Ведмеже місто

46

Настає новий ранок. Як і щодня. Час завжди йде однаково, лише почуття минають з різною швидкістю. Кожен день триває як ціле життя, або як один удар серця — залежно від того, з ким ти цей день проводиш.

Кабан у своїй автомайстерні в гаражі ганчіркою витирає мастило з рук, чухає бороду. Бубу сидить на стільці, у руці тримає розвідний ключ, погляд спрямований у порожнечу, кудись за тисячу миль звідси, все обличчя в крововиливах і синцях. Завтра зранку його везуть до стоматолога, через хокей він уже втрачав зуби, але цього разу все по-іншому. Батько напружено зітхає і підтягує собі табуретку.

— Мені геть незвично говорити про почуття, — каже він, дивлячись на підлогу.

— Нічого, — бурмоче син.

— Я стараюся по-іншому показати, що я… що люблю тебе і всіх вас.

— Ми знаємо, тату.

Кабан відкашлюється, губи ледь ворушаться, сховані під вусами і бородою.

— Нам із тобою треба більше говорити. Після цієї історії з Кевіном… мені треба було поговорити з тобою. Про… дівчат. Тобі сімнадцять років, ти майже дорослий чоловік і ти страшенно сильний. Це також вимагає відповідальності. Ти повинен… вміти себе повести.

Бубу киває.

— Я б ніколи, тату… до дівчини… ніколи…

Кабан перебиває його.

— Ідеться не лише про те, щоб нікого не скривдити. Не можна мовчати, розумієш? Я повівся як боягуз. Треба було сказати. А ти… Господи, хлопче…

Він обережно торкається запухлого обличчя свого сина. Не може сказати, що пишається ним, бо Анн-Катрін заборонила йому пишатися хлопцем, коли той б’ється. Так, ніби гордість можна заборонити.

— Тату, те, що зробив Кевін, я ніколи не… — шепоче Бубу.

— Я тобі вірю.

Голос Бубу зривається від зніяковіння.

— Ну, ти не розумієш, я з дівчиною, я навіть не… ну, знаєш…

Тато ніяково потирає скроні.

— Бубу, не знаю, як сказати… Ти маєш на увазі…

— Я незайманий.

Тато чухає бороду і старається не показувати, що волів би, щоб йому стукнули долотом по лобі, аби лиш не починати цю розмову.

— Добре, але ти в курсі, ну всякі там тичинки-маточки і вся ця дурня… ти знаєш, як це роблять?

— Я дивився порно, якщо ти про це питаєш, — каже Бубу, здивовано витріщившись на тата.

Той стримано прокашлюється.

— Я мушу… ну добре, я навіть не знаю, з чого почати. Якось легше було говорити з тобою про двигуни…

Бубу стискає своїми великими руками розвідний ключ. Його плечі скоро будуть такими широкими, як у тата, але голос іще зрадливо дитячий, коли він запитує:

— Ну, я… скажи, я слабак, якщо… ну, якщо хочу спочатку одружитися? Ну, просто я хотів би, щоб це було щось особливе, першого разу… я хочу закохатися, не хочу просто… трахатись. Я слабак?

Татів регіт стрясає гараж так зненацька, аж Бубу випускає з рук розвідний ключ. У цьому гаражі сміх звучить нечасто.

— Та ні, малий, ні, зовсім ні. А щоб тобі… Перестань. То про це ти хотів запитати? Нема в цьому нічого такого. Це твоє особисте життя, ніхто не має права туди лізти.

Бубу киває.

— А можна ще дещо спитати?

— Давай…

— Як знати, чи красивий член?

Грудна клітка у тата піднімається від такого глибокого вдиху, ніби на дно пішов корабель. Він заплющує очі й потирає скроні.

— Мені треба випити, якщо ми збираємося про таке говорити.

Анн-Катрін стоїть, причаївшись, за дверима в гараж. Чує всю їхню розмову. Вона ще ніколи не відчувала такої гордості — за кожного з них. От придурки.

Фатіма разом із сином їде автобусом у Гед. Чекає в сусідній кімнаті, поки він дає свідчення. Їй іще ніколи не було так страшно — за себе і за нього. Поліція питає, чи був він п’яний, чи було темно в кімнаті, чи пахло марихуаною, чи в нього є якісь особливі почуття до цієї молодої дівчини. Амат не сумнівається в жодній деталі, не затримується з відповіддю, не відводить погляду.

За пару годин у тій самій кімнаті сидить Кевін. Його запитують, чи він наполягає на своїй версії того, що сталося, чи він далі стверджує, що молода дівчина цілком добровільно мала з ним статеві зносини. Кевін дивиться на свого адвоката. Потім коситься на батька. Тоді дивиться поліцейському просто в очі й киває. Гарантує. Клянеться. Наполягає на своїй версії.

Усе дитинство дівчаток вчать, що єдине, чого від них очікують, — щоб старалися з усіх сил. Що цього буде достатньо, якщо просто віддати все, що маєш. Ставши мамами, вони запевняють своїх доньок, що це правда і якщо старатися з усіх сил, бути чесними й наполегливо працювати, дбати про сім’ю і любити інших, то все налагодиться. Усе буде добре, нема чого боятися. Дітям потрібна ця брехня, щоб вони могли засинати у своїх ліжечках, а батькам — щоб мати силу вставати наступного ранку.

Міра сидить у своєму кабінеті, невидющим поглядом дивиться на колегу, яка саме зайшла. У тієї в руках телефон, вона має друга, який працює у відділку поліції в Геді. Її обличчя палахкотить від суму і гніву. Вона не може вимовити ці слова перед Мірою. Пише їх на аркуші, Міра бере його, але колега не випускає аркуша з рук, і підхоплює Міру, коли та падає на підлогу. Кричить разом із нею. На аркуші написано два речення. П’ять слів. «Попереднє слідство закрито. Відсутні докази».

Усе наше життя ми намагаємося захищати тих, кого любимо. Цього недостатньо. Ми не можемо їх захистити. Зашпортуючись, Міра доходить до машини. Їде просто в ліс, якнайдалі, сніг приглушує гримання дверей авто, які вона захлопує з такою силою, аж гнеться бляха, з якої вони зроблені.

Вона стоїть і кричить посеред лісу, і відлуння цього крику ніколи не стихне в її серці.

Ближче до обіду Кевінова мама виходить викинути сміття. У всіх будинках тихо, всі двері зачинені. Ніхто не запрошує на каву. Сьогодні адвокат надіслав їй мейла з двома реченнями. П’ять слів, які гарантують, що її син не винен.

Але вулиця мовчить. Бо тут знають правду. Вона теж знає. І ніколи ще не почувалася такою самотньою.

Голос звучить м’яко, рука впевнено зі співчуттям торкається її плеча.

— Заходь, вип’ємо кави, — каже Маґґан Лют.

Кевінова мама сидить у сусідки на кухні, обжитій і затишній кухні, де на стінах трохи криво висять сімейні фотографії, але це нікого не хвилює, і слухає Маґґан.

— Кевін не винен. Це святенницьке місто, напевно, вважає, що може встановлювати власні закони і здійснювати своє правосуддя, але Кевін не винен! Хіба не так тепер сказали в поліції? Ми з тобою знаємо, що він ніколи б не зробив того, в чому його звинувачують. Ніколи! Не наш Кевін! Це чортове місто… поліція моралі, лицеміри. Ми перейдемо до клубу в Геді, твій чоловік разом із моїм, інші спонсори теж, хлопці з команди. Ми розгромимо «Бйорнстад-Хокей». Якщо це місто хоче нас зігнути, ми стаємо один за одного. Правда ж?

Кевінова мама вдячно киває. П’є каву. Думає одне й те саме, знову і знову: «Ти ніхто в цьому світі, якщо сам-один».

Увечері Беньї знову їде в Гед і вже майже біля репетиційної кімнати басиста отримує смс. Він стискає телефон у кулаці, аж екран вкривається його потом. Тоді просить Катю розвернути автомобіль — вона хоче запитати, чому так, але розуміє, що це марно. Беньї висідає посеред лісу, бере свої милиці й рушає просто в хащі. Смс ніхто ніколи не побачить, та й однаково його ніхто б не зрозумів. Там написане одне слово: «Острів?».

Басист сидить на табуретці в кімнаті для репетицій. Він не грає. У руках тримає пару ковзанів і годинами чекає на того, хто так і не прийде.

До літа ще зо два місяці, але вода в озері вже починає неспокійно бурлити після зимового сну, лід повільно відступає, щодня розходячись новими тріщинами. З берега видно лише нерухому гладь із сотні відтінків білого, але де-не-де з’являється натяк на зелень. Настане нова пора року, а потім і новий рік, життя продовжуватиметься, люди про все забудуть. Забудуть, бо не зможуть або не захочуть згадувати.

Кевін сидить на камені, дивиться на їхній із Беньї острів, який був таємницею і саме тому — єдиним місцем, де вони нічого не приховували. Кевін втратив клуб, але не втратив свою команду. Він зіграє один сезон у «Гед-Хокей», потім прийме запрошення від великого клубу, а тоді поїде до Північної Америки. Його виставлять на драфт у НХЛ, професійні команди спишуть його випадок із заявою в поліцію як «off the ice problems». Поставлять одне-два запитання, але ж їм і так усе відомо. Завжди бувають дівчата, які хочуть привернути до себе увагу, ці справи треба доручати суддям і поліції, а спорту вони не стосуються. Кевін матиме все, чого прагнув. Є лише одне невирішене питання.

Майя стояла на сходах перед будинком, коли саме поверталася її мама. У її руці досі затиснута записка від колеги, зім’ята в кульку, ніби заряджена граната. Мама і донька притуляються головами. Нічого не кажуть, бо слів однаково не буде чути через луну від оглушливого крику їхніх сердець.

Усю дорогу через ліс Беньї долає зі зламаною ногою. Він знає, що саме цього й хоче Кевін. Отримати докази, що Беньї далі належить йому, що він іще відданий, що все ще може бути так, як раніше. Коли Беньї підходить ближче і пильно дивиться на свого найкращого друга, обидва розуміють, що таке можливо. Кевін сміється та обіймає його.

Мама тримає долоні на щоках доньки. Вони витирають одна одній очі.

— Ми можемо продовжувати, можемо вимагати нових допитів, я маю контакти адвоката, фахівця зі злочинів на сексуальному ґрунті, він прилетить сюди, ми можемо… — не вгаває Міра, але Майя м’яко спиняє її.

— Мамо, нам треба зупинитися. Тобі треба зупинитися. Ми не виграємо цієї справи.

Мірин голос тремтить:

— Я не дозволю цим паскудам виграти, я не збира…

— Мамо, нам треба жити далі. Будь ласка. Я не хочу, щоб він забрав у мене ще й сім’ю, забрав усе наше життя. Мамо, нічого вже не налагодиться, по-справжньому не налагодиться, я ніколи не перестану боятися темряви… але нам треба намагатися. Я не хочу жити у війні.

— Я не хочу, щоб ти думала, що я… що ми не… що я дозволю їм викрутитися… Майє, я АДВОКАТКА, це моя СПРАВА! Це моя робота — захищати тебе! Моя робота — помститися за тебе, моя робота… це моя… це ж моя чортова робота.

У Майї зривається дихання, але руки на скронях у Міри не тремтять.

— Ні в кого нема такої мами, як у мене. Ні в кого.

— Люба моя, ми можемо поїхати звідси. Ми можемо…

— Ні.

— Чому? — схлипує мама.

— Тому що це чортове місто є також і моїм, — відповідає донька.

Вони сидять на сходах, обійнявшись. Битися неважко. І однаково це часом буває найважчим. Залежно від того, по який бік шкіри відбувається боротьба.

Майя заходить до ванної, дивиться на себе у дзеркало. Дивується, як сильно вона навчилася вдавати з себе іншу. Скільки таємниць уміє приховувати. Від Ани, від своєї мами, від усіх. Тривога і страх оглушливо ревуть у неї в голові, але вона стає спокійною і холодною, коли згадує про свою таємницю: «Один патрон. Мені вистачить одного».

Петер приходить додому, сідає біля Міри за стіл на кухні. Вони не знають, чи зможуть іще відновити себе після всього, що сталося. І як їхні серця зможуть перекачувати кров у їхніх тілах іще хоча б раз. Їх усе життя буде переслідувати сором за те, що вони здалися. Як можна програти в такому і не померти? Як із цим лягати спати, як вставати зранку?

На кухню заходить Майя, зупиняється позаду тата, обіймає його за шию. Тато схлипує:

— Я зрадив тебе. Як твій батько… як спортивний директор клубу… в кожній своїй чоловічій ролі… я тебе зрадив…

Доньчині руки ще міцніше обвивають його. Коли вона була малою, перед сном вони часто розказували одне одному таємниці замість казок. Тато міг прошепотіти їй на вухо: «Це я з’їв останнє тістечко», а донька відповідала: «А я заховала пульт».

Це тривало роками. Зараз Майя нахиляється до його вуха і каже:

— Тату, знаєш секрет?

— Який, Огризочку?

— Я теж обожнюю хокей.

Сльози струменять його обличчям, і він зізнається:

— Я теж, Огризочку. Я теж.

— Тату, хочеш зробити щось для мене?

— Що завгодно.

— Створи кращий клуб. Залишся і зроби спорт кращим. Для всіх.

Тато їй обіцяє. Майя іде до себе в кімнату, повертається з двома загорнутими пакунками. І ставить їх на стіл перед батьками.

Потім вона йде додому до Ани. Дівчата беруть рушниці, йдуть якнайдалі снігами, щоб їх ніхто не почув. Вони стріляють у пляшки з водою, спостерігають за вибухами, коли ті розриваються від влучання. Кожна має власну причину стріляти. Одна позбувається агресії. Інша тренується.

Беньї завжди відчував, що носить усередині різні версії себе самого, для різних людей. Він завжди знав, що є різні версії Кевіна. Кевін на льоду, Кевін у школі, Кевін наодинці з ним. Найважливішим був Кевін на острові, Кевін, який належав лише Беньї.

Зараз вони сидять кожен на своєму камені, дивляться на острів. На їхній острів.

— У Геді ми зможемо зробити все, що хотіли зробити у Бйорнстаді. Основна команда, шведська збірна, НХЛ… ми ще можемо здобути все! І нехай це місто горить вогнем! — посміхається Кевін із такою самовпевненістю, яку відчував лише поруч із Беньї.

Беньї ставить зламану ногу на сніг і ледь перевалюється на неї, додаючи собі болю.

— Ти маєш на увазі, що ти отримаєш все, — виправляє він.

— Блін, що ти таке несеш? — зривається Кевін.

— Ти отримаєш те, що хочеш. Ти завжди отримуєш те, що хочеш.

Кевінові очі ширшають, він стискає губи.

— Що це за дурня?

Беньї повертається, між їхніми обличчями заледве метр.

— Ти ніколи не вмів мені брехати. Не забувай.

Кевінів погляд темніє, аж зникають зіниці. Розлючений, він тицяє в Беньї пальцем.

— Попереднє розслідування закрили. Вони допитали всіх і ЗАКРИЛИ справу. Так що, бляха, нема ніякого зґвалтування! І не тринди, бо тебе там узагалі не було!

Беньї повільно киває.

— Не було. Я й не мав там бути.

Він встає, і за один видих вираз обличчя Кевіна змінюється — від ненависті до страху, від погрози до благання.

— Перестань… Беньї, не йди! Я… пробач, ну! ПРОБАЧ! БЛЯХА, НУ ПРОБАЧ! Що ти хочеш, щоб я сказав? Що ти мені потрібен? Ти мені потрібен, окей? ТИ МЕНІ ПОТРІБЕН!

Кевін стоїть, розвівши руки. Беньї щоразу сильніше натискає на зламану ногу. Кевін ступає крок уперед — він уже не той Кевін, якого знають у Бйорнстаді, а Кевін з їхнього острова. Кевін, який належить Беньї. Його ноги м’яко йдуть по снігу, пучками пальців він обережно торкається вилиці Беньї.

— Ну, пробач. Пробач… усе… усе буде добре.

Але Беньї відступає. Заплющує очі. Відчуває, як холоне його щока. Він шепоче:

— Сподіваюся, Кеве, ти знайдеш його.

Кевін здивовано морщить чоло, вітер задуває йому під повіки.

— Кого?

Беньї запихає милиці в сніг. Повільно стрибає по камінню, до лісу, геть від свого найкращого друга на цілій землі. Геть від їхнього острова.

— КОГО? СПОДІВАЄШСЯ, ЩО Я ЗНАЙДУ КОГО? — кричить за ним Кевін.

Голос Беньї звучить так тихо, що здається, навіть вітер мусить розвернутися й донести сказане аж до води:

— Того Кевіна, якого ти шукаєш.

На кухні в одному будинку сидять батьки й розгортають свої пакунки, які залишила їм донька. У Міриному — горнятко з вовком. У Петеровому — еспресо-кавоварка.