Ведмеже місто

21

Майя стежить за кожним рухом Кевіна, коли він знову заходить до будинку. Спершу він нагадує кошеня, якого залишили на вулиці в дощ. Покинутий і забутий, хоча Майя ще не зустрічала людини, яка була би постійно в центрі уваги більше за Кевіна. Наступної секунди він вихиляє на кухні дві склянки і кричить «НОКАУТ!» разом із Бубу й Аматом, стрибає за руку з Лютом, аж гуде підлога, і співає: «МИ ВЕДМЕДІ!».

Майя не помітила, коли саме він дав їй першу склянку з алкоголем, але друга тепер вже не така гидка. Кевін із Лютом змагаються, хто швидше вип’є, і Кевін щоразу перемагає. Майя зарозуміло посміхається і каже:

— Хокеїсти, що тут казати. Ви навіть випивати не можете без змагання.

Кевін дивиться їй в очі так, ніби вони тут одні — він, здається, сприйняв її слова як виклик.

— Принеси ще випити, — каже він Люту.

— Давай! Біжи, Люте, я засікаю час! — із сарказмом сміється Майя, плескаючи в долоні.

Лют біжить прямісінько в стіну. Кевін регоче, аж хапає ротом повітря. Майю захоплює, що він, здається, весь час живе теперішнім: на майданчику він думає лише про хокей, а за межами майданчика, здається, взагалі не думає ні про що. Він живе інстинктивно. Вона б хотіла бути схожою на нього.

Майя не знає, скільки вони випили, пам’ятає, що виграла в Люта, коли вони пили три шоти на швидкість, а потім стала на стілець і тріумфально підняла руки, ніби тримає велетенський кубок.

Кевіну подобається, що вона інакша. Що її очі завжди живі, весь час допитливі. Що вона, здається, знає, ким є. Він хотів би бути схожим на неї.

Ана перестає пити після першого ж шоту. Сама не знає чому, але Беньї зник, а вона хотіла прийти сюди лише через нього. Вона стоїть на кухні з Майєю, але між ними весь час протискаються інші. Ана бачить погляди старших дівчат — щось середнє між зневагою і погрозою, — коли Кевін сміється зі слів Майї. Вона відчуває руки Люта на своєму попереку і відступає все далі й далі в кут. Скільки б вона не шліфувала себе наждачним папером, скільки б не старалася бути меншою, вона ніколи не стане тут своєю.

Беньї іде кригою, поки не опиняється на середині озера. Стоїть, курить і дивиться, як за деревами згасає місто, будинок за будинком. Він злегка придавлює тверду шкаралупу льоду під ногами. Вже захолодна пора року, щоб отак виходити самому серед ночі, навіть для Бйорнстада. Беньї завжди, навіть дитиною, подобалося уявляти собі, як це — провалитися і зникнути під водою, в холоднечі й темряві. Йому було цікаво, чи там, унизу, біль стане не таким сильним. Дивно, але тато не вселив йому страху смерті, навпаки. Єдине, чого Беньї ніколи не розумів, — нащо старий мусив стрілятися з рушниці. Ліс, лід, озеро і холоднеча — у цьому місті є тисяча способів померти природною смертю.

Беньї не рушає з місця, поки від диму й мінусової температури в нього не заніміло тіло ззовні і зсередини, тоді повертається до міста, звертає у невеликий квартал вілл і цупить мопед. Він рушає у бік Геда.

— Чому ти не любиш хокеїстів? — питає Кевін.

— Тому що ви не надто шарите, — відсміюється Майя.

— Що ти маєш на увазі? — всерйоз цікавиться Кевін.

— Захист для паху ви винайшли на сімдесят років раніше, ніж шолом.

— Такі пріоритети, — усміхається він.

Вони далі п’ють. Коли змагаються, виграє Кевін. Він ніколи не програє.

«Комора» — погана назва для бару, особливо якщо він справді розмістився у коморі. Але, як часто повторює шеф Каті, у Геді нечасто почуєш, як хтось комусь каже: «А знаєш, у тебе НАДТО багата уява». На сцені грає гурт перед жменькою абсолютно незацікавлених чоловіків, поглибленого середнього віку і стану сп’яніння. Катя стоїть за барною стійкою, коли до неї підходить охоронець.

— У твого брата є мопед?

— Нема.

Охоронець кудахкає:

— Тоді попрошу, щоб він припаркувався з чорного входу.

Катя — середня сестра маленького братика, який одного чудового дня таки доконає їх усіх. Побачивши Беньї, вона лише зітхає. Невідомо, чи він сам шукає собі проблем, чи вони його знаходять, але зрозуміло лише, що окремо вони не існують. Йому пощастило, що тут нема його найстаршої сестри, бо вона б уже відірвала йому голову. Але Катя не сердиться — вона ніколи не вміла злитися, особливо на нього.

— Розслабся, я поверну мопед, — обіцяє Беньї, намагаючись усміхнутися, хоча сестра бачить, що він увесь вечір якийсь пригнічений.

— Я чула, ви сьогодні виграли. Ти чого тут? — питає сестра.

— Святкую, сама ж бачиш, — гірко відповідає Беньї, і Катя, перехилившись через стійку, міцно цілує його в голову.

— Ти був у тата?

Беньї киває. Її улюблений менший брат — вона добре розуміє, чому всі дівчата закохуються в нього. «Сумні очі, дике серце — від таких не варто чекати нічого, крім проблем», — каже їхня мама, а вона знає це з власного досвіду. Катя ніколи не ходила на могилу тата, жодного разу, але часом вона думає про нього: як він почувався, коли йому було так погано і нікому не можна було про це розказати. Це таке жахіття — мати велику таємницю і приховувати її від тих, кого любиш.

Коли Беньї розлючений, він приходить до молодшої зі своїх сестер, Ґабі, бавиться з її дітьми, поки з нього не виходить злість. Коли йому хочеться помовчати і подумати, він їде до найстаршої сестри, Адрі, до собачого притулку. А коли йому болить, він приїжджає сюди. До Каті. Щоб його погладили по щоці, а не висварювали.

— Постій трохи на барі, тоді я встигну закінчити справи в кабінеті. Поїдемо разом додому. Хлопці подбають про мопед, — каже Катя, киваючи на охоронців.

Завтра зранку двоє чоловіків, з якими неохоче вступають у дискусії, доставлять мопед власникові з поясненням, що водій «напевно, помилково забув його у Геді». А коли мопед привезуть, щоб полагодити, автомайстерня оплатить витрати. Як правило, серйозніших питань не виникає.

— І не лізь до пива! — наказує Катя.

Беньї обходить барну стійку, чекає, поки сестра вийде в кабінет, а тоді відкриває собі пиво. Музиканти на сцені лабають кавери старих рок-пісень, бо якщо хочеш грати в Геді, то мусиш грати саме це. Вигляд у них теж звичний — розтовстілі, невмілі посередності. Крім басиста. Той геть не схожий на посередність. Темне волосся, чорний одяг, і все одно він ніби світиться. Інші музиканти щосили витягають усе, що можуть, зі своїх інструментів, а він, здається, забавляється. Стоїть, затиснутий на площі метр на пів між підсилювачем і сигаретним автоматом, але пританцьовує там, ніби у власному королівстві. Ніби ця комора не стоїть на краю світу, а є його початком.

У тиші між двома піснями басист зауважує молодого бармена з розкуйовдженим волоссям. І здається, що в барі не залишається нікого, крім них двох.

Ана виходить з туалету, за дверима стоїть Лют. Навалившись своїм масивним тілом, він намагається протиснутися разом із нею всередину. Якби він не був таким п’яним, йому це, можливо, вдалося б, але Ана вислизає низом і вистрибує до передпокою, коли Лют хапається за раковину, щоб втриматися на ногах.

— Перестань! Бляха, я сьогодні зробив гольовий пас, мені що, нічого не перепаде?

Ана задкує, інстинктивно озираючись на всі боки в маленькому коридорі, ніби тварина в лісі у пошуках шляхів для втечі. Лют, махнувши рукою, насилу лепече:

— Я бачив, як ти дивилася на Беньї. Нічого. Але він сьогодні вже не прийде, він просто нарик, ти швари… шарви… ТИ ШАРИШ? Сьогодні ввечері на ЦЮ планету він не повернеться! Тож нафіг його, зусе… сосере… зосередься на МЕНІ! Я, бляха, зробив хо… гол… бляха, я ПАС зробив, і ми ПЕРЕМОГЛИ!

Ана захлопує двері перед його обличчям і біжить на кухню. Вона шукає Майю. Її ніде нема.

Беньї доливає собі пива на барі. Гурт закінчив грати, Катя поставила платівку з кантрі, Беньї так рвучко повертається до наступного клієнта, що мало не поцілює йому склянкою в обличчя. Басист усміхається. Беньї піднімає брови.

— Музикант у мене в барі, це ж треба. Що вам запропонувати?

Басист нахиляє голову.

— Віскі сауер?

Беньї всміхається від вуха до вуха.

— Ти, бляха, не знаєш, де сидиш? У Голлівуді? Можу налити «Джека» з колою.

Говорячи, Беньї робить коктейль і звично штовхає склянку по барній стійці до басиста. Той довго дивиться на неї, а тоді зізнається:

— Ет, вибач. Я зовсім не люблю віскі. Просто намагався виглядати крутим рокером.

— Слухай, круті рокери не п’ють віскі сауер, — пояснює йому Беньї.

Басист пригладжує рукою волосся.

— Якось я зустрів одного бармена, і він розповів, що коли довго стоїш по інший бік стійки, починаєш бачити людину як якийсь із алкогольних напоїв. Це ніби версія тотемних тварин, про яких говорять ворожки чи хтось такий. Шариш, про що я?

Беньї нестримно регоче. Таке нечасто буває.

— Ну, твоя тотемна тварина точно не віскі, це я тобі чесно кажу.

Басист киває і загадково нахиляється вперед.

— Насправді мене більше цікавлять штуки, які горять, а не які течуть. Казали мені, що ти можеш із цим допомогти.

Беньї вихиляє напій, приготований басисту, і киває.

— На що маєш охоту?

Амат і Бубу ніби й не збиралися виходити на подвір’я, вони просто там опиняються. Обидва не вміють веселитися на вечірках, не знають, як поводитися, тому нічого дивного, що вони беруться до чогось, що є для них зрозумілим. Чогось знайомого. Закінчується тим, що вони стоять у саду, кожен із Кевіновою ключкою, і по черзі забивають шайби.

— Як можна стати таким швидким, як ти? — питає п’яний Бубу.

— У школі треба багато втікати від таких, як ти, — відповідає Амат, напівжартома, але лише напів.

Бубу регоче — наполовину по-справжньому, а наполовину — ні. Амат помічає, що Бубу пробиває набагато сильніше, ніж усі вважають, — коли він може спинитися і спокійно прицілитися.

— Сорі, я… ти ж розумієш, що це просто жарти? Сам знаєш… така штука… основна команда шугає нас, а ми — вас…

— Ну, так. Так. Просто жарти… — бреше Амат.

Бубу ще сильніше забиває шайбу. Його переповнює сором.

— Тепер ти граєш у першій лінії. Будеш викидати мій одяг в душі, все навпаки.

Амат хитає головою.

— Бубу, від тебе так смердить, що я навіть не торкнуся твого одягу.

Бубу регоче, аж відлунює між будинками, тепер уже по-справжньому. Амат усміхається йому. Раптом Бубу тихо зізнається:

— До осені мені треба набрати швидкості. Бо пролечу.

Це останній сезон Бубу, далі він уже не потраплятиме до команди юніорів. У інших містах команди юніорів мають гравців віком до двадцяти років, але у Бйорнстаді не залишається стільки молодих хлопців після закінчення школи. Хтось виїжджає на навчання, хтось — працювати. Найкращих гравців переводять до дорослої команди, а для інших гра закінчується.

— Почнеш грати в основній! — робить спробу Амат, але Бубу лише сухо фиркає.

— Мене ніколи не візьмуть в основну команду. Це мій останній сезон, якщо не наберу швидкості. Потім — лише автосервіс у мого старого до кінця життя.

Амат нічого не каже, та й не потрібно. Кожен, хто дитиною грав у хокей хоч п’ять хвилин, знає, що єдине, чого просиш від всесвіту, — щоб можна було грати ще. Хочеться все більше й більше, бо ця гра поєднує в собі всі найкращі інгредієнти спорту: швидкість і силу, тотальну техніку і тотальну боротьбу, сто відсотків розуму і сто відсотків серця. Кращої гри нема. Як і більшої розкоші. Галюциноген, перед яким неможливо встояти. Амат глибоко вдихає і каже те, в чому ніколи б не зізнався комусь іншому:

— Бубу, я сьогодні боявся. Я дико боявся весь матч. Навіть не зрадів, коли ми виграли, просто відчув полегшення. Я… чорт, пам’ятаєш, як малим сидиш і бавишся біля моря? Це було так класно. Взагалі не думаєш, робиш те, що хочеш. Я досі так хочу. Я взагалі УЯВЛЕННЯ НЕ МАЮ, що буду робити крім хокею — я вмію тільки грати. А тепер… мені здається, ніби це стало…

— Роботою, — підказує Бубу, не дивлячись на Амата.

Амат киває.

— Просто я весь час боюся. Це ненормально?

Бубу хитає головою. Більше вони до цього не повертаються. Мовчки забивають шайби. Бах, бах, бах, бах, бах. Бубу прокашлюється і змінює тему.

— Можна в тебе одну штуку запитати?

— Давай.

— Як знати, що в тебе красивий член?

Амат витріщається на Бубу — може, він жартує? Здається, ні.

— Ти вже так навалився?

Бубу червоніє.

— Я… ну, я просто думаю про таку штуку: всі хлопці завжди триндять про цицьки. От мені цікаво, чи дівки говорять так само про наші члени? І звідки знати, чи в тебе він гарний? Ти думаєш, для дівок важливо, щоб він був красивий?

Амат швидко забиває три шайби. Бубу стоїть поруч, великий, як дерево, і однаково переляканий, як цуценя у ветеринара. Амат усміхається і плескає його по плечу.

— Знаєш що, Бубу? Мені здається, тобі треба менше думати. Нам усім треба менше думати.

Бубу киває і всміхається. Одному зараз п’ятнадцять, іншому — сімнадцять, через десять років вони будуть згадувати цей вечір, коли всі були на вечірці в будинку, а вони стояли на вулиці й стали друзями.

Ніч зоряна й чиста, дерева непорушні, хлопці стоять за коморою і курять. Насправді, Беньї не робить цього з незнайомцями, у більшості випадків це для нього інтимна, усамітнена дія, тож він сам не знає, чому цього вечора робить виняток. Можливо, через те, як басист створив свій простір на сцені. Він ніби рухався в інших сферах. Беньї впізнав їх. Або прагнув до них.

— Що ти зробив з обличчям? — питає басист, показуючи на шрам на підборідді.

— Хокей, — відповідає Беньї.

— То ти забіяка?

З його вимови зрозуміло, що він не з цієї частини країни. А із запитання можна зробити висновок, що приїхав він сюди вперше.

— Щоб це зрозуміти, треба шукати шрами не на обличчі. Краще перевірити на кісточках пальців, — каже Беньї.

Басист глибоко затягується, здуває чуба з чола.

— З усіх видів спорту, в яких я не бачу сенсу, хокей для мене — найнезрозуміліший.

Беньї хмикає:

— Здається, бас-гітара — це для тих, хто погано грає на гітарі?

Басист сміється так дзвінко, аж між дерев прокочується музика, — його сміх миттю влучає Беньї в голову і в груди. Вкрай небагато людей на таке здатні. Це ніби змішати текілу з шампанським.

— Ти завжди жив тут, у Геді? Хіба від такого малого міста не починається клаустрофобія? — усміхається басист.

Його погляд мандрує губами Беньї то засоромлено, то жадібно. Беньї випускає дим з кутика губ по щоці.

— Я живу в Бйорнстаді. Гед великий порівняно з ним. А ти що тут робиш?

Басист знизує плечима, намагається говорити байдуже, але в словах однаково пробивається біль.

— У цьому гурті співає моя двоюрідна сестра, їхній басист поїхав кудись на навчання, і вони запитали, чи не хочу я переїхати сюди, пограти з ними кілька місяців. Музиканти з них лажові, за виступ нам дають ящик пива, але я мав… у мене були тяжкі стосунки. Треба було поїхати геть.

— Ну, віддаленішого місця ти би навряд дістався, — мовить Беньї.

Басист слухає шум дерев, відчуває, як легко опускаються на руки сніжинки. У темряві ледь чути його голос:

— Гарніше, ніж я думав. У вас.

Беньї курить, заплющивши очі. Якби ж він викурив більше. Або напився. Тоді, може, він би наважився. Але зараз лише каже:

— Зовсім не так, як у твоїх краях.

Басист вдихає дим, який випустив Беньї. Киває, не підводячи погляду.

— Ми граємо наступної неділі. Якщо захочеш прийти… Це було б… я був би радий мати тут когось знайомого.

На стрункому тілі басиста злегка колишеться чорний одяг. Його рухи м’які й легкі, настільки вільні від напруження, що він здається невагомим. У лісі, повному хижаків, стоїть на снігу, ніби якийсь незнаний птах. Його подих холоднішає, коли досягає щоки Беньї. Беньї гасить недопалок пальцями і відступає на пару кроків.

— Треба йти, поки сестра не побачила, що я тут.

— Великий суворий хокейний забіяка — і боїшся сестри, — усміхається басист.

Беньї спокійно знизує плечима:

— Ти б теж її боявся. Подумай собі: хто навчив мене битися?

— Тоді побачимося в неділю? — гукає басист.

Беньї нічого не відповідає.

Майя стоїть на кухні і раптом помічає, що Ани нема. Вона іде її шукати. Хлопці бачать, як вона притуляється до стіни, щоб втримати рівновагу, коли всередині переливається алкоголь, — вона нагадує пінгвіна на крижині під час дрейфу. Лют нахиляється й шепоче Кевіну на вухо:

— Дочка спортивного директора, Кев, ти НІЗАЩО не переспиш із нею.

— Скільки ставиш? — посміхається Кевін.

— Сотню, — киває Лют.

Вони тиснуть один одному руки.

Потім Майя буде згадувати дивні деталі — як Кевін розлив на неї алкоголь і пляма нагадувала метелика. Ніхто не захоче про це слухати. Вони питатимуть про той вечір лише те, чи багато вона випила. Чи була п’яна. Чи тримала його за руку. Давала йому натяки. Чи добровільно пішла на верхній поверх.

— Заблукала? — усміхається Кевін, коли знаходить Майю на сходах.

Вона зробила три кола нижнім поверхом, шукаючи ванну. Тепер вона сміється і плескає в долоні. Про Ану Майя вже забула.

— Це якийсь ненормальний будинок. Ти що, у Гоґвортсі живеш? Скільки ж грошей у твоїх батьків?

— Хочеш подивитися верхній поверх? — питає Кевін.

Майя ніколи не перестане шкодувати, що пішла за ним сходами нагору.

Після восьмої чи дев’ятої спроби авто Каті неохоче заводиться.

— Переночуєш сьогодні в Адрі у притулку.

— Ні, відвези мене додому, — сонно просить Беньї.

Катя плескає його по щоці.

— Ну ні, малий, ти ж сам знаєш: ми з Адрі тебе любимо. Якщо прийдеш додому і мама ще раз почує, що від тебе тхне пивом і травою, то не стане в нас меншого братика.

Беньї рохкає, стягує з себе куртку, скручує її замість подушки і притуляється до вікна. Катя дражнячись штурхає його по руці під рукавом футболки, де в Беньї татуювання з ведмедем, і каже:

— Басист симпатичний. Думаю, ти знову скажеш, що він не на твій смак — як завжди про всіх говориш?

Беньї відповідає, не розплющуючи очей:

— Він не любить хокей.

Сестра сміється з його слів, але коли менший брат засинає, вона змахує сльози. Від його дитинства, ще з пісочниці і гойдалок, вона бачила, що на нього задивлялися дівчата. Вони мріють приручити його, бо відчувають, що це неможливо. Просто не розуміють, чому так.

Беньї виростав, і з кожним роком Катя бажала для нього іншого життя. В іншому місці, в інший час він, можливо, був би зовсім іншим хлопчиком. Лагіднішим, безпечнішим. Але не у Бйорнстаді. Тут він носить у собі надто багато прихованого, і тут у нього є хокей. Команда, хлопці, Кевін. Це для нього все, тому він мусить бути таким, яким вони хочуть його бачити. І це страшно.

Мати таємницю від тих, кого любиш.

Усі говорять про те, як це станеться. Медсестра у школі, бідолашний учитель на уроках статевого виховання, стривожені батьки, моралізаторські серіали, весь інтернет. Усі. І все життя ти точно знаєш, що має відбутися. І однаково ніхто не скаже тобі, що це станеться ось так.

Майя лежить на спині на ліжку Кевіна, вона вперше курить марихуану. Відчуття трохи інакші, ніж вона уявляла, тепло ніби має смак, дим потрапляє відразу вгору — в голову, а не в горло. Стіни заклеєні постерами з хокеїстами, на всіх полицях поскладані кубки, а в кутку стоїть старий платівковий програвач. Майя запам’ятає саме це, бо програвач не пасував до кімнати.

— Це давній, мого старого, мені подобається, як звучить, коли… оце потріскування, коли ставиш платівку… — каже Кевін, ніби перепрошуючи.

Він ставить платівку, вона не пам’ятає музики, лише потріскування. Через десять років, коли їй чутиметься таке потріскування з програвача у кутку бару чи в крамниці одягу на іншому краю світу, вона відразу повертатиметься у цю мить. Вона відчуває на собі тягар його тіла і сміється — це вона теж запам’ятає, — вони цілуються, і їй доведеться чути ці два запитання частіше, ніж будь-які інші за все своє життя: «Хто кого цілував?» і «Чи ти відповіла на поцілунок?». Він перший починає цілувати її. Так, вона теж його цілує. Але коли він стягує з неї штани, вона спиняє його. Він, здається, вирішує, що це гра, тому вона сильніше хапає його руку.

— Я не хочу, не сьогодні, я ще нікол… — шепоче вона.

— Та ні, хочеш, — наполягає він.

Її це розлютило.

— Ти глухий? Ні, кажу тобі!

Він сильніше стискає її зап’ястя, спочатку ледь відчутно, а потім міцно, аж до болю.

Катя повертає на вузьку дорогу, що веде до лісу, одразу за банером «Ласкаво просимо у Бйорнстад». Вони їдуть до собачого притулку. Ліхтарів нема, і коли Беньї, стрепенувшись зі сну, визирає у вікно, він не розуміє, що це він мигцем бачив.

— Зупинися, — бурмоче він.

— Що? — не розуміє Катя.

— ЗУПИНИ! — кричить Беньї.

Катя заскочено зупиняється. Її молодший брат уже відчинив двері і вибіг у темряву.

Усі говорять, як це буває. Ціле життя дізнаєшся найточніші подробиці: тебе підстережуть під час пробіжки чи під час відпочинку, вдарять і затягнуть у якийсь двір, чоловіки накачають тебе наркотиками в барі й замкнуть десь на околицях міста. Усі про це попереджають, раз за разом, попереджають усіх дівчат: «Таке може статися! Ось як буває!».

Але ніхто не каже, що це може статися саме так — із кимось, кого ти знаєш. Кому довіряєш. Із ким сміялася. У його дитячій кімнаті, під постерами з хокеїстами на стінах. І в цей час унизу буде купа шкільних друзів. Кевін цілує їй шию, відсуває її руку — вона запам’ятає, що він торкався її тіла, ніби воно їй не належало. Ніби він його заслужив, ніби її голова і решта тіла — окремі об’єкти, не пов’язані між собою. Про це ніхто не запитає. Вони будуть дізнаватися лише, чи достатньо вона протестувала. Чи була достатньо «зрозумілою».

— Перестань вимахуватися, ти ж сама сюди прийшла, чи як? — сміється він.

Вона намагається відштовхнути його руку, але він набагато сильніший. Пробує вивернутися з його хватки і встати з ліжка, але він притискає її коліном.

— Перестань, Кевіне, я не хо…

Його дихання відлунює їй у барабанні перетинки.

— Я обережно, обіцяю. Я думав, що подобаюся тобі.

— Подобаєшся… але ще не… перестань, будь ласка!

Вона з таким відчаєм відштовхує його руку, що в нього на шкірі залишаються дві глибокі подряпини. Вона запам'ятає, як виступають краплини крові, повільно-повільно, але він, здається, навіть не помічає цього. Він сильно придавлює її своєю вагою, не докладаючи зусиль, і раптом його голос різко міняється.

— Бляха, чого ти! Перестань вимахуватися! Я можу піти вниз, привести сюди будь-яку дівку і трахнутись із нею!

З останніх сил Майя вивільняє руку і щосили дає йому ляпаса.

— То йди! Давай! ПУСТИ МЕНЕ!

Але він не відпускає. Його очі наливаються чорнотою. Здається, той хлопець, з яким вона жартувала весь вечір, кудись зник. Коли вона пробує відсунути його руку, він другою рукою, ніби обценьками, стискає їй горло і затуляє пальцями рота, коли вона пробує закричати. Від нестачі кисню вона кілька разів мало не втрачає свідомість, але запам’ятає дивні деталі, про які ніхто не запитає: наприклад, від блузки відірвався ґудзик, коли він розірвав її, і вона почула, як той упав і відскочив від підлоги десь у кімнаті. Усе, про що вона подумала: «Як я потім його знайду?».

Її запитають про алкоголь і марихуану. Але не запитають про бездонний жах, який ніколи її не покине. Про цю кімнату з платівковим програвачем і постерами, з якої вона ніколи так і не зможе вибратися. Про ґудзик десь на підлозі, про паніку, яка вічно буде її переслідувати. Вона беззвучно плаче під вагою його тіла, мовчки кричить крізь долоню, яка затуляє їй рота.

Для ґвалтівника злочин триває кілька хвилин. Для жертви він ніколи не закінчиться.