Ведмеже місто

5

Чому люди переймаються спортом?

Можливо, все залежить від того, хто ти. І звідки.

Ніхто не знає точно віку Суне — він з тих чоловіків, які виглядають на сімдесят упродовж принаймні двадцяти останніх років, та й сам він не пам’ятає, скільки років пропрацював тренером основної команди. З віком він став нижчим, від стресу й неправильного харчування потовстішав, і тепер обрисами нагадував сніговика. Сьогодні Суне прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай, але, заховавшись, стоїть на узліссі перед льодовою ареною, поки група чоловіків виходить з будівлі. Він чекає, поки вони розсядуться по своїх автомобілях і зникнуть звідси. Не тому, що йому соромно, а тому, що не хоче присоромити цих чоловіків своєю появою. Більшість із них він знав усе їхнє життя, для багатьох був тренером. Тепер вони хочуть вигнати Суне, а на його місце поставити тренера молодіжної команди — і цю таємницю погано приховує ціле місто. Нема потреби просити Суне не влаштовувати відкритого конфлікту: він ніколи не поведеться так із клубом і знає, що цього разу йдеться про щось більше, ніж просто хокей.

Бйорнстад — бідна частина великого лісу, але тут ще залишилася жменька багатіїв. Вони врятували клуб від банкрутства і тепер хочуть повернути свої вкладення: юніори мають очолити марш в еліти. Завтра вони виграють півфінал молодіжного турніру, а наступних вихідних — фінал. І влада комуни, коли буде планувати відкриття нової хокейної школи, вже не зможе ігнорувати місто з найкращою молодіжною командою. Для цього міста клуб став осердям планів на майбутнє: після нової спортивної школи побудують нову льодову арену потім — конференц-зали і торговий центр. Хокей стане чимось більшим за просто хокей, він дасть місту туризм, появу нових брендів і вкладення капіталу. Дасть змогу вижити.

Тому клуб є не просто клубом, а королівством, за владу в якому ведуть боротьбу найсильніші чоловіки в лісі, і для Суне там більше нема місця. Він дивиться на арену. На це він віддав усе своє життя. У Суне нема ні сім’ї, ні хобі, нема навіть собаки. Скоро він стане безробітним і не знає, як тоді йому жити — та й заради чого? І все ж він нікого не може звинувачувати — ні гендиректора клубу, ні тренера молодіжної команди, ні, тим паче, Петера. Бідолашний Петер, мабуть, навіть нічого не знає, але вони змусять його провести це звільнення, стати тим, хто здійме сокиру, а потім буде давати пояснення для журналістів. Тому що всі повинні мати певність, що клуб залишається одним цілим, а поза його стінами справді пильнують.

Рано чи пізно кожна команда мусить вирішити, чого вона насправді хоче досягнути, і Бйорнстад більше не хоче просто грати. Вони поставлять замість Суне тренера молодіжної команди через одну просту причину: коли Суне напередодні матчу виголошує промову перед своїми гравцями, він довго розповідає їм, що грати треба з душею. А коли до роздягальні заходить тренер молодіжної команди, він каже лише одне слово — «Перемога». І юніори перемагають. Так триває вже десять років.

Просто Суне вже не впевнений у тому, що в хокейному клубі мають бути тільки такі гравці — хлопці, які ніколи не програють.

Невеликий автомобіль котиться щойно прочищеними дорогами. Майя притуляється чолом до скла з таким відчаєм, на який здатна лише п’ятнадцятирічна дівчина. Десь на Півдні зараз весна, а в Бйорнстаді, здається, є лише дві пори року. Зима тут — це щось настільки звичне, що всі відчувають здивування, коли настає літо. Ніхто не встигає звикнути до сонячного світла за ті два-три місяці, відведені на тепло, а коли воно зникає, решту року здається, що так само можна було б жити десь під землею.

Ана клацає пальцями біля самого вуха Майї.

— От чорт! — вигукує Майя і розтирає обличчя.

— Мені нудно! Давай зіграємо! — нетерпляче просить Ана.

Майя зітхає, але не протестує. Тому що вона любить цю придуркувату Ану, яка сьорбає свої смузі, і тому що їм п’ятнадцять років, а мама постійно нагадує: «Майє, ніколи в житті у тебе не буде таких друзів, як зараз. Навіть якщо ви залишитеся друзями на все життя. Все одно буде не так, як зараз».

— Окей, тоді так: хочеш бути сліпою, але так, бляха, класно битися, або глухою, але завал яко…

— Сліпою, — без вагань відповідає Майя.

Це улюблена гра Ани, вони бавляться в неї з дитинства. У цьому відчувається якась певність: попри все, є речі, з яких не виростаєш.

— Ти ж навіть не дослухала далі! — обурюється Ана.

— Та ну нафіг. Я не зможу жити, якщо не чутиму музики, але нічого не станеться, якщо не побачу твою замурзану пику.

— Дурепа, — зітхає Ана.

— Тупачка, — хмикає Майя.

— Окей, тоді так: що краще — щоб у тебе в носі завжди були шмарклі чи щоб у твого хлопця завжди були шмарклі?

— Краще, щоб у мене.

— Ну, знаєш, це багато про тебе говорить.

— Якщо ти таке питаєш, то це багато говорить про тебе.

Ана намагається копнути Майю по нозі, але та вже вивернулася і сильно стусонула подругу по руці. Ана скрикує, і вони обидві заходяться сміхом. Над самими собою.

Коли тобі п’ятнадцять, ти маєш друзів. Потім таких уже не буде.

На передньому сидінні автомобіля, з відточеною за все життя технікою ігнорування частоти звукових хвиль від старшої сестри і її найкращої подруги, Лео обертається до тата і запитує:

— Ти сьогодні прийдеш до мене на тренування?

— Так… я постараюся… мама точно прийде! — відповідає Петер.

— Мама завжди приходить, — каже Лео.

Дванадцятирічний хлопчик просто констатує факт, аж ніяк не звинувачуючи батька. Але Петер однаково почувається винним. Він так часто поглядає на годинник автомобіля, що врешті стукає по ньому рукою, щоб пересвідчитися, що він справний.

— Ви що, нервуєте? — питає з заднього сидіння Ана таким тоном, від якого хочеться жбурлятися всім, що потрапить під руку, якщо ти вже й справді нервуєш.

— У мене зустріч, Ано. Дякую, що запитала.

— З ким? — не вгаває Ана.

— З генеральним директором клубу. Треба поговорити про завтрашній матч юніорів.

— Чорт, як усі вже замахали з цим матчем… Ви що, не розумієте — це просто дурна гра? Ніхто всерйоз навіть не переймається!

Ана жартує: вона обожнює хокей. Але Майя миттю шипить:

— Не смій казати йому таке сьогодні!

— Він здуріє! — докидає Лео.

— Що таке? Хто здуріє? — перепитує Петер.

Майя швидко нахиляється вперед:

— Тату, не треба підвозити нас аж до самої школи. Можеш зупинитися тут!

— Та нічого, я довезу, — не поступається Петер.

— Тобі — нічого, а от мені… — стогне Майя.

— А це що має означати? Ти мене соромишся?

Ана послужливо докидає:

— Так!

Лео й собі встряває:

— А ще вона не хоче, щоб хтось тебе бачив, бо тоді всі в її класі будуть підходити і розпитувати про хокей.

— То й що тут такого? Ми живемо в місті, де хокей — це все! — здивовано вигукує Петер.

— Але ж усе наше чортове життя не зводиться до хокею, — не поступається Майя, приміряючись відчиняти двері на ходу і вискакувати: сніг іще глибокий, навряд чи вона собі щось зламає — здається, ризик виправданий.

— Чому ти ТАК кажеш? Лео, чому вона ТАК каже? — не затихає її батько спереду.

— Тату, можеш просто зупинити авто? Або хоча би зменшити швидкість — цього достатньо, — просить Майя.

Ана тим часом завзято штурхає Лео в плече.

— Окей, Лео, тоді так. Що вибираєш: більше ніколи не грати в хокей чи більше ніколи не грати в комп’ютерні ігри?

Лео коситься на батька. Ледь присоромлено кашляє. Починає відстібати ремінь і тягнеться до ручки дверей. Петер з розбитим виглядом хитає головою:

— Навіть не думай відповідати, Лео. Навіть не думай.

Міра сидить у «вольво», залишаючи позаду Бйорнстад. Вона чула, як зранку Петер блював у ванній. Ось що в цьому місті відбувається з дорослими чоловіками через спорт. Що ж тоді говорити про сімнадцятирічних юніорів, які завтра грають матч? Жінки у Бйорнстаді мають старий добрий жарт: «Якби ж то мій чоловік дивився на мене так, як дивиться хокей». Міра ніколи не сміялася з цього, бо занадто добре знала, на якому ґрунті виріс цей жарт.

Вона знає, що говорять про неї місцеві чоловіки, знає, що їй далеко до образу поступливої дружини спортивного директора, яку вони хотіли бачити, коли Петера взяли на роботу. Вони сприймають клуб не просто як роботодавця, а як армію: її солдати будь-якої миті повинні мобілізуватися, щойно почують клич, а їхні сім’ї мають гордо стояти у дверях і махати їм на прощання. Уперше Міра зустріла директора клубу на турнірі з гольфу, який влаштовували спонсори; той на прийомі перед вечерею всунув їй у руку порожній келих. У директоровому світі хокею існувало так мало жінок, що, побачивши не знайому йому Міру, він просто подумав, що вона офіціантка.

Зрозумівши свою помилку, директор лише розсміявся, так наче Міра повинна була сприйняти цю ситуацію як кумедну Зауваживши протилежну реакцію, він зітхнув: «У тебе взагалі нема почуття гумору?». А дізнавшись, що Міра збирається продовжувати кар’єру одночасно з Петером, він здивовано видихнув: «А хто ж тоді буде займатися дітьми? Їх же треба годувати груддю!». Міра справді з усіх сил старалася змовчати. Ну, може, не «справді», але вона переконана, що «старалася». Але врешті повернулася до директора клубу, багатозначно вказала на його товсті, як ковбаски, пальці, що вчепилися в канапку з креветками, а потім на його живіт, що випирав з сорочки, щосили натягуючи ґудзики, і сказала: «Я тут подумала: а може, ви ними й займетеся? У вас навіть груди більші за мої».

Коли наступного разу влаштували турнір з гольфу, з запрошень забрали слова «разом із партнером». Чоловічий хокейний світ став більшим, а жіночий — меншим, і ніщо так не доводило Мірину любов до Петера як те, що вона не поїхала того вечора до льодової арени і не вмазала декому. Міра засвоїла, що у Бйорнстаді треба бути товстошкірою — це допомагає і від холоду, і від принижень.

Відтоді минуло десять років, і з часом вона виявила, що суттєво полегшує існування ще й класна магнітола в автомобілі. Міра додає гучності. Грає «гучніше-плейліст» Майї та Лео, і не тому, що Мірі подобається ця музика, а тому, що так вона відчуває себе ближче до дітей. Поки діти маленькі, здається, що це мине, і всередині все не стискатиметься від докорів сумління, коли щоранку їдеш з дому. Але насправді не минає — стає тільки гірше. Тому в мами у телефоні улюблена музика дітей — списки пісень, кожну з яких вони вибрали, коли, почувши мелодію на радіо, зразу кричали: «Гучніше!». Міра слухає пісні так голосно, що від басів аж вібрує обшивка дверцят, — і все тому, що тиша в лісі часом зводить її з розуму. Одразу по обіді небо нависає над деревами, і так майже цілий рік, а людині, яка виросла у великому місті, до цього важко звикнути, бо природа для неї завжди була хіба картинкою на заставці.

У Бйорнстаді всі ненавидять великі міста — це й не дивно: люди весь час розлючені, що всі природні ресурси є в лісі, але всі гроші опиняються деінде. Іноді здається, що місцевим саме тому й подобається настільки непривітний клімат — бо абихто не витримає тутешнього життя, і це нагадує їм про власну силу й витривалість. Перша приказка, яку Петер розказав Мірі: «Ведмеді серуть у лісі, інші серуть на Бйорнстад, а Бйорнстаду насрати на всіх».

До певних речей Міра вже звикла, а от дечого ніколи не зможе збагнути. Наприклад, чому в місті, де всі ловлять рибу, нема жодного суші-ресторану, або чому настільки міцні люди, що живуть у таких кліматичних умовах, де ледве витримують дикі звірі, ніколи не можуть прямо сказати те, що думають? Мовчання у Бйорнстаді завжди супроводжує сором. Міра пам’ятає, що відповів Петер на її запитання, чому місцеві так ненавидять мешканців великих міст: «Ті люди не мають сорому». Петера завжди хвилювало, що думають люди, і він просто розривався на шматки, якщо Міра купувала задороге вино, коли їх запрошували до когось на вечерю. Саме з цієї причини Петер не хотів переїжджати в одну з тих дорогих вілл на Височині, хоч із зарплатою Міри це було можливо. Вони залишалися у своєму маленькому будинку в центрі міста через банальну ввічливість, і Петер не поступався, попри Мірині приманки, що в нього буде «більше місця для вінілових платівок».

Минуло десять років, а Міра так і не навчилася жити з Бйорнстадом, вони з містом просто співіснують. Від тутешньої тиші їй хочеться купити барабан і влаштувати карнавальну ходу на вулицях. Міра підкручує звук у магнітолі. Барабанить по керму. Підспівує до всіх пісень так нестримно, що мало не з’їжджає з дороги, коли її волосся зачіпається за дзеркало заднього виду.

Чому вона переймається спортом? Та ж він її не цікавить. Вона переймається не спортом, а людиною в ньому. Тому що Міра мріє, що колись настане літо — хоча б одне, — коли її чоловік зможе подивитися в очі своєму місту, не опускаючи погляду.

Груди Суне підіймаються й опускаються під сутулими плечима, коли він рушає до льодової арени. Вперше в житті він почувається на свій вік, тіло рухається мляво, ніби хтось натягнув тренувальний костюм на пакет із медузами. Але відчинивши двері до арени, Суне відчуває, що його огортає великий спокій, — і так буває щодня. Це єдине місце у світі, де він на всьому знається. Суне намагається пригадати, що це місце дало йому, і не думати про те, що в нього збираються відібрати. Ціле життя на службі спорту — не всім дано так сказати про себе. За цей час він мав благословення пережити кілька фантастичних моментів і побачити народження двох талантів.

Цього ніколи не зрозуміють крикуни з великих міст — як це, коли в маленькому хокейному клубі виховуєш справжній талант. Це наче побачити квітуче вишневе дерево серед зимового саду. Можна чекати роками, ціле життя або й не одне. Навіть якщо тобі щастить зустріти талант хоча б один раз — це диво. Пережити таке двічі — щось неможливе. Неможливе деінде, але не тут.

Першого разу це був Петер Андерссон. З того часу минуло понад сорок років. Суне, якого щойно призначили тренером основної команди, помітив його в школі ковзанярів. Худий хлопчисько в рукавицях, що дісталися йому в спадок, із батьком-п’яницею, весь у синцях, які всі помічали, але ніхто нічого не запитував. Хокей прийняв хлопця, коли всі інші від нього відмовились. Змінив його життя неймовірною силою. Одного дня цей хлопчисько виріс і підняв майже розорений клуб до рівня одного з найкращих у країні, а тоді й сам піднявся до НХП, здолавши неможливий шлях від лісу до зірок. Після чого доля трагічно все в нього забрала.

Це Суне після похорону зателефонував Петерові й Мірі в Канаду і сказав, що Бйорнстаду потрібен спортивний директор. Що місто і клуб далі існують і їх треба врятувати. А Петеру було необхідно когось врятувати. Так сім’я Андерссонів повернулася додому.

Удруге це сталося майже десять років тому Суне і Петер відхилилися від лінії прочісування в лісі, тому що Суне розумів: вони шукають хокеїста, а не простого хлопчика, як думали всі інші. На світанку вони знайшли Кевіна на кризі озера — в нього обморозились щоки, а погляд був як у ведмежати. Петер ніс семирічного малого додому. Суне мовчки йшов поруч, глибоко втягуючи ніздрями повітря. Посеред зими знову запахло цвітом вишневого дерева.

Коли того самого року один мовчазний двадцятидворічний гравець основної команди здався у боротьбі з постійними травмами і браком таланту, це Суне спинив його на парковці. Це він побачив у ньому блискучого тренера, коли для всіх інших то був гравець-невдаха. Того хлопця звали Давід, він невпевнено стояв перед Суне і шепотів «та який з мене тренер?», але Суне дав йому свисток і сказав: «Той, хто вважає себе добрим тренером, ніколи ним не стане». Першою командою Давіда була банда семирічок, серед яких і Кевін. Давід сказав їм перемогти. Вони здобули перемогу. І вже не зупинялись.

Тепер Кевіну виповнилося сімнадцять, Давід тренує молодіжну команду, і наступного сезону обоє будуть в основній команді. Разом із Петером вони — як Свята Трійця успіху: руки на льоду, серце на лаві, мозок у кабінеті. Знахідки Суне стануть його ж таки крахом. Петер звільнить його, Давід посяде його місце, а Кевін усім доведе, що це було правильне рішення.

Старий чоловік бачив майбутнє. Тепер майбутнє залишилося позаду. Він відчиняє двері до льодової арени, і на нього навалюються усі її звуки.

Чому він переймається спортом? Тому що без нього в житті западе тиша.

Чому? Амат ніколи не чув такого запитання. Від хокею стає боляче, він вимагає нелюдських зусиль — фізичних, психічних і душевних. Ламає ноги, рве зв’язки і змушує Амата вставати з ліжка ще до світанку. Він забирає весь час, висмоктує всі сили. То — чому? Тому, що одного разу малим Амат почув, що «колишніх хокеїстів не буває», і він чудово розуміє, що це означає. Це сталося в школі ковзанярів: Амату було п’ять років, коли тренер основної команди прийшов на заняття поговорити з малими. Суне вже тоді був огрядним старим чоловіком, але він дивився в очі саме Амату, коли казав: «Хтось із вас народився з талантом, хтось ні. Комусь усе дістається задурно, інші не отримують нічого. Але пам’ятайте: щойно ви опиняєтесь на кризі, ви всі рівні. І знайте: воля завжди перемагає клас».

Дитина легко може захопитися, коли почує, що якщо сильно чогось захотіти, ти станеш найкращим, а ніхто не прагне цього більше за Амата. Для нього з мамою хокей став дорогою в суспільство. Тепер він хоче більшого — щоб хокей став дорогою у світ.

Кожна частина його тіла віддає болем, кожна клітинка благає зупинитися. Але Амат повертає, змахує з очей піт, міцніше стискає ключку, відштовхується ковзанами від льоду. Швидше й сильніше, з усіх сил. Знову. Знову. І знову.

Усе колись досягає того віку, коли вже нічого не дивує. Так стається з людьми, так стається і з хокеєм. Блискучі уми присвячували цій грі життя, усі теорії розбивались на молекули у щораз більших посібниках. Більшість днів нам здається, ніби унікальних ідей не залишилося, що все вже продумано, сказано й записано якимось тренером, який був упевненішим за інших. Але часом бувають такі дні, поодинокі можливості, коли лід іще відкриває нам те, що не описати словами. Те, що дивує. Те, що все змінює. До цього неможливо підготуватися; якщо хочеш присвятити себе спорту, просто вір, що впізнаєш цю мить, коли вона настане.

Сторож підходить до трибун, щоб закрутити нові гайки у старому поручні. Бачить Суне в прочинених дверях і дивується — той ніколи не приходить так рано.

— Ти сьогодні з першими півнями встав, — піджартовує сторож.

— Перед фіналом рвешся з усіх сил, — втомлено усміхається Суне.

Сторож сумно киває. Як відомо, таємницю про звільнення Суне знали всі. Старий чоловік піднімається до свого кабінету, і раптом зупиняється. Сторож здивовано зводить брову, Суне киває на хлопця на льоду. Примружується — очі вже не такі, як колись.

— Хто це там?

— Амат. Один із п’ятнадцятилітніх, що в дитячій команді.

— Що він тут робить так рано?

— Він приходить сюди щоранку.

Хлопець розклав на льоду для розмітки між лініями свої рукавиці, шапку і куртку. Він щосили мчить уперед і, досягнувши позначки, різко змінює напрямок, навіть не сповільнюючи швидкості, а тоді завмирає на місці. Шайба ні на мить не відривалася від ключки. Туди і назад. П’ять разів. Десять. Не зменшуючи темпу. Тоді удар. Шайба потрапляє у точнісінько те саме місце в сітці після кожного пробігу. Знову. Знову.

— Щоранку? Його за щось покарали, чи що? — бурмоче Суне.

Сторож підколює тренера:

— Просто він обожнює хокей. Ти що, старий, забув, як це?

Суне не відповідає, лише бурчить щось, дивлячись на годинник, і далі видирається трибуною нагору. Діставшись майже до останнього ряду, він знову зупиняється. Хоче дертися далі, але серце не дозволяє.

Суне побачив Амата в школі ковзанярів, він знає кожного з тих хлопців, але тоді це було не так помітно. Хокей — спорт, який винагороджує повторення. Одна й та сама вправа, один і той самий рух — аж поки реакція не стане інстинктивно викарбуваною в спинному мозку. Шайба не просто ковзає, вона ще й відскакує, тому прискорення набагато важливіше за максимальну швидкість, координація очі-рука важливіша за силу. Лід оцінює тебе за твоєю здатністю змінювати напрямок і думати швидше за інших — це й відрізняє великих гравців від решти.

Тепер усе рідше трапляються дні, коли цій грі ще вдається нас здивувати. А коли таке стається, ми зазвичай не готові, тож просто мусимо сподіватися, що впізнаємо цю мить. Тому коли до трибун доходить відлуння скреготу ковзанів, Суне завмирає, якусь мить вагається, а тоді кидає через плече останній погляд. Він бачить, як п’ятнадцятирічний хлопець розвертається, м’яко тримаючи ключку, розбігається і знову набирає блискавичну швидкість, і Суне пам’ятатиме цю мить як одне з істинних благословень у своєму житті — йому втретє випало побачити, як у Бйорнстаді стається неймовірне.

Сторож піднімає погляд від гайок і помічає, що старий тренер опускається на крісло у верхньому ряду трибуни. Спочатку здається, ніби Суне стало недобре. Але потім сторож розуміє: це тому, що він іще ніколи не бачив, як старий сміється.

Суне втягує носом повітря, на його очах виступили сльози — уся льодова арена пахне розквітлим вишневим деревом.

Чому люди переймаються спортом?

Тому що він розповідає історії.