно, він не може змиритися з тим, що в цьому клубі є більші зірки за ньо…

Петер стоїть у дверях. Довго слухає, поки його помічають, а тоді всі присутні переводять на нього погляди. Море очей — цих людей він знав усе своє життя. Друзі дитинства, товариші зі школи, дівчата, в яких він був закоханий, колеги, сусіди, батьки дітей, з якими бавилися його діти. Далі під стіною стоять з німою погрозою два десятки молодих чоловіків у чорних куртках. Ніхто не каже ні слова, але від Петера не відводять очей. Він відчуває їхню ненависть, але все одно вперто стоїть з прямою спиною, коли дивиться на Маґґан Лют.

— Будь ласка, продовжуйте. Не буду заважати, — каже Петер. Панує така тиша, що всім присутнім чути, як розривається його серце.

Журналістка і фотограф поговорять із головним редактором, коли повернуться в офіс, вона сподівається, що той одразу ж відправить їх назад на зустріч. Але він натомість лише пробурмоче: «Ну, не знаю, чи можна назвати це „погрозою“… люди просто знервовані… це можна зрозуміти… напевно, не треба нам… ну; знаєте…» Фотограф кашляне і продовжить: «Не шукати проблем там, де їх нема?». Головний редактор кивне і скаже: «Так… саме так!».

Журналістка нічого не скаже, вона ще молода і боїться втратити роботу, але запам’ятає переляк в очах чоловіків. І ще довго згадуватиме те, що їй сказав Кевін Ердаль у інтерв’ю після півфіналу. Те, що вчаться говорити всі спортсмени, коли їхній товариш по команді робить щось недобре. Вони вдають здивування, мова їхнього тіла замкнена, відповідь коротка й чітка. «Що? Справді? Я цього не бачив».

Цього разу Фатіма заходить без стуку до синової кімнати. А такого вона ніколи не робить. Амат сидить на ліжку, в руках у нього візитівка. Мама впевнено починає:

— Хлопцеві можна мати таємниці від своєї мами. Але не тоді, коли він так погано їх приховує.

— Нічого страшного, мамо. Не треба… хвилюватися, — відповідає він.

— Твій тато… — починає вона, але Амат її перебиває.

А такого він ніколи не робить.

— Не треба розказувати, що зробив би тато. Його ТУТ нема!

Мама кладе руки на коліна. Амат важко дихає. Робить спробу віддати мамі візитівку, але вона не бере.

— Це робота, — в його словах чути відчай хлопчика і злість молодого чоловіка.

— У мене є робота.

— Ця краща, — каже він.

Мама здивовано піднімає брови:

— Хіба? На тій роботі є хокейний майданчик, де я зможу щодня дивитися, як тренується мій син?

Амат аж зсутулився.

— Ні.

— Тоді ця робота не краща. У мене є робота. Не треба турбуватися про мене.

У нього спалахують очі.

— Але ж, мамо, хто тоді потурбується? Хто? Озирнись! Хто буде про нас турбуватися, коли твоя спина не витримає?

— Я. Як і завжди, — обіцяє вона.

Він намагається втиснути їй до рук картку, але мама не приймає. Амат переходить на крик.

— МАМО, У ЦЬОМУ СВІТІ НІЧОГО НЕ ДОСЯГНЕШ, ЯКЩО ТИ САМ!

Вона не відповідає. Мовчки сидить поруч, поки Амат не починає схлипувати.

— Усе дуже складно, мамо. Ти не розумієш… не розумієш, скільки я… я не можу…

Фатіма відсуває його руки. Встає. Відходить. І рішучим голосом каже:

— Я не знаю, що тобі відомо. Що б це не було, я розумію, що хтось впливовий страшенно боїться, що ти про все розкажеш. Тому, любий мій хлопчику, дозволь мені дещо тобі сказати. Мені не потрібні чоловіки. Ні той, хто буде зранку відвозити мене до льодової арени, ані той, хто дасть мені нову роботу, яка мені не потрібна. Мені не потрібен чоловік, який буде сплачувати мої рахунки і говорити мені, як я повинна поводитись, що думати і відчувати. Мені потрібен лише один чоловік — мій син. І ти не самотній. Ти ніколи не був самотній. Тобі просто треба вибрати, на чиєму ти боці.

Мама виходить. Зачиняє двері. Візитівку вона не взяла.

Маґґан Лют так і стоїть, вона занадто горда, щоб відступити. Повертається до правління і вимагає:

— Я вважаю, що голосування має бути відкритим.

Директор клубу вперше за цілу зустріч бере слово:

— Так, але мушу нагадати вам, що за статутом кожен із присутніх має право вимагати закритого голосування…

Він занадто пізно розуміє, що саме на це й розраховувала Маґґан Лют. Вона демонстративно повертається до присутніх і питає:

— Ну, що ж. Тут є хтось, кому бракує відваги відстоювати свою думку? Хто не може подивитися нам в очі і сказати, що думає? Прошу, встаньте і вимагайте анонімного голосування!

Ніхто не ворушиться. Петер розвертається і виходить. Він міг би залишитися, захищатися, але вирішує піти.

Амат запихає у вуха навушники. Рушає своїм районом і містом, яке для нього чуже. Минає місця свого дорослішання, дитинства, свого життя. Завжди будуть люди, які не зрозуміють його рішення. Назвуть його боягузом, або нечесним, або несолідарним. Можливо, у цих людей безпечне життя — так буває, коли живеш в оточенні однодумців і чуєш думки інших, які є лише підтвердженням для твого світогляду Таким людям легко засуджувати його, завжди легко повчати, коли самим не доводилося за щось відповідати.

Амат іде до льодової арени. Стає біля своїх товаришів по команді. Він утікав від війни, коли ще не вмів говорити, але й далі його життя нагадує втечу. Лише хокей дав йому відчуття, що він — один із групи. Нормальний. Умілий.

Вільям Лют гупає його по спині. Амат дивиться йому в очі.

Рамона стоїть у коридорі, чекає на Петера. Спирається на ціпок, від неї пахне віскі. Це вперше за десять років вона відійшла від «Хутра» далі, ніж на п’ять кроків. Рамона бурмоче:

— Їм стане соромно. Одного дня вони згадають, що то були слова хлопця проти слів дівчини, і вони сліпо повірили хлопцеві. І їм стане соромно.

Петер поплескує її по плечі й шепоче:

— Ніхто не просить… ніхто не… Рамоно, ти не мусиш втручатися в це лише заради моєї сім’ї.

— Хлопче, не тобі вказувати мені, що я повинна робити, а що — ні.

Тоді Петер киває, цілує її в щоку і виходить. Він уже стоїть біля свого авто, коли Рамона ціпком штовхає двері до кафетерію. Один чоловік із правління, одягнений в костюм, саме послабляє собі краватку і каже жартома, а може, і всерйоз:

— Хіба могло бути по-іншому? Хоча б хтось про це замислювався? Ви бачили, які джинси тепер носять дівчата? Тісні, як зміїна шкіра! Вони самі ледве їх стягують, а як це міг зробити підліток проти її бажання? Хіба не так?

Він сміється з власного дотепу, хтось підхоплює, але від гуркоту, з яким відчиняються двері, всі замовкають і обертаються. Там стоїть Рамона, сердита і напідпитку, вона показує на нього ціпком і каже:

— Он як, любий Леннарте. Не знаєш, як таке можливо? А давай поб’ємось об заклад на твою річну зарплату, що я проти твоєї волі стягну з тебе цей костюм і ніхто в цьому залі навіть не писне?

Розлючена і п’яна Рамона так гупає ціпком по стільчику, що найневинніший чоловік, який на ньому сидить, хапає ротом повітря і тримається за серце. Рамона махає ціпком до всіх присутніх.

— Це не моє місто. Ви — не моє місто. Як вам не соромно!

Один чоловік встає і вигукує:

— Заткнися, Рамоно! Ти нічого не розумієш!

Троє чоловіків у чорних куртках беззвучно вийшли з тіні біля стіни, один із них ступає кілька кроків, стає перед чоловіком і каже:

— Якщо ще раз скажеш їй заткнутися, сам заткнешся. Навіки.

Амат стоїть перед льодовою ареною, дивиться в очі своїм товаришам. Глибоко зітхає, відвертається від них і рушає. Робить перший крок іще з ваганням, але другий уже впевнено. Чує, як Лют гукає за ним, але заходить усередину, не зачиняючи за собою двері. Проходить повз майданчик, піднімається сходами, заходить у кафетерій, протискається між рядами стільців, стає попереду правління і дивиться в очі кожному з присутніх тут чоловіків і жінок. Чоловікові з прізвищем Ердаль дивиться в очі насамперед і найдовше.

— Мене звати Амат. Я бачив, що Кевін зробив з Майєю. Я був п’яний, і я в неї закоханий, я кажу це прямо, щоб вам, брехливим паскудам, не довелося говорити це в мене за спиною, коли я звідси вийду. Кевін Ердаль зґвалтував Майю Андерссон. Завтра я піду в поліцію, і мені там скажуть, що я ненадійний свідок. Але зараз я розповім вам усе, що зробив Кевін, усе, що я бачив. І ви ніколи цього не забудете. Тому що ви бачили, як я граю. Ви знаєте, що погляд у мене гостріший, ніж у будь-кого з присутніх. А це перше, що дізнаєшся у хокейному клубі Бйорнстада, хіба ні? «Гострого погляду не можна навчитися. З ним треба народитися».

І він розповідає. Про кожну деталь. Про кожен предмет у Кевіновій кімнаті. Постери на стінах, кубки на полицях і в якому порядку вони розставлені, подряпини на підлозі, колір постільної білизни, кров на руці у хлопця, страх у дівчини на обличчі, крик жаху, затиснутий під важкою долонею, синці, насильство — незбагненне, огидне, непростиме. Він розповідає все. І ніхто з присутніх ніколи цього не забуде.

Закінчивши, Амат виходить. Не гримає дверима, не гупає по сходах, ні на кого не кричить. На нього накидається Вільям, щойно він з’являється на стоянці.

— Що ти зробив? Що ти зробив, ти тупа чортова сука, ЩО ТИ ЗРОБИВ?!!

Руки, які протискаються між ними, вдвічі менші за Лютові, навіть менші за руки Амата, але вони розпихають хлопців з якоюсь безмежною силою.

— Досить! — ричить Анн-Катрін на Вільяма.

Бубу стоїть за кілька метрів від них і бачить, як його мама вгамувала вдвічі більшого за неї хлопця. Він іще ніколи не почувався так по-дурному. І ніколи не був таким гордим.

У кафетерії мама Філіпа встає зі свого місця. Чекає, поки вляжеться шум. Складає вологі долоні. Дивиться на правління і каже:

— Анонімного голосування може вимагати будь-хто? Директор киває.

— Закрите голосування. Звісно. За статутом, достатньо вимоги однієї людини.

— Тоді я цього вимагаю, — каже мама Філіпа і сідає.

Поруч сидить її найкраща подруга, принижено і гнівно вона смикає її за рукав.

— Ти що задумала? Що ти ТАКЕ заду…

І тоді мама Філіпа каже коротке слово, яке часом треба наважитися сказати навіть найкращим друзям:

— Заткнися, Маґґан.

Амат іде, не дивлячись на колишніх товаришів по команді: однаково він знає, що вони думають. Запихає навушники, востаннє кидає погляд на льодову арену, бачить, як виблискує лід під самотньою лампою. Він знає, що став на бік переможених, — так він ніколи не виграє. Можливо, він уже не зможе грати. Якби хтось запитав у нього там і тоді, чи варто було так робити, він би прошепотів: «Я не знаю». Іноді життя не дозволяє вибирати для себе битву. Можна вибрати лише товариство.

Він повертається додому через ціле місто. На землі лежить сніг, але в повітрі вже пахне весною. Амат завжди ненавидів цю пору року: вона означала закінчення хокейного сезону. Він майже дійшов до свого будинку, але заходить до сусіднього під’їзду, піднімається на третій поверх і дзвонить у двері.

Захаріас відчиняє, тримаючи в руці джойстик. Вони дивляться один на одного, поки не розтанув сніг на черевиках Амата. Він важко дихає, відчуває пульсацію в очах.

— Вітаю з днем народження.

Захаріас відходить назад у коридор, щоб Амат міг зайти. Той вішає куртку саме на той гачок, куди вішав її щодня відтоді, як став до нього діставати. Захаріас сидить у себе в кімнаті на ліжку і грає в комп’ютерну гру. Амат пів години сидить поруч. Потім Захаріас встає, підходить до полиці, дістає ще один джойстик і кладе на коліна своєму другу.

Вони грають мовчки. Слова їм ніколи не були потрібні.

У той час на зустрічі в льодовій арені члени клубу голосують за майбутнє спортивного директора. Так само і за майбутнє міста. Свого міста. Міста їх усіх.

Рамона сидить у кутку біля чоловіка в чорній куртці. У нього на шиї татуювання ведмедя, він нервово крутить на пальцях ключі від свого авто. Рамона поплескує його по щоці.

— Не треба було погрожувати йому, щоб закрив свого рота. Я сама даю собі раду. Але все одно дякую.

Чоловік ледь помітно всміхається. Його кулаки вкриті шрамами, на одному передпліччі є слід ножового поранення — вона ніколи ним не захоплювалася, але і не засуджувала. Він та інші чоловіки в чорних куртках виросли в «Хутрі». Рамона була на їхньому боці, коли всі інші сторонилися, захищала їх, навіть коли сама не погоджувалася з ними, вона прикривала їхні спини, навіть коли кричала на них. Ці хлопці обожнюють її. Але зараз чоловік каже:

— Я не впевнений, що зможу переконати хлопців голосувати, як ти хочеш.

Рамона киває і куйовдить його коротко стрижене волосся.

— Я сьогодні подивилася в очі Амата. Я йому вірю. І буду діяти відповідно. Ваше рішення — це ваша справа. Так було завжди.

Чоловік киває. Татуювання ведмедя піднімається й опускається, коли він сковтує слину.

— Не знаю, чи ми можемо в це втручатися. Група і клуб — передусім.

Рамона тяжко встає, але перш ніж піти і додати свій голос, плескає його по коліну й питає:

— Чий клуб?

Чоловік сидить, дивлячись їй услід. Крутить між пальцями ключі від авто, логотип «сааба» то зникає, то знову з’являється в його долоні. Потім переводить погляд на чоловіка, який сидить у першому ряду. Він бачив його в Улоговині, разом із Аматом. Батько Кевіна Ердаля. Чоловік у чорній куртці запихає руку в кишеню. Там досі лежать п’ять пожмаканих купюр по тисячі крон, які він підняв зі снігу.

Він так і не вирішив, що буде з ними робити.