Ведмеже місто

40

Є одна стара приказка, яку полюбляють тренери. «Один чоловік іде в ліс, інші йдуть за ним — як це назвати? Лідерство. А якщо він іде в ліс сам? Тоді — прогулянка».

Петер заходить до будинку. Ставить молоко в холодильник, кладе хліб на стіл, ключі від автомобіля вкидає до миски. І лише зараз згадує, що залишив автомобіль перед льодовою ареною. Спокійно думає собі, як завтра знайде там згоріле авто з обвугленими гілками всередині. Бере ключі, зриває з них брелок, ключі кладе назад у миску, а брелок викидає.

На кухню заходить Міра. Стає на його стопи, він повільно танцює й шепоче на вухо дружині:

— Ми можемо переїхати. Ти знайдеш роботу де завгодно.

— А ти — ні, любий, тобі не вдасться знайти роботу в хокеї.

Він знає. Він добре це знає. Але ще ніколи не був таким упевненим, як зараз, коли відповідає:

— Ти переїхала сюди заради мене. Я можу поїхати звідси заради неї.

Міра тримає його обличчя у своїх долонях. Помічає у мисці його ключі. Відколи вона його знала, він завжди носив ключі на брелоці з ведмедем. До сьогоднішнього дня.

Ана сидить на ліжку, кімната перестала бути для неї своєю. Коли Анина мама не тямилася від злості й образи через те, що після розлучення донька не захотіла поїхати з нею, вона говорила, що Ана — «співзалежна в класичному розумінні». Ана залишилася заради тата, бо знала, що він без неї не виживе. Може, це й правда — Ана не знає. Вона завжди хотіла бути біля нього — не тому, що він розумів її, а тому, що він розумів ліс. Ліс був її пристрастю, і ніхто не знався на ньому краще за Аниного тата, у всьому Бйорнстаді не було кращого мисливця. Дитиною Ана не спала ночами, лежала в ліжку одягнена і в надії, що задзвонить телефон. Коли десь на дорозі ставалася аварія і збивали тварину, водій повідомляв поліції, що поранений звір зник у лісі, і вони дзвонили Аниному татові.

Його похмурість, упертість і небагатослівність були не найкращими рисами в повсякденному житті, але ідеально пасували до лісу. «То сидіть тут і мовчіть собі до кінця життя!» — крикнула мама, коли залишала їх. Вони так і робили. Просто не бачили в цьому нічого поганого.

Ана чудово пам’ятає, як у дитинстві вона завжди випрошувала, щоб тато взяв її до лісу в такі ночі, але їй ніколи не вдавалося. Завжди було або занадто небезпечно, або запізно, або захолодно. Вона знала: це означало, що він випив. У лісі тато завжди довіряв своїй доньці, а собі — ні.

Адрі обходить притулок і годує собак. Бачить Беньї в тренажерному залі в підсобці, милиці лежать на підлозі, а він — під штангою. За цей вечір він відтиснув несамовито багато, це занадто навіть для її ненормального брата. Їй відомо, що в команди сьогодні вільне тренування, чула в місті, що вони бігають у лісі. І що Кевін теж там.

Але вона не питає, чому Беньї захотів тренуватися сам. Вона не з тих сестер, які чіпляються з розпитуваннями. Хоч Адрі не звідси, але однаково вона — бйорнстадське дівчисько. Міцна як ліс, тверда як лід. Багато працює, мало говорить.

Ана стоїть у себе в кімнаті — гола перед дзеркалом — і рахує. Вона завжди мала до цього талант. Усе життя отримувала найвищі оцінки з математики. Малою вона рахувала все — каміння, травинки, дерева в лісі, сліди на землі, порожні пляшки в шафі під мийкою після вихідних, веснянки на шкірі у Майї, навіть вдихи. Часом, коли їй було геть невесело, вона рахувала шрами. А найчастіше Ана рахувала свої недоліки. Стояла перед дзеркалом і перераховувала все, що в ній було не таким. Часом це приносило полегшення — коли вона встигала сама собі назвати вголос те, що потім чула в школі.

У двері стукає тато. Він уже роками не заходив до неї. Відколи поїхала мама, тато з донькою перемістилися кожен на свій поверх, у свій світ. Одягнувшись, Ана здивовано відчиняє двері, тато стоїть у коридорі, виглядає безрадісним. Ні, не видно тієї п’яної туги, це не той сумний самотній чоловік, який часто не спить ночами, — зараз він тверезий. Тато простягає руку, не торкаючись доньки, ніби не знає, як виразити їй своє хвилювання. І повільно каже:

— Я говорив із кількома нашими, з полювання. Хокейний клуб збирає на загальну зустріч. Батьки і спонсори домовилися вимагати переголосування кандидатури Петера.

— Петера? — повторює Ана, бо не відразу розуміє, про що мова.

— Збираються вимагати, щоб його звільнили.

— Як? За ЩО?

— Заяву в поліцію подали через тиждень після вечірки. Частина людей стверджують, що… те, що сталося… це…

Він не може вимовити слово «зґвалтування» перед власного донькою, не хоче, щоб вона помітила, яке для нього полегшення, що це сталося не з нею. Він боїться, що вона зненавидить його за це. Ана гримає кулаками по ліжку.

— Брехня? Вони кажуть, що це брехня? І думають, що Петер чекав тиждень, бо хотів запхати КЕВІНА до в’язниці? То КЕВІН — це для них, бляха, ЖЕРТВА?!

Тато киває. Довго стоїть у дверях, не знаючи, що сказати, і врешті говорить лише:

— Я зготував котлети з лосятини. Все на кухні.

Зачиняє двері й спускається сходами.

Того вечора Ана телефонує Майї сотню разів. Їй зрозуміло, чому нема відповіді. Вона знає, що Майя її ненавидить. Бо все сталося так, як і передбачала Майя. Якби вона не розповіла правду, то була б єдиною, кого скривдив Кевін. А тепер він скривдив усіх, кого вона любить.

Хтось дзвонить у двері. Петер відчиняє. Це генеральний директор клубу. Виглядає таким засмученим, таким жалюгідним, спітнілим і брудним, таким спрацьованим, знервованим, що Петер навіть не може змусити себе відчути зневагу.

— Буде зустріч і переголосування. Клуб — це його члени, і якщо вони стануть вимагати, щоб правління тебе звільнило… тоді… я нічим не зараджу, Петере. Але ти можеш прийти і пояснити свою позицію. Це твоє право.

У коридор виходить дівчинка, стає позаду тата. Петер простягає руку, ніби щоб захистити, але вона спокійно відводить її. Вона стоїть на порозі й дивиться директору просто в очі. Він не відводить погляду.

Принаймні цього він не зробив.

Уже доволі пізно, коли Беньї стукає милицею до спальні Адрі. Руки в нього тремтять від болю в м’язах. Адрі знає три стадії тренування нормальних людей: коли терпиш біль, коли вчишся отримувати від нього задоволення і коли його прагнеш. Її брат усе це вже пройшов. Біль став для нього потребою. Він став від нього залежним. Не може без нього жити.

— Можеш мене підкинути? — питає Беньї.

У неї багато запитань, але вона мовчить. Бо Адрі не з таких сестер. Якщо він хоче, щоб до нього чіплялися з розпитуваннями, нехай телефонує Каті або Ґабі.

Петер зачиняє двері. Вони з Майєю у передпокої самі. Донька піднімає погляд на тата:

— Хто тебе хоче прогнати — правління чи батьки?

Петер понуро посміхається кутиками губ.

— І ті, й інші. Але для правління простіше, якщо цього будуть вимагати члени клубу. Завжди простіше, якщо хтось візьме твої штрафні хвилини.

Майя тримає у своїх долонях татові.

— Я все зруйнувала, усе і для всіх, я все зруйнувала… для тебе… — схлипує вона.

Петер відгортає з її обличчя пасмо волосся і спокійно відповідає:

— Не кажи так. І не думай такого. Ніколи. І що ці паскуди подарують мені? Довбану еспресо-кавоварку? Хай запхають її собі в задницю!

Майя хихоче — як тоді, коли мама розказує непристойності, а тато ніяковіє.

— Ти ж навіть не любиш еспресо. Ще минулого року казав «експресо»…

Петер притуляється чолом до її чола.

— Ми з тобою знаємо правду. Наша сім’я, ти і всі добрі, розсудливі люди знають правду. І ми доб’ємося справедливості, на це є спосіб, обіцяю тобі. Я хочу… я просто хочу… ти не мусиш…

— Усе нормально, тату. Усе нормально.

— Ні, неправда! Ненормально! Ніколи, ніколи не думай, що це нормально — те, що він зробив… я не хочу… я боюся, Майє, я дуже боюся, що ти подумаєш, нібито я не хочу вбити його… що не прагну його смерті кожної хвилини кожного дня… насправді я хочу цього…

Татові сльози котяться по щоках його доньки.

— Тату, я теж боюся. Усього. Темряви і… всього.

— Що мені зробити?

— Люби мене.

— Завжди, Огризочку.

Вона киває.

— Тоді можна попросити ще дещо?

— Усе, що хочеш.

— Давай увечері підемо в гараж і пограємо щось з «Нірвани»?

— О ні, тільки не це.

— Як тобі може не подобатися «Нірвана»?

— Я був застарий, коли до них прийшла популярність.

— Як можна бути застарим для «НІРВАНИ»? Скільки ж тобі ТОДІ років?

Вони заходяться сміхом. У цьому така сила — коли навіть у такий час вдається розсмішити одне одного.

Міра сидить на кухні і чує, як у гаражі грають її чоловік з донькою. Майя грає значно краще, Петер весь час збивається з ритму, вона підлаштовується під нього, щоб тато не почувався по-дурному. Мірі хочеться випити і закурити сигарету. Але вона не встигає навіть роззирнутися, як хтось кладе на стіл перед нею велику колоду карт. Не простих, а тих, іще дитячих, якими вони грали в кемпінговому фургоні, взятому напрокат, коли діти були малі. Діти давно перестали грати, тому що мама і тато ніколи не могли обійтися без сварок про правила.

— Давай зіграємо. Я, можливо, навіть дозволю тобі виграти, — каже Лео, сідаючи за стіл.

Ставить на стіл газований напій. Йому вже дванадцять, але він дозволяє мамі досить міцні обійми.

В обшарпаній кімнатці для репетицій на околиці Геда самотньо горить лампочка — вона освітлює хлопця в чорному одязі, який сидить на стільці і грає на скрипці. Він ще тримає інструмент в руках, коли чує стукіт у двері, — це Беньї, він стоїть, спершись на милиці, у руці тримає пляшку. Басист намагається вдавати з себе мовчазного і загадкового, але його усмішка не підкоряється цьому прагненню.

— Що ти тут робиш?

— Гуляю, — відповідає Беньї.

— Тільки не кажи, що це в тебе самогонка, — усміхається басист, показуючи на пляшку.

— Якщо збираєшся жити в цих краях, мусиш навчитися це пити рано чи пізно, — відповідає Беньї.

Басист припускає, що в цих краях це, мабуть, означає «вибач». Він помітив, що тут часто спілкуються за допомогою випивки.

— У мене немає планів залишатися тут жити, — зізнається він.

— Усі так кажуть. А потім просто залишаються, — каже Беньї і закульгує в кімнату.

Він не запитує про скрипку. Цим і подобається басисту. Бо Беньї не з тих, кого дивує, що людина може бути різною.

— Я пограю, а ти можеш танцювати, — пропонує басист і лагідно торкається смичком струн.

— Я не вмію танцювати, — відповідає Беньї, не розуміючи, що той жартує з його милиць.

— Танцювати нескладно. Просто стоїш, а тоді починаєш рухатися, — шепоче басист.

У Беньї м’язи грудної клітки ще тремтять від утоми. Це допомагає. Порівняно з цим тремом, здається, що в грудях спокійно.

Ана прокидається від телефонного дзвінка, намацує свою слухавку на підлозі, але дзвонять не їй, а татові. Вона чує його голос; розмовляючи, тато вдягається, бере собак і ключ від шафи зі зброєю. Звуки вже стали для неї знайомою мелодією, колисковою з дитинства. Ана чекає завершення. Як зачиняться вхідні двері. Повернеться в замку ключ. Заведеться старий іржавий пікап. Але цього не чути. Натомість — обережний стук у двері. Татів притишений голос, її ім’я, запитання з іншого боку дверей:

— Ано, ти спиш?

Вона миттю одягається, ще до того, як запитання пролунає до кінця. Відчиняє двері. У тата в руках по рушниці.

— Треба йти на пошуки, десь на північній дорозі. Я міг би закликати якогось тупака з міста, але… у мене вдома є одна з найкращих мисливиць у Бйорнстаді…

Ані хочеться обняти тата. Але вона стримується.

Хлопці лежать на підлозі в кімнаті для репетицій. Пляшка порожня. Вони по черзі горланять найдурніші застільні пісні. Голосно регочуть, годинами.

— Що такого в цьому хокеї? — допитується басист.

— Що такого в цій скрипці? — запитує замість відповіді Беньї.

— Щоб грати на ній, треба відключити мозок. Музика — це відпочинок від себе, — пояснює басист.

Відповідь звучить занадто швидко, занадто очевидно і занадто щиро, тому Беньї навіть не встигає сказати щось в’їдливе. Тому теж відповідає, як є:

— Звуки.

— Звуки?

— У цьому весь хокей. Коли заходиш на льодову арену. Ці звуки, які впізнаєш лише, якщо граєш. І… те відчуття, коли йдеш від роздягальні на майданчик, останній сантиметр перед тим, як підлога перетвориться на лід. Перше відштовхування, коли ковзаєш на кризі… у тебе з’являються крила.

Хлопці довго мовчать. Не наважуються поворухнутися, ніби лежать на скляному даху.

— Якщо я навчу тебе танцювати, навчиш мене їздити на ковзанах? — усміхається басист.

— Ти не вмієш? Бляха, що з тобою таке? — вигукує Беньї так, ніби басист щойно сказав, що не знає, як намастити маслом хліб.

— Я ніколи не розумів, який у цьому сенс. Завжди думав, що лід — це таке попередження від природи, щоб люди не лізли до води.

Беньї сміється.

— То чому ти захотів навчитися?

— Тому що ти це дуже любиш. Я б хотів зрозуміти… те, що ти любиш.

Басист торкається руки Беньї, той не забирає її, але піднімається, і чари зникають.

— Мені треба йти, — каже Беньї.

— Не йди, — просить басист.

Але Беньї іде. Виходить за двері, більше нічого не кажучи. Сніг падає разом зі слізьми, темрява огортає його, він здається без боротьби.

Коли розбивається вікно, кімнату вкриває така неймовірна кількість дрібних уламків, що не віриться, ніби це була лише одна шибка. Це чимось нагадує те, коли мала дитина перехиляє пакет молока і заливає всю кухню так, ніби рідина ніколи не закінчується, лише витікає з пакета.

Той, хто кидав камінь, підійшов близько до будинку, майже впритул, і жбурнув щосили, щоб він якнайдалі залетів у кімнату. Камінь вдаряється об шафу і падає на Майїне ліжко. За ним дощем розлітаються осколки, повільно і легко, як метелики, ніби це кристали льоду або діамантові уламки.

Петер і Майя чують все за звуками гітари й ударних. Вони вибігають з гаража до будинку, в кімнату Майї задуває холод, посередині стоїть Лео, роззявивши рота й витріщившись на камінь. На ньому червоними буквами написано «КУРВА».

Майя перша усвідомлює справжню небезпеку, а Петер лише через кілька секунд розуміє, чиє життя зараз дійсно під загрозою. Вони кидаються до вхідних дверей, але надто пізно. Двері вже відчинені. «Вольво» вже рушило.

Їх було четверо: двоє прийшли пішки, двоє — на велосипедах, і шансів у тих, що їхали, ніяких. На тротуарах сніг лежить по кісточки, тому пересуватися вони можуть лише розчищеною борозною посередині дороги. Міра так тисне на педаль газу свого «вольво», що широкий автомобіль, хитаючись і ревучи, вивалюється на дорогу за ними, їй залишається якихось двадцять метрів, але Міра навіть не відпускає ноги, щоб загальмувати. Вони ж лишень діти, їм по тринадцять-чотирнадцять років, але її погляд порожній. Один із хлопців озирається, його засліплюють фари, і він нажахано з розгону зістрибує зі свого велосипеда, влітаючи головою в огорожу. Другий встигає зробити те саме, але лише за мить до того, як бампер «вольво» щосили влітає в заднє колесо велосипеда і той перекидається через дорогу.

У хлопця порвані штани, підборіддя заливає кров, Міра зупиняє автомобіль і виходить. Дістає з багажника одну з Петерових ключок для гольфу. Затискає її обома руками й підходить до хлопця, який лежить на землі. Він плаче, кричить, але Міра не зважає, вона нічого не відчуває.

Майя в самих шкарпетках вибігає з будинку, мчить вулицею, чує, як тато вигукує її ім’я, але не озирається. Їй чути удар автомобіля об велосипед, вона бачить, як чиясь постать невагомо перевертається у повітрі, в очі їй ріже червоне світло гальмівних ліхтарів і видно обриси мами, коли та виходить з авто. Відчинено багажник, ключка для гольфу в руках… Майї ковзко бігти в промоклих шкарпетках по вкритій льодом дорозі, ноги розбиті до крові, вона кричить, аж поки з горла не вириваються лише сухі хрипи.

Міра ніколи не бачила людину такою нажаханою. Малі доньчині руки хапають ключку для гольфу ззаду і тягнуть маму на землю — коли Міра піднімає погляд, Майя міцно тримає її і кричить, але вона спершу не чує слів. Вона ще ніколи не бачила такого жаху.

Хлопці зводяться на ноги і, накульгуючи, тікають. На дорозі залишаються мама з донькою, обидві нестримно ридають, мама не випускає ключку зі стиснутих кулаків, донька заспокоює її, гойдаючи у своїх обіймах:

— Усе добре, мамо, усе добре.

У будинках навколо темно, хоча їм відомо, що зараз на цій вулиці всі прокинулися. Мірі хочеться зірватися на ноги й ричати на них, кидати каміння у ЇХНІ чортові вікна, але донька міцно тримає її, вони так і сидять посередині дороги і відчувають тремтливе дихання на шкірі одна одної. Майя шепоче:

— Знаєш, коли я була маленька, інші батьки в дитячому садку називали тебе «вовчицею», бо тебе боялися. А всі мої друзі хотіли мати таку маму, як ти.

Міра схлипує доньці на вухо:

— Ти не заслужила на таке чортове життя, люба моя, ти не заслужила на таке…

Майя бере в долоні мамине обличчя і ніжно цілує її в чоло.

— Мамо, я знаю, що ти могла б убити заради мене. Знаю, що могла б віддати за мене життя. Але ми з тобою зможемо це пережити. Тому що я твоя донька. У мені кров вовка.

Петер переносить їх у «вольво». Спочатку доньку, потім маму Вмикає задній хід і повільно їде вулицею. Додому.

Велосипеди так і залишаються лежати на снігу, наступного дня їх уже не видно. І ніхто з тих, хто мешкає на цій вулиці, не стане про це говорити.