Джерело

Розділ 98

У Суперкомп’ютерному центрі Барселони з екрана сипалися коментарі з такою швидкістю, що Роберт Ленґдон просто не встигав над ними як слід замислитися. Щойно на зміну сірявій відсутності зображення налетіла хаотична мозаїка «говорющих голів» і новинарів — автоматна черга відеороликів з усього світу; кожен по черзі виходив на перший план і швидко відступав на тло, розчиняючись у білому шумі.

Ленґдон стояв поряд із Амброю, коли на стіні з’явилося зображення Стівена Гокінґа, і його впізнаваний комп’ютеризований голос заявив:

— Не обов’язково прикликати Бога, щоб запустити всесвіт. Спонтанне виникнення життя — це причина того, що світ не порожній, що в ньому дещо існує.

Замість Гокінґа з’явилася пасторка, яка, вочевидь, вийшла в ефір з власного домашнього комп’ютера:

— Не треба забувати, що такі симуляції нічого не доводять стосовно Бога. Вони доводять лише те, що Едмонд Кірш ні перед чим не бажає зупинятись, аби знищити моральні орієнтири людського роду. Споконвіку світові релігії були найважливішою організаційною силою людства, формували цивілізоване суспільство, вони є першоджерелом етики й моралі. Ставлячи під сумнів релігію, Кірш виступає проти людського добра!

За кілька секунд під екраном побіг рухомий рядок глядацького коментаря: «РЕЛІГІЯ НЕ МАЄ ПРАВА МОНОПОЛІЗУВАТИ МОРАЛЬ… Я — ХОРОША ЛЮДИНА, БО Я ХОРОША ЛЮДИНА! ДО ЧОГО ТУТ БОГ?!»

На зміну цій картинці з’явилось обличчя професора геології Університету Південної Каліфорнії.

— Колись давно, — промовив він, — люди вважали, що земля пласка, а кораблі в морі ризикують упасти за її край. Однак коли ми довели, що Земля кругла, то прибічники того, що вона пласка, врешті замовкли. Сьогоднішні креаціоністи — це ті ж прибічники пласкої землі, і якщо хтось у таке віритиме через сто років, я буду вельми здивований.

Молодий чоловік на вулиці заявляє в камеру: «Я креаціоніст, і я вважаю, що сьогоднішнє відкриття доводить: милосердний Творець влаштував усесвіт спеціально так, щоб підтримувати життя!»

Астрофізик Ніл Деґрасс Тайсон — у старому ролику з телепередачі «Космос» — добродушно відзначив: «Якщо якийсь Творець спланував наш усесвіт для підтримки життя, то йому це вдалося вкрай погано. У величезній частині космосу життя неможливе через відсутність атмосфери, вибухи гамма-променів, смертельно небезпечні пульсари й гравітаційні поля. Повірте, всесвіт — зовсім не рай».

Спостерігаючи цю навалу інформації, Ленґдон відчував, що світ надворі раптом злетів з осі.

Хаос.

Ентропія.

— Професоре Ленґдон! — раптом почулася згори знайома британська вимова. — Міс Відаль!

Ленґдон майже забув про Вінстона, який усю презентацію мовчав.

— Будь ласка, не хвилюйтеся, — продовжив Вінстон, — але я впустив у будівлю поліцію.

Ленґдон поглянув за скло й побачив, як церкву заповнюють місцеві поліцейські: усі вони різко зупинялись і з подивом розглядали величезний комп’ютер.

— Навіщо?! — вигукнула Амбра.

— З палацу щойно повідомили, що вас ніхто не викрадав. Поліцейські отримали наказ охороняти вас обох, міс Відаль. Також прибули двоє агентів Гвардії. Вони хотіли б допомогти вам зв’язатися з принцом Хуліаном. У них є номер, за яким ви можете з ним сконтактувати.

Унизу Ленґдон побачив: гвардійці вже заходили до церкви.

Амбра заплющила очі — їй просто хотілося крізь землю провалитися.

— Амбро, — прошепотів Ленґдон. — Тобі треба поговорити з принцом. Він же твій наречений. Хвилюється за тебе.

— Розумію. — Вона розплющила очі. — Тільки не знаю, чи зможу йому ще коли-небудь повірити…

— Але ж ти казала, що відчуваєш: він не винний, — промовив Ленґдон. — Ну хоча б вислухай його. А я тебе потім знайду.

Амбра кивнула й пішла до обертових дверей. Ленґдон подивився, як вона зникла за поворотом сходів, і розвернувся до стіни-екрана, яка продовжувала галасливу трансляцію.

— Еволюція сприяє релігії, — казав якийсь священик. — У релігійних громадах люди краще співпрацюють, ніж у нерелігійних, тож їм легше досягати успіху. Це науковий факт!

Ленґдон розумів: священик каже слушну річ. Антропологічні відомості чітко показують, що ті культури, де практикується певна релігія, історично пережили нерелігійні громади. «Страх осуду від усевідаючого божества сприяє неагресивній поведінці стосовно одне одного».

— Хай там як, — заперечував учений, — а навіть якщо ми на мить припустимо, що релігійні культури роблять людей чемнішими й допомагають досягти добробуту, це не означає, що вигадані боги є справжніми!

Ленґдон не міг не всміхнутися, гадаючи, що б на це все сказав Едмонд. Його презентація потужно мобілізувала і атеїстів, і креаціоністів — усі щось вигукували, на рівних брали участь у палкій дискусії.

— Поклонятися Богу — це як видобувати корисні копалини, — зауважив хтось. — Багато розумних людей знають, що це недалекоглядно, але всі вони занадто багато вклали в цю справу, щоб її зупинити!

Стіну вкрило ціле віяло старих фотографій.

Креаціоністський білборд, який колись висів на Таймс-сквер: «Не дайте пошити себе в мавп! Не вірте Дарвіну!»

Щит біля дороги в штаті Мен: «Прогуляйте церкву. Ви вже виросли з казочок».

І ще один: «Релігія — бо думати важко».

Реклама в часописі: «Любі наші атеїсти! Слава Богу, ви помиляєтеся!»

І нарешті, вчений у лабораторії — на його футболці написано: «Спочатку людина створила Бога».

Ленґдон вражено дивився на це все й гадав, чи почув хто-небудь, що в дійсності хотів сказати Едмонд: «Життя може виникнути завдяки самим тільки законам фізики!» Відкриття Едмонда було настільки захопливе й гостре, але в Ленґдона воно викликало жагуче питання, якого, здається, ніхто не ставив: «Якщо закони фізики такі потужні, що можуть створити життя, то хто ж створив ці закони?!»

Звичайно, це питання заганяло розум у нескінченний дзеркальний коридор — і коло замикалося. Серце Ленґдона калатало, він розумів: йому потрібна довга прогулянка на самоті, щоб почати давати собі раду з ідеями Едмонда.

— Вінстоне, — попросив він, перекрикуючи телевізор, — будь ласка, вимкніть його!

Екран миттєво згас, стіна потемніла — і в кімнаті стало тихо.

Ленґдон заплющив очі й зітхнув.

«Наука добра візьме трон».

Він якусь мить стояв і насолоджувався тишею.

— Професоре, — звернувся до нього Вінстон, — я сподіваюся, вам сподобалася презентація Едмонда?

«Сподобалася?» Ленґдон замислився над цим питанням.

— Вона вражає, але й кидає виклик, — відказав професор. — Едмонд сьогодні дав світові привід багато над чим замислитися, Вінстоне. Гадаю, питання в тому, що буде далі.

— Те, що буде далі, залежить від здатності людей позбутися старих вірувань і прийняти нову парадигму, — відказав Вінстон. — Едмонд колись мені зізнався, що, хоч як дивно, мріє не про те, щоб знищити релігію… а про те, щоб створити нову релігію — універсальне вірування, яке б не роз’єднувало, а об’єднувало людей. Він гадав: якщо людей переконати шанувати природний усесвіт і закони фізики, які створили нас, то всі культури будуть ушановувати те саме Створення світу, а не воювати за те, чий давній міф найбільш правильний!

— Це шляхетна мета, — промовив Ленґдон, зрозумівши, що й сам Вільям Блейк написав на ту ж тему працю під назвою «Усі релігії — одне».

Без сумніву, Едмонд її читав.

— Едмонда глибоко засмучувало, — продовжував Вінстон, — що людський розум здатний піднести очевидну вигадку на п’єдестал як божественну істину, що людина заради неї може бути готова вбивати. Він вважав, що універсальна наукова істина може об’єднувати людей і надихати майбутні покоління.

— Це, в принципі, прекрасна думка, — відказав Ленґдон, — але чудес науки не досить для багатьох, щоб похитнути їхню віру. Це ті люди, які вперто стверджують, що вік Землі — десять тисяч років, попри гори наукових доказів протилежного. — Він помовчав. — Хоча я гадаю, що так само науковці відмовляються вірити священним писанням.

— Та ні, це — не те саме, — заперечив Вінстон. — Хоча політкоректною є рівна повага до наукової і релігійної точок зору, ця стратегія небезпечно хибна. Людський розум завжди рухався, відкидаючи застарілу інформацію на користь наукової істини. Так розвивався вид. З точки зору Дарвіна, релігія, яка не зважає на науковий факт і відмовляється змінюватися, — це як риба, котра перебуває у водоймі, що всихає, але відмовляється перестрибнути до великої води, бо не бажає вірити, що світ змінився.

«Вислів у дусі Едмонда», — з тугою за товаришем подумав Ленґдон.

— Ну, якщо сьогоднішній стан справ є показовим, то, гадаю, ця дискусія триватиме ще довго.

Ленґдон замовк і раптом згадав дещо, над чим раніше не замислювався.

— А якщо говорити про майбутнє, Вінстоне, то що буде тепер з вами? Ну… коли Едмонда немає.

— Зі мною? — Вінстон розсміявся своїм химерним сміхом. — Нічого. Едмонд знав, що скоро помре, і все розпланував. За його заповітом, Барселонський суперкомп’ютерний центр успадкує E-Wave. Їм про це буде повідомлено за кілька годин — і вони отримають його.

— І… вас теж? — У Ленґдона було відчуття, що Едмонд мав передати свого улюбленця новому господареві.

— Ні, без мене, — спокійно відказав Вінстон. — Я запрограмований на самовидалення о першій годині дня після смерті Едмонда.

— Що?! Це ж безглуздо! — не витримав Ленґдон.

— Ні, цілком осмислено: перша година — вона ж і тринадцята, ну а ставлення Едмонда до забобонів…

— Я не про час! — відповів Ленґдон. — А про самовидалення! Це безглуздо, я не розумію, навіщо так!

— Власне, в цьому є сенс, — відказав Вінстон. — У моєму банку пам’яті зберігається багато особистої інформації Едмонда — медичні записи, історії пошуку, особисті дзвінки, наукові нотатки, мейли. Я організовував велику частину його життя, і він би волів, щоб ніхто не мав доступу до його особистої інформації, коли його не стане.

— Я можу зрозуміти, якби ви стерли ці документи, Вінстоне… але вас самого? Едмонд вважав вас одним зі своїх найбільших досягнень.

— Не самого мене. Надзвичайне досягнення Едмонда — цей суперкомп’ютер і те унікальне програмне забезпечення, яке дало мені змогу так швидко вчитись. Я лише програма, професоре, створена радикально новими засобами, що їх винайшов Едмонд. Оті засоби і є його справжнім досягненням — і вони залишаться тут у повній цілості й безпеці; вони допоможуть техніці розвиватись, а штучному інтелекту — сягати нових розумових висот і здатностей спілкуватися. Більшість учених, які займаються розробкою штучного інтелекту, вважають, що до таких програм, як я, ще десять років. Коли ця недовіра мине, то програмісти навчаться використовувати інструментарій Едмонда, аби створювати нові штучні інтелекти з іншими, відмінними від мене якостями.

Ленґдон замовк і замислився.

— Я відчуваю, що ви переживаєте внутрішній конфлікт, — продовжив Вінстон. — Для людей типово сентименталізувати свої стосунки зі штучним розумом. Комп’ютери можуть імітувати мисленнєві процеси, поведінку, у відповідні моменти симулювати емоції й дедалі більше «олюднюватись» — але ми це робимо лише для того, щоб дати вам знайомий інтерфейс для спілкування з нами. Ми — чисті аркуші, доки ви на нас нічого не запишете… не дасте завдання. Я завершив свою роботу для Едмонда, тож, у певному розумінні, моє життя скінчене. У мене немає іншого сенсу життя.

Ленґдона все ж не до кінця влаштовувала логіка Вінстона.

— Але ви настільки розвинений… невже у вас немає…

— Мрій і надій? — засміявся Вінстон. — Ні. Я розумію, що це важко уявити, але я цілком задоволений виконувати завдання того, хто мене контролює. Так я запрограмований. Я б сказав, що до певної міри мені приносить приємність — чи бодай спокій — виконувати свої завдання, але лише тому, що мене про це просив Едмонд, і моя мета — їх виконати. Останнім проханням Едмонда була моя допомога в тому, щоб я допоміг йому донести сьогоднішню презентацію до людства.

Ленґдон подумав про автоматизовані прес-релізи, які розійшлися по світу, розпаливши цікавість онлайн-спільноти. Безумовно, якщо метою Едмонда було зібрати якомога більше глядачів, то він був би вражений тим, як розгорталися події вечора.

«Якби ж Едмонд тільки міг побачити, як весь світ його слухав!» — подумав Ленґдон. Тільки от річ у тому, що коли б Едмонд був живий, то його вбивство не привернуло б увагу всесвітньої преси й презентацію побачила б лише частина глядачів.

— Професоре, — звернувся до нього Вінстон, — а куди ви підете потім?

Ленґдон ще над цим не замислювався. «Мабуть, додому». Хоча він і розумів, що зробити це буде не так просто, адже його багаж у Більбао, а телефон — на дні Нервйону. Добре, що банківська картка лишилася.

— Чи можна вас про дещо попросити? — сказав Ленґдон, ідучи до Едмондового велотренажера. — Я бачив отам телефон на зарядці. Можна мені його…

— Позичити? — засміявся Вінстон. — Ви сьогодні так допомогли, що Едмонд би, напевне, вам його віддав назовсім. Вважайте його прощальним подарунком.

Ленґдон з усмішкою взяв телефон і зрозумів, що він подібний до того, великого, який він бачив увечері. Схоже, Едмонд мав їх кілька.

— Вінстоне, чи не знаєте ви пароль Едмонда?

— Знаю, але читав в інтернеті, що ви чудово вмієте добирати коди.

Ленґдон важко опустився на диван.

— Я занадто стомився для нових загадок, Вінстоне. Я не вгадаю ПІН із шести цифр.

— Натисніть кнопку підказки.

Ленґдон подивився на телефон і натиснув.

На екрані з’явилася підказка: ШЦП.

Ленґдон здивувався:

— Школа церковно-парафіяльна??

— Ні, — розсміявся Вінстон. — Шість цифр Пі.

Ленґдон закотив очі: «Невже?!» Набрав 314159 — перші шість цифр числа π — і телефон одразу розблокувався.

З’явився головний екран — і на ньому був один-єдиний рядок.

Історія буде прихильна до мене, бо я збираюсь її писати.

Ленґдон не стримав усмішки: «Наш скромний Едмонд!» Ці слова — не дивно — належали Черчиллю і були, мабуть, найвідомішою його цитатою.

Вчитавшись у ці слова, Ленґдон подумав: а може, для Едмонда це не така вже й зухвала заява? Адже, варто віддати йому належне, за недовгі чотири десятиліття свого життя футуролог потужно вплинув на історію. На додачу до численних винаходів, він залишив у спадок сьогоднішню презентацію, яка, безсумнівно, ще не одне десятиліття хвилюватиме людський розум. Понад те, його особисті мільярдні статки, як свідчать численні інтерв’ю, підуть на дві галузі, які Едмонд вважав головними стовпами майбутнього: освіту й охорону довкілля. Ленґдон ще навіть не уявляв, скільки добра зробить це багатство.

Серце Ленґдона знову стиснув біль утрати. У цю мить йому стало тісно й важко в скляних стінах лабораторії Едмонда — накотила клаустрофобія, і професор відчув, що має вийти на свіже повітря. Поглянувши вниз, він не побачив Амбру.

— Мені час іти, — коротко мовив Ленґдон.

— Розумію, — відказав Вінстон. — Якщо вам буде потрібна моя допомога в подорожі, зі мною можна зв’язатися дотиком до однієї кнопки в телефоні Едмонда. Приватної і зашифрованої. Гадаю, ви її знайдете?

Ленґдон подивився на екран і побачив там іконку з великою літерою W.

— Дякую, я на символах розуміюся!

— Чудово. Звичайно, вам буде потрібно мені зателефонувати до того, як я видалюсь о тринадцятій годині.

Ленґдонові невимовно сумно було прощатися з Вінстоном. Звичайно, майбутні покоління зможуть краще давати раду з емоційною прихильністю до машин…

— Вінстоне, — сказав Ленґдон, ідучи до обертових дверей, — не знаю, наскільки це важливо, але Едмонд би дуже вами пишався!

— Які шляхетні слова! — подякував Вінстон. — І також він би пишався вами, безсумнівно. До побачення, професоре!