Ведмеже місто

48

Майя з Аною сидять на каменях. Досить далеко в лісі, щоб на їхні пошуки пішло кілька днів.

— Ти була в психолога? — питає Ана.

— Вона каже, що не треба стільки всього тримати в собі, — каже Майя.

— Вона класна?

— Нормальна. Але триндить більше за моїх батьків. Хтось би мав їй сказати, що варто БІЛЬШЕ тримати в собі, — відповідає Майя.

— А вона вже питала тебе оцю штуку: «Якою ти бачиш себе через десять років»? Психологиня, до якої я ходила, після того як звалила мама, обожнювала таке питати.

Майя хитає головою.

— Ні.

— Що б ти відповіла? Якою ти бачиш себе через десять років? — випитує Ана.

Майя не відповідає. Ана теж мовчить. Вони йдуть додому до Ани, лежать в одному ліжку і годинами дихають в такт, поки Ана не засинає. Тоді Майя тихцем встає, спускається в підвал, знаходить ключ і відмикає шафку. Бере рушницю і виходить у темряву, але темрява всередині неї ще більша.

Хокей — це складно і зовсім просто водночас. Непросто зрозуміти правила, виснажливо жити в його культурі, майже неможливо домогтися того, щоб усі люди, які обожнюють цей спорт, не тягнули його в різні боки, ризикуючи розірвати на шматки. Але у своїй глибинній суті, в принципі, хокей простий.

— Мамо, я просто хочу грати, — каже Філіп зі сльозами на очах.

Вона знає. Їм треба вирішити, де він тепер буде грати. Залишиться у «Бйорнстад-Хокей» чи поїде з Кевіном, Лютом та іншими в Гед. Мама Філіпа вміє відрізнити правильне від неправильного, добре від злого, але вона ж мама. А що повинна робити мама?

Фрак сидить за обіднім столом, навколо — його найкращі друзі. Один із них хихоче і показує на його затискач до краватки.

— Фраку, уже час зняти його, чи як?

Фрак дивиться на затискач. На ньому написано «Бйорнстад-Хокей». Він переводить погляд на інших чоловіків — усі вони так швидко зняли свої затискачі й замінили їх новими з написом «Гед-Хокей». Для них це так просто. Ніби йдеться лише про клуб.

Мама допомагає Філіпу скласти сумку, і не тому що він іще малий, а тому що їй досі подобається це робити. Вона кладе руку йому на серце, воно б’ється під її долонею так по-дитячому, хоч її шістнадцятирічний син виріс і йому доводиться добряче нахилятися, щоб поцілувати маму в щоку.

Вона пам’ятає кожен сантиметр. Кожну битву. Згадує літні тренування того року, коли Філіпа мусили відвезти в лікарню, бо від бігу він так блював, аж почалося гостре зневоднення. Наступного дня він повернувся на тренування.

— Тобі не обов’язково тренуватися, — сказав Давід.

— Ну будь ласка, — просив Філіп.

Давід узяв його за плечі й сказав відверто:

— Восени я мушу зібрати найкращу команду. Можливо, ти не зіграєш навіть в одному матчі.

— Просто дозвольте мені тренуватися. Я просто хочу грати. Будь ласка, я просто хочу грати, — схлипував Філіп.

Йому діставалося в кожній сутичці, він програвав у всіх вправах, але завжди повертався. Наприкінці літа Давід приїхав додому до Філіпової мами, вони сіли на кухні, він розповів, що за результатами одного дослідження багато елітних хокеїстів ніколи не входили в п’ятірку найкращих гравців своїх молодіжних команд, і насправді гравці від шостого до дванадцятого місця в юніорах прориваються на рівні дорослої команди. Бо їм довелося сильніше боротися. Вони не прогинаються, коли починаються труднощі.

— Якщо Філіп колись почне сумніватися у своїх силах, не треба обіцяти йому, що він стане кращим. Просто спробуйте переконати його, що він може пробитися на дванадцяте місце, — сказав Давід.

Він так і не дізнається, яке велике значення мала ця розмова для тієї сім’ї, бо вони досі не можуть підібрати слова, щоб це пояснити. Сказане змінило все. Просто все.

Тепер мама притуляється чолом до грудей свого шістнадцятирічного сина. Він стане одним із найкращих гравців, яких коли-небудь бачило це місто. Він просто хоче грати. Вона також.

Фрак стоїть на стоянці. Чоловіки тиснуть один одному руки, більшість їдуть у напрямку Геда. Двоє стоять біля Фрака і курять, один із них запитує:

— А журналісти?

Інший знизує плечима:

— Хтось телефонував, але ми, звісно, не відповідаємо. Якого, дідька вони тут забули? Тут нема ніякої історії. Кевіна ж виправдали. Навіть журналісти не можуть іти проти закону.

— А в місцевій газеті маєш когось?

— Із головним редактором граю в гольф улітку. Доведеться дозволити йому виграти наступного разу.

Чоловіки сміються. Гасять сигарети, і Фрак запитує:

— Як думаєте, що тепер буде із «Бйорнстад-Хокей»?

Чоловіки здивовано глипають на нього. Не тому, що запитання дивне. А тому, що ніхто з них, окрім Фрака, не переймається відповіддю.

Маґґан Лют чекає в автомобілі. Вільям сидить поруч, на ньому олімпійка з написом «Гед-Хокей». Філіп виходить на вулицю, в руках у нього сумка, він вагається цілу вічність. Тоді дивиться на свою маму, відпускає її руку і відчиняє багажник машини Лютів. Сідає ззаду, а його мама відчиняє передні двері й дивиться Вільяму в очі.

— Ти сів на моє місце.

Вільям протестує, але Маґґан миттю виштовхує його. Хлопці на задньому сидінні дивляться один на одного, жінки спереду — теж. Маґґан тяжко сковтує.

— Я знаю, що іноді поводжуся, як сволота, але все, що я роблю… це заради наших дітей.

Філіпова мама киває. Вона всю ніч намагалася переконати себе й Філіпа, що треба залишитися у «Бйорнстад-Хокей». Але її син просто хоче грати, мати шанс стати якомога кращим у хокеї, а що повинна робити мама? Створити своїй дитині найкращі умови. Вона повторює це сама собі, бо знає, яких зусиль треба було докласти, щоб стати справді крутою лижницею. Часом доводилося тренуватися з такою сволотою і пам’ятати, що життя зовні абсолютно не стосується спорту. Філіп і Вільям грали разом з дитячого садка, вони з Маґґан знали одна одну все життя. Тому вони їдуть у Гед. Тому що дружба — це складно і зовсім просто водночас.

Фрак повертається додому. Чує голос свого сина — йому зараз дванадцять, він обожнює хокей, але Фрак пам’ятає, як шестирічним малий ненавидів грати. Він просив і благав, щоб йому дозволили пропустити тренування. Фрак однаково привозив його, щоразу пояснюючи, що це хокейне місто. Навіть коли Елісабет бурмотіла за вечерею: «Але ж якщо він НЕ ХОЧЕ грати, любий, невже треба змушувати його?» — Фрак продовжував возити його на тренування, бо він страшенно хотів, щоб хлопець зрозумів цю любов. Можливо, хокей не врятував Фракові життя, але він дав йому це життя. Дав упевненість у собі й відчуття приналежності — без хокею Фрак так і залишився би товстуном з діагнозом «гіперактивна особистість», а ця гра навчила його спрямовувати свою енергію. Хокей говорить зрозумілою йому мовою, у світі, який надається до розуміння.

Фрак хвилювався, що син не захоче грати в хокей, що це призведе до того, що його, як тата, виключать зі спільноти. Він не тямився зі страху від думки, що хлопчик почне займатися спортом, у якому його тато нічого не розуміє і тому перетвориться на такого розгубленого старого на трибуні, який не обізнаний з правилами гри і не може брати участь в обговореннях. Він не хотів, щоб син соромився його.

— Віддай мені зарядне! — кричить хлопчик своїй старшій сестрі.

Він майже підліток, колись доводилося виганяти його на тренування, а тепер неможливо звідти забрати, тепер він просить і благає зовсім про інше. Останнім часом просить дозволити йому тренуватися в Геді. Бо так зроблять усі найкращі гравці.

— Це не ТВОЄ зарядне, ти, мала дурепо, це МОЄ! — кричить малий до сестри, а вона заходить до своєї кімнати і гримає дверима.

Фрак простягає руку, щоб торкнутися до нього і щось сказати, але той не бачить тата і вже копає в двері й кричить:

— Віддай сюди зарядне, чортова КУРВА, однаково в тебе нема хлопців і тобі нема з ким говорити! Одразу видно, що ти тільки МРІЄШ, щоб тебе зґвалтували, але ніхто навіть НЕ ХОЧЕ!

Фрак уже й не пам’ятає, що було потім. Пригадує лише, що Елісабет нажахано тягне його ззаду за руки, щоб він послабив хватку. Син перелякано висить у величезних руках свого тата, який раз у раз товче його об стіну і кричить. Донька відчиняє двері, оніміла від шоку. Врешті Елісабет вдається повалити на підлогу свого чоловіка, який важить понад сотню кілограмів, він лежить і обіймає свого малого, і вони двоє плачуть — один від страху, а інший — від сорому.

— Не можна, щоб ти став таким. Я не можу допустити, щоб ти став… я люблю тебе, я так сильно тебе люблю… ти мусиш стати кращим за мене… — повторює Фрак знову і знову синові на вухо, не відпускаючи його з обіймів.

Фатіма з ваганням заводить малий автомобільчик. Це батьки Бубу позичили їй авто, вони ще й умовляли її погодитися.

Вона бачила розбите обличчя Бубу, таке саме, як і в Амата, але нічого не запитала. І зараз нічого не каже. Просто везе свого сина повз Гед, через ліс, до більшого міста, де буде така крамниця, яку він шукає. Проїжджаючи повз магазин товарів для спорту, Фатіма питає, чи не потрібно йому щось для хокею. Амат хитає головою і нічого не каже про те, що восени, можливо, в них навіть не буде клубу, за який можна грати. Тоді в мами, можливо, не буде роботи. Ніхто не згадує про те, як їм витратити п’ять тисяч крон. Він заходить у магазин, вона чекає за дверима. Продавець довго допомагає вибрати найкраще, що відповідало б сумі, врешті Амат виходить із покупкою, незграбно кульгаючи, щоб не відчувати, як зламане ребро з кожним кроком прошиває йому легені.

Вони їдуть додому, повертають, не доїжджаючи до Улоговини, — до вілл у центрі міста. Фатіма чекає в машині, Амат залишає пакунок на сходах.

Майї нема вдома. Гітара лежатиме на сходах, поки вона не повернеться. «Кращого інструменту за п’ять тисяч нема, дівчина буде любити його навіть через десять років!» — запевняв продавець.

Фрак заходить у «Хутро». Стоїть посеред бару — волосся розкуйовджене, шапка в руці. Рамона кладе долоні на барну стійку.

— Ну що?

Фрак відкашлюється.

— Скільки зараз спонсорів у «Бйорнстад-Хокей»?

Рамона кашляє і вдає ніби рахує на пальцях.

— Думаю, що в сумі виходить один.

Фрак стискає щелепи, аж рухаються щоки.

— Може, скласти тобі компанію?

Рамона скептично дивиться на Фрака. Потім відвертається і йде віднести замовлення. Повертається з двома склянками, одну ставить перед Фраком, іншу випиває сама.

— Ти, хлопче, бізнесмен. Спонсоруй Гед, так буде краще для твого місцевого магазину.

— «Гед-Хокей» — не мій клуб.

Рамона наморщує носа.

— Не впевнена, що тобі вдасться врятувати свій клуб.

Кутики губ Фрака опускаються, він заплющує очі і з таким самим нещасним виглядом розплющує їх.

— Я продам магазин у Геді. Елісабет нарікає, що я забагато працюю.

— І ти зробиш це заради клубу?

— Я зроблю це заради кращого клубу.

Рамона з викликом хмикає.

— То що ти від мене хочеш? Не знаю, що я тут, по-твоєму, продаю, але ж не золото.

— Я хочу, щоб ти засідала в правлінні.

— Хлопче, та ти п’яний!

— Щоб урятувати клуб, нам потрібен справжній хлоп. А в Бйорнстаді з усіх хлопів ти найкрутіша.

Рамона хрипко сміється.

— Ти завжди був хворий на голову. Можна подумати, що тебе ставили на ворота.

— Дякую, — розчулено бурмоче Фрак.

Бо воротарем був Гольґер. Це комплімент тут, у «Хутрі». Рамона відносить іще одне замовлення. Повертається і ставить перед Фраком пиво, а собі бере каву.

Помітивши Фракове здивування, буркоче:

— Треба трохи протверезіти, якщо піду в правління. Враховуючи, скільки я випила за останні сорок років, мені знадобиться кілька місяців.

Беньї з басистом лежать поруч у репетиційній кімнатці. В оточенні інструментів уздовж стін, під охороною спокійної музики. Часом так легко навчитися грати. Просто спочатку не вмієш, а потім починаєш.

— Мені скоро треба їхати додому, — каже басист.

Він має на увазі не свою квартиру в Геді. Він говорить про дім. Беньї нічого не каже, а басист так очікує від нього хоч слова.

— Ти можеш… поїхати зі мною… — насилу вимовляють його губи, попри опір серця.

Він не хоче чути відповідь. Відповіді й нема. Беньї встає і вдягається. Басист сідає, припалює сигарету, сумно всміхається.

— Ти ж можеш поїхати звідси. В інших місцях теж є життя.

Беньї цілує його волосся.

— Я не такий, як ти.

Коли Беньї виходить в останню заметіль цього року і двері за ним м’яко зачиняються, басист розуміє, наскільки це правда. Беньї не схожий на нього і не схожий на тих людей, які тут живуть. Беньї взагалі ні на кого не схожий. Як можна не любити такого хлопця?

Коли у Бйорнстаді настає ніч, Кевін вибігає на освітлену доріжку. Коло, ще одне коло, і ще. Поки біль у м’язах не стає сильнішим за все інше, що завдає болю. Коло за колом, і знову. Поки адреналін не стане сильнішим за невпевненість, поки злість не здолає приниження. Знову, знову і знову.

Спершу він подумає, що йому просто привиділося, що йому замерехтіло в очах. На секунду навіть подумає, що від утоми вже бачить галюцинації. Він сповільнить біг, важко віддихуючись. Рукавом витре піт з обличчя. І лише тоді побачить дівчину. Рушницю в її руках. Смерть у її погляді.

Він чув розповіді мисливців про те, як поводяться тварини, коли бояться за своє життя. Але тільки зараз зрозуміє, що це означає.

Ана прокидається, розглядається по кімнаті, щось бурмоче розгублено і сонно, а тоді схоплюється, ударившись головою об тумбочку. Піднімає ковдру, ніби сподівається, що Майя просто сховалася, але коли все-таки розуміє, що сталося, жах упивається в неї, як кігті дикого звіра. Вона кидається вниз сходами, з гуркотом спускається в підвал і беззвучно кричить, ніби в її голові починають тріскати судини, коли вона відчиняє шафу для зброї і бачить, що звідти зникло.

У шафі лежить записка. Акуратний почерк Майї.

«Щасти тобі, Ано. Через десять років я бачу себе щасливою. Тебе теж».