Джерело

Розділ 74

— Швидко! Сеньйорито Відаль!.. Професоре Ленґдон!.. Підніміться до мене!

Ленґдон з Амброю побігли сходами з крипти, а отець Бенья не припиняв кричати. Коли сходи скінчилися, Ленґдон вибіг у головне приміщення храму — і одразу загубився в повній темряві.

«Нічого не видно!»

Обережно ступаючи вперед, він намагався звикнути до темряви після лампад, які освітлювали крипту. За ним піднялася й Амбра, і теж примружилася.

— Сюди! — у відчаї кричав Бенья.

Вони пішли на голос і знайшли священика зовсім на краю слабко освітленої плями, яка поширювалася над спуском до крипти. Отець Бенья стояв на колінах над темним тілом.

Обоє підбігли до Беньї — і Ленґдон відсахнувся: на підлозі, гротескно закинувши голову, лежав агент Діас. Гвардієць лежав на животі, але не долілиць: голова його була скручена на 180 градусів назад, і неживі очі дивилися в стелю храму. Ленґдон опустився на підлогу, тепер розуміючи паніку отця Беньї.

Холод пробіг йому поза шкірою, професор різко встав і почав роззиратися, намагаючись вирізнити у темній залі бодай якісь ознаки руху.

— Його пістолет, — прошепотіла Амбра, показуючи порожню кобуру, — зник!

Вона подивилася в темряву навколо й гукнула:

— Агенте Фонсека!

У темряві почулися кроки, а потім — звуки боротьби. І раптом — оглушливий постріл упритул — різкий, раптовий! Ленґдон, Амбра і Бенья кинулися геть, а за луною пострілу в храмі розкотився болісний крик:

— ¡Corre![78]

Ще один постріл — і глухий звук падіння. Так тіло падає на підлогу, і цей звук годі переплутати з будь-яким іншим.

Ленґдон уже схопив Амбру за руку й потяг у темряву понад стінами храму. Отець Бенья їх наздогнав, і всі троє тепер ховалися в жорсткій тиші, тулячись до холодного каменю.

Ленґдон вдивлявся в пітьму, все намагаючись розпізнати, що діється навколо.

«Хтось щойно вбив Діаса і Фонсеку! Хто це, хто тут? Що йому треба?»

Професорові спадав на думку один-єдиний логічний висновок: убивця, який зачаївся в темряві Сагради Фамілії, прийшов не за тим, щоб убити двох випадкових агентів Гвардії: він прийшов по нього й Амбру.

«Хтось усе ще намагається навіки приховати відкриття Едмонда!»

Раптом посеред храму загорівся яскравий ліхтарик — промінь широкою дугою коливався врізнобіч, рухаючись у їхній бік. Ленґдон розумів: ще кілька секунд — і промінь досягне їх.

— Сюди! — прошепотів Бенья і потяг Амбру під стіною в інший бік. Промінь насувався, і Ленґдон поспішив за ними. Бенья з Амброю раптом різко завернули праворуч і зникли в якомусь проході, Ленґдон ускочив туди теж — і одразу спіткнувся об сходи. Амбра з Беньєю вже підіймались, і Ленґдон, повернувши собі рівновагу, подався за ними, а озирнувшись, помітив, що промінь уже торкнувся нижніх сходинок.

Ленґдон завмер, причаївся.

Світло затрималось, а відтак стало посилюватися.

«Він іде сюди!»

Ленґдон чув угорі, як скрадалися сходами Амбра і Бенья. Розвернувся й кинувся за ними, але знову перечепився, налетів на стіну й зрозумів, що сходи не прості, а знов-таки гвинтові. Приклавши руку до стіни, Ленґдон рушив угору по спіралі, одразу зрозумівши, де перебуває.

«Ті самі страшні сходи Сагради Фамілії».

Він підняв погляд і побачив ледь помітне світло з вікон нагорі: його було рівно стільки, щоб розгледіти вузьку трубу, в якій він рухався. У Ленґдона затерпли ноги — і він зупинився: в тісноті його охопив напад клаустрофобії.

«Уперед, нагору!» — закликав розум, але всі м’язи скувало страхом.

Десь ізнизу, з приміщення храму, почулися важкі кроки. Професор змусив себе рухатися далі, якомога швидше підійматися гвинтовими сходами. Світло вгорі стало яснішим, коли Ленґдон проминав отвір, схожий на широку бійницю, крізь який сяяли вогні міста. На нього дмухнуло свіжим холодним повітрям — і професор знову занурився в темряву й рушив угору.

Кроки вже були на сходах, і промінь ліхтаря заметався центральним колодязем. Ленґдон пройшов ще одну бійницю, і тут тупіт на сходах посилився: переслідувач біг за ним.

Ленґдон наздогнав Амбру й отця Бенью, які переводили подих. Поглянув униз, у глибоченний колодязь. Висота була карколомна — зору відкривалася вузька, закручена порожнина, подібна до мушлі велетенського наутилуса. Поруччя майже не було — тільки невисокий закрут понад колодязем, який сягав до коліна, і все. Ленґдон стримав хвилю нудоти.

Він поглянув угору — там було темно. Ленґдон чув, що тут понад сто сходинок, тож сподіватися, що вони опиняться нагорі до того, як їх наздожене озброєний незнайомець, не випадало.

— Тікайте… обоє!.. — видихнув Бенья, відступивши вбік, аби пропустити Ленґдона з Амброю.

— Так не буде, отче! — сказала Амбра і взяла за руку старого священика.

У Ленґдона її інстинкт збереження життя викликав повагу, але він також розумів: тікати сходами — це самогубство, надто велика ймовірність зловити кулю в спину. Із двох життєво важливих інстинктів — битись і тікати — варіант утечі вже розглядатися не міг.

«У нас це просто не вийде».

Пропустивши вгору Амбру й отця Бенью, Ленґдон розвернувся, зайняв стійку позицію і став обличчям до гвинтових сходів. Промінь ліхтарика наближався. Професор прихилився спиною до стіни й зачаївся, доки світло торкнулося сходів під ним. Раптом убивця з’явився в полі зору — темна постать, яка бігла, витягнувши обидві руки: в одній ліхтарик, у другій пістолет.

Ленґдон відрухово підскочив і стрибнув, виставивши ноги. Переслідувач побачив його, звів зброю, але тут обидві ноги Ленґдона врізалися йому в груди — і чоловіка відкинуло до стіни.

Наступні кілька секунд були як у тумані.

Ленґдон упав набік, стегно пронизав різкий біль, а нападник заточився назад, прокотився кілька сходин, де зі стогоном осів болючою масою. Ліхтарик прокотився далі, зупинився й освітив металевий предмет на сходах між Ленґдоном і нападником.

Пістолет.

Обидва водночас кинулися до нього, але Ленґдон зверху встиг першим і наставив зброю на нападника, який спинився точно під ним, зухвало дивлячись у дуло.

При світлі ліхтарика Ленґдон розгледів бороду з сивиною, прикметні білі штани… і одразу впізнав.

«Той самий адмірал з музею Ґуґґенхайма».

Ленґдон прицілився в голову чоловіка, тримаючи палець на гачку.

— Ти вбив мого друга Едмонда Кірша!

Чоловік важко дихав, але відповів одразу, і голос його був холодний, як крига.

— Я порахувався з ним. Твій друг Едмонд Кірш знищив мою сім’ю.