Ведмеже місто

41

У Бйорнстаді настає ранок, йому байдуже до маленьких людських життів десь унизу. Розбите вікно зсередини заклеїли картоном, сестра з братом виснажені сплять на матрацах у коридорі, якнайдалі від інших вікон. Уві сні Лео згортається клубком біля Майї, так він робив у чотирирічному віці, коли прокрадався до сестри в кімнату, якщо йому снилися нічні жахіття.

Петер з Мірою сидять на кухні, тримаються за руки.

— Ти думаєш, що я не справжній чоловік, бо не вмію битися? — шепоче він.

— А ти думаєш, що я не справжня жінка, бо я це вмію? — запитує вона.

— Я… треб… ми мусимо відвезти звідси дітей, — шепоче він.

— Ми не можемо їх захистити. Любий, не має значення, куди ми поїдемо, ми не можемо їх захистити, — відповідає вона.

— З цим неможливо жити, просто неможливо, — схлипує Петер.

— Я знаю, — каже Міра.

Цілує його, усміхається й шепоче:

— Ти нормальний чоловік. Ти дуже і дуже мужній у багатьох інших справах. Наприклад, ти НІКОЛИ не визнаєш, що не маєш рації.

Він відповідає їй у волосся:

— А ти — жіночна. Найжіночніша з усіх, кого я зустрічав. Наприклад, тобі НІКОЛИ не можна вірити у грі «камінь-ножиці-папір».

Вони обоє сміються. Навіть цього ранку. Тому що можуть і мусять сміятися. Це їхнє благословення, воно їм іще належить.

Рамона курить перед «Хутром», вулиця безлюдна, небо чорне, але вона здалеку бачить цуценя, навіть незважаючи на погану погоду. Заходиться сухим кашлем, коли з темряви перевальцем виходить Суне; можна було б подумати, що Рамона хихоче, якби вона трохи менше курила. На років сорок-п’ятдесят менше.

Суне прикрикує на цуценя, але воно навіть не зважає. Підстрибує на Рамону, дряпає їй джинси, щоб звернула на нього увагу.

— От старий дурень, у тебе тепер цуценя? — пирхає вона.

— Мала неслухняна тварюка, я з нього скоро відбивну зроблю! — бурмоче Суне, але не може приховати своєї любові до кудлатого собачати.

Рамона відкашлюється.

— Кави?

— А можна й віскі — трохи?

Рамона киває. Вони заходять досередини, струшують сніг із черевиків, п’ють каву, а цуценя наполегливо й терпляче намагається згризти стілець.

— Ти вже, мабуть, чула, — сумно каже Суне.

— Так, — відповідає Рамона.

— Сором. Це такий сором.

Рамона підливає ще віскі. Суне довго дивиться на склянку.

— Петер не заходив?

Вона хитає головою й у відповідь піднімає брови, ніби запитуючи старого: «Ти з ним говорив?». Суне хитає головою.

— Навіть не знаю, що сказати!

Рамона нічого не відповідає. Вона занадто добре все розуміє. Запросити когось на каву — це водночас просто і складно.

— Суне, клуб — уже не твоя робота, — бурмоче Рамона.

— Формально мене ще не викинули, здається, вони про це забули після всього… що сталося. Але так. Звісно. Це вже не моя робота.

Рамона наливає ще віскі. Додає трохи до кави. Глибоко зітхає — і через Суне, і через себе.

— То про що ми тут балакаємо? Старі баба з дідом, сидять собі і крекчуть. Розтуляй вже свого рота та й кажи, як є.

Суне криво всміхається.

— А ти завжди була ніби психологом.

— Як і ведеться серед барменів. Просто ти завжди шкодував грошей на справжнього.

— Я сумую за Гольґером.

— Це в тебе буває лише тоді, коли я на тебе кричу.

Від гучного реготу Суне аж підстрибує цуценя. Сердито гавкає, а тоді знову береться гризти меблі.

— Насправді я сумую лише за твоїм криком, коли ти вичитувала Гольґера.

— Я також.

Ще віскі. Ще трохи кави. Мовчання і спогади, слова, яких ніколи не говорили вголос, і фрази, які притлумлювали. Аж Суне врешті каже:

— Те, що зробив Кевін, — це сором. Страшний сором. Але я боюся за клуб. Він існує майже сімдесят років, але тепер не знаю, чи він дотягне до наступного року, хай би їх чорти вхопили. Я боюся, що люди, якщо суд визнає вину хлопця, стануть пояснювати його вчинок хокеєм. Усюди бувають такі мудрагелі, які лишень чекають такої нагоди, — ото вони потиратимуть руки. А у всьому буде винен хокей.

Рамона так швидко і сильно дає ляпаса Суне у вухо, що старий товстун мало не падає з барного стільця. А розлючена стара шипить по інший бік барної стійки:

— Ось чому ти сюди прийшов? Поговорити про те, що сталося? Та щоб вам добре було… ці хлопи. Ви ж ніколи не винні, правда? Коли ж ви визнаєте, що не «хокей» виховує цих хлопців, а ВИ?! Усюди і завжди мені трапляються хлопи, які бовкають якісь дурниці через паскудство, яке самі ж наробили. «Релігія починає війну», «зброя вбиває людей»… які ж це кляті дурниці!

— Я… не хотів сказа… — намагається пояснити Суне, але мусить пригинатися, коли Рамона ще раз пробує заліпити йому по вусі.

— Закрий рота, коли я говорю! Кляті хлопи! Це ВИ створюєте проблеми! Релігія не воює, зброя не вбиває, а ти зарубай собі раз і назавжди, що хокей ніколи нікого не ґвалтував! А знаєш, хто це робить? Воює, вбиває і ґвалтує?

Суне прокашлює горло.

— Хлопи?

— ХЛОПИ! Вічно ці кляті хлопи!

Суне ніяково совається. Щеня засоромлено зіщулюється в кутку. Рамона довго й ретельно поправляє зачіску, випиває свою склянку і повільно сама перед собою визнає, що не так уже й складно взяти й закликати когось на каву.

Доливає і собі, і Суне віскі, дістає цуценяті шматок салямі, обходить барну стійку і сідає біля старого. Глибоко зітхнувши, неохоче визнає:

— Я теж сумую за Гольґером. А знаєш, що б він сказав, якби був тут?

— Що?

— Що і ти, і я вже й самі не знаємо, як буде правильно. Тому він не мусить нам цього говорити.

Суне усміхається.

— Цей твій хлоп завжди був самовдоволеним паскудником.

— Таки був.

В іншій частині міста Захаріас прокрадається з дому, щоб нікого не розбудити. За спиною наплічник, у руці відро. У вухах навушники, музика в усьому тілі. Сьогодні йому виповнюється шістнадцять, усе життя його дражнили й гнобили. Через будь-що. Через те, який він зовні і всередині, через його мову і місце проживання. Усюди. У школі, у роздягальні, в інтернеті. Врешті людина зношується. Це не так уже й помітно, бо ті, хто перебувають біля зацькованої дитини, думають собі, що вона звикає до такого ставлення. Але до цього ніколи не звикаєш, ніколи. Тобі весь час пече всередині. Просто ніхто не знає, якої довжини твій вогнепровідний шнур, навіть ти сам не знаєш. Ще у віці дев’яти-десяти років Захаріас почав планувати самогубство.

Жанетт розбудив телефонний дзвінок брата — знову спрацювала сигналізація. Сонна і сердита, вона їде до школи. Оглядає всю будівлю з кишеньковим ліхтариком, але нічого нема. Подумавши, що це, мабуть, сніг потрапив на сенсор, вона вже махає братові, щоб збирався виходити, але відразу ж ступає у щось мокре.

Одна з найкращих мисливиць у Бйорнстаді відмиває від крові кузов іржавого пікапа. Вони з батьком цілу ніч ішли по слідах, поки не знайшли тяжко пораненого звіра, який заліг у схованці, пробравшись углиб лісової темряви. Вони добили його гуманно й безболісно. Ана натягує брезент на кузов, забирає зсередини дві рушниці, перевіряє їх звичними рухами значно старшого мисливця.

Трохи далі на вулиці кілька хлопчиків років семи-восьми грають у хокей. Вісімдесятирічний чоловік, один із їхніх сусідів, стоїть біля своєї поштової скриньки. Через ревматизм він рухається з такою мукою, ніби пересуває невидимі скелі. Чоловік тягнеться по газету і вже повертається, щоб іти до будинку, але раптом зупиняється і дивиться на Ану. Все життя вони жили по сусідству, ще кілька років тому цей дід полював з її батьком, а в дитинстві часто пригощав її домашньою карамеллю на Різдво. Зараз ніхто з них не каже ні слова, старий тільки презирливо плює собі під ноги. Заходить усередину і так сильно гримає дверима, що від цього аж хитається зелений прапорець із ведмедем, почеплений над входом у будинок.

Хлопчики, які грають в хокей, піднімають погляди. Один із них одягнений у светр з номером дев’ять. Вони дивляться на Ану з таким виразом обличчя, що стає зрозуміло, про що говорять удома їхні батьки. Один із хлопчиків також спльовує, після чого всі відвертаються спинами.

Анин тато підходить до неї, кладе руку доньці на плече і відчуває, як вона тремтить, хоч і не розуміє: вона зараз розплачеться чи закричить.

Майже половину свого життя Захаріас збирався з ним покінчити. Раз у раз продумував деталі. Потрібне місце, де вони побачать його. Щоб змусити цих свиней потім жити з цим. «Ви це зробили». Йому небагато потрібно — мотузка, кілька інструментів, щось, куди можна стати. Можна було б табуретку, але перевернуте відро також підійде. Відро у нього в руці. Усе інше в наплічнику.

Єдине, що досі — вже багато років — зупиняло його, — це Амат. Єдиний його друг, але цього було достатньо. З Ліфою вони ніколи так не товаришували, були разом лише через Амата, тому коли Амата перевели до юніорів і він вибрав собі інше життя, для Захаріаса все скінчилося.

Він тримався за життя лише через Амата. У найтемніші, найтяжчі ночі Амат казав йому: «Заху, одного дня ти матимеш більше грошей і влади, ніж усі ці свині. І тоді ти будеш милосердним. Тому що тобі відомо, як боляче бути безсилим. І ти не заподієш їм кривди, хоч матимеш таку можливість. І від цього світ стане кращим».

У тебе ніколи не буде таких друзів, як у п’ятнадцять. Сьогодні Захаріасу виповнюється шістнадцять. Він заходить до школи, не зважає на сигналізацію. І ставить відро на підлогу.

Жанетт дивиться на підлогу, і її серце вискакує з грудей. Перед нею велика калюжа, вода повільно розтікається під її ноги. Вона стоїть майже біля входу, біля рядка шафок старшокласників. Відчуває якийсь різкий запах, він сильно ріже в ніздрі. Брат підходить ближче, два ліхтарики світять в одному напрямку.

— Що це таке на підлозі? — запитує брат.

Ана так голосно скрегоче зубами, аж чує її тато. Він шепоче:

— Вони просто бояться, Ано, просто шукають собі цапа-відбувайла.

Ані хочеться горлати. Смикнути двері сусідського будинку, зірвати зелений прапорець і рявкнути: «А чому цап-відбувайло не КЕВІН? ЧОМУ?». Ана хоче кричати так голосно, щоб усі інші сусіди на Височині теж це почули. Кричати, що вона обожнює хокей. ОБОЖНЮЄ хокей! Але ж вона — дівчина, то що станеться, якщо вона скаже про це хлопцеві? Він відповість: «Справді? Дівчина, і любить хокей? Окей. Тоді хто виграв Кубок Стенлі у 1983 році? Хто? А хто мав сьомий результат за очками в 1994-му? Ну? Якщо ти так любиш хокей, то відповідай!».

Дівчатам у Бйорнстаді не можна просто любити хокей більше, ніж прийнято. Краще, щоб вони взагалі його не любили. Бо якщо ти любиш цю гру, тоді ти лесбійка, а якщо любиш гравців — курва. Ані хочеться притиснути до стіни цього чортового сусіда і пояснити йому, що ця роздягальня, в якій ці хлопці гигочуть зі своїх тупих жартів, урешті перетворюється на консервну бляшанку, тому вони повільніше дорослішають, а деякі й гниють зсередини. У них немає подруг серед дівчат, і жіночих команд тут теж нема, тому хлопці звикають до того, що хокей належить лише їм, а тренери вчать, що дівчата їх «відволікають». Тому вони вважають, що дівчата існують лише для того, щоб з ними перепихатися. Ані хочеться розказати, як усі в цьому місті вихваляють хлопців, коли вони «борються» і «не здаються», але ні один не відкриє рота і не пояснить, що коли дівчина каже «ні», то це, бляха, означає «НІ»! Проблема цього клятого міста не в тому, що хлопець зґвалтував дівчину, а в тому, що всі роблять вигляд, ніби НІЧОГО страшного не сталося! І тепер усі інші хлопці будуть думати, що зробити так — це нічого страшного. Тому що всім байдуже! Ані хочеться залізти на дах будинку і кричати: «Вам плювати на Майю! Та насправді на Кевіна теж! Бо вони для вас не люди, а просто предмети, які мають свою ціну. Просто його ціна вища за її!».

Ана стільки всього хоче зробити. Але на вулиці порожньо, і вона мовчить. І ненавидить себе за це.

— Що це таке на підлозі? — повторює запитання брат.

— Вода, — відповідає Жанетт.

Вона знає, небагатьом учням відомо, як можна проникнути в школу, попри те, чи спрацює сигналізація, чи ні. Вона не знає, чи той, хто зайшов сюди, планував закінчити все ще до приїзду охорони, чи йому було взагалі однаково.

Того ранку на першому уроці Жанетт заміняє вчителя у дев’ятому класі. Вона помічає фарбу на руках у Захаріаса. Від нього різко пахне мийним засобом. У коридорі на одній із шафок більше нема написів «КУРВА», тому що він цілу ніч їх відшуровував. Бо він знає, що відчуває людина, яку кривдять інші лише тому, що можуть це робити. Знає, як у цьому місті сильні поводяться зі слабшими.

Жанетт нічого не каже Захаріусу. Вона знає, що це його тихий бунт. Вона нікому не розповідає, хто проник до школи вночі, і тому стає спільницею цього тихого бунту.

Анин тато далі невміло тримає руку в доньки на плечі, вони заходять у будинок, і Ана вислизає. Він дивиться, як вона відносить рушниці в підвал. Бачить її ненависть. Він пам’ятатиме, як подумав: «З усіх чоловіків на світі, на місці яких я не хотів би бути, найменше я б хотів опинитися на місці того, хто скривдив найкращу подругу цієї дівчинки».