Ведмеже місто

31

Спорт і наука не завжди йдуть пліч-о-пліч. Звісно, спорт полюбляє наукові дослідження про меніски і зв’язки, але не в такому самому захваті від досліджень про приниження і жорстоке ставлення в групах. А от в університетах, таке враження, цікавляться лише тим, щб спорт робить не так, і зовсім мало — всім, щб він робить правильно. Спорт каже, що наука тільки вишукує проблеми, а наука стверджує, що спорт живе з шорами на очах.

Тільки один пошук об’єднує їхні зусилля. Тільки одне питання вже століттями однаково їх хвилює: хто такий лідер?

Майя проходить усі обов’язкові обстеження в лікарні. Відповідає на всі запитання. Не плаче, не нарікає, не свариться, погоджується з усім, не перечить. Міра, навпаки, настільки не контролює себе, що не витримує всидіти на місці у кімнаті. Її телефон весь час дзвонить. Вона залучила до справи всю адвокатську агенцію, і її донька, лежачи на холодній кушетці в холодній кімнаті, розуміє, що мама почала війну. Мама мусить перейняти на себе командування, атакувати ворога, діяти, інакше вона цього не витримає. Тож Майя дістає свій телефон і надсилає Ані смс саме з цими словами: «Тепер війна». За кілька секунд отримує відповідь: «Ти і я проти цілого світу!».

За свою хокейну кар’єру Давід бачив сотні лідерів. Формальних і природжених, крикливих і мовчазних. Він не знав, що й сам може бути лідером, поки Суне не відіслав його на лід зі свистком і бандою семирічок. «З мене поганий тренер», — казав Давід, але Суне скуйовдив йому волосся і відповів: «Той, хто вважає себе добрим тренером, ніколи таким не стане». Старий дідько мав рацію і водночас помилявся.

Після того як Кевіна відвезли поліцейським авто, Давід цілу годину заштовхував гравців назад до автобуса і намагався переконати батьків, що вони нічим не зарадять, якщо будуть ось так стояти і репетувати. Вони вже три години в дорозі, але автобус далі вібрує від дзвінків і гуде, коли юніори кидаються один до одного, щоб заглянути в чийсь мобільний. Здається, ніхто у Бйорнстаді не знає, чому забрали Кевіна, поліція відмовляється надавати якусь інформацію, тому між сидіннями лавинами поширюються чутки, набираючи обертів. Навіть дорослі не залишаються осторонь — Бенґт так розхвилювався, аж слиною бризкає.

Давід сидить сам попереду, мовчки витріщається на смс у своєму телефоні. Повідомлення від Кевінового тата. Той щойно дізнався, в чому звинувачують Кевіна. Перше, чого повинен навчитися лідер, незалежно від того, чи він сам зайняв місце чи його призначили: лідерство полягає не лише в тому, що ти говориш, а й у тому, про що мовчиш.

Мама сидить біля кушетки, тримаючи в руках долоні доньки, обоє тремтять. Донька притуляється чолом до маминого.

— Ми це переживемо, мамо.

— Люба моя, не ти повинна мене втішати, а я тебе…

— Ти й утішаєш, мамо. Ти так і робиш.

У Міри знову дзвонить телефон. Майя розуміє, що це з адвокатської агенції. Вона киває мамі, гладить її по щоці, мама цілує її і каже пошепки:

— Я буду близько, в коридорі. Я тебе не лишаю.

Їхні руки далі тремтять.

Десять років Давід готував своїх гравців до саме цієї миті. Змусив їх усім пожертвувати, стерти себе на порох, навчив витримувати напруження, навіть коли тріщать плечі й гуде шия.

Заради чого це, якщо вони не виграють зараз фінал? Навіщо тобі гра, якщо не прагнеш стати в ній найкращим?

Давід завжди мав глибоке переконання, що стосувалося хокею: світ за межами льодової арени ніколи не повинен втручатися у світ всередині неї. Вони повинні лишатися чітко розмежованими. Назовні, в реальності, життя складне, страшне й важке, а всередині, на арені, — усе просто і зрозуміло. Якби Давід не провів такої чіткої межі між цими світами, його хлопці з усім тим лайном, яке вивалювали на них назовні, в реальності, зламалися б іще в дитинстві. Льодова арена була їхньою зоною волі. Їхнім єдиним щасливим місцем. Ніхто не міг цього відібрати у них: тут вони були переможцями.

Це стосується не тільки хлопців, Давід сам почувався на асфальті дивно і непристосовано, але на льоду ніколи не мав таких відчуттів. Тут останнє місце, де ще має значення дія колективу, де спершу — команда, а потім — ти, де клуб важливіший за індивіда. Але як далеко можна зайти, захищаючи свій всесвіт? Яку частину лідерства становить те, що ти кажеш, а яку — те, що замовчуєш?

Медсестра чудово знає, хто така Майя, але намагається цього не показувати. Її чоловік — Кабан, один із найкращих Петерових друзів, вони пів життя грали разом у хокей. Та однаково, коли вона щойно минала в коридорі Петера й Міру, вони її ніби не впізнали. Говорили з нею наче через скло, але вона не образилася. Їй уже доводилося з цим мати справу — це через травму, тому вони бачать тільки її медичну форму, а не обличчя. Медсестра звикла, що пацієнти і їхні близькі бачать у ній тільки її роботу аж так, що забувають, що вона людина. Але це нічого. Насправді від цього вона ще більше пишається своєю роботою.

Залишившись у палаті наодинці з Майєю, вона схиляється до неї і каже:

— Я знаю, що це жахливо неприємно. Ми постараємося зробити все якомога швидше.

Дівчинка дивиться їй в очі й киває, міцно закусивши губи. Медсестра завжди намагається зберігати професійну дистанцію, саме цього вона навчає молодших колег. «Сюди будуть приходити люди, яких ви знаєте, ви повинні ставитися до них як до пацієнтів, це питання лідерства», — зазвичай каже вона. Але зараз слова печуть їй у горлі.

— Мене звати Анн-Катрін, мій чоловік — давній приятель твого тата.

— Майя, — пошепки відповідає дівчина.

Анн-Катрін ніжно торкається долонею до дитячої щоки.

— Майє, я вважаю, що ти дуже відважна.

Петер їде з Бйорнстада назад до Геда. Іде до лікарні, готовий тріумфально розповісти Майї, що Кевіна затримала поліція. Що існує справедливість. Заходить в палату і бачить Майю. На світі нема нічого крихітнішого за власну дитину на лікарняній кушетці. Не існує ніякої справедливості. Петер сидить поруч з донькою і плаче, бо він ніколи не зможе когось убити. Врешті він запитує:

— Майє, що я можу зробити? Скажи, що я можу зробити…

Дочка гладить тата по щетині.

— Можеш любити мене.

— Так, завжди.

— Так, як любиш хокей і Девіда Боуї?

— Навіть більше, Огризочку, набагато більше.

Тоді Майя сміється. Як не дивно, але саме прізвисько «Огризочок», якому вже десять років, її розвеселило. У свої п’ять Майя з'їдала все яблуко, разом із огризком. Коли їй виповнилося дев’ять, вона змусила тата припинити так її називати, але потім весь час за цим сумувала, ніколи не кажучи про це вголос.

— Мені потрібні дві речі, — прошепотіла Майя.

— Давай я вгадаю: Ана і гітара? — питає тато.

Майя киває. До палати заходить Міра. Батьки швидко стискають одне одному пальці. Петер уже майже виходить за двері, коли донька гукає йому:

— Тату, тобі треба поговорити з Лео. Бо він страшенно злякається.

Мама з татом перезираються. Скільки ще років їхнє серце буде розриватися, ніби від інфаркту, коли вони згадуватимуть цю мить? Єдина людина, котра сьогодні не забула про молодшого брата, була його старша сестра.

Анн-Катрін сидить в ординаторській, не відводячи погляду від стіни. Вона, як і всі, чула, що поліція затримала Кевіна, але їй одній з небагатьох відомо, чому Майя в лікарні, тож вона розуміє зв’язок одного з іншим. Майя не впізнала Анн-Катрін, Кевін теж не впізнав би, хоч вона й сиділа на трибунах майже щоматчу відтоді, як він грав у дитячій команді. Чиїсь батьки залишаються безликими для деяких дітей.

Анн-Катрін надсилає смс своєму синові: «Хай щастить сьогодні». Бубу миттю відповідає: «Кев?? Ти щось чула??». Мама пише неправду: «Ні. Нічого. Милий, спробуй зосередитися на хокеї!». Минає кілька хвилин, і Бубу відповідає: «Я виграю заради Кева!!!». Мама тяжко сковтує слину і пише: «Я тебе люблю». Бубу відповідає, як усі підлітки: «Ок».

Анн-Катрін відхиляється на спинку твердого стільця, піднімає погляд на стелю і думає про всіх дітей, яким зараз так боляче. Чого лишень не побачиш у цій лікарні. Саме тому стільки її колег беруть лікарняні. Медсестри й лікарі не мають перерв ані на літні тренування, як-от у хокеї, ані фіналів, ані пауз. У них весь час сезон, день за днем, і від цього можуть ламатися навіть найміцніші. Навіть люди з Бйорнстада.

А коли навіть найміцніші не мають сил — хто ж тоді поведе інших?

Давід почав вставати й кашлянув, щоб привернути увагу хлопців, але спинився, коли побачив, що вони вже розсідаються. Але не через нього, а через Беньї. Хлопець стоїть посередині автобуса, по черзі дивиться кожному з них в очі, врешті зупиняє погляд на Філіпові, мовчазному хлопцеві, на рік молодшому за інших у команді, який живе на Височині, за три будинки від Кевінового.

— Філіпе, коли ми були малими і ти переживав, що серед усіх у команді ти найдрібніший і найгірший, коли ти не міг навіть підкинути шайбу вище жовтої рейки на бортику, що тобі казав Давід?

Філіп зніяковіло потуплює погляд на свої коліна, але Беньї бере його за підборіддя, щоб той поглянув угору Філіп не лише на рік молодший, він ще й багато років фізично відставав від таких гравців, як-от Бубу, тож ніхто навіть не помічав, як добре йому вдавалося все інше. Він був таким хлопцем, який зникає в роздягальні, нічого не каже, нікому не надокучає, просто є на своєму місці. За останні три роки він так само сором’язливо став найкращим захисником команди, і ніхто навіть не помітив, як це сталося.

— Плювати на інших, зосередься на тому, що залежить від тебе, — тихо відповідає Філіп.

Беньї киває і поплескує його по голові. Потім повертається до Вільяма Люта.

— Люте, а тобі що казав Давід, коли всі, крім тебе, навчилися їхати спиною вперед, і ти збирався кинути хокей?

Лют сильно кліпає і сердито витирає щоки.

— Зосередься на тому, що залежить від тебе.

Беньї бере Люта за плечі й дивиться йому прямо в очі, знову цитуючи тренера:

— Ми команда. Ми сильні, бо разом. Коли падає один, на його місце стає інший.

Лют витирає рукавом очі й продовжує:

— Спершу — команда, потім — ти. Клуб важливіший за індивіда.

Коли ніхто їх не чує, Беньї пошепки каже Лютові:

— Тепер ми розраховуємо на тебе, Люте, сьогодні ти наша зірка. Ти мусиш вести нас.

Якби Беньї тієї миті сказав Лютові вбити когось, той без вагань так би й зробив. Насправді ні наука, ні спорт не знають, хто вони — лідери, за якими ми йдемо. Ми просто не вагаємося, коли бачимо їх.

Беньї стає перед Бубу, велетнем, який був найкращим захисником команди, поки інші не навчилися їздити на ковзанах краще.

— Бубу, що майже найкрутіше на світі?

Бубу якийсь час мовчить, а тоді, вагаючись, відповідає:

— Перепихатися, чи що?

Хтось із юніорів пирхає. Беньї нахиляється до масивного обличчя Бубу.

— Але спершу ми виїдемо на лід і зробимо те, що найкрутіше за все, Бубу. Ти ж знаєш, що тобі сьогодні потрібно?

Бубу піднімається.

— Лише одне, так?

— Перемога, — каже Беньї.

— Перемога! — кричить Бубу.

— ПЕРЕМОГА! — горланить автобус.

Давід сідає на своє місце. «ПЕРЕМОГА! ПЕРЕМОГА! ПЕРЕМОГА!» — горланить автобус, і Давід стирає смс від Кевінового тата. Коли підходить Бенґт і запитує, чи вже щось відомо про те, чому Кевіна забрала поліція, Давід лише хитає головою й каже:

— Ні. Нічого. Треба зосередитися на тому, що залежить від нас.

Беньї іде в кінець автобуса і лягає на заднє сидіння. Решту дороги він спить.