Ведмеже місто

44

Любов, яку батьки відчувають до своєї дитини, справді дивна. Інших людей ми любимо з якогось моменту, але з дитиною все не так. Любов до дитини належить вічності, ми любимо її ще до того, як вона з’являється на світ. Попри всі приготування, мами й тати переживають цілковитий шок першої миті, коли їх накриває хвиля почуттів, вибиваючи землю з-під ніг. Це незбагненно, бо неможливо з чимось порівняти. Це наче описувати, як пісок протискається між пальцями або сніжинки тануть на язику, комусь, хто все життя прожив у темній кімнаті. Це перевертає душу.

Давід тримає руку на животі своєї дівчини, відчуває любов до когось, кого ніколи не бачив, відчуває, як ціле його життя стає підвладним любові, якої ще нема. Його мама завжди казала, що кожна дитина — це трансплантація серця. Тепер він розуміє ці слова.

Дівчина гладить пальцями його шию. Він увесь вечір говорив по телефону, йому розповіли все про зустріч, про рішення. Він отримав пропозицію, про яку мріяв відтоді, як став тренером дитячої команди.

— Не знаю, що мені робити.

— Довірся своєму серцю, — каже його дівчина.

— Я хокейний тренер. І хочу бути лише ним. Усе інше — політика. Вона жодним чином не стосується спорту.

Дівчина цілує його руку.

— Тоді будь хокейним тренером.

Майя дзвонить у двері Аниного будинку. Вона нічого не каже про Кевіна на пробіжці, взагалі нічого; ще недавно їй здавалося немислимим мати таємниці від Ани, але тепер це цілком нормально. Огидне відчуття. Дівчата йдуть додому до Майї. Петер, Міра і Лео сидять на кухні. Чекають телефонного дзвінка, в якому хтось розкаже їм, як пройшла зустріч. Але поки все тихо. Тому вони можуть зробити лише одне. Майя приносить гітару, Петер — барабанні палички, Ана питає, чи можна їй співати. Вона жахливо співає. Настільки погано, що це навіть допомагає сім’ї витримати те чекання.

Далеко в місті, в льодовій арені на шляху до озера завершується зустріч членів хокейного клубу. Голосування проведено. Результати підраховані. Наслідки будуть для всіх.

Група чоловіків у чорних куртках змішується з іншими учасниками зустрічі. Хтось іде зі своєю сім’єю, хтось — самотою. Чоловіки й жінки зникають на стоянці. Усі розмовляють, але ніхто нічого не каже. Попереду довга ніч у будинках, де всі лампи вимкнені, але ніхто не спить.

Усі розійшлися, але директор клубу ще довго сидить за столом у кафетерії. Фрак самотньо стоїть серед темряви на трибуні. Цей клуб — їхнє життя. Ніхто з них не знає, кому він тепер належить.

Амат сидить на ліжку вдома в Захаріаса, в нього завібрував телефон. Одне смс. Одне слово. Від Майї.

«Дякую».

Амат у відповідь пише одне слово.

«Вибач».

Перше слово — за те, що він зробив. Друге — за те, що так довго не міг на це наважитися.

Батьки Кевіна виходять із зустрічі першими. Тато тисне кільком чоловікам руку, мовить кілька коротких слів. Мама нічого не каже. Вони сідають кожне до свого авто і рушають у різних напрямках.

Суне приходить додому. Годує цуценя. Телефонний дзвінок застає його зненацька, але він не здивований. Це директор хокейного клубу. Після розмови Суне не лягає спати, бо має підозру, що в нього скоро будуть гості.

Мама Кевіна зупиняє автомобіль. Глушить двигун і знову його заводить. Гасить фари, але так і залишається сидіти всередині. Її тіло зовсім знесилене, здається, в неї жар, пальці ледь тримають кермо. Усередині все згоріло дощенту, вона перетворилась на оболонку — так їй запам’ятаються тодішні відчуття.

Мама Кевіна виходить з машини, рушає кварталом, знаходить потрібний їй будинок і дзвонить у двері. Це остання вілла, далі починається Улоговина.

Цуценя відчуває чиюсь присутність ще до того, як чути стукіт. Суне відчиняє двері, пробує шикнути на собаку, щоб ішов собі, але його голос не може приховати, що в цих стосунках уже не він головний.

— І яка різниця між хокеїстами і собаками? — гірко усміхається Давід.

— Хокеїсти хоча б виконують те, що їм кажуть, — бурмоче Суне.

Чоловіки дивляться один одному в очі. Колись вони були наставником і учнем. Колись любов між ними була непохитною. Часи змінюються, бо хокей не стоїть на місці.

— Я хотів прийти, щоб ти почув це від мене… — починає Давід.

— Ти будеш тренером основної команди, — киває Суне.

— Директор дзвонив?

— Так.

— Нічого особистого, Суне. Але я хокейний тренер. Така вже в нас робота.

Загіпсована нога Беньї уже не загіпсована — тепер вона дерев’яна. На око начеплена чорна пов’язка, кімната — піратський корабель, а племінники — його вороги. Вони фехтують хокейними ключками, виють від сміху, коли він ганяється за ними, підстрибуючи на одній нозі, зривають з ліжка покривало разом із постіллю і кидають йому на голову, аж він падає і перевертає комод. У дверях стоїть Ґабі, руки схрещені на грудях, на обличчі — материнський вираз.

— От чорт… — бурмоче одна дитина.

— Це все дядько накоїв! — миттю запевняє друга.

— Агов! Хто обзивається — так сам називається! — ричить Беньї, намагаючись виповзти з-під покривала.

Ґабі суворо тицяє пальцем:

— У вас п’ять хвилин, щоб усе це прибрати. Потім ідете мити руки, а тоді будемо вечеряти. Бабуся уже все приготувала. Це і тебе стосується, братику!

Беньї щось бурчить з-під покривала. Діти допомагають йому вибратися. Ґабі виходить до ванної, щоб вони не бачили, як вона заходиться сміхом. Це так потрібно — у цьому місті, саме сьогоднішнього вечора.

Суне робить глибокий вдих усім своїм кремезним тілом. Уважно дивиться на Давіда.

— Ти справді настільки ненавидиш Петера, що не зміг би бути в клубі, якщо він залишиться?

Давід гірко зітхає.

— Ненависть тут ні до чого. Я просто не можу прийняти те, що він відстоює. Ми граємо в хокей, ми мусимо вміти ставити інтереси клубу перед власними.

— І ти вважаєш, що Петер цього не вміє?

— Суне, я бачив його. Бачив на стоянці, коли поліція забрала Кевіна з автобуса. Петер приїхав і спостерігав, бо хотів побачити, як це станеться. Це була помста.

— Хіба ти не зробив би те саме, якби опинився в його ситуації?

Давід піднімає погляд, хитає головою.

— У його ситуації я б, напевно, взяв із собою зброю. Але я не про те.

— Про що ж тоді? — питає Суне.

— Про те, що хокей може існувати лише у власному світі. Поки його не вплутують у всяке лайно ззовні. Якби Петерова сім’я почекала до дня після фіналу і тоді подала заяву в поліцію, юридичні наслідки були б ТАКІ САМІ. Поліція, прокурор, суд, усе те, що відбувається зараз, вони могли 6 зробити все те саме, але на день пізніше.

— І Кевін встиг би зіграти у фіналі. І юніори, можливо, перемогли б, — додає Суне, але добре видно, що він з цим не згідний.

Давід стоїть на своєму:

— У цьому і є правосуддя, Суне, саме тому суспільство має закони. Петер міг би почекати до фіналу, бо те, що зробив Кевін, не стосується ні хокею, ні клубу, але Петер вирішив сам дати йому покарання. Він нашкодив усій команді і цілому клубу. Цілому місту.

Старий чоловік зі свистом вдихає всім своїм великим тілом. Він старий, але його очі не постаріли.

— Давіде, пам’ятаєш, того року, коли ти саме перейшов до основної команди, у нас був хлопець, який отримав три серйозні струси мозку за два сезони? Усі знали: якщо буде ще один, йому доведеться залишити хокей. Ми грали з командою, в якої на захисті був не гравець, а величезна тварюка: він про все знав, і з самого початку пішов на силовий прийом із прицілом просто на голову того хлопця.

— Пам’ятаю, — киває Давід.

— Пам’ятаєш, що ти зробив із тим захисником?

— Я його побив.

— Так. Наш хлопець отримав іще один струс мозку, той матч став для нього останнім. Але суддя навіть не оштрафував цього захисника. Тому ти побив його. Бо часом судді помиляються, часом порушення правил гри дуже розходяться з порушенням правил моралі, тому ти вирішив, що маєш право сам здійснити правосуддя на майданчику.

— Це не те саме, — відповідає Давід, вдаючи більшу впевненість, ніж є насправді.

Суне задумливо гладить цуценя, чухає собі брови.

— Як вважаєш, Кевін справді зґвалтував Майю?

Давід цілу вічність обмірковує свою відповідь. Він думав про це щосекунди відтоді, як поліція забрала Кевіна. Він намагався розглянути ситуацію під усіма кутами зору і вирішив триматися раціонального. Бути відповідальним. Тому він каже:

— Це не мені вирішувати. Це вирішить суд. Я — хокейний тренер.

Суне виглядає засмученим.

— Давіде, я поважаю тебе. Але не маю поваги до такого рішення.

— А я не можу поважати Петера, коли він робить із себе Бога — для команди, для клубу, для цілого міста, і лише тому, що справа стосується його дочки. Суне, от якби Кевіна звинуватили у зґвалтуванні іншої дівчини, якби це була не Петерова донька — думаєш, що він став би переконувати сім’ю дівчини заявити в поліцію того самого дня, коли буде фінал?

Суне схиляє голову до одвірка.

— Давіде, тоді я запитаю: якби заявили не на Кевіна. Якби це був будь-який інший хлопець. Якби це був хтось із Улоговини. Ти б розмірковував так само, як зараз?

— Не знаю, — щиро відповідає Давід.

Суне мовчить — нехай ці слова побудуть із Давідом. Урешті, це все, чого можна прагнути від людини. Визнання, що ми не знаємо всього. Суне відступає набік, звільняючи прохід у коридорі.

— Хочеш кави?

Хтось дзвонить у двері до Андерссонів. Гостю довго не відчиняють. Міра з Лео грають на кухні в карти, з гаража чутно звуки електрогітари і барабанів. Ще один дзвінок. Нарешті клямка опускається, у дверях з’являється Петер у мокрій від поту сорочці, з барабанними паличками в руках. Перед ним стоїть директор клубу.

— У мене погані новини. І добрі.

Давід і Суне за кухонним столом один навпроти одного. Давід ніколи тут не був, вони зустрічалися на льодовій арені щодня упродовж майже п’ятнадцяти років, але це вперше один опинився вдома в іншого.

— Отож, ти таки отримав основну команду, — великодушно каже Суне.

— Лише не ту, на яку сподівався, — тихо відповідає Давід.

Суне доливає кави. Після сьогоднішньої зустрічі клубу Суне був цілком упевнений, що йому зателефонує директор і повідомить, що Давід став тренером основної команди, проте вважав, що це буде команда Бйорнстада.

— Хочеш молока? — питає Суне.

— Ні, дякую, так якраз добре, — відповідає новий тренер основної команди клубу «Гед-Хокей».

Директор прокашлює горло. У передпокої з’являється Міра. Лео і Майя стоять позаду, менший брат бере сестру за руку.

— Члени клубу проголосували. Вони не хочуть тебе звільняти, — каже директор.

Не чути криків радості. Нема навіть усмішки. Петер витирає піт з чола.

— І що це означає?

Директор розводить руками, повільно знизує плечима.

— Давід звільнився. Йому запропонували роботу тренера основної команди в Геді. Усі найкращі юніори підуть за ним. Лют, Філіп, Беньї, Бубу… вони грають не для клубу, Петере, вони ніколи не грали для клубу. Лише для Давіда. А без них ми можемо забути про наші плани мати дорослу команду. Сьогодні ввечері мені подзвонили практично всі спонсори і розірвали контракти.

— Ми подамо на них до суду, — гарчить Міра, але директор хитає головою.

— Минулого року вони вклали всі свої гроші за умови, що з юніорів вийде добра основна команда. Тепер можна забути про добру команду, ми навіть не зможемо виплатити зарплати. Навіть не знаю, чи в нас узагалі в наступному році буде команда. Місцева влада не буде інвестувати, вони не хочуть, щоб тут була хокейна гімназія після… скандалу.

Петер киває:

— А сім’я Ердаль?

— Тато Кевіна забирає свої гроші. Переносить їх у Гед. Звісно, він хоче розчавити нас. А якщо Кевіна не визнають винним у… тому, що сталося, то… він буде грати у «Гед-Хокей». Усі наші найкращі гравці підуть туди.

Петер притуляється до стіни. Сумно всміхається.

— Значить, новини добрі і погані.

— Добра новина: ти залишаєшся спортивним директором. Погана: я не впевнений, чи буде у нас в наступному сезоні клуб, у якому ти зможеш працювати.

Він розвертається, щоб іти, але спиняється. Дивлячись через плече, каже:

— Я повинен попросити вибачення.

Петер зітхає і повільно хитає головою.

— Не треба вибачатися, це…

— Я повинен попросити вибачення не в тебе, — перебиває його директор.

Заходить повз Петера до передпокою і зустрічається поглядом з Майєю.

Давід обома руками тримає горнятко. Погляд опущений на стіл.

— Суне, може, я зараз нагадую сентиментальну стару тітку, але хочу, щоб ти знав, що я дуже ціную все, що ти для мене зробив. Усе, чого ти мене навчив.

Суне чухає цуценя. Не відводить погляду від його шерсті.

— Я давно мав поступитися тобі. Я стільки разів був надто гордим. Не хотів визнати, що ця гра мене переросла.

Давід п’є каву. Дивиться у вікно.

— Я стану татом. Я… це якось по-дурному, зважаючи на обставини, але я хотів, щоб ти дізнався про це першим.

Суне не в силах сказати ні слова. Потім встає, відкриває шафку і повертається з пляшкою.

— Думаю, нам зараз потрібна міцніша кава.

Вони цокаються. Давід сміється і зразу замовкає.

— Не знаю, який з мене буде тато — кращий чи гірший, через те, що я тренер, — починає він.

— Думаю, що в будь-якому разі з тат виходять кращі тренери, — відповідає Суне.

Давід допиває каву, ставить порожнє горнятко.

— Я не можу залишитися в клубі, де хокей змішують із політикою. Ти сам цього мене навчив.

Суне знову доливає йому в горнятко.

— Давіде, у мене нема дітей. Але хочеш знати мою найкращу пораду для батьків?

— Так.

— «Я помилявся». Добре, якщо вмієш сказати ці слова.

Давідова усмішка легка, напій — міцний.

— Я розумію, що ти на боці Петера. Він завжди був твоїм найкращим учнем.

— Майже найкращим, — виправляє його Суне.

Вони не дивляться один на одного. В обох блищать очі. Суне глухо видихає:

— Це його донька, Давіде. Його донька. Він просто хоче справедливості.

Давід хитає головою:

— Ні. Не справедливості. Він хоче перемогти. Хоче, щоб Кевінова сім’я страждала більше за його власну сім’ю. Це не справедливість, а помста.

Суне знову наповнює горнятка. Вони ледь цокаються. П’ють у задумі. Потім Суне говорить:

— Заходь до мене, коли твоїй дитині виповниться п’ятнадцять. Можливо, тоді твоя думка зміниться.

Давід встає. На прощання вони коротко і міцно обіймаються. Завтра кожен вирушить до своєї льодової арени, один буде в Геді, інший — у Бйорнстаді. У наступному сезоні вони будуть суперниками.

Адрі стоїть в кухні вдома у мами. Катя з Ґабі базікають, як треба сервірувати стіл, які миски поставити, які свічки запалити. Коли на кухню заходить Беньї, мама цілує його в щоку і каже, як вона його любить і що він — світло її життя, а тоді знову свариться через його ногу і заявляє, що з таким самим успіхом він міг би зламати собі шию, бо головою він, очевидно, досі не користується.

У двері дзвонять. Жінка перепрошує, що потурбувала їх так пізно. Здається, ніби її тіло стало замалим для власної шкіри, вона ледве тримається на ногах. Їй доводиться десять хвилин переконувати маму Беньї, що не варто запрошувати її на вечерю, але та лишень дає запотиличника Адрі й сичить: «Постав іще тарілку», після чого Адрі штовхає Ґабі й шипить: «Постав тарілку!», а Ґабі штурхає ногою Катю і кричить: «Тарілку!». Катя обертається до Беньї, але завмирає, побачивши вираз його обличчя.

У дверях стоїть Кевінова мама, не зводить погляду з Беньї, а тоді благально каже — і голос у неї такий слабкий і невпізнаваний, що здається, ніби це запис:

— Вибачте. Я лише хотіла поговорити з Беньяміном.

Кевін стоїть у саду перед віллою. Забиває шайбу за шайбою. Бах-бах-бах-бах-бах. У будинку сидить його тато, перед ним відкоркована пляшка віскі. Сьогодні ввечері їм не вдалося отримати все, чого вони хотіли, але вони й не програли. Завтра їхній адвокат почне збирати всі аргументи на доказ того, що свідчення хлопця, який під час вечірки був п’яний і до того ж взагалі закоханий у дівчину, не можна вважати достовірними. Потім Кевін почне грати за «Гед-Хокей», забере з собою команду, майже всіх спонсорів, і ніщо не зашкодить його планам на майбутнє. Зовсім скоро всі будуть вдавати, що нічого не сталося. Тому що ця сім’я не програє. Навіть коли їх перемогли. Бах-бах-бах-бах-бах.

Беньї сидить на лавці перед будинком. Кевінова мама сидить поруч, закинувши голову, і дивиться на зірки.

— Я пам’ятаю той острів, куди ви з Кевіном плавали човном влітку, — каже вона.

Беньї не відповідає, але він теж думає про острів. Вони знайшли його ще дітьми. Не на великому озері біля льодової арени, де влітку купається все місто, — ні, там завжди бракувало спокою. Хлопцям доводилося годинами йти через ліс до іншого, меншого озера. Там не було містка для купання, не було людей, посередині — якісь скелі й дерева, які з берега виглядали як поросла і недоладна купа каміння. Хлопці притягнули через ліс човен, перепливли озеро і на самій середині малого острівця розчистили місце для намету. Це був їхній таємний сховок від світу. Першого літа вони залишилися там на добу, другого — на кілька днів. Ставши підлітками, жили там кілька тижнів. Використовували кожну вільну від хокею секунду перед початком літніх тренувань. Просто випаровувалися, зникали з міста. Купалися голяка в озері, сохли під сонцем, лежачи на каменях, ловили рибу на вечерю, спали під зоряним небом.

Тепер Беньї дивиться на те саме небо. А Кевінова мама вивчає його поглядом.

— Знаєш, Беньяміне, мені так дивно, що стільки людей у цьому місті вважають, ніби Кевінова сім’я дбала про тебе, коли помер твій тато. Бо ж насправді все навпаки. Кевін проводив більше часу в будинку твоєї мами, ніж ти у нас. Я знаю, що ви влаштовували безлад у нас вдома, коли ми від’їжджали, щоб виглядало так, ніби Кевін ночував удома, але…

— Але ви це знали? — киває Беньї.

Вона усміхається.

— Я навіть знаю, що ти навмисне сплутував ворс на моїх килимах.

— Сорі.

Вона роздивляється свої долоні. Глибоко дихає.

— Це твоя мама прала вашу хокейну форму, коли ви були малими, вона готувала для вас їсти, а коли в школі до вас чіплялися старші хлопці…

— Приходили мої сестри і влаштовували їм розбірки.

— У тебе добрі сестри.

— У мене не сестри, а три божевільні.

— Це справжнє щастя, Беньяміне.

Він щосили кліпає, притискає зламану ногу до землі, щоб цей біль заглушив інший. Жінка кусає губи.

— Беньяміне, мені як мамі важко визнати певні речі. Я бачила, що ти не зустрічав нас біля відділення поліції. Помітила, що ти не прийшов до нас додому. Ти пропустив сьогоднішню зустріч у клубі. Я…

Вона торкається до кутиків очей вказівним і великим пальцями, тяжко сковтує і шепоче:

— З дитинства щоразу, коли ви з Кевіном щось влаштовували, вчителі разом із батьками інших дітей казали, що це ти почав і шукали пояснення в тому, що в тебе «нема доброго прикладу чоловіка». Я ніколи не знала, що на це відповідати. Бо ніколи в житті не чула більшої дурниці.

Беньямін здивовано коситься на неї, вона відводить руку від очей і ніжно торкається його щоки.

— Ця хокейна команда… ця фантастична хокейна команда… я знаю, з якою любов’ю ви ставитеся один до одного. Які ви віддані. Часом не можу зрозуміти: вважати це благословенням чи прокляттям. Пам’ятаю, як ви зробили рогачки, вам було дев’ять років, і Кевін розбив вікно нашим сусідам. Пам’ятаєш? Ти взяв провину на себе. Коли всі інші хлопці втекли, ти залишився на вулиці, бо розумів, що комусь доведеться за це відповідати, і знав, що Кевіну перепаде більше, якщо він зізнається.

Беньї витирає очі. Кевінова мама далі тримає долоню на його щоці. Гладить його і всміхається.

— Ти не найслухняніша дитина, Беньяміне, я знаю. Але ж, заради всього святого, тобі ніколи не бракувало доброго прикладу чоловіка. Усі найкращі риси характеру ти маєш завдяки тому, що тебе виховували в домі, де багато жінок.

Вона підсувається ближче, хлопець тремтить усім тілом, вона ніжно обіймає його і з певністю каже:

— Мій син ніколи не зміг би збрехати тобі, Беньяміне, хіба ж не так? Кевін може обманювати всіх на світі. Свого тата. Мене. Але не тебе… ніколи.

Вони сидять на лавці, її руки обвили його тіло, єдина коротка мить у їхньому житті. Потім Кевінова мама встає і йде.

Беньї намагається закурити. Руки так тремтять, що він не може втримати запальничку. Від його сліз гасне вогник.

Батько далі сидить на кухні. Пляшка віскі відкрита, але він до неї не торкається. Бах-бах-бах-бах-бах. Мама повертається додому, дивиться на свого чоловіка, ненадовго зупиняється в передпокої, помічає на стіні одну з фотографій. Сімейна світлина в рамці. Висить перекошено, рамка розбита, підлога всипана осколками. У тата закривавлена рука. Мама нічого не каже, просто замітає осколки і викидає їх. Потім виходить у сад. Бах-бах-бах-бах-бах. Коли Кевін іде збирати шайби, вона бере його за руку. Не сильно, не з люттю, але так, щоб він озирнувся на неї. Дивиться йому в очі, він відводить погляд, вона бере його за підборіддя і піднімає його голову. Щоб син мусив дивитися на свою матір. Поки вона не дізнається.

Ця сім’я не програє. Але вони будуть знати.

Сім’я Андерссон сидить на кухні. Усі п’ятеро, разом із Аною. Грають в дитячі карти. Ніхто не виграє, бо всі піддаються. У двері знову хтось дзвонить. Відчиняє Петер. Завмирає на порозі й мовчить. Міра виходить за ним, але зупиняється, побачивши, хто прийшов. Останньою приходить Майя.

Минуло надто багато часу, і поліція вже не може вважати це достовірними доказами. Треба було зробити фото, не йти в душ, одразу подати заяву. Тепер уже пізно — так вони сказали. Але на шиї і зап’ястях дівчинки далі видно синці. Вони помітні для всіх. Сліди сильних пальців, які її тримали. Придавлювали. Не давали кричати.

Перед будинком стоїть мама Кевіна. Розбита істота, яка втонула у власному одязі. Її ноги тремтять від напруження, і врешті не витримують ваги тіла і підгинаються. Вона падає на коліна біля ніг дівчинки, простягає руку, щоб торкнутися до неї, але її так трусить, що не може дотягнутись. Майя довго дивиться на неї, та всередині відчуває тільки порожнечу Заплющує очі, перестає дихати, її шкіра заніміла, слізні канали настільки знечулені, що тіло здається чужим. Потім, дуже повільно й обережно, простягає долоню, ніби проникає пальцями в замкову щілину, і гладить по голові жінку, яка нестримно плаче біля її ніг.

— Пробач… — шепоче Кевінова мама.

— Це не ваша провина, — каже Майя.

Одна з них падає. Інша починає підніматися.