Ведмеже місто

25

Ана йде до школи сама. Тримає телефон у руці, ніби зброю, на екрані номер Майї, палець на кнопці виклику, але Ана не дзвонить. Найголовніша з їхніх обіцянок: ніколи не залишати одна одну — і тут не йшлося про безпеку, а про те, що обіцянка робила їх рівними. Тому що в усьому іншому так ніколи не було. Ана поводиться впевнено лише в тому, що пов’язане з дикою природою, і там Майя потребувала її, але щойно вони поверталися додому з лісу, Ана весь час помічала, що життя Майї — це значно краща версія. У Майї є двоє батьків. Один брат. Дім, у якому не пахне сигаретами й горілкою. Майя — розумна, весела, популярна. Вона краще вчиться. Музикальна. Смілива. Вміє товаришувати з кращими підлітками. І вона подобається хлопцям.

Майя померла б, якби Ана залишила її саму серед дикої природи. Вона не зрозуміла, що зробила те саме, залишивши Ану саму на вечірці. Вони ж пообіцяли ніколи не залишати одна одну — тільки це робило їх рівними.

Ана тримає палець на виклику, але не дзвонить. Через багато років вона прочитає в одній старій газеті статтю про дослідження, яке демонструвало, що ділянка мозку, яка активується, реагуючи на фізичний біль, також активується при заздрості. Тоді Ана зрозуміє, чому від заздрості так боляче.

Амат і Фатіма стоять на зупинці, як звикли, хоча тепер у їхньому житті залишилося мало звичного. Коли Фатіма зайшла вчора до супермаркету, з нею всі привіталися. Коли розраховувалася, до каси підійшов Фрак, власник цілого магазину, і намагався вмовити її, щоб дозволила йому заплатити за товари.

Звісно, вона не погодилася, попри довгі надокучання, після чого цей велетенський чолов’яга розвів руками і прокрехтів: «Ти вперта, як зима; тепер розумію, в кого вдався Амат».

Зараз Фрак на своєму білому автомобілі під’їжджає до них за кілька хвилин до прибуття автобуса. Він зупиняється й каже, що саме був в одному зі своїх магазинів і випадково їхав повз, а Фатіма вже й не знає, чи це правда. Спочатку вона відмовляється від пропозиції підвезти їх до льодової арени, але передумує, коли бачить, як Амат дивиться на автомобіль. Фрак за кермом, Фатіма сідає на переднє сидіння і в дзеркало заднього виду бачить, як пишається її син. Це його досягнення.

Того ранку, коли Амат тренується сам, спонсор разом із тренером основної команди і спортивним директором сидять на трибуні. А коли Фатіма заходить до кабінету директора клубу, щоб прибрати паперове сміття, той підхоплюється з місця, щоб подати їй кошик. І тисне їй руку.

Хлопці заходять до школи, в коридорі вже купа народу. Всі повертаються їм услід, Лют іще ніколи так не насолоджувався відсутністю Беньї. У нього аж у голові паморочиться від того, що інші думають, ніби тепер він — найкращий друг Кевіна. Тому він навіть не реагує на Кевінове бурмотіння «піду в сральник», коли той заходить у туалет і замикає двері. Старий найкращий друг знав би, що Кевін ніколи з власної волі не зайде до шкільного туалету.

У темряві Кевін розриває сотню на дрібні клаптики і спускає їх в унітаз. Не вмикає лампу. Не дивиться на себе в дзеркало.

Амат наздоганяє Захаріаса біля шафок. Вони не бачилися після матчу, Амат лише зараз розуміє, що мав би зателефонувати другові. Побачивши в його погляді розчарування і злість, Амат розуміє, що справа не лише в телефонному дзвінку.

— Привіт… вибачай за суботу, все так закрутилося, я…

Захаріас захлопує дверцята шафки й хитає головою.

— Я шарю. Вечірка для команди. Ти був зі своєю новою командою.

— Перестань, я ж не це мав на… — робить спробу Амат, але Захаріас не дає йому закінчити вибачення.

— Розслабся, Амате. Тепер ти зірка. Я все шарю.

— Зах, перестань уже, я…

— Мій старий передає тобі вітання.

Останнє для Захаріаса найприкріше. Його тато працює на фабриці, де всі — хокейні фанати, бо клуб заснували тамтешні робітники, тому вони досі вважають, що клуб належить їм. Захаріас зробив би все можливе і неможливе, щоб його старий міг піти на роботу як тато гравця-юніора. Навіть від того факту, що його син приятелює з юніором, батько сяяв усю дорогу на роботу.

Амат не вимовляє слова, які збирався сказати, і гадає, що б відповісти, але не встигає, бо бейсболка Захаріаса злітає з його голови, а сам він вдаряється об шафку. Поруч голосно регочуть двоє випускників, Амат не знає їхніх імен.

— Опа! Не побачили тебе! — вишкірюється один.

— Агов, жирний, тебе, напевно, вперше в житті не помітили? ЩО ти з’їв? Іншого грубаса? — гогоче другий і щипає Захаріаса за живіт.

Таке із Захаріасом буває часто, вже багато років, тому для всіх та й для нього самого немислимо, що тепер він блискавично кидається на одного з хлопців і щосили б’є його головою в груди.

Випускник задкує, ніби йому завдав удару мішок із піском, якусь мить він старається зрозуміти, що сталося. А тоді кулаком б’є Захаріаса просто в обличчя. Амат із криком кидається між ними — два випускники, вочевидь, не ходять на хокейні матчі, бо вони, не вагаючись, валять Амата на землю.

— А це ще хто? Малий терорист? Ти з Улоговини, чи як?

Амат мовчить. Випускник веде далі:

— В Улоговині живуть лише терористи й верблюди. То ти там живеш?

Амат не відповідає. Він трохи пожив тут і навчився, що після відповідей буває лише гірше. Випускник піднімає його за светр і шипить:

— Я запитав: Ти. Звідки. Припхався?

Ніхто не встигає оговтатися. Звук від удару потилицею об шафу такий оглушливий, що Амат спочатку подумав, що це його так жбурнули. Бубу піднімає одного з випускників у повітря; той хоч і старший від нього на рік, але Бубу важчий на кілограмів із десять. Голос Бубу аж горить, коли пояснює:

— Із Бйорнстада. Його звуть Амат, і він із Бйорнстада.

Погляд у випускника бігає, аж поки Бубу не опускає його, але тільки для того, щоб одразу знову жахнути потилицею об шафку. Нахилившись обличчям впритул, він повторює:

— То звідки він?

— Із Бйорнстада! З Бйорнстада!!! Бляха… ми просто жартували!

Бубу відпускає його, вони з другом тікають. Бубу допомагає Аматові встати, простягає руку й Захаріасу, але той відштовхує її. Бубу нічого не каже.

— Дякую, — каже Амат.

— Тепер ти один із нас. А нас не чіпають, — усміхається Бубу.

Амат дивиться на Захаріаса, в того з носа тече кров.

— Я… тобто… ми…

— Мені треба на урок. Побачимося на обіді, вся команда сидить за одним столом. Пошукаєш нас! — перебиває його Бубу і зникає.

Амат киває. Обернувшись, бачить, що Захаріас уже витягнув з шафки куртку й сумку і йде до виходу.

— Блін, Заху! Чекай! Припини, він ДОПОМІГ тобі!

Захаріас зупиняється, але не обертається. Не хоче, щоб Амат побачив його сльози.

— Ні. Він допоміг ТОБІ. Тож бігом, зірко. Твоя нова команда чекає.

Двері зачиняються. Амата хвилею накривають докори сумління, почуття провини й несправедливості. Якби він не боявся, що зашкодить собі та пропустить фінал, то вгатив би кулаком по дверцятах шафки. Амат піднімає з підлоги телефон. І знову дзвонить.

Беньї прямує до класу і саме минає туалети, коли звідти виходить Кевін, і для нього це ніби удар під дих. Він знає, що в школі Кевін не заходить до туалету. Кевін швидко проходить повз, а от Беньї остовпів. Його не так легко здивувати, але зараз він стоїть, роззявивши рота й примруживши очі. Кевін уникає погляду Беньї, ніби його не існує.

Відколи ці двоє друзів себе пам’ятали, усі, хто бачили їх під час гри, казали, що вони грають на одній хвилі, на якійсь таємній частоті, яка лише їм доступна, і навіть не шукаючи один одного поглядом, кожен знав, де перебуває інший. Жоден із них не міг пояснити цього словами, але що б то не було, зараз між ними був лише білий шум. Кевін рушає коридором за спиною Люта, інші гравці автоматично оточують його з усіх боків. Беньї ніколи не знав, ким би він був без своєї команди, і, здається, зараз він про це дізнається.

Кевін, Лют, Бубу та інші заходять до класу, а Беньї так і стоїть у коридорі, намагаючись перестати доводити світові, що в його житті ще залишилося щось, що можна зруйнувати. Він справді намагається.

Жанетт перераховує учнів і бачить крізь вікно, як на подвір’ї Беньї закурює сигарету, сідає на велосипед і їде геть. Учителька довго вагається. А тоді все-таки відмічає його ім’я у списку присутніх.

Ана підкручує яскравість на екрані телефона, відкриває всі додатки і запускає фільм, а тоді вже ховає телефон у шафці. Вона поводиться, ніби алкоголік, який викидає з будинку пляшки, тому що знає, що до обіду не витримає і подзвонить Майї. Щоб це було неможливо, вона підлаштовує так, щоб батарея в телефоні розрядилася.

Неважливо, хто з ким сьогодні сидить. Обідають усі самотньо.