Джерело

Розділ 55

Дедалі сильніше поспішаючи, Ленґдон дивився на колекцію книжок на стелажах у коридорі Едмонда.

«Поезія… ну має ж десь тут бути поезія!»

Несподіване прибуття агентів Гвардії до Барселони запустило небезпечний лічильник, але професор був певен: часу вистачить. Урешті-решт, щойно вони з Амброю знайдуть улюблений рядок Едмонда, їм будуть потрібні лічені секунди на те, щоб відкрити презентацію Едмонда світові. «Як бажав Едмонд».

Ленґдон поглянув на Амбру по другий бік коридору: вона прочісувала лівий стелаж, а він — правий.

— Нічого там не видно?

Амбра похитала головою.

— Поки що тільки наука і філософія. Немає поезії. Немає Ніцше.

— Шукай ще, — сказав Ленґдон.

Сам він тим часом проглядав полицю з грубими історичними томами:

ПРИВІЛЕЇ, ПЕРЕСЛІДУВАННЯ І ПРОРОЦТВА: КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ІСПАНІЇ

МЕЧЕМ І ХРЕСТОМ: ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ МОНАРХІЇ

Назви нагадали йому похмуру історію, яку багато років тому розповів Едмонд. Тоді Ленґдон дивувався, що Едмонд, як на американського атеїста, аж надто захоплений Іспанією і католицизмом.

— Моя мати була чистокровною іспанкою, — сухо відказав Едмонд. — І сповненою почуття провини католичкою.

І Едмонд розповів трагічну історію свого дитинства й своєї матері, а Ленґдон тільки слухав і дивувався. Мати Едмонда Палома Кальво була дочкою простих робітників із Кадіса. У дев’ятнадцять років вона закохалася в Майкла Кірша, університетського викладача з Чикаго, який перебував у творчій відпустці в Іспанії, і завагітніла. Знаючи, як у суворому католицькому середовищі ставляться до незаміжніх матерів, Палома не бачила іншого вибору, крім як прийняти вимушену пропозицію чоловіка одружитися й переїхати до Чикаго. Невдовзі після народження їхнього сина Едмонда чоловіка Паломи на смерть збила машина, коли той повертався з роботи на велосипеді.

«Castigo divino»[66], — сказав про це її батько.

Батьки не дозволили Паломі повернутися до них у Кадіс із ганьбою. Натомість вони застерегли Палому, що її скрутне становище — це ознака Божого гніву, того, що Царство Небесне для неї зачинене доти, доки вона тілом і душею не присвятить себе Христу на решту життя.

Народивши, Палома працювала покоївкою в мотелі й намагалася якомога краще дбати про сина. Ночами в тісній квартирці вона читала Святе Письмо й молилася про пробачення, але злидні тільки посилювались, а разом з ними й переконаність, що Богові недостатньо її каяття.

Зламана страхом і ганьбою, Палома через п’ять років такого життя відчула, що найбільшим діянням материнської любові до сина буде подарувати йому нове життя, в якому не буде ні Божої кари, ні гріхів матері. Тож вона віддала п’ятирічного Едмонда в сиротинець і повернулася до Іспанії, де пішла в монастир. Більше Едмонд її не бачив.

У десять років Едмонд дізнався, що мати померла в монастирі, намагаючись витримати непосильний піст, який на себе наклала. Не витримавши фізичних страждань, вона повісилася.

— Не дуже приємна історія, — сказав Едмонд Ленґдонові. — У школі я дізнався ці подробиці — і, як ти розумієш, фанатизм моєї матері багато в чому спричинив моє неприйняття релігії. Я називаю це третім ньютонівським законом виховання: на кожне божевілля знайдеться рівнозначне протилежне божевілля.

Почувши цю історію, Ленґдон зрозумів, чому Едмонда так переповнював гіркий гнів, коли той вступив на перший курс Гарварду. Ленґдон також дивувався, що Едмонд ніколи не нарікав на важке дитинство. Натомість казав, що йому дуже пощастило, адже труднощі в той час дали йому потужну мотивацію досягти двох цілей: по-перше, вилізти зі злиднів, а по-друге, розвінчати релігійне лицемірство, яке занапастило життя його матері.

«В обох напрямках виграв», — печально подумав Ленґдон, переглядаючи бібліотеку далі.

На наступному стелажі він побачив багато знайомих назв — більшість цих книжок були дотичні до постійних Едмондових розмислів над небезпекою релігії:

ОБЛУДА ПРО БОГА

БОГ — НЕ ВЕЛИКИЙ

АТЕЇСТ, ЯКИЙ ЗАВЖДИ З ТОБОЮ

ПОСЛАННЯ ДО ХРИСТИЯНСЬКОЇ НАЦІЇ

КІНЕЦЬ ВІРИ

ВІРУС БОГА: ЯК РЕЛІГІЯ ЗАРАЖАЄ НАШЕ ЖИТТЯ І КУЛЬТУРУ

Протягом останнього десятиліття книжки, де доводилися переваги раціонального розуму над сліпою вірою, раз у раз опинялися серед бестселерів. Ленґдон мав відзначити, що культурний зсув масового відмежування від релігії ставав дедалі помітнішим навіть у гарвардському університетському містечку. Нещодавно в газеті Washington Post було опубліковано статтю про «безбожність у Гарварді»: уперше за 380-річну історію закладу серед першокурсників виявилося більше агностиків і атеїстів, ніж протестантів і католиків разом узятих.

Аналогічно в західному світі одна за одною виникали антирелігійні організації, які боролись із тим, що їм видавалося небезпеками релігійного догматизму: Американські атеїсти, Фундація свободи від релігії, Americanhumanist.org, Міжнародний альянс атеїстів.

Ленґдон ніколи не надавав цим групам особливого значення, доки Едмонд не розповів йому про рух Brights — глобальну організацію, яка, попри подекуди неправильне розуміння назви, пов’язане з чимось яскравим і осяйним, поширювала натуралістичний погляд на життя без жодних елементів містицизму чи віри в надприродне. До цього руху долучилися такі потужні інтелектуали, як Річард Докінз, Марґарет Дауні й Деніел Деннетт. Схоже, на озброєнні в армії атеїстів з’являлася важка артилерія.

Ленґдон щойно бачив книжки Докінза й Деннетта на полицях серед праць про еволюцію.

Класична праця Докінза «Сліпий годинникар» різко піддавала сумніву телеологічну думку, що люди, як, наприклад, складні годинники, можуть існувати лише якщо існує якийсь «майстер», який їх придумав. Так само й одна з книжок Деннетта «Небезпечна ідея Дарвіна» доводить, що для пояснення еволюції життя достатньо тільки теорії природного добору і що складні біологічні «проекти» можуть існувати без допомоги божественного «проектувальника».

«Бог для життя не необхідний», — міркував Ленґдон, згадуючи презентацію Едмонда. Питання «Звідки ми?» потужніше зазвучало в голові Ленґдона. «Може, це і є частина відкриття Едмонда? — замислився він. — Те, що життя існує саме по собі, без Творця?»

Звичайно, такий погляд суперечить будь-якому базовому уявленню про креаціоністів, і Ленґдона розбирала цікавість, чи на правильному він шляху. Однак довести це видавалося абсолютно неможливим.

— Роберте! — почувся позаду голос Амбри.

Ленґдон озирнувся й побачив, що Амбра вже скінчила пошуки зі свого боку й хитає головою:

— Нічого тут нема. Суцільний нон-фікшн. Давай я з твого боку допоможу.

— Тут поки те саме, — відгукнувся Ленґдон.

Амбра перейшла на другий бік до Ленґдона — і тут із телефона почувся голос Вінстона:

— Міс Відаль!

Амбра взяла в руки телефон Едмонда.

— Слухаю!

— Ви з професором Ленґдоном маєте негайно дещо подивитися, — сказав Вінстон. — Щойно надійшла публічна заява з палацу.

Ленґдон швидко підійшов до Амбри, і вони обоє схилилися над маленьким екраном.

На відео він упізнав площу перед королівським палацом у Мадриді, де чоловіка у формі і в наручниках штовхнули в кадр двоє агентів Гвардії. Агенти поставили затриманого обличчям до камер, неначе бажали зганьбити його перед усім світом.

— Ґарса?! — вражено вигукнула Амбра. — Командора Гвардії заарештовано?!

Тепер камера розвернулась, і всі побачили жінку в товстих окулярах і брючному костюмі, яка вийняла з кишені папірець і приготувалася зачитати офіційний коментар.

— Це Моніка Мартін, — пояснила Амбра. — Піар-координатор. Що коїться?!

Жінка почала читати, чітко й виразно:

— Королівський палац, — оголосила вона, — бере під варту командора Дієго Ґарсу за причетність до вбивства Едмонда Кірша, а також за спробу перекласти провину на єпископа Вальдеспіно…

Ленґдон відчув, як Амбра заточилась, але втрималася на ногах. Моніка Мартін читала далі.

— Щодо нашої майбутньої королеви Амбри Відаль, — продовжувала вона, — і американського професора Роберта Ленґдона у мене для вас, на жаль, дуже тривожні новини…

Ленґдон з Амброю вражено перезирнулися.

— Палац щойно отримав підтвердження від особистої охорони сеньйорити Відаль, — продовжувала Мартін, — що сеньйориту Відаль проти її волі забрав з музею Ґуґґенхайма Роберт Ленґдон. Наша Королівська гвардія перебуває в повній бойовій готовності, нині співпрацює з місцевою поліцією Барселони, де, за попередніми даними, Роберт Ленґдон тримає сеньйориту Відаль заручницею…

Ленґдонові відібрало мову.

— Оскільки ситуація офіційно класифікована як викрадення, просимо громадян усіляко допомагати поліції, розповідаючи про місцеперебування сеньйорити Відаль чи сеньйора Ленґдона. Це весь наш коментар на цю годину.

Репортери почали вигукувати до Мартін різні запитання, але жінка розвернулася й пішла назад до палацу.

— Це якесь… шаленство, — затиналася Амбра. — Охоронці ж бачили, що я залишила музей добровільно!

Ленґдон дивився в телефон, намагаючись зрозуміти, що він зараз спостерігав. Попри хмару питань, які закружляли в голові, професор чітко усвідомив одну річ:

«Я у великій небезпеці!»