Джерело

Розділ 72

Принц Хуліан дивився з вікна паламаревого «опеля» на довколишній краєвид і намагався зрозуміти дивну поведінку єпископа.

«Вальдеспіно щось приховує».

Ось уже минула година, відколи єпископ тайкома вивів Хуліана з палацу — вже сама по собі дуже дивна дія, — запевняючи, що дбає про його безпеку.

«Просив ні про що не питати… просто довіритися».

Єпископ був йому як рідний дядько, йому дуже довіряв батько Хуліана. Але пропозиція Вальдеспіно сховатися в літній резиденції викликала в Хуліана сумніви з самого початку. «Щось не те. Мене ізолюють — ні телефона, ні охорони, ні новин, ніхто не знає, де я».

Тепер, коли машина перебиралася через залізничні колії біля Будиночка принца, Хуліан дивився на дощану дорогу попереду. У ста метрах попереду виднів в’їзд на довгу алею, яка вела до літньої резиденції.

Хуліан, уявивши собі порожній будинок, раптом відчув інстинктивне бажання бути обережним. Він нахилився вперед і поклав руку на плече паламареві.

— Зупиніть тут, будь ласка.

Вальдеспіно здивовано подивився на нього.

— Але ж ми майже…

— Я хочу знати, що відбувається! — крикнув принц, і в маленькій машині його голос прозвучав ще гучніше.

— Доне Хуліане, сьогодні бурхливий день, але ви маєте…

— Довіряти вам?!

— Так.

Хуліан учепився в плече молодого водія і показав на поросле травою узбіччя.

— Зупиніть тут! — наказав він.

— Їдьте! — у свою чергу, командував Вальдеспіно. — Доне Хуліане, я все поясню…

— Зупиніть машину! — кричав принц.

Паламар різко крутнув кермо, з’їхавши на траву.

— Прошу залишити нас на самоті! — суворо сказав Хуліан. Серце його калатало.

Паламареві не треба було повторювати. Він, не глушачи мотора, вискочив з машини й побіг у темряву, залишивши Вальдеспіно з Хуліаном самих на задньому сидінні.

У блідому світлі місяця Вальдеспіно здавався трохи переляканим.

— Звичайно, вам є чого боятися! — сказав Хуліан таким владним тоном, що навіть сам собі здивувався.

Вальдеспіно відсахнувся, відчувши в його словах погрозу: так Хуліан ще ніколи з єпископом не розмовляв.

— Я майбутній король Іспанії! — сказав Хуліан. — Сьогодні ввечері ви відсторонили від мене охорону, не дали користуватися телефоном, звертатися до будь-кого, не дали чути новини, не дозволили спілкуватися з нареченою!..

— Я щиро прошу вибачення… — почав Вальдеспіно.

— Краще б ви дещо інше зробили! — перебив Хуліан, спопеляючи єпископа очима; той тепер здавався на диво дрібним.

Вальдеспіно повільно набрав у груди повітря й розвернувся в темряві до Хуліана.

— Мені сьогодні ввечері був дзвінок, доне Хуліане, і мені сказали…

— Від кого дзвінок?

Єпископ завагався.

— Від вашого батька. Він глибоко засмучений.

«Та невже?»

Хуліан лише два дні тому навідувався до нього в палац Сарсуела і бачив батька в чудовому гуморі, попри слабкість здоров’я.

— Чим же?

— На жаль, він бачив трансляцію Едмонда Кірша.

Хуліан відчув, як обличчя напружилося. Його хворий батько спав майже цілими днями, а надто в таку пору. Та й король заборонив тримати телевізори і комп’ютери в спальнях палацу, наполягаючи, що в цих затишних місцях треба тільки спати й читати — а королівські медсестри, звісно, подбали би про те, щоб він уночі не вставав із ліжка й не псував собі нервів переглядом штучок якогось атеїста.

— Це я винен… — сказав Вальдеспіно. — Я кілька тижнів тому дав йому планшет, щоб він не почувався ізольованим від світу. Він учився відсилати текстові повідомлення і мейли. Ну і, врешті-решт, подивився Кірша з планшета…

Хуліанові стало недобре від думки, що батько, може, доживає останні тижні, дивлячись агресивну антикатолицьку трансляцію, яка переросла в криваве насильство. Король, мабуть, міркував про ті надзвичайні речі, які він зробив для своєї країни…

— Як ви можете уявити, — продовжував Вальдеспіно, повертаючи собі самовладання, — переймався він багатьма речами, але особливо його засмутила тональність тверджень Кірша й те, що ваша наречена вела цей захід. Король відчував, що залученість до цього майбутньої королеви може дуже погано позначитися на вас… і палаці.

— Амбра сама собі пані, батько це знає.

— Хай там як, але коли він мені телефонував, то висловився абсолютно чітко, а настільки розгніваним я не чув його вже багато років. Він наказав негайно привезти вас до нього.

— То чому ми тут? — Хуліан махнув рукою в бік будиночка. — Адже він у Сарсуелі!

— Уже ні, — тихо сказав Вальдеспіно. — Він сказав помічникам і медсестрам одягнути його, посадити в крісло-каталку й перевезти в інше місце, де він міг би дожити віку в оточенні історії нашої країни.

І коли єпископ промовив ці слова, Хуліан усе зрозумів.

«Ми їхали зовсім не до мого будиночка».

Із завмиранням серця Хуліан відвернувся від єпископа й кинув погляд далі шляхом, повз поворот на свою резиденцію. Удалині, за деревами, світилися шпилі колосальної будівлі.

«Ескоріал».

Менш ніж у милі від них, неначе фортеця, красувався на тлі гори Абантос один із найбільших релігійних комплексів світу — легендарний іспанський Ескоріал. У ньому на понад восьми акрах розташувалися монастир, базиліка, королівський палац, музей, бібліотека й найстрашніші склепи, які Хуліан бачив у своєму житті.

«Королівська крипта».

Батько Хуліана привів сина до крипти, коли тому було вісім років, і повів хлопчика до Пантеону інфантів — тієї частини склепів, де були поховані діти королівського роду.

Хуліан ніколи не забуде жахливий «кремовий торт» — величезний білий східчастий круглий комплекс із «шухлядами», в яких навічно упокоїлися тіла шістдесятьох королівських дітей.

Переляк, який охопив малого Хуліана від цього страшного місця, затьмарив ще більший жах, коли батько провів хлопчика до могили матері. Хуліан очікував побачити біломармуровий надгробок, гідний королеви, а натомість тіло його матері лежало в простій свинцевій коробці у кімнаті з голого каменю в кінці довгого коридору. Король пояснив синові, що мати зараз перебуває в пудрідеро — «кімнаті перетворення на прах». Там тіла королівського роду мають лежати тридцять років, доки вся їхня плоть розсиплеться на порох, а тоді їх переносять у місця постійного поховання. Хуліан згадує, що зібрав усі свої сили, щоб стримати плач і нудоту.

Потім батько повів його нескінченно довгими крутими сходами вниз, у підземну пітьму. Там стіни й сходи вже були не з білого мармуру, а мали величний бурштиновий колір. На кожній третій сходинці мерехтіла вотивна свічка, кидаючи зблиски на брунатний камінь.

Малий Хуліан тримався за канат давнього поруччя і крок за кроком, східець за східцем спускався за батьком… углиб, у пітьму. У самому низу король відчинив пишно оздоблені двері й дав знак синові заходити.

— Пантеон королів! — пояснив батько.

Навіть у свої вісім років Хуліан уже чув про цю легендарну залу.

Тремтячи всім тілом, хлопчик переступив поріг і опинився в пишній кімнаті кольору вохри. У восьмикутному приміщенні пахло ладаном, і воно неначе коливалось у пломінцях свіч на панікадилі вгорі. Хуліан вийшов на її середину, роззирнувся. Йому стало холодно, він почувався зовсім малим у цьому величному й похмурому просторі.

У вісьмох стінах були глибокі ніші з однаковими чорними трунами, розташованими одна над одною до самої стелі, на кожній — золота табличка з ім’ям. Імена на них зійшли зі сторінок принцових історичних книжок: король Фердинанд… королева Ізабелла… король Карл V, імператор Священної Римської імперії.

У тиші Хуліан відчував вагу лагідної батькової руки на своєму плечі — і хлопчика до глибини душі пройняла поважність моменту. «Колись і мого батька поховають тут».

Мовчки батько і син піднялися на землю, до світла дня, подалі від смерті. Надворі, на пекучому іспанському сонці, король присів біля сина й подивився в очі восьмирічному Хуліанові.

— Memento mori, — прошепотів король. — Пам’ятай про смерть! Навіть для тих, хто має велику владу, життя коротке! Є лише один спосіб перемогти смерть — зробити своє життя шедевром! Треба хапатися за кожну змогу виявити доброту й любити всім серцем. У твоїх очах я бачу, що ти успадкував душевну щедрість від матері. Совість стане тобі провідником. Коли в житті западе темрява, серце покаже тобі шлях!

І ось через кількадесят років Хуліан не потребував нагадувань, що практично нічого не зробив, аби його життя було шедевром. Власне, він щойно зміг вийти з батькової тіні й самоствердитись як особистість.

«І в усьому розчарував батька».

Багато років Хуліан чинив за батьковою порадою і дозволяв серцю показувати шлях — але який же то був звивистий і нерівний шлях, адже серце його прагнуло зовсім не такої Іспанії, якої хотів його батько. Мрії Хуліана щодо майбутнього своєї країни були такі сміливі, що він не наважувався їх висловити до смерті батька, і навіть тоді Хуліан не мав уявлення, як будуть сприйняті його дії не лише в палаці, а й в усій державі. Хуліан тільки й міг, що чекати, не замикати серця і шанувати давні звичаї.

І тут три місяці тому все змінилось.

«Я зустрів Амбру Відаль».

Сповнена життя красуня з сильним характером перевернула світ для Хуліана. Через кілька днів після їхньої першої зустрічі Хуліан нарешті зрозумів слова свого батька: «Серце покаже тобі шлях… Треба хапатися за кожну змогу виявити доброту й любити всім серцем!» Піднесення, яке відчув закоханий принц, не можна було порівняти ні з чим, чого Хуліан зазнав у житті, і він відчував, що робить перші кроки до того, щоб перетворити своє життя на шедевр.

Але тепер принц дивився просто перед собою на дорогу, і його переповнювала самотність і лиховісне відчуття відірваності від світу. Батько помирає, кохана не бажає з ним розмовляти, й ось тепер він накинувся з погрозами на свого вірного вчителя, єпископа Вальдеспіно…

— Принце Хуліане, — умовляв його єпископ. — Треба їхати. Ваш батько хворий. Сили його слабкі, і він хоче поговорити з вами.

Хуліан поволі повернув голову й подивився на старого батькового друга.

— Як ви гадаєте, скільки в нього часу? — прошепотів він.

Голос Вальдеспіно затремтів, він був готовий заплакати.

— Він просив не хвилювати вас, але в мене таке відчуття, що його кінець ближчий, ніж я передчував. Він бажає попрощатися.

— А чому ви не сказали мені, куди ми їдемо? — спитав Хуліан. — Навіщо така таємничість?

— Вибачте, я не мав вибору. Ваш батько дав мені чіткий наказ: ізолювати вас від зовнішнього світу, від новин, доки не матиме змогу поговорити з вами особисто.

— Ізолювати мене… від яких новин?

— Гадаю, буде краще, якщо батько сам вам усе пояснить.

Хуліан довго дивився на єпископа.

— Перш ніж я його побачу, мені треба дещо знати. Він у здоровому глузді? Чітко мислить?

Вальдеспіно непевно поглянув на нього.

— А чому ви питаєте?

— Бо, — відказав Хуліан, — такі вимоги сьогодні здаються дуже дивними й імпульсивними.

Вальдеспіно печально кивнув.

— Хай там які вони, а ваш батько — король. Я люблю його і корюся йому. І ми всі теж.