Ведмеже місто

34

Міра й Петер сидять на низьких східцях перед будинком. Не торкаються одне до одного. Петер так чітко пам’ятає цю відстань. Бували дні, коли йому здавалося, що горе зблизило їх, що Міра залишилася з ним, хоча він на це не заслуговував, бо їй більше нема з ким розділити пам’ять про Ісака. Але відразу після смерті сина все було навпаки. Тоді горе роз’єднало їх, стало невидимим силовим полем між їхніми пучками пальців. Зараз вони туди повернулися.

— Це… моя провина, — шепоче Петер.

Міра рішуче хитає головою.

— Не кажи так. Ти не винен. І хокей не винен. Не давай цьому паскуд… не давай… не шукай для нього виправдання!

— Міро, його все життя виховував клуб. Мій клуб.

Міра не відповідає. Її кулаки вже довгий час так міцно стиснуті, що сліди від нігтів ще кілька днів не сходитимуть з долонь. Усе своє професійне життя вона віддавала закону і праву, вірила у справедливість і гуманізм, протистояла насильству і кровній помсті. А зараз вона з усіх сил намагається витіснити почуття, яке хвилею накриває її, але марно — воно змітає все на своєму шляху і перекреслює все, у що вірить Міра.

Вона хоче вбити його. Вона хоче вбити Кевіна.

Анн-Катрін і Кабан чекають на стоянці, коли повернеться з фіналу автобус із гравцями. Анн-Катрін ніколи не забуде тієї тиші, що запанувала в місті вночі — і однаково звучала, ніби приглушений шум голосів. Не забуде темні вікна будинків повсюди, хоча відомо, що там ніхто не спав — телефони й комп’ютери розсилали слова, дедалі озлобленіші, дедалі страшніші. Народ у Бйорнстаді мало говорить. А втім, часом здається, що вони тільки те й роблять, що перемовляються. Кабан обережно бере дружину за руку.

— Анн-Катрін, треба почекати. Нам не можна втручатися в це, поки… не будемо знати напевне.

— Петер — один із твоїх найкращих друзів.

— Люба, ми не знаємо, що сталося. Ніхто цього не знає. Нам не варто втручатися.

Анн-Катрін киває. Звичайно, втручатися не варто. Кожна історія має два боки. Треба почути версію Кевіна. Вона намагається переконати себе в цьому. З усіх сил намагається — нехай за неї посвідчать усі боги, небеса і пречисті матері вічності.

Ана стоїть, затуливши від сорому обличчя долонями, приголомшена Майя сидить на ліжку, уламки комп’ютера розлетілися по всій кімнаті. Заходить Міра й бере обох дівчат за руки.

— Ано, ти знаєш, як сильно я тебе люблю. Як рідну дитину.

Ана витирає обличчя, змахуючи великі краплі з носа. Міра цілує її у голову.

— Але тобі треба ненадовго піти додому. Нам тут потрібно побути… самим.

Майя хоче заперечити, заради Ани, але вона надто втомлена. Коли вхідні двері зачиняються, вона лягає і знову поринає в сон. Спить, спить і спить.

Петер відвозить додому найкращу подругу своєї доньки. Будинки стоять темні, але він однаково відчуває погляди з вікон. Ана виходить, і йому так хочеться сказати їй щось, бути кмітливим батьком, який уміє втішати, підбадьорювати, виховувати. Але йому бракує слів. Петер лише спромагається сказати:

— Ано, все буде добре.

Ана щільно натягує на себе куртку й опускає на лоб шапку, намагаючись вдати, ніби вірить у це, — щоб його заспокоїти. Але їй не вдається. Петер бачить, що дівчинку трясе від німої люті, і знову згадує, як кілька років тому Міра з Майєю посварилися — у доньки тоді стався один із перших підліткових зривів — і розбита Міра сиділа на кухні, схлипуючи: «Вона мене ненавидить. Моя дочка мене ненавидить». Тоді Петер міцно обійняв дружину і прошепотів: «Твоя донька захоплюється тобою, вона потребує тебе. Якщо засумніваєшся в цьому, просто згадай про Ану. З усіх, кого твоя донька могла б вибрати собі в найкращі подруги, вона подружилася з дівчинкою, яка точнісінько така, як ти. У якої всі почуття написано на обличчі». Петер хоче вийти з машини, обійняти Ану, сказати їй, щоб не боялася, але йому це не властиво. До того ж він і сам надто боїться обманювати.

Коли авто зникає, Ана прокрадається до будинку і будить собак, тоді йде з ними до лісу, якомога далі від людей. Сідає, зарившись обличчям у їхнє хутро і з розпачу гірко ридає.

Собаки дихають їй у шию, лижуть вуха, тицяються мордами. Ані ніколи не вдасться зрозуміти, як можна віддавати перевагу в спілкуванні людям, а не тваринам.

У будинку сім’ї Овіч тієї ночі не залишається жодного порожнього ліжка. Діти Ґабі сплять у кімнаті свого дядька, Адрі з Катею — у маминій, а мама на дивані. Доньки наполягали, що можуть лягти у вітальні, але мама сварилася, поки вони не облишили спроби їй перечити. Ще раннього ранку, коли Ґабі приїхала з лікарні разом із Беньї, його обидві сестри разом з мамою витріщилися на милиці й загіпсовану ногу, а тоді кинулися йому на шию з криками, що він їх зі світу зжене, і що він — усе їхнє життя, і що вони так люблять його, а він — просто ідіот.

Беньї спить на підлозі біля ліжка, в якому лежать племінники. Прокинувшись, помічає, що вони злізли, стягнувши свої ковдри, і вмостилися біля нього. Малі сплять у своїх хокейних светрах. У кожного на спині номер шістнадцять.

Міра сидить на краю доньчиного ліжка. Коли Майя з Аною були маленькі, Петер жартував з того, які вони різні, особливо коли сплять. «Майя спить так, що зранку можна не застеляти ліжко. А от коли спить Ана, то ліжко треба пересувати туди, де воно стояло ввечері». Після пробудження Майя рухалася як сонне телятко, Ана — як п’яний злий мужик, який шукає свій пістолет. У дівчат помічали лише одну спільну рису — їхнє ставлення до власних імен. Вони ненавиділи, коли до них зверталися «Мая» і «Анна», тому що на світі було купа Май і Анн. Майя страшенно розлютилася, коли вперше усвідомила, що є ще інші діти з її ім’ям, а це про щось та й свідчить, якщо врахувати, що сталося це у віці, коли цілком нормально вимагати, щоб пластикові ручки столового приладдя завжди пасували до кольору страв, або ж влаштувати істерику, поки вкладаєшся спати, через те, що «тату, мої ноги однакового розміру, А Я ТАК НЕ ХОЧУ!!!». Але ніщо так не розлючувало Майю, як той факт, що не вона одна називалася Майя. Для них з Аною ім’я було особистою власністю, фізичною ознакою — такою, як легені й зіниці, в Майїному уявленні про світ усі інші Маї та Анни — злодюжки. Часом Мірі здається, що ці дві дитини навчилися читати у п’ятирічному віці з єдиної причини: вони дізналися, що їхні імена пишуться інакше. Вони хотіли бути не такими, як усі. Здається, це було так давно і водночас зовсім недавно.

Люди дорослішають так невблаганно швидко.

Петер безшумно зачиняє двері. Вішає ключі від «вольво» на гачок у передпокої. Вони з Мірою годинами сидять на кухні, не кажучи ні слова. Врешті Міра шепоче:

— Ідеться не про нас. Найголовніше, щоб вона з цього вибралася.

Петер увіп’явся очима в стільницю.

— Вона така… сильна. Не знаю, що їй сказати, вона вже… сильніша за мене.

Міра знову глибоко вдавлює нігті в долоні.

— Петере, я хочу вбити його. Я хочу… хочу, щоб він був мертвий.

— Я знаю.

Міру трусить, коли Петер перетинає силове поле між ними і тримає її в обіймах, вони разом зітхають і схлипують, при цьому добре пильнують, щоб не розбудити дітей. Вони ніколи не перестануть докоряти собі. Адвокатка і спортивний директор.

— Петере, не бери провину на себе. Хокей ні в чому не винен. Як там кажуть… «щоб виховати дитину, треба цілим селом старатися»? — шепоче Міра.

— Може, у цьому й проблема. Можливо, у нас не те село, — відповідає Петер.

Біля льодової арени юніорів забирають батьки. Роз'їжджаються додому в тихих автомобілях до тихих будинків, де світяться тільки екрани. Перед світанком Лют приходить додому до Бубу, вони мало розмовляють, у них просто спільне відчуття, що треба щось робити. Діяти. Вони рушають містом, підбирають дорогою інших юніорів, які вже стоять перед будинками. Ніби чорний рій, вони йдуть між подвір’ями, стиснуті кулаки під темним небом, дикі погляди на порожніх вулицях. Так і ходять, годину за годиною, аж поки не піднімається сонце. Вони відчувають, що на них напали, їм здається, що їх атакують. Хлопцям хочеться кричати один одному про те, що значить для них ця команда, про відданість і любов, про те, як вони люблять свого капітана. Але їм бракує слів, тому вони шукають іншого способу висловити те, що відчувають. Ідуть пліч-о-пліч, ніби якась зловісна армія. Їм страшенно хочеться щось захистити. Комусь зашкодити. Вбити. Вони полюють на ворога, і байдуже, ким він буде.

Амат приходить додому й одразу лягає спати. Фатіма тихо сидить у іншій кімнаті. Наступного ранку вони їдуть автобусом до льодової арени. Ніхто з них не каже ні слова. Амат зашнуровує ковзани, бере ключку, розганяється на кризі, як божевільний, наштовхується на бортики. Не дозволяє собі заплакати, аж поки не спітніє настільки, щоб цього ніхто не помітив.

У будинку за столом на кухні сидять мама і тато.

— Я лише кажу… просто подумай, що… — каже мама.

— Ти справді так думаєш про нашого СИНА?! Чорт забирай, та яка ж ти матір, якщо ДУМАЄШ ТАКЕ ПРО НАШУ ДИТИНУ???!!! — репетує тато.

Мама розбита, вона хитає головою, потуплюючи погляд. Так, чоловік має рацію. Що вона за мати? Вона шепоче, що зовсім не думає такого, ні, вона знає, що їхній син не такий. Намагається пояснити, що зараз усе перевернулося, їм складно думати раціонально, треба просто трохи поспати.

— Я не збираюся спати, поки Кевін сидить у поліції, як ти цього не второпаєш! — заявляє тато.

Мама киває. Вона не знає, чи взагалі зможе ще спати.

— Я знаю, коханий. Знаю.

У іншому будинку за іншим кухонним столом сидять інші батьки. Десять років тому вони поїхали з Канади й поселилися в Бйорнстаді, тому що це було найспокійніше і найбезпечніше місце з усіх їм відомих. Тому що вони так сильно потребували опинитися в якомусь куточку на світі, де, як їм здавалося, не станеться нічого поганого.

Тепер вони нічого не кажуть. За всю ніч між ними не прозвучало ні слова. Їм добре відомо, про що вони обоє думають. «Ми не можемо захистити наших дітей».

Ми не можемо захистити наших дітей, ми не можемо захистити наших дітей, ми не можемо захистити наших дітей.