Ведмеже місто

17

Хтось каже, що в хокеї все лише чорне і біле. Які неуки! Щойно Фатіма з Мірою зайняли свої місця, як раптом Міра перепрошує, схоплюється з місця, проштовхується до сходів і зупиняє одного чоловіка середнього віку; Фатімі відомо, що він — начальник середньої ланки на фабриці. Міра роздратовано хапає чоловіка за червоний шарф:

— Будь ласка, Крістере, та ж думай хоч трохи! Знімай негайно!

Чоловік, який зовсім не звик до того, що йому роблять зауваження, особливо жінки, сторопіло витріщився:

— Ти це серйозно?

— А ТИ — серйозно? — вигукує Міра так, що люди на сходах починають обертатися.

Чоловік озирається, від вагань у нього аж щоки розчервонілися. Усі дивляться на нього. Він не бачить того, хто за спиною в нього бурмоче: «Бляха, Крістере, вона ж має рацію!»; голоси інших людей приєднуються. Крістер повільно знімає шарф і запихає його до кишені. Його дружина винувато нахиляється до Міри і пошепки каже:

— Я намагалася пояснити йому. Але ти ж знаєш, які ці мужики. Часом вони взагалі не розуміють хокею.

Міра сміючись повертається до Фатіми.

— Червоний шарф. Чи він зовсім без голови? Вибач, про що ми з тобою говорили?

У Бйорнстаді немає поділу на чорне і біле. Тут усе червоне або зелене. Червоний — це колір Геда.

Амат погладжує пучками пальців шви на командному светрі. Темно-зелений зі срібними цифрами і бурим ведмедем на грудях. Кольори Бйорнстада: ліс, лід, земля. В Амата вісімдесят перший номер, у дитячій команді він мав номер дев’ять, але тут це номер Кевіна. У роздягальні панує хаос. Беньї, номер шістнадцять, як завжди, спить на підлозі в кутку, а от інші юніори сидять на лавках, тісняться біля своїх батьків, які з запалом і дедалі голосніше дають їм технічні вказівки, поки підкрадається початок гри. Усі види спорту мають таку тенденцію: батьки завжди думають, що їхня експертна оцінка автоматично зростає разом із успішністю їхньої дитини. Хоча насправді все навпаки.

Галас стає нестерпний, голосніше за всіх кричить Маґґан Лют, вона може собі дозволити такі привілеї, бо її син грає в першій лінії. Мама Беньї ніколи не з’являється в роздягальні, а мама Кевіна навіть не приходить до льодової арени, тож Маґґан верховодить тут роками. Після кожного матчу вона розв’язувала малому Вільяму шнурки на ковзанах, аж поки йому не виповнилося тринадцять; вони з чоловіком жертвували купівлею автомобіля і закордонними відпустками, щоб змогти купити віллу поруч із сім’єю Ердаль, аби їхні сини могли стати найкращими друзями. Невдоволення Маґґан через те, що Вільяму так і не вдалося стати поміж Кевіном і Беньї, почало переростати у справжню агресію.

Заходить Давід, і роздягальня вибухає звинуваченнями, запитаннями і вимогами від присутніх там дорослих. Давід проходить крізь цей шквал, ніби батьків узагалі тут не існує, Бенґт іде за ним і відтісняє їх до виходу. Маґґан Лют така обурена, що відштовхує його руку.

— Ми тут, щоб підтримати команду!

— Для цього в нас є трибуни, — відповідає Давід, не дивлячись на неї.

Маґґан втрачає самовладання.

— Ну а ти, Давіде! От ТИ! Що це за тренер, який змінює склад команди саме перед ЦИМ найважливішим матчем?

Давід здивовано піднімає брови. У Вільяма Люта зараз такий вигляд, наче він хоче померти.

— Що ВІН тут робить? — вимагає відповіді Маґґан, показуючи на Амата.

Амат виглядає так, ніби прагне того самого, що й Вільям. Давід відповідає навмисно стишеним голосом, щоб змусити всіх дорослих замовкнути.

— Я нікому не мушу доповідати про склад команди.

На лобі у Маґґан пульсує вена, ніби бамкає церковний дзвін.

— А МЕНІ ти про це доповіси, це тобі зрозуміло? Ці хлопці грають у тебе десять років, і до найважливішого за всю історію матчу ти приводиш сюди гравця з ДИТЯЧОЇ КОМАНДИ?

Маґґан обводить широким жестом інших батьків у роздягальні, ті кивають і починають схвально гудіти, тоді вона знову вимогливо переводить погляд на Давіда:

— Ти взагалі розумієш, наскільки важливий для нас цей матч? Для всіх нас? Розумієш, чим ми жертвуємо заради хокею?

Амат скручується, ніби хоче прорватися в коридор, вибігти з льодової арени і більше ніколи сюди не повертатися. Йому не легшає від того, що лице у Давіда наливається кров’ю так швидко, що Маґґан задкує до стіни.

— Це ти будеш розповідати мені про жертви? — шипить Давід, ідучи просто на Маґґан і навіть не залишаючи їй можливості відповісти. — Подивись на нього! — наказує він, показуючи на Амата, і, перш ніж Маґґан встигає зреагувати, бере її за руку, тягне через всю роздягальню, аж поки вона не опиняється перед хлопцем.

— Подивись на нього! Хочеш сказати, що твій син заслужив цього більше за нього? Будеш розказувати, що вони подолали однаковий шлях, щоб опинитися тут? Скажеш, що твоя сім’я боролася за місця в команді більше за нього? ПОДИВИСЯ НА НЬОГО!!!

Рука у Маґґан Лют тремтить, коли Давід її відпускає. Він поспіхом плескає Амата по плечі, торкається його шиї великим пальцем, і дивиться йому прямо в очі. Не кажучи ні слова.

Потім іде через усю роздягальню, торкається долонею щоки Вільяма Люта і шепоче йому:

— Ми граємо задля себе, Вільяме. Не для інших. Ти і я, ми граємо для себе. Ми з власної волі сюди прийшли. Ми, а не хтось інший.

Вільям киває і витирає очі.

Бубу безупину тупає ногами по підлозі. Він не може сидіти спокійно. Коли Бенґт випроваджує геть усіх батьків, разом із Маґґан, тиша стає такою насиченою, що аж здушує. Тепер Бубу не може тримати язика за зубами, він не Кевін і не Беньї — йому завжди доводилося прориватися до центру уваги, до місця посередині роздягальні. Бубу, відколи себе пам’ятає, завжди боявся опинитися у кутку, стати непомітним, позбавленим сили. Він бачить, що всі його близькі друзі похнюпили голови, йому страшенно хочеться стати перед ними і виголосити натхненну промову — щось таке, як показують у кіно, — але йому бракує слів. І голосу. Бубу просто хоче розгромити тишу. Тож він встає, прокашлюється і каже:

— Агов, хлопці, знаєте, що сказала одна лесбійка-вампірка своїй подружці?

Юніори здивовано піднімають на нього погляди. Бубу посміхається:

— Побачимося через місяць!

Хтось із хлопців починає сміятися, це підбадьорює Бубу і він продовжує:

— Знаєте, яка найпоширеніша причина смерті в лесбійок?

Ще кілька хлопців починають хихотіти.

— Комки шерсті! — викрикує Бубу і переходить до великого фіналу: — А знаєте, чому лесбійки так часто мають застуду? ВІТАМІНУ D НЕ ВИСТАЧАЄ!

Роздягальня вибухає реготом. Бубу однаково — сміються зі сказаного чи з нього самого. Головне, що вони регочуть. У мить тріумфу Бубу обертається до Давіда, який навіть бровою не повів на жарти, і питає:

— А тренер що доброго розкаже?

Роздягальня затихає. Давід далі сидить непорушно. Бубу червоніє, а тоді блідне. Його рятує і водночас розгромлює Бенґт, який, прокашлявшись, встає з лавки і каже:

— Гей ви, знаєте, чому Бубу після сексу завжди плаче і вуха в нього болять?

Бубу знічено совається. Хтось із хлопців починає хихотіти в очікуванні. На Бенґтовому обличчі широка — аж загрозлива — посмішка.

— Через перцевий балончик і сигналізацію!

Від реготу всіх юніорів аж задвигтіли стіни. Навіть Давід усміхнувся, і потім він багато разів про це думатиме: чи завжди жарт є лише жартом, чи не занадто грубим був саме цей, чи справді в роздягальні діють інші правила, чи припустимо переходити межу, щоб зняти напругу і знервованість перед матчем, чи він таки мав би спинити Бенґта, втрутитися і сказати щось хлопцям. Давід нічого не робить. НЕ перешкоджає їм сміятися. Він згадає про це, коли повернеться додому і подивиться в очі своїй дівчині. Насправді він ніколи цього не забуде.

У цей час Амат сидить у кутку і розуміє, що регоче разом з усіма. Бо це дає полегшення. Бо так він відчуває себе частиною групи. Бо в цьому є щось приємне — звучати так, як усі навколо. Він буде соромитися цього вічно.

Беньї прокидається лише тоді, коли Кевін його торсає. Найбільший талант Беньї — уміти проспати і балаканину Маґґан Лют, і Бенґтові жарти, а мати можливість так робити — це його привілей. Завжди були батьки, які сумнівалися в доцільності такої поведінки Беньї як на арені, так і поза нею, але Давід мав на це одну відповідь: «Якби інші гравці показували хоча б дещицю того, що кожного вечора віддає на арені Беньї, я б не забороняв їм спати навіть на лаві запасних».

Бубу сідає на лавку, він просто розгромлений — так може почуватися лише підліток, над яким перед усіма його найкращими друзями поглумився дорослий, але інший дорослий сідає біля нього на лавку, кладе руку йому на плече і торкається великим пальцем до шиї. Бубу піднімає очі. До нього усміхається Давід.

— Серед усіх гравців у команді ти — найжертовніший, розумієш?

Бубу стискає губи, Давід іще ближче нахиляється до нього.

— Сьогодні будеш грати у третій лінії, я знаю, що для тебе це прикрість.

Бубу намагається стримати сльози. Весь час він був найкращим захисником команди, завдяки своїм розмірам і силі, але в останні роки його підводила погана їзда на ковзанах. Спочатку його понизили до другої лінії. А тепер — третя. Давід м’яко тримає Бубу за потилицю, дивиться просто в очі й каже:

— Але ти мені потрібен. Ти потрібен своїй команді. Ти важливий. І я хочу, щоб сьогодні ти показав усе, що можеш, у кожній зміні. Мені потрібна кожна крапля твоєї крові. Якщо так буде, якщо повіриш мені, я обіцяю, що ніколи тебе не підведу.

Коли Давід встає, Бубу знову гупає ногами до підлоги. Якщо б Давід цієї миті попросив його вийти і вбити когось, він зробив би це, не вагаючись. Тренер стає посередині роздягальні. Після десяти років спільних тренувань кожен із хлопців відчуває одне й те саме. Кожному з них Давід дивиться в очі.

— Не буду багато говорити. Ви самі знаєте, з ким зараз зустрінетесь. І знаєте, що ми — кращі. Тому чекаю лише одного. Я приймаю лише один результат. Без нього сюди не повертайтеся.

Давід шукає очима Кевіна, чіпляється в нього поглядом, ніби кліщами.

— Перемога.

— Перемога! — відповідає Кевін, і його очі чорнішають.

— ПЕРЕМОГА! — повторює Давід, піднімаючи в повітря кулаки.

— ПЕРЕМОГА!!! — вибухає одноголосний крик.

Хлопці схоплюються з лавок, гримають, стукають і форкають, готові виходити за своїм капітаном. Давід обходить кожного з гравців і добре гупає кожного по шолому, а біля самого виходу зупиняється, ледь торкнувшись до дверей і шепоче так тихо, що його чує лише хлопець під номером дев’ять:

— Я пишаюся тобою, Кевіне. Я тебе люблю. Незалежно від того, що станеться сьогодні і чи буде це найкращий чи найгірший твій матч, у світі нема іншого гравця, якого б я обрав замість тебе.

Двері відчиняються. Кевін не просто виходить на лід.

Він мчить, як смерч.