Ведмеже місто

16

Гордість за команду ми можемо відчувати з різних причин. Це гордість за здобуте місце, або за товариство, або просто за одну людину. Спорт нас захоплює ще й тому, що він нагадує про те, які ми малі, і водночас додає нам важливості.

Міра, з чемності посміявшись, залишає дівчат у кафетерії. Якби Петер чув, що вона виговорювала зі своїми друзями, коли їй було п’ятнадцять, йому знадобився б дефібрилятор. На початку вони дуже дивували одне одного: Міра називала Петера «єдиним пристойним хокеїстом», а він затуляв вуха, коли вона пережартовувалася з барменами. Міра вже звикла бути єдиною дівчиною на роботі — як в адвокатських агенціях, так і в барах, хоча тестостерон ніколи не становив для неї проблеми. Саме Петеру довелося віддихуватися, коли якийсь гравець основної команди, вільний від передніх зубів, на одному із нечисленних прийомів клубу, куди ще запрошували дружин, зухвало повідомив Мірі, що він тут «кожну, бляха, склянку на члені вертів», сподіваючись викликати відразу в дружини спортивного директора. Міра у відповідь детально пояснила жіночий відповідник такої маніпуляції, після чого той беззубий решту вечора не наважувався навіть глянути на неї. Петеру було соромно. Він завжди чогось соромиться. Останній сором’язливий неандерталець. Стільки років минуло, а вони далі вміють дивувати одне одного. Не таке вже й мале досягнення.

Міра прямує до стоянки, але зупиняється біля льодової арени і не відводить від неї погляду. Скільки б вона не намагалася, але у цьому світі їй ніколи не перевершити Петера у важливості. Міра здогадується, що всі дорослі люди час від часу задумуються про життя, яке існує поза Бйорнстадом і яке вони могли би прожити, якби не залишилися тут. Мабуть, показником щастя може бути те, як часто ти про це замислюєшся. Мірина мама завжди казала, що її донька має невиправний потяг до романтики і водночас невиправне прагнення змагатися. Міра припускає, що так і є, якщо згадати, що вони з Петером тричі грали в боулінг і таки залишилися в шлюбі. Під час третьої гри вони гуглили контакти невідкладної консультації для подружжя о пів на другу ночі. Сили небесні, як він умів їй дошкулити і як несамовито вона любила його! Ця любов не міцніла в силі поступово, ні — вона накрила її лавиною. Ніби стан загострення, який не минає. Мірі лише хочеться, щоб доба мала сорок вісім годин. Добре, вона не скупа — вистачить і тридцяти шести. Та ж їй лише хочеться випити разом і подивитися серіал — хіба вона так багато просить? Вона просто хоче мати час пошити ковдру, якої нікому не забракне.

Міра занадто часто думає про інше життя. Про життя, яким живе хтось інший. Вона дуже раділа за Петера, коли той отримав професійний контракт, але раділа не менше за себе, коли він перестав грати. Коли з’явилося місце для неї. Чи зможе вона колись визнати це перед ним? Що той короткий період, коли Петер уже не був гравцем і ще не став спортивним директором, коли він продавав страхування і намагався задовольнитися наявним, для неї був найкращим часом? Як зізнатися у цьому людині, яку любиш?

Коли помер Ісак, вони старалися з усіх сил. У них розірвалися легені, вони потребували сфабрикованої любові, яка б забезпечила їм штучне дихання. Тож Міра ухвалила найтяжче рішення у своєму житті: вона вирішила, що мусить повернути Петеру хокей.

Між життям і виживанням дуже тонка межа, але є позитивний побічний ефект у поєднанні романтики і прагнення змагатися: ти ніколи не здаєшся. Міра забирає з автомобіля молоко і посміюється сама з себе, бо, виявляється, з нею це відбувається все частіше. Бере зелений шарф із написом «Бйорнстад-Хокей» і замотує його на шиї. Дорогою назад до льодової арени Міра вітається та обіймається з іншими людьми в таких самих кольорах, і на мить їй здається, що все інше вже не має значення. Не обов’язково розуміти те, що відбувається на льоду, щоб любити хокей, і не обов’язково любити це місто, щоб ним пишатися.

Петер, ніби спійманий дух, намотує кола льодовою ареною; сьогодні весь його день — суцільні моменти, коли він заходить до себе в кабінет і миттю забуває, чому прийшов. У коридорі перед кабінетом він неуважно наштовхується на Фрака, якого не так уже й легко не помітити, зважаючи на його габарити. Він майже два метри зростом, а в ширину суттєво перевершує Петера відтоді, коли вони грали у півфіналі. Фрак завжди належав до тих хлопців, які компенсують свою низьку самооцінку, привертаючи до себе якомога більше уваги, тож він говорить голосно, як дитина в навушниках, а в підлітковому віці він завжди приходив на вечірки в костюмі, хоч усі носили джинси, — просто Фрак прочитав у газеті, що дівчатам це подобається. Наприкінці їхнього навчання помер один зі спонсорів клубу, і цілій команді наказали прийти на похорон у костюмах. Дізнавшись про це, Фрак з’явився виряджений у фрак. Так він і отримав своє прізвисько.

Фрак є власником великих супермаркетів: один — тут у місті, другий — у Геді, ще пара — десь у тих місцях, які Петер так і не зміг запам’ятати, коли Фрак про них розповідав, оскільки цього дядька, попри статус, виключили з усіх мисливських клубів міста, бо навіть у лісі він не міг змовчати. Коли вони разом грали в команді, Фрак жестикулював своїми довгими руками щоразу, коли отримував зауваження від судді, а його емоції — сміх, сльози, відчай, лють — змінювалися з такою швидкістю, аж Суне казав, що намагається тренувати «міма, який не може заткнутися». Гравець із Фрака був ніякий, але він обожнював змагання. Коли хокей для нього закінчився, Фрак став неабияким фахівцем із продажу. Тепер він щороку міняє авто, а «Ролекс» на його руці — розміром із прилад для вимірювання тиску. Теж трофеї — хоч і в іншому спорті.

— Оце так, скажи? — всміхається поважний торговець товарами щоденного вжитку, дивлячись униз на Петера.

Чоловіки зупиняються перед старою фотографією команди. На ній вони стоять поруч.

— Тепер ти спортивний директор, а я головний спонсор, — посміхається Фрак так, що Петер навіть не думає завважити, що той просто спонсор, а не головний.

— Ага, нічого так… — не сперечається Петер.

— Ми ж стоїмо один за одного, чи як? Ведмеді з Бйорнстада! — ричить Фрак.

І, не чекаючи на відповідь Петера, продовжує:

— Я вчора зустрів Кевіна Ердаля. Запитав його, чи він хвилюється. Знаєш, що він мені відповів? «Ні!» Тоді я запитав, яка в нього тактика на матч, і знаєш, що він відповів? «Перемогти». А тоді поглянув мені просто в очі і сказав: «Ви ж саме для цього спонсоруєте клуб. Щоб отримати прибуток від інвестицій». Йому ж сімнадцять років! Хіба ми говорили про таке у наші сімнадцять?

Петер нічого не відповідає. Він узагалі не надто пригадує, що колись йому було сімнадцять років. Іде до кавоварки — вона знову поламана, деренчить і гримить аж надто неохоче, а тоді вивергає щось таке, що кольором нагадує використаний снюс, а консистенцією — клей. Петер однаково це п’є. Фрак чухається під своїм подвійним підборіддям і стишує голос.

— Ми зустрічалися з місцевими політиками, кілька людей від спонсорів, кілька від правління і… ну… ти знаєш, так, трохи неформально.

Петер шукає вершки і намагається показати, що не хоче цього слухати, але Фрак нічого не помічає.

— Коли юніори виграють фінал, у Бйорнстаді зведуть хокейну гімназію. Дідько, як же інакше, це ж такий піар, сам знаєш. А потім ми трохи обговорили ремонт льодової арени…

— Теж неформально, наскільки розумію, — бурчить Петер, бо йому відомо, що мовою тутешніх політиків це означає, що поки одна рука чеше спину, інша кладе гроші в кишеню.

Фрак плескає Петера по спині й киває на його кабінет.

— Хто знає, Петере, може, ми навіть візьмемо тоді нову кавоварку!

— Буду вдячний, — бурмоче Петер.

— У тебе, мабуть, ніякого спиртного? — позіхає Фрак, киваючи на кабінет.

— Хвилюєшся перед матчем? — усміхається Петер.

— А да Вінчі мав знижку на коричневу фарбу, коли малював Мону Лізу?

Петер сміється і киває на сусідній кабінет.

— У директора мусить бути якась пляшка.

Фрак аж сяє. Петер гукає йому навздогін:

— Гей, Фраку, ти ж сьогодні посидиш у сорочці? Не повториш чвертьфінал? Батьки цього не зрозуміють!

— Обіцяю! — бреше Фрак і, навіть не озираючись, поспіхом кидає, начебто не мав такого плану весь час: — Давай з нами по сто грамів перед матчем? Ну, ти собі можеш випити води. Або газованку, чи що ти тепер п’єш. Я запросив іще кількох спонсорів — думав, ми могли би трохи переговорити? Трохи так., неформально.

Фрак повертається з пляшкою і директором, чоло в нього вже блищить, як відполірований лід, а на сорочці під пахвами видно темні плями. І тільки зараз Петер розуміє, що втрапив у засідку.

Фатіма ще ніколи не бувала на льодовій арені, коли туди приходило стільки люду. Вона часто дивиться матчі Амата в дитячій команді, але тоді приходять лише батьки гравців із молодшими братами і сестрами. Сьогодні на стоянці стоять дорослі люди і випрошують квитки на гру, готові заплатити вчетверо більше. Амат купив два квитки завчасно, Фатіма поцікавилася, чому він не хоче піти, як завжди, з Захаріасом, але Амат відповів, що хоче показати їй гравців, із якими одного дня гратиме в команді. Це все відбувалося всього тиждень тому, тоді неможливо було повірити, що цей день настане вже сьогодні. Фатіма міцно тримає квитки в руці, намагається нікому не стати на шляху у штовханині, але їй так і не вдається бути невидимкою, бо хтось зненацька спиняє її і каже:

— Агов! Ти допоможеш нам нарешті?

Фатіма обертається. Маґґан Лют знервовано привертає її увагу і показує на уламки скляної пляшки, яку хтось впустив на підлогу.

— Ти нарешті принесеш швабру? Хтось може наступити на скло, не розумієш? Якась дитина!

Жінка, яка розбила пляшку, — Фатіма впізнала її, то була мама одного гравця з команди, — навіть не думала прибирати скло. Вона вже прямувала до свого місця на трибуні.

— Ти мене ЧУЄШ чи ні? — вигукує Маґґан Лют, беручи Фатіму заруку.

Фатіма киває і запихає квитки до кишені. Схиляється над уламками. Але її спиняє чийсь доторк до плеча.

— Фатімо? — привітно каже Міра, а тоді не так радо повертається до Маґґан Лют. — У чому проблема?

— Не в мене проблема. Вона ж тут працює! — огризається Маґґан.

— Не сьогодні, — пояснює Міра.

— Тобто — не сьогодні? Тоді що вона тут робить?

Тут Фатіма випростує спину, ступає крок уперед, такий невеликий, що й непомітний нікому, крім неї, дивиться прямо в очі Маґґан і каже:

— Не треба казати «вона». Я стою перед вами. І прийшла сюди з тієї самої причини, що й ви. Подивитися гру свого сина.

Міра ніколи не бачила людини з більшою гордістю. І ніколи не бачила, щоб Маґґан не знайшла, що відповісти. Коли Лютова мама зникає у натовпі, Міра підбирає з підлоги уламки. Фатіма тихо запитує:

— Вибач, Міро, але… я тут не звикла… хотіла запитати… можна я сьогодні сяду біля тебе?

Міра прикушує губу. Міцно стискає її руку.

— Фатімо, дорога, це я повинна питати, чи можна сісти біля тебе.

Суне сидить на верхньому ряді трибуни. Спонсори, які піднімаються сходами, вдають, ніби не бачать його, тож Суне точно знає, про що вони збираються говорити в кабінеті. Дивно, але він уже не відчуває гніву. Як і смутку. Він просто втомився. Від політики, грошей, і всього іншого в цьому клубі, що не стосується спорту. Просто втомився. Тож, можливо, вони всі мають рацію. Він тут зайвий.

Суне окидає поглядом льодову арену і глибоко вдихає повітря. Кілька гравців з команди суперника заздалегідь перевдягнулися — так буває, коли страшенно наляканий, — і тепер розігріваються. У всі часи нерви здають однаково. Це заспокоює Суне: спорт залишається спортом, попри всі намагання чоловіків у кабінетах перетворити його на щось інше. Одна шайба, двоє воріт, жар серця. Хтось каже, що хокей — це релігія, але вони помиляються. Хокей — це віра. Релігія стосується твоєї взаємодії з іншими людьми, вона сповнена тлумачень, теорій і поглядів. А от віра… це те, що існує між тобою і Богом. Те, що ти відчуваєш у грудях, коли суддя заїжджає в коло між двома центровими, коли чуєш, як ключки стукають одна об іншу, коли бачиш, як між ними кружляє той чорний диск. Тоді все існує тільки між тобою і хокеєм. Квітуча вишня завжди пахне квітучою вишнею, а гроші не пахнуть ніяк.

Давід стоїть у проході для гравців і дивиться, як спонсори піднімаються сходами до кабінету. Він знає, що вони про нього кажуть, як говорять про його успіх, але також знає, як швидко вони відвернуться від нього наступного року, якщо основна команда не досягне таких самих висот. Господи, чи хоч хтось у цьому місті розуміє, наскільки неймовірна їхня команда юніорів? У хокеї вже нема казок про попелюшок: великі клуби завербовують гравців, розриваючи на шматки малі клуби ще до того, як їхні гравці стають підлітками. Навіть у Бйорнстаді, де ці хлопці якимось дивом ще залишаються, лише один гравець має справді елітний рівень, а всі інші вилетіли б із гри чемпіонату країни у ста матчах із сотні. І все одно вони тут. Не команда, а справжні джмелі.

Люди весь час запитують, яка в Давіда «тактична таємниця». Він не може цього розповісти — його все одно не зрозуміють. Його таємниця — любов. Він став тренером Кевіна, коли той був переляканим семирічним малим, якого могли прибити на хокейному майданчику старші хлопці, якби не Беньї, який був на захисті. Беньї вже тоді показав себе найвідважнішим чортеням з-поміж усіх, кого Давіду доводилося бачити, а Кевін був найкращим гравцем. Давід навчив їх ковзати однаково добре і вперед, і задкуючи. Він навчив їх, що приймати шайбу так само важливо, як робити передачу, дозволяв Беньї цілі тренування грати без ключки, а Кевіна змушував тижнями грати викривленою. Він також навчив їх, що в команді вони мають лише один одного і що єдина людина, якій справді можна довіряти в цьому світі, — це той хлопець, який стоїть на кризі поруч із тобою, а ті, хто не зайдуть до автобуса, поки ви не повернетеся, — вони і є вашою командою.

Це Давід навчив хлопців обмотувати ключки ізострічкою і полірувати ковзани, а ще — зав’язувати краватку і голитися. Ну… голити бороду. Голити все інше вони навчилися самі. Давід нестримно регоче щоразу, коли згадує, як Бубу, той малий спантеличений і гіперактивний товстун, десь у тринадцять років повернувся з роздягальні й запитав у Беньї, чи треба голити ще й задницю, коли голиш мошонку. «Дівкам важливо, щоб там усе було однаково, чи як?» Коли Давід сам був юніором, це вважалося ініціацією: схопити молодих гравців і силоміць зголити їм волосся на лобку — тоді це вважали приниженням. Давід не знає, який ритуал є відповідником зараз, але він підозрює, що сучасні підлітки злякаються загрози, що їх можуть прив’язати до стільця і не відпустити, поки там не відросте волосся.

Хокей увесь час змінюється, бо змінюються люди, які в нього грають. Коли Давід був юніором, тренер вимагав, щоб у роздягальні панувала тиша, а теперішня команда сповнює кімнату сміхом. Давід знав, що гумор об’єднує людей, тому завжди починав жартувати перед матчем, коли хлопці ще були малі й починали нервуватися. У той час улюбленим був такий жарт: «Знаєш, як потопити підводний човен з Геда? Пірнути і постукати в двері. А знаєш, як потопити човен іще раз? Пірнути і постукати в двері, бо тоді гедівці відчинять і скажуть: „Е ні, цього разу ви нас не надурите“». Коли хлопці подорослішали, вони любили жартувати так: «По чому знати, що ти на весіллі у Геді? У церкві всі сидять з одного боку!». Потім вони виросли до того віку, коли почали придумувати свої жарти, і Давід усе частіше залишав їх у роздягальні самих. Тому що іноді відсутність тренера теж згуртовує.

Давід дивиться на годинник, рахує хвилини до початку матчу. Спонсори, які сидять на трибуні, ніколи не зрозуміють його тактики, бо вони ніколи не зрозуміють, чим готові пожертвувати хлопці в команді заради один одного. Поки спонсори кричали, що Давід повинен «дозволити команді наступати», він терпляче визначав чіткі ролі для своїх гравців, навчав їх опинятися точно в тому місці, куди прилетить шайба, показував силову гру і передачу під кутом, вчив оцінювати ситуацію і обмежувати ризики. Він навчив їх, що коли забрати в суперників їхню перевагу в техніці та швидкості, понизити їх до свого рівня, щоб ті стали розгублені й роздратовані, тоді його підопічні переможуть, бо в їхній команді є те, чого не мають інші, — Кевін. Якщо дати йому шанс, він заб’є два голи, а поки поруч Беньї, шанс у нього є завжди.

«Забийте на трибуну, забийте на те, що всі говорять», — повторював Давід. Його тактика вимагає підкорення, послуху та довіри, десяти років тренування і притирання; навіть якщо Бйорнстад програє за статистикою — крім пункту «голи», — Давід однаково скаже у роздягальні кожному зі своїх хлопців, що вони впоралися. І вони йому вірять. Вони люблять його. Коли їм було по сім років, Давід сказав, що вестиме їх впродовж усього шляху аж до вершини, і коли всі тільки сміялися з нього, він дотримав своєї обіцянки.

Перед тим як повернутися до роздягальні, Давід бачить Суне, який самотньо сидить на вершечку трибуни. Їхні погляди на мить зустрічаються. Тренери кивають один одному. Попри всі сварки, Давід знає, що той упертий старий дідько — єдиний в їхньому клубі, хто справді розуміє, про що йдеться. Про любов.