Ведмеже місто

10

Кажіть що хочете про Бйорнстад, але від цього міста у вас може перехопити дух. Коли над озером сходить сонце, коли ранок такий холодний, аж хрускотить повітря, коли дерева наче шанобливо схиляються над кригою, щоб пропустити якомога більше світла дітям, які бавляться, — тоді дивуєшся, як люди можуть добровільно мешкати там, де око натрапляє лише на будинки й асфальт. У Бйорнстаді чотирирічні діти бавляться на вулиці самі, тут досі є люди, які не замикають вхідні двері. Після Канади батьки опікали Майю з усіх сил — така турбота навіть у великому місті могла би здатися дещо надмірною, а в Бйорнстаді нагадувала мало не психоз. Це так незвично — рости в тіні померлого старшого брата; у такої дитини два шляхи: або вона починає всього боятися, або стає безстрашною. Майї випав другий.

Вони з Аною розходяться в коридорі, попрощавшись своїм секретним рукостисканням. Ана вигадала його, коли вони були в першому класі, а Майя придумала, що єдиний спосіб тримати рухи в секреті — робити їх так швидко, щоб ніхто не встигав роздивитися: кулак угору — кулак униз — долоня — долоня — метелик — палець гачком — пістолети — руки-джаз — мініракета — вибух — дупа до дупи — ми суперкруті! Усі назви придумала Ана. Майя досі не стримується від сміху, коли вони стукаються дупами наприкінці, а тоді Ана повертається до неї спиною, піднімає руки в повітря, кричить «…Ана суперкрута!» — і йде.

Щоправда, тепер уже не так голосно, принаймні не тоді, коли вони в школі і її можуть побачити інші. Тепер Ана опускає руки, стишує голос, намагається підлаштуватися. У дитинстві Майя обожнювала свою найкращу подругу, бо та була зовсім не схожа на інших дівчат, але підлітковий період шліфує Ану, як наждачний папір. Вона стає ніякою, робиться меншою.

Іноді Майя сумує за Аною.

Міра дивиться на годинник, вихоплює з портфеля папери і поспіхом іде на зустріч, після якої буде ще одна. За власним розкладом, вона вже запізнюється, як завжди, поспішаючи назад у свій кабінет. Є одне слово, яке їй колись подобалося, але вона ненавидить, коли його вимовляють на бйорнстадському діалекті, — «кар’єристка». Так тут її називають Петерові друзі — хтось із захопленням, а інші — з відразою, зате про Петера ніхто не скаже «кар’єрист». Міру це муляє, бо вона знає, що вони мають на увазі: людина має «роботу» для того, щоб утримувати сім’ю, а «кар’єра» — це егоїзм. Кар’єру роблять лише заради себе. Тож тепер Міра метається між двома виборами, відчуваючи докори сумління і на роботі, і вдома.

Усе перетворилося на компроміси. Молодою Міра мріяла про кримінальні справи і драматичні судові процеси у великих містах, а тепер її реальність — договори, контракти, мирові угоди, зустрічі та мейли, мейли, мейли. «У вас занадто висока кваліфікація для цієї роботи», — сказав шеф, коли приймав її. Але хіба в неї був вибір? Її освіта і компетенція могли б забезпечити Мірі шестизначні суми щомісяця в багатьох куточках світу, але на відстані щоденного доїзду від Бйорнстада це бюро було єдиною можливістю влаштуватися на роботу. Їхніми клієнтами були лісопильні підприємства і місцева влада. Робота, часто монотонна, не заохочувала до розвитку, тільки завжди додавала стресу. Міра часто згадує часи в Канаді і як усі хокейні тренери тільки й торочили: «Нам потрібен „свій хлопець“». Не просто хтось, хто вміє грати, а той, хто знає, як влаштоване спілкування в роздягальні, хто не створює проблем, робить свою роботу. Грає і не балакає.

Мірині думки перериває колега, її найкраща подруга і пеніцилін від хвороби, що зветься «нудьга».

— Я ще ніколи не мала такого похмілля. У роті так, ніби в дупі у такси. Ти не бачила, я вчора нічого не лизала?

— Мене з тобою вчора не було, — усміхається Міра.

— Не було? Ти впевнена? Ми ж ходили випити після роботи. Справді? Ти не пішла? Хіба тебе не було? — бурмоче колега і плюхається у крісло.

У неї зріст майже метр дев’яносто, і кожен сантиметр вона носить з упевненістю в собі, а замість того, щоб намагатися горбитися перед полохливими чоловіками в офісі, вона приходить у криваво-червоних туфлях на підборах, гострих, як армійський ніж, і довгих, як кубинські сигари. Вона — наче персонажка з коміксів, ніхто так не зосереджує на собі увагу в офісі. Або на вечірці.

— Що робиш? — цікавиться вона.

— Працюю. А ти? — усміхаючись запитує Міра.

Колега помахує однією рукою, а іншою затуляє очі, прикидаючись, ніби в неї на чолі холодний рушник.

— Скоро почну працювати.

— Мені треба завершити з цим до обіду, — зітхає Міра над своїми паперами.

Колега нахиляється і глипає на документи.

— Нормальна людина впорається з усім цим хіба за місяць. Ти надто кваліфікована для цієї компанії, ти ж розумієш?

Колега завжди каже, що заздрить розуму Міри. А Міра заздрила тому, з якою незворушністю колега використовувала середній палець. Вона кисло посміхається.

— Як ти там любиш говорити?

— Досить скиглити, стули рота і надсилай рахунок, — посміхається колега.

— Стули рота і надсилай рахунок! — повторює Міра.

Жінки нахиляються над столом і дають одна одній «п’ять».

Учителька стоїть у класній кімнаті й намагається втихомирити групу сімнадцятирічних хлопців. Це один із тих ранків, коли вона щиро запитує себе, навіщо їй усе це здалося, і йдеться не тільки про професію вчителя, але й про Бйорнстад. Вона підвищує голос на учнів, але хлопці, які сидять позаду, навіть не зважають на неї, тож вона має тверде переконання, що вони насправді навіть не помічають її присутності. Звісно, у класі є й інші учні, які хочуть чогось навчитися, але їх не видно і не чути, вони просто схиляють голови, міцно заплющують очі і сподіваються, що хокейний сезон скоро закінчиться.

Є одна проста істина, яка стосується і міст, і людей: часто вони стають не такими, якими їм кажуть бути, а такими, як про них говорять. Вчительці завжди говорили, що для цього вона занадто молода. Занадто гарна. Що її не будуть поважати. А от ці хлопці чули зовсім інше. Що вони ведмеді. Переможці. Безсмертні.

Такими їх хоче бачити хокей. Такими він їх потребує. Їхній тренер вчить, що вони повинні мати відвагу боротися до кінця в сутичках на льоду. Ніхто не задумується, як хлопцям відключати ці навички, коли вони виходять з роздягальні. Звісно, найпростіше звинуватити в усьому її — вона занадто молода. Занадто гарна. Занадто вразлива. Занадто образлива. Її складно поважати.

Учителька робить останню спробу взяти ситуацію під контроль і повертається до капітана команди і їхньої зірки, який сидить у кутку, набираючи щось на телефоні. Вона кличе його. Він не реагує.

— Кевіне! — повторює вчителька.

Він піднімає брову:

— Що? Чим можу допомогти, моя красунько?

Юніори навколо вибухають сміхом, ніби за командою.

— Ти слухаєш те, що я тут розповідаю? Це буде на іспиті, — каже вчителька.

— Я вже це знаю, — відповідає Кевін.

Її доводить до божевілля, що він говорить без виклику й агресії. Його голос звучить байдуже, як повідомлення прогнозу погоди.

— Он як, знаєш? — хмикає вчителька.

— Я читав підручник. Ви ж просто переказуєте те, що в ньому написано. Замість вас цю роботу міг би робити мій телефон.

Юніори регочуть так, що дрижать шибки, а тоді Бубу ловить свій шанс — він найбільший і найпередбачуваніший хлопець у школі, завжди готовий копнути лежачого.

— Спокійно, солоденька! — посміхається він.

— Як ти мене назвав? — рявкає вчителька, хоч і розуміє, що саме на таку реакцію він і сподівався.

— Це комплімент. Я люблю цукерки.

Від реготу аж двигтять стіни.

— Сядь!

— Я сказав «спокі-і-ійно, солоденька». Ти мала б пишатися.

— Пишатися?

— Ага. Через пару тижнів будеш розповідати всім зустрічним, що ТИ була вчителькою легендарної команди юніорів, яка привезла до Бйорнстада золото!

Більшість учнів веселяться, стукають долонями по батареях, тупотять по підлозі. Вчителька знає, що тепер пізно підвищувати голос, вона вже програла. Бубу вилізає на свій стілець, ніби вболівальник, і заводить: «Ми ведмеді! Ми ведмеді! Ми ведмеді, з БЙОРНСТАДА ведмеді!». Інші юніори також вискакують на стільці й підхоплюють пісню. Коли вчителька виходить із класу, вони вже встигли роздягнутися до пояса і скандують: «…з БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!». Кричать усі, крім Кевіна, який так і не підняв погляду від телефона, він спокійний, ніби сидить сам у темній кімнаті.

В офісі Мірина колега збриджено водить язиком по зубах.

— Чесно, таке враження, ніби я зжерла перуку. Ти ж не думаєш, що я загравала з ним на звітуванні? У мене були плани на іншого. Чим він зараз займається? Той, у кого дупа в тісних джинсах, розпатланий.

Міра сміється. Її колега відстоює свою самотність на межі з екстремізмом. Міра — фанатично моногамна. Самотня вовчиця і мама-квочка, вони приречені заздрити одна одній. Колега бурмоче:

— Ну добре. То кого візьмеш з нашого офісу? Якщо довелося б вибирати.

— Тільки не починай…

— Я знаю, знаю, ти заміжня. Але якщо б твій чоловік помер.

— Е-Е-ЕЙ, ЩО?

— О Бо-о-оже, та не сприймай це так! Він може і захворіти. Або лежати в комі. Так краще? З ким би ти переспала, якби твій чоловік лежав у комі?

— Ні з ким! — шипить Міра.

— А якщо від цього буде залежати життя людства? Візьмеш того патлатого з джинсовою дупою, чи як? У будь-якому випадку, не «Борсука»!

— А хто в нас «Борсук»?

Колега показує — і Міра мусить визнати, що доволі майстерно, — того чоловіка, який недавно став одним із керівників підприємства і зовні справді страшенно нагадує борсука. Міра заходиться реготом, мало не перевертає каву.

— Не знущайся з нього. Він милий.

— Корови також милі, але ми їх не заводимо до будинків.

Мірина колега ненавидить Борсука — не як людину, а просто через пов’язані з ним факти. Він отримав керівну посаду, хоч усі знають, що її мали б запропонувати Мірі. На цю тему Міра намагається не дискутувати, бо ніяк не наважиться зізнатися колезі, як усе було насправді. Підприємство пропонувало Мірі посаду керівника, і вона відмовилася. Бо на неї чекали б сидіння допізна в офісі, багато поїздок, вона не могла так повестися зі своєю сім’єю. І тепер не наважується розповісти про це колезі, бо не хоче бачити розчарування в її погляді. Бо ж Міра втратила такий шанс!

Колега відгризає зламаний ніготь і випльовує його в кошик для сміття.

— Ти бачила, як цей Борсук дивиться на жінок? Ті малі примружені оченята; ставлю тисячу на те, що він із тих, хто любить, щоб йому запихали маркер в ана…

— Я ж ПРАЦЮЮ! — перебиває її Міра.

— Що? Це об’єктивне спостереження. Я добре обізнана в питаннях маркерів, але, звісно, ти ж така кругом пані, корчиш із себе морально неприступну, бо твій чоловік у комі!

— Ти що, досі не протверезіла? — усміхається Міра.

— А Петер таке полюбляє? Подобається йому з маркерами? — НІ!

Колега вмить запопадливо перепрошує:

— Вибач, це болюче питання? Ви через це посварилися?

Міра проганяє її геть. У неї більше нема часу на такі жарти. Вона має графік — тобто на початку робочого дня мала сподівання, що цей графік у неї буде. Але тут до неї заходить шеф і питає, чи є в неї час «кинути оком» на контракт; це займає годину. Телефонує клієнт щодо термінового питання, минає ще одна година. Дзвінок від Лео, він каже, що тренування перенесли на пів години раніше, бо юніорам потрібно більше часу на арені, тож їй треба приїхати завчасно. Телефонує Майя, просить купити їй дорогою додому нові гітарні струни. Петер надсилає повідомлення, що прийде пізно. Знову приходить шеф і питає, чи Міра має час для «короткої зустрічі». Часу нема. Але вона все одно погоджується.

Міра старається бути «правильним хлопцем». Навіть якщо при цьому неможливо водночас бути «правильною мамою».

Майя добре пам’ятає їхню з Аною першу зустріч. Вони взялися за руки ще до того, як побачили обличчя одна одної. Майя мала шість років, вона сама пішла на озеро возитися на ковзанах: батьки, звісно, ніколи б цього не дозволили, але вони були на роботі, а няня заснула у кріслі, тож Майя взяла ковзани і прошмигнула на вулицю. Можливо, їй хотілося ризикнути, можливо, вона вірила, що дорослі завжди підхоплять її, перш ніж станеться щось погане, можливо, вона просто, як більшість дітей, була народжена для пригод. Стемніло швидше, ніж вона сподівалася, і тому Майя не помітила зміни кольору на кризі, а коли лід тріснув, вода залила її так швидко, що вона навіть не встигла злякатися. У Майї не було шансів: їй шість років, вона не мала ні шипів, ані палиць, руки задубіли, і ледве вдавалося триматися біля поверхні, вона вже вважалася загиблою. Кажіть що хочете про Бйорнстад, але від нього може перехопити дух. За одну секунду.

Майя побачила Анину руку ще до того, як побачила саму Ану Майя ніколи так і не зрозуміє, як шестирічній дівчинці вдалося витягнути іншу дівчинку такого самого віку та ще й у промоклому комбінезоні, але такою вже була Ана. Відтоді дві дівчинки стали нерозлучними. Ана — дитина природи, яка ходила на полювання, рибалила і не дуже розуміла людей, стала найкращою подругою Майї, що була її протилежністю.

Коли Майя вперше прийшла в гості до Ани і почула сварку її батьків, то зрозуміла, що Ана цілком могла добре знати озеро, але це не означало, що вона не ходила по тонкій кризі. Ана все частіше ночувала вдома у Майї, згодом навіть частіше, ніж у себе. Вони вигадали те своє секретне вітання, щоб нагадувати одна одній, що є сестрами по духу, що «sisters before misters!»,[3] і Ана повторювала це як мантру, ще навіть не розуміючи значення слів. За кожної нагоди вона вмовляла Майю порибалити, або піти на полювання, або залізти на дерево. Майя, яка воліла бути вдома і грати на гітарі, сидячи біля батареї, лютувала від Аниних забаганок. Але, Господи, вона так любила свою подругу.

Ана була торнадо. Багатогранником із сотнею кутів у суспільстві, де все мало підходити до круглих лунок. Коли їм виповнилося по десять, Ана навчила Майю стріляти з мисливської рушниці; Майя пригадує, що Анин тато завжди ховав запасний ключ від сейфа зі зброєю в коробці на самому верху шафи в глибині підвалу, де пахло цвіллю. Крім ключів і пари пляшок з алкоголем, коробка була заповнена порножурналами. Майя шоковано витріщилася на них, але Ана, помітивши це, лише знизала плечима: «Тато не шарить в інтернеті». Вони рушили до лісу і стріляли, поки не закінчилися патрони. Тоді Ана, яка завжди носила з собою ніж, вирізала для них мечі, і вони фехтували серед дерев, поки не стемніло.

А зараз Майя стоїть у коридорі і дивиться на свою подругу, яка збентежено опускає руки, не наважившись крикнути «суперкрута», тому що тепер вона мріє просто бути якомога звичайнішою. Майя ненавидить підлітковий вік, ненавидить наждачний папір, ненавидить круглі лунки. Вона сумує за Аною. За дівчинкою, яка бавилася в лицарів у лісі.

Люди стають такими, як про них говорять. Ана завжди чула, що вона — помилка.

Беньї сидить у кабінеті директора, розвалившись на кріслі, аж мало не сповзає на підлогу. Триває вистава, в якій директор мусить висварити його за те, що в цьому семестрі він увесь час запізнювався, але насправді директор хоче говорити лише про хокей. Як і всі інші. Нікому навіть на думку не спадає допускати виключення чи дисциплінарних заходів.

Час від часу Беньї згадує Адрі, свою старшу сестру, яка займається собачим притулком. Що далі юніори просувалися на шляху до чемпіонства, то більше Беньї помічав свою подібність із собаками: якщо з тебе є користь, тобі дадуть довший повідок.

Беньї з директором чують наближення вчительки ще до того, як вона вихором вривається крізь двері.

— ЦІ МАВПИ… ЦІ… Я БІЛЬШЕ НЕ ВИТРИМУЮ! — кричить вона, щойно переступивши поріг.

— Спокійно, солоденька, — усміхається Беньї і справді думає, що зараз дістане ляпаса.

— ПОВТОРИ! АНУ ПОВТОРИ, ЩО ТИ МЕНІ СКАЗАВ, І Я КЛЯНУСЯ, ЩО ТИ ВЖЕ НЕ БУДЕШ ГРАТИ У ЦЬОМУ МАТЧІ! — ричить вчителька, піднявши руку.

Директор голосно скрикує, підхоплюється зі стільця, хапає її за руку та обурено виводить у коридор. Напевно, це правильна реакція — вивести когось за руку. Але і вчителька, і Беньї знають, що за руку мали взяти Беньї.

У класі, що далі по коридору, Бубу посковзується зі стільця і безпомічно падає на підлогу, з голим торсом, посеред вигуку «…з БЙОРНСТАДА ведм…». Навколо кільцем товпляться його сімнадцятирічні однокласники, які поділяються лише на два типи: ті, які фанатіють від хокею, і ті, які ненавидять цю гру. Ті, які до смерті налякані, що Бубу травмувався, і ті, які саме на це і сподіваються.