Ведмеже місто

18

Самотність — невидима хвороба. Відколи Гольґер пішов від неї, Рамона стала схожою на звірів із документальних фільмів, які вона дивиться на каналах про дику природу в ті ночі, коли снодійне не допомагає, — тих звірів, яких так довго тримали в неволі, що вони навіть не намагаються втекти, коли їм забирають усі загорожі. Усі живі створіння, яких протягом достатньо довгого часу утримували ув’язненими за мурами, починають боятися невідомості більше, ніж своєї в’язниці. Спочатку Рамона не виходила з дому, бо всередині й далі чула його сміх, його голос і лайливі вигуки, коли він вдарявся пальцем на нозі об поріг за барною стійкою. Ціле життя минуло у цьому будинку, а він так і не бачив того клятого порогу. Ізоляція відбувається значно швидше, ніж здається, дні зливаються в одне, якщо живеш більше всередині, ніж назовні. На протилежному боці вулиці минали роки, а Рамона відчайдушно намагалася зберегти в «Хутрі» і квартирі над пабом усе саме таким, як за життя Гольґера. Вона боялася, що вийде за двері й забуде його, а якщо пройдеться до крамниці, то, повернувшись, виявить, що його сміх зник. Одного ранку стало зрозуміло, що так минуло вже одинадцять років, і всі, окрім її хлопців, вважають, що вона збожеволіла. Створена нею машина часу стала її ж таки в’язницею.

Часом кажуть, що горе ми переживаємо психікою, а туга відчувається фізично. Перше — це рана, друге — ампутована частина тіла, зів’яле суцвіття з розколотим стеблом. Якщо ростеш доволі близько до людини, яку любиш, врешті ви переплітаєтеся з нею корінням. Можна говорити про втрату, пропрацьовувати її і давати собі час, але ніхто нас не звільняє від законів біології: якщо рослину розділити навпіл, вона не зцілиться, а загине.

Рамона стоїть на снігу перед дверима і курить. Три сигарети поспіль. Звідси їй видно дах льодової арени. Від раптового крику, коли юніори Бйорнстада відкрили рахунок, здається, що потріскають стики кожної будівлі на вулиці з крамницями, а весь ліс злетить у повітря і плюхнеться у воду. Рамона пробує зробити крок у напрямку вулиці, просто невеликий крок до тротуару. Вона не в силах вгамувати тремтіння, коли намацує стіну за спиною, одяг намокає від поту, хоча на вулиці мороз. Вона повертається в тепло, зачиняє двері, вимикає лампи і лягає на підлогу біля бару з фотографією Гольґера в руках. Саме на тому порозі.

Люди кажуть, що вона збожеволіла, але вони просто не знають, що таке справжня самотність.

Амат охоплений жахом, а він іще навіть не грав. Коли він разом із командою проїхав по льоду за Кевіном, коли піднялися глядачі на трибунах і радісний крик ударив йому у вуха, Амат одразу повернувся на лаву запасних із сильним передчуттям, що зараз виблює. Одного дня він повернеться до цієї миті й зрозуміє, що це відчуття ніколи не зникає. Незалежно від здобутого успіху.

Кевін робить рахунок 1:0 на першій хвилині матчу, і це не випадково: у кожному матчі він має короткий проміжок, поки захисники ще не розуміють, який вправний з нього гравець, як м’яко він веде шайбу і швидко забиває. Одного разу залишивши йому сантиметр, вони більше не роблять такої помилки і решту матчу так щільно притискають Кевіна, що з таким успіхом могли б їхати з ним в одних ковзанах. Противники змінюють рахунок на 2:1 на свою користь. Це заслужено, вони неймовірно грають, потужно і методично роблять наступ за наступом — Амат аж навіть дивується щоразу, коли дивиться на табло, що противники випереджають їх усього на один гол. Він іще ніколи не бачив такої сильної і технічної команди — Амат майже певний, що вони змогли б подолати навіть основну команду Бйорнстада. Усі це розуміють. Після кожної заміни гравці все важче гупаються на лавку біля Амата, ключки щоразу апатичніше стукають по бортику, навіть Бенґт сипле прокльонами все тихіше й тихіше. Під час перерви між другою і третьою частиною на шляху до роздягальні Амат чує, як якісь дорослі на трибуні розчаровано жартують: «Ну-ну, вилетіти у півфіналі не так уже й соромно — може, в наступному сезоні зберемо кращу команду». Амат дивується, що відчуває таку злість від цих слів, вони щось пробуджують у ньому. До роздягальні він заходить уже готовий розірвати когось на шматки. І лише Давід помічає цю зміну.

Роббан Гольтс самотньо стоїть на вулиці й ненавидить самого себе. З власної волі він би сьогодні навіть не вийшов з дому, якби знову не закінчився алкоголь. Він дивиться на дах льодової арени, подумки прикидає, яка зараз хвилина матчу. В його житті присутній особливий вид жаху — знаття, що найкращі миті він уже прожив у свої сімнадцять років. Підлітком Роббан від усіх чув, що стане великим гравцем, і він так щиро їм вірив, що коли цього не сталося, йому здавалося, ніби всі його зрадили, а його провини в цьому не було. Він прокидається з почуттям, ніби хтось вкрав у нього краще життя, його мучить нестерпний фантомний біль від думки про те, ким він міг стати і ким став. Ця згірченість роз’їдає зсередини, руйнує спогади, ніби розчищає місце для вбивства, і врешті людина пам’ятає тільки те, що підходить до цього мотиву.

Роббан спускається сходами в «Хутро», але раптом здивовано спиняється. Усередині темно. Рамона допиває останню склянку віскі й одягається.

— Добре, що ти прийшов, — шепоче вона.

— Чому? Ти кудись ідеш? — розгублено питає Роббан.

Йому ж, як і всім іншим, добре відомо, що ненормальна стара вже десятиліття не виходить з пабу далі ніж на пару кроків.

— Я збираюся на хокейний матч, — каже вона.

Роббан починає сміятися, іншої альтернативи в нього нема.

— Хочеш, щоб я наглянув за баром, чи що?

— Хочу, що ти пішов зі мною.

Роббану вже не смішно. Рамона мусить пообіцяти, що викреслить його борг за чотири місяці, і лише тоді він ступає за нею на вулицю.

У Фрака квиток з сидячим місцем, але він стоїть. Ззаду вже всі втомилися нарікати на нього.

— Дідько б тебе побрав, Вільяме Лют, простіше знайти людей з програми захисту свідків, а не тебе на льоду, от дідько! — шипить він, звертаючись до інших спонсорів.

— Що-о? — волає Маґґан Лют, яка сидить нижче за два ряди.

— Маґґан, я сказав ПРОГРАМА ЗАХИСТУ СВІДКІВ! — повторює Фрак.

І всі, хто сидить на тих двох рядах між ними, миттю воліють опинитися під захистом цієї програми. Не сказати, що хокей у Бйорнстаді важливий. Хокей у Бйорнстаді — це все.

Починається третій період, Бубу далі тишком сидить на лавці, він може порахувати хвилини своєї гри на пальцях однієї руки. Він не розуміє, як можна вважатися частиною команди, якщо взагалі не береш участі в матчі. Бубу намагається опанувати себе, але він любить цю команду, любить свій светр і свій номер. Побачивши те, чого, як йому здається, не розуміють інші, він хапає на лавці Вільяма Люта і кричить:

— Їхнім захисникам ТРЕБА, щоб ти прорвався крізь них, хіба ти не бачиш? Їм ТРЕБА, щоб у центрі була тиснява і щоб Кевін не мав простору. Виверни убік, коли підеш на центр, хоча б раз, і я обіцяю, що…

Вільям затуляє йому рота рукавицею.

— Бубу, заткнися! Ти за кого себе маєш? Ти граєш у третій лінії, не тобі вказувати першій, що треба робити. Краще принеси мені води!

Погляд у Вільяма такий крижаний і зверхній, що Бубу навіть не чує презирливого сміху інших гравців. Для всіх людей найболючіше падіння — це скочування в ієрархії. Бубу знав Люта все життя, і погляд, яким дивився на нього його друг, залишає слід і пробуджує ту їдку гіркоту, якої багато чоловіків не в силах позбутися, і вже в дорослому віці вони прокидаються зі сну й відчувають, наче хтось украв їхнє справжнє життя. Бубу йде по пляшку з водою, Лют бере її, не кажучи ні слова. Сідаючи, Бубу, найбільший гравець у команді, стає найменшим на лавці.

Рамона зупиняється перед льодовою ареною. Тремтить на снігу і шепоче:

— Я… вибач, Роббане, я не можу… я… далі не можу піти.

Роббан тримає її за руку. Вона не мала так жити, Гольґер мав би сидіти там, це мала бути їхня мить. Роббан пригортає її так, як уміє людина, в якої теж вкрали життя.

— Повернемось додому, Рамоно. Нічого страшного.

Вона хитає головою і пильно на нього дивиться.

— Ми домовилися, що я викреслю твій борг, якщо ти підеш на матч. Хочу відразу знати, що станеться після гри. Я зачекаю тебе тут.

Роббан багато на що здатен. Але йому таки бракує відваги сперечатися з Рамоною.

У житті кожного гравця настає такий момент, коли йому доводиться зрозуміти, у чому він кращий, а в чому програє. Вільям Лют пережив цей момент в середині третього періоду. Йому ніколи не вистачало швидкості, але тепер стало зрозуміло, що він ще й недостатньо витривалий. Він відстає, не має сил, суперники можуть завадити йому, навіть не дуже наближаючись. Весь час Кевін грає за двох, веде чотирма руками. Беньї ураганом проноситься ареною, але Бйорнстаду треба більше простору. Лют викладається на всю силу. Але цього недостатньо.

Уся філософія Давіда, весь цей незбагненний сезон команди тримається на переконанні, що не варто довіряти випадку. Не сподіватися, що вдасться якнайкраще. Вони не просто ведуть шайбу і грають, у них є план, стратегія, кожен маневр і рух продумані. Але як любить побазікати старий чортяка Суне: «Шайба не тільки ковзає, вона ще й відскакує».

Лют наближається до лави запасних, його атакують, він падає на лід, але помітивши, що шайба відскочила від суперника, машинально підштовхує її. Шайбу тричі відбивають, за нею кидається Кевін, але його валять на лід жорстким прийомом. Жодного шансу оминути гравців, які валяться на лід, але, на щастя, Беньямін Овіч не з тих, хто йде в обхід. Він завжди рушає навпростець. Коли шайба опиняється у воротах, Беньї теж влітає за нею, врізаючись шиєю у перекладину. Навіть якби це був дворучний меч, Беньї однаково не зізнався б, що йому боляче.

2:2. Маґґан Лют вже стукає у двері, де ведуть рахунок, аби впевнитися, що запишуть Вільямовий пас.

Давід мовчки киває сам до себе і ляскає Амата по шолому. У Бенґта аж очі лізуть на лоба, коли він розуміє, що зараз станеться.

— От дідько, Давіде, ти ж оце не серйозно?..

Давід серйозний, ніби перед пострілом.

— Люту після однієї заміни знадобиться кисневий балон, а після двох доведеться кликати священника. Нам потрібна швидкість.

— Лют щойно зробив пас!

— Йому пощастило. Ми не покладаємося на удачу. АМАТ!

Амат лише витріщається на тренера. Давід хапає його за шолом.

— На наступному вкиданні у нашій зоні ти помчиш. Мені по барабану, поведеш шайбу чи ні, я хочу, щоб вони зрозуміли, наскільки ти швидкий.

Давід показує на лаву запасних у команді суперника. Амат вагаючись киває. Давід не відводить погляду.

— Амате, ти ж хочеш чогось добитися? Хочеш показати всьому місту, чого ти вартий? То покажи їм зараз.

На наступному захисному вкиданні з одного боку Кевіна стоїть Беньї, а з іншого — Амат. У цей час Маґґан Лют обіруч напирає на скляну перегородку до лави запасних, і репетує, що н-і-х-т-о не сміє безкарно заміняти її сина у півфіналі. Бенґт кидає погляд на Давіда.

— Якщо в цьому матчі ми програємо, вона тебе каструє.

Давід розслаблено спирається на бортик.

— У цьому місті, як правило, переможцям усе прощають.

Беньї робить те, що йому сказали — перехоплює шайбу і виводить її з зони, шайба вилітає до бортика воріт суперника. Амат також робить те, що йому сказали: він мчить. Його миттєво зачіпає захисник першої лінії, і коли Амат виривається, вже пізно гнатися за шайбою. Але він однаково мчить. На трибунах ті, хто розуміються на грі, аж зітхають. Ті, хто не розуміються, зітхають ще голосніше. Воротар суперника спокійно виїжджає, пасує шайбу, вона ледь не долітає до воріт Бйорнстада, і коли суддя дає свисток для нової шайби, Амат сам-один стоїть у зоні суперника на віддалі шістдесяти метрів. Спонсори бурмочуть: «Йому компас дати, чи як?», але Фрак бачив те, що бачить Давід. Те, що побачив Суне.

— Швидкий, як росомаха, якій перцю під хвіст насипали! Вони його не впіймають! — усміхається Суне.

Давід перехиляється через бортик і хапає Амата за плече, коли той повертається.

— Знову.

Амат киває. Наступне вкидання, цього разу Беньї не вдається навіть вибити шайбу із зони, але Амат уже щосили мчить до воріт суперника і зупиняється аж біля протилежного бортика. З трибун до нього долинає осудливий гул і зневажливий сміх: «Ти заблукав? Шайби навіть близько нема!», але він дивився лише на Давіда. Воротар Бйорнстада блокує шайбу, нове вкидання. Давід швидко показує рукою коло в повітрі: «Знову».

Коли Амат утретє мчить через лід, шайба вже не має значення, бо тепер є ще одна особа, яка бачить його швидкість і розуміє, для чого це робиться. Тренер суперника вихоплює з рук асистента стос аркушів і ричить:

— Це, бляха, хто такий? Хто такий номер вісімдесят один?

Амат встигає поглянути на трибуни, Майя стоїть на сходах з кафетерію, вона дивиться на нього. Він чекав цього з першого дня молодшої школи, і ось тепер вона дивиться на нього. Амат про все забуває, навіть не чує, що Бубу кричить до нього, аж поки не опиняється перед лавою запасних.

— АМАТ!

Бубу перехиляється через бортик і хапає його за светр:

— Маневр до центру, а сам — набік!

Пів секунди вони дивляться один одному в очі, Бубу навіть не треба слів, щоб показати, скільки б він віддав, щоб зараз опинитися на льоду. Амат киває, ніби дає обіцянку, вони стукають один одного по шоломах. Майя далі стоїть на сходах. Перед наступним вкиданням Кевін і Беньї об’їжджають зону і зупиняються, нахилившись уперед до Амата.

— У тебе ще сила залишилася в цих курячих лапках? — насмішкувато питає Кевін.

— Дай пас, і сам побачиш, — відповідає Амат, і білки його очей аж наливаються кров’ю.

Цього вкидання Кевін не пропустив би, навіть якби мав зав’язані за спиною руки і приставлений до голови пістолет. Шайба у Беньї, він веде її вздовж бортика, — завтра навіть не зможе встати з ліжка, але зараз нічого не відчуває, — він одним рухом повалив двох суперників. Амат маневрує до центру, але перехоплює шайбу і зі свистом мчить повз захисника — так швидко, що двоє гравців, які пильнували Кевіна, мусять залишити дев’ятого номера і гнатися за вісімдесят першим. Бйорнстаду тільки цього і треба. Амат дістає ключкою по передпліччю, здається, ніби зап’ястя його не слухаються, але він встигає передати шайбу й огинає ворота. Амат має один вдих, щоб встигнути підняти очі, побачити, як Кевінова притиснута до льоду ключка відбиває шайбу саме тієї миті, коли його валять на лід. Кевін має два сантиметри проміжку — вдвічі більше, ніж йому потрібно.

Коли за воротами засвічується червона лампа, люди на трибунах кидаються одне до одного. Спонсори перекидають через ряди стільців горнятка з кавою, намагаючись дати «п’ять». Дві п’ятнадцятирічні дівчини на радощах перевертають кафетерій, а один старий тренер основної команди, якого не побачиш усміхненим, сидить з самого верху трибун і сміється. Фатіма з Мірою обіймаються, аж поки не падають на підлогу, вже не розуміючи, тішаться вони чи плачуть.

Перед льодовою ареною, серед снігів самотньо стоїть Рамона. Її накриває хвиля радісних вигуків. «Я люблю тебе», — шепоче вона до Гольґера. Повертається і йде додому, несучи в грудях усмішку. Це стосується людей і хокею, міста, яке хоче вірити, і світу, який роками наказував їм здатися. У цілому Бйорнстаді не залишилося жодного атеїста.

Кевін розвертається і їде просто до лави запасних, відмахується від кожного гравця команди, який хоче обійняти його, перескакує через бортик і кидається в обійми Давіда.

— Для тебе! — шепоче хлопець, і Давід обіймає його, як рідного сина.

За двадцять метрів Амат ледве піднімається з льоду, але це не мало б значення, навіть якби він лежав на іншому боці, бо все одно на нього ніхто не дивиться. Через мить після пасу захисник ударив його ключкою і ліктем, навалившись на нього всім тілом, вагою, Амат упав головою об лід так, ніби його штовхнули в басейн без води, він навіть не побачив забитий гол. Коли він нарешті стає на коліна, всі гравці Бйорнстада вже мчать до Кевіна на лаву запасних, кожна людина на трибуні прикипіла поглядом до номера дев’ять. Навіть Майя.

Номер вісімдесят один, номер, який Амат вибрав, бо в цей рік народилася його мама, самотньо стоїть у кутку і дивиться на табло з результатами. Це його найкраща і водночас найгірша мить на цій арені. Амат поправляє шолом, відштовхується, рушаючи з місця, і тут хтось об’їжджає його позаду і стукає двічі по шолому.

— Дівчина помітить тебе, коли виграємо фінал, — усміхається Беньї.

Амат не встигає відповісти, бо Беньї вже від’їхав і став біля центральної лінії, приготувавшись до наступного вкидання.

Лют збирається перелізти через бортик, але Давід спиняє його і кричить до Амата, щоб залишався на льоду. Кевін під’їжджає до центрального кола, номер дев’ять і номер вісімдесят один коротко кивають одне одному. Тепер Амат один із них. І неважливо, чи багато глядачів на трибунах це розуміють.

Петер втрачає рівновагу після фінального свистка, за мить він уже волає, обіймаючи когось, а наступної миті падає сторчма через кілька рядів на трибуні, піднімається, у вухах аж дзвенить — усі навколо шалено кричать. Старі, молоді, ті, хто обожнюють цю гру, і ті, кому байдуже. Він навіть не знає, як це сталося, але раптом опиняється в диких обіймах якогось незнайомця, той приспівує, і піднявши погляд, Петер розуміє, що танцює на сходах разом із Роббаном Гольтсом. Зупинившись, вони дивляться один на одного і вибухають нестримним сміхом. Цього єдиного вечора їм знову сімнадцять.

Хокей — це просто безглузда, несерйозна гра. Ми віддаємо їй рік за роком, і навіть не можемо сподіватися на щось у відповідь. Ми жертвуємо всім, що маємо, горимо, стікаємо кров’ю, ридаємо, чудово усвідомлюючи, що в найкращому випадку найбільше, що може дати нам цей спорт, — це щось таке мізерне й безвартісне, просто кілька миттєвостей.

Але ж, дідько, хіба життя не таке саме?