Ведмеже місто

12

Тривалий шлюб — це складно. Настільки складно, що більшість людей у шлюбі часом задумуються над питанням: «Я живу з цією людиною, бо люблю її, чи просто вже не можу так близько підпустити до себе когось іншого?».

Міра знає, що Петер сходить з розуму від її постійних нарікань. Від того, що його завжди критикують. Часом Міра телефонує йому по п’ять разів на день, аби просто проконтролювати, чи виконав він те, що пообіцяв.

У цьому винна заметіль. Міра ніколи не розповідала про це Петерові.

У кабінеті Петера ідеальний порядок, письмовий стіл такий чистий, що з нього можна їсти, якщо, звісно, хтось наважиться їсти поблизу Петерового кабінета, не боячись, що в того станеться панічна атака через крихти.

Полиці заповнені вініловими платівками, Петер не наважується забрати їх додому: боїться, що Міра примусить його або викинути їх, або придбати більший будинок. Петер замовляє платівки в інтернеті з доставкою до адміністрації клубу, перетворивши секретаря на свого змовника. Буває, що у подружжях хтось один тихцем курить, ну а Петер тихцем купує платівки.

Усе тому, що від цього він заспокоюється. Платівки нагадують йому про Ісака. Петер ніколи не розповідав про це Мірі.

Міра не пам’ятає, скільки років було дітям, коли сталася заметіль, але знає, що на той час вони прожили в Бйорнстаді не так уже й багато зим, бо тоді вона б уже призвичаїлася до сили природи. Наближалося Різдво, діти були на канікулах, але у Міри на роботі виникла якась надзвичайна ситуація, і вона була змушена їхати на важливу зустріч. Петер разом із Майєю і Лео поїхали кататися на санчатах, Міра стояла біля машини і дивилась, як вони розчиняються у білизні заметілі, це виглядало так гарно й лиховісно водночас. Коли вони зникли з очей, Міра відчула себе такою самотньою, що проплакала всю дорогу до офісу.

У Канаді Петер, отримавши травму, залишався вдома з Ісаком сам. Міра вже почала працювати. Одного дня в Ісака заболів живіт, він не переставав кричати. У паніці Петер перепробував усе: він колисав малого, вийшов з возиком на вулицю, випробував усі відомі йому народні ліки, але нічого не допомагало. Аж поки він не поставив платівку. Можливо, свою роль зіграв старий програвач, потріскування в колонках, голоси, які заповнили кімнату… Ісак умить затих. А тоді всміхнувся. І заснув у Петера на руках. Це була остання мить, коли Петер пам’ятав, що почувався добрим батьком. Коли міг подумати собі, наче справді знає, що робить. Петер ніколи не розповідав про це ні Мірі, ні комусь іншому. Але тепер він тихцем купує платівки, тому що сподівається відчути ту мить ще хоч єдиний раз.

Того дня напередодні Різдва Міра після зустрічі зателефонувала Петеру. Він не відповів, хоча ніколи не пропускав дзвінків. Потім вона почула по радіо, що снігова заметіль насунула на ліс і метеорологи рекомендували залишатися вдома. Міра тисячу разів набирала номер Петера, кричала йому в автовідповідач — жодної відповіді. Вона кинулася до авто, й газувала на максимум всю дорогу, хоча заледве бачила щось на віддалі метра. Міра бігала поміж дерев у тому місці, де вона попрощалася зранку з сім’єю, і несамовито кричала, сама не своя, у відчаї рилася в снігу, ніби сподівалася відшукати під ним своїх дітей. Вона відморозила вуха і кінчики пальців, потім навіть не могла пояснити, що таке з нею відбувалося. Лише через багато років Міра усвідомила, що в неї був нервовий зрив.

За десять хвилин задзвонив телефон. То був Петер і діти, розслаблені й безтурботні, вони питали, де вона. «А ВИ ДЕ?» — закричала Міра. «Ми вдома», — відповіли вони, заїдаючи морозиво і булочки з корицею. Коли Міра запитала: «Як?», Петер здивовано відповів: «Почалася завірюха, то ми й пішли додому». Він забув зарядити телефон, який лежав у шухляді в спальні.

Міра ніколи не розповідала про це ні Петеру, ні жодній людині, але після тієї завірюхи вона так і не оговталася. Не позбулася того відчуття, що вона їх також втратила. Тому Міра телефонує чоловікові й дітям по п’ять разів на день, часом просто щоб побубоніти. Щоб знати, що вони є.

Петер ставить платівку, але сьогодні це не допомагає. Він весь час думає про Суне. Годинами мусолить у голові одне й те саме, витріщається на темний монітор комп’ютера, щораз сильніше кидає об стіну гумовий м’ячик.

Коли дзвонить телефон, Петер від радості, що його відволікли, навіть не згадує, як його дратує дружина з її впевненістю, начебто він забуде про свої обіцянки.

— Ти відвіз автомобіль до майстерні? — питає вона, заздалегідь знаючи відповідь.

— Так! Так, звичайно! — каже Петер з такою переконливістю, яка буває лише тоді, коли він бреше.

— А як ти доїхав на роботу?

— Звідки ти знаєш, що я на роботі?

— Чую, як ти кидаєш об стіну той ідіотський гумовий м’ячик. Петер зітхає.

— Тобі хтось казав, що ти повинна працювати адвокатом чи щось таке?

Адвокатка сміється.

— Якщо не вдасться зробити кар’єру в грі «камінь-ножиці-папір», я над цим подумаю.

— Ти шахрайка.

— А ти — брехун.

Несподівано Петер шепоче тремтячим голосом:

— Я дуже тебе люблю.

Міра заходиться сміхом, щоб він не почув, як вона плаче, і відповідає:

— Я теж.

Вони завершують розмову. Через чотири години Міра обідає, не відходячи від монітора, щоб закінчити роботу — і ще встигнути купити гітарні струни для Майї, перед тим як заїхати додому й закинути Лео на тренування з хокею. Петер узагалі не обідає — не хоче давати організму шанс знову виблювати.

Тривалий шлюб — це складно.

У роздягальні юніорів тихіше, ніж зазвичай. Відповідальність завтрашнього матчу вже заповзає гравцям під шкіру. Вільям Лют, якому щойно виповнилося вісімнадцять, але заріст на бороді в нього вже густий, наче хутро видри, та й важить він, як невеликий легковий автомобіль, нахиляється до Кевіна й пошепки питає таким тоном, яким у фільмах про в’язнів хтось питає про ніж із зубної щітки:

— Маєш снюс?[5]

У минулому сезоні Давід якось сказав Бенґтові, що подушечка снюса шкодить витривалості більше за ящик пива, і відтоді Бенґт і батьки юніорів готові зняти скальп із гравців, навіть якщо помітять бодай круглу потертість від коробочки снюса на кишені чиїхось джинсів.

— Не маю, — каже Кевін.

Лют вдячно киває і продовжує своє полювання в роздягальні. Вони грають пліч-о-пліч на першій лінії, але попри те, що Лют більший і сильніший, Кевін завжди був беззаперечним авторитетом. Беньї, який, можливо, володів трохи більшим впливом, лежить напівдрімаючи на підлозі, а тоді тягнеться за ключкою і штурхає нею Кевіна в живіт.

— Нафіга? — шипить Кевін.

— Дай снюс, — просить Беньї.

— Придурок, ти глухий? Я щойно сказав, що в мене нема!

Беньї лежить на підлозі, не зводячи очей з Кевіна. Не припиняє штурхати його ключкою в живіт, доки той не відмахується від нього, а далі тягнеться по куртку і витягає майже повну коробочку зі снюсом.

— Коли ти вже доженеш, що мені брехати нема сенсу? — усміхається Беньї.

— Коли ти вже почнеш сам купувати собі снюс? — відповідає Кевін.

— Можливо, це станеться одночасно.

Лют повертається без снюса. Він радісно киває Кевіну:

— Твої батьки прийдуть на матч? Моя мама накупила квитків аж на всіх, тіпа, родичів!

Кевін мовчить і обмотує стрічкою свою ключку. Беньї спостерігає за розмовою краєм ока, він знає, що це означає, тому повертається до Люта і насмішкувато каже:

— Шкода тебе розчаровувати, Люте, але твої родичі ходять на матчі, щоб подивитися, як грає КЕВІН.

Роздягальня вибухає зневажливим реготом. А Кевін не мусить відповідати на запитання, чи його батьки прийдуть на матч. Якщо не зважати, що в Беньї ніколи нема снюса, кращого за нього друга не знайти.

Амат сидить у кутку й з усіх сил намагається вдати, що його тут нема. Наймолодший гравець у роздягальні, черв’як, він справді має підстави боятися того, що на нього звернуть увагу. Амат дивиться поверх гравців — щоб уникнути зустрічі з ними поглядом, але й аби встигнути помітити, якщо в нього чимось кинуть. Стіни над гачками для одягу вкриті аркушами з гаслами: «Тяжко тренуйся — легко вигравай», «Спершу — команда, потім — ти», «Ми граємо за ведмедя на грудях, а не за ім’я на спині». Посередині найбільшими літерами, ніби це щойно написали, видніється: «З нас кепські переможені, бо добре програють ті, хто програють часто».

Амат на мить втрачає пильність і занадто пізно помічає, що до нього наближається Бубу. Коли захисник юніорів схиляється всією масою свого тіла, Амат зникає в його тіні й чекає, що Бубу вдарить його, але той лише усміхається. Звісно, від цього буває тільки гірше.

— Не зважай на цих чуваків, у них жодного виховання, сам знаєш.

Амат щосили кліпає очима, не знаючи, що відповісти. Бубу відверто цим насолоджується, а тоді урочисто розвертається до інших гравців, які замовкли в очікуванні. Бубу сердито вказує на шматки стрічки, якими вкрита підлога.

— Дивіться, які купи! Що це таке? Хіба так має бути? То що, ВАШІ МАМИ будуть тут прибирати?

Юніори посміхаються. Бубу демонстративно ходить і підбирає шматки стрічки, аж поки не назбирує повні пригорщі. Тоді піднімає їх до стелі, наче новонароджену дитину, зустрічається поглядом з новачком, посміхається і пояснює:

— Прибирати тут буде Ама-а-атова мама, чуваки!

Шматки стрічки завмирають на секунду в повітрі, а тоді, ніби маленькі гострі снаряди, сипляться на хлопця в кутку. Теплий подих черкає Аматове вухо, коли Бубу наказує:

— Зроби послугу, черв’як, поклич маму. Тут просто купи сміття.

Роздягальня порожніє за десять секунд, коли Бенґт кричить: «ПОРА!!!». Кевін трохи затримується. Минає Амата, який на колінах згрібає шматки стрічки, закусивши нижню губу.

— Це просто жарт, — каже Кевін, без жодного натяку на співчуття.

— Звичайно. Просто жарт, — тихо повторює Амат.

— А ти… знаєш Майю… чи як? — кидає Кевін уже в дверях, наче щойно про це подумав.

Амат піднімає погляд. У цьому сезоні він бачив кожне тренування юніорів. Кевін не буде просто так про щось думати. Усе, що він робить, продумано і сплановано.

— Так, — бурмоче Амат.

— У неї є хлопець?

Відповідь затримується. Кевін нетерпляче стукає ключкою по підлозі. Амат довго дивиться на свої руки, а тоді неохоче ледь хитає головою — кілька сантиметрів з боку на бік. Кевін задоволено киває і йде на арену. Амат так і стоїть, закусивши нижню губу, тяжко вдихає носом повітря, кидає стрічку до смітника і поправляє захист. Останнє, на чому спиняється його погляд на стіні роздягальні, — сім слів, написаних напівстертим олівцем на пожовклому зіжмаканому аркуші: «Кому багато дається, від того багато очікують».

Амат підходить до команди юніорів у центрі кола. Там зображений великий розлючений ведмідь — символ клубу: сила, ставність, страх. Амат на кризі найменший, так було завжди: від восьмирічного віку всі казали, що він не пройде на наступний рівень, що він недостатньо міцний, недостатньо сильний, недостатньо великий. Тепер він озирається навколо, завтра ця команда грає у півфіналі, вона належить до четвірки найкращих команд юніорів у цілій країні. І він разом з ними тут. Амат дивиться на Люта, Бубу, Бенґта і Давіда, на Беньї і Кевіна, і вирішує показати їм, що він уміє грати. Навіть якщо це вартуватиме йому життя.

Нема майже нічого на світі, що може змусити Петера так погано почуватися, як хокей. Абсурдно, але крім хокею майже нічого не може настільки ж його ощасливити. Петер знов і знов обдумує ситуацію, в якій опинився, аж поки в кабінеті не закінчується кисень. Коли від зневіри й нудоти стає нестерпно, він виходить на трибуну. Там йому краще думається, він сидить собі, уявно відбиваючи поглядом м’ячик угору і вниз об бетон, і навіть не помічає, як починається тренування команди юніорів.

Суне виходить зі свого кабінету взяти кави й дорогою назад бачить Петера, який самотньо сидить на трибуні. Суне знає, що спортивний директор уже став дорослим чоловіком, але старому тренеру складно перестати бачити хлопчаків у своїх гравцях.

Суне ніколи не говорив Петеру, що любить його. Про це складно говорити як рідним батькам, так і тим, хто став дитині по-батьківськи рідним. Суне знає, як Петер боїться всіх розчарувати. Усі чоловіки мають страхи, які владні над ними, і найбільший Петерів страх — що він недостатньо добрий у всьому. Недостатньо добрий батько, недостатньо добрий чоловік, недостатньо добрий спортивний директор. Петер втратив батьків і свою першу дитину, щоранку він до смерті боїться втратити Міру, Майю і Лео. Він не витримає страху ще й через те, що може втратити свій клуб.

Суне бачить, як Петер нарешті піднімає голову і спостерігає за юніорами на кризі. Спочатку неуважно — він настільки звик бачити тренування цієї команди, що просто бездумно перераховує гравців. Суне залишається стояти в тіні, просто аби впіймати вираз Петерового обличчя, коли він зачепиться за гачок.

Упродовж десяти років Петер формував цю команду хлопців, він знає кожного на ім’я, йому відомі імена їхніх батьків. Він відзначає про себе кожного гравця, перевіряючи, чи нікого не бракує, чи хтось не має травми, але, здається, усі на місці, їх навіть на одного більше. Петер перелічує ще раз. Цього не може бути. Але тоді він бачить Амата. Найнижчий і найлегший з усіх, спорядження знову завелике на нього, як і в ковзанярській школі. Петер витріщається на малого. А тоді заходиться реготом.

Петер уже стільки разів чув, що цьому хлопцеві варто закінчувати гру, що в нього немає жодного шансу, і ось він на льоду. Ніхто так тяжко не боровся за цей шанс, як Амат, і він отримав його від Давіда саме сьогодні. Звичайна у своїй простоті мрія, а сьогодні Петер потребував мрії.

Після побаченого Суне киває задоволено і, разом з тим, зі смутком. Повертається до свого кабінету, замикає двері. Увечері він проведе одне з останніх тренувань основної команди; коли сезон закінчиться, він піде додому і в глибині душі бажатиме того, чого усі ми бажаємо, коли доводиться щось покидати: щоб усе загорілося. Щоб без нас нічого не працювало. Щоб ми були незамінні. Але нічого не станеться, льодова арена далі стоятиме на своєму місці, і клуб житиме далі.

Амат поправляє шолом і в’їжджає прямісінько в гущу поєдинку, його силою збивають на лід, але він умить піднімається. Знову збивають з ніг, і знову він піднімається. Петер відхиляється на кріслі й усміхається на всі зуби — за словами Міри, так буває лише тоді, коли він поринає у сон після двох гарячих канапок із сиром і половини келиха червоного вина. Він дозволяє собі ще п’ятнадцять хвилин, а тоді повертається до кабінету. На серці йому полегшало.

Фатіма стоїть у туалеті й розпрямляє спину, обережно і повільно, щоб ніхто не почув, як вона стогне від болю. Буває, вранці їй доводиться буквально скочуватися з дивану, бо м’язи відмовляються підтримувати тіло. Вона старається це приховувати, в автобусі завжди пускає свого хлопчика сідати ближче до виходу, аби він повертався в інший бік, коли вони встають, і не бачив її обличчя. У кабінетах непомітно залишає звисати довгі краї сміттєвих пакетів у кошиках, щоб не нахилятися так низько, аби схопити їх під час прибирання. Щодня вона вигадує нові способи полегшити собі завдання.

Фатіма зазирає до кабінету Петера і перепрошує, хоча якби вона нічого не сказала, Петер узагалі б її не помітив. Він піднімає погляд від паперів, дивиться на годинник і дивується:

— Фатімо, дорога, що ви тут робите?

Вона налякано відступає на два кроки.

— Вибачте! Не хотіла вам заважати, я тільки збиралася забрати сміття й полити квіти, я можу прийти пізніше, коли ви підете додому!

Петер чухає голову. Сміється.

— То вам ще ніхто не сказав?

— Що?

— Про Амата.

Петер надто пізно розуміє, що не можна говорити такі слова матері. Вона ж одразу подумає, що з її сином або сталося жахливе нещастя, або що його забрали в поліцію, — у голові матері чи батька тільки крайнощі, коли запитати «а ви знаєте, що з вашою дитиною?».

Петеру доводиться м’яко взяти Фатіму за плечі й провести коридором аж на трибуну. Минає добрих пів хвилини, поки вона усвідомлює побачене. Фатіма затуляє обличчя долонями і плаче. Той хлопчик на тренуванні юніорської команди, на голову нижчий від усіх інших. Її син.

Вона ще ніколи не тримала спину так рівно. Зараз вона могла би пробігти тисячу миль.