Джерело

Розділ 45

Підрозділ Гвардії, який відповідає за електронну безпеку, розташовується в підземеллях палацу. Штаб- квартира цього підрозділу спеціально відокремлена від великих казарм й арсеналу Гвардії: вона складається з десятка кабінок із комп’ютерами, одного телефонного комутатора й стіни з моніторами від камер безпеки. Восьмеро членів підрозділу — усі молодші за тридцять п’ять років — відповідають за безпеку комунікацій у палаці й між підрозділами Гвардії, а також за електронне стеження за будівлею палацу.

Того вечора, як завжди, у підвалі було задушливо, тхнуло розігрітою в мікрохвилівці локшиною і попкорном. Гули флуоресцентні лампочки.

«Ну що ж, отут я просила влаштувати мені кабінет», — думала Мартін.

Хоча «координатор зі зв’язків з громадськістю» — це, загалом кажучи, посада, безпосередньо не пов’язана з Королівською гвардією, але праця Мартін вимагала доступу до потужних комп’ютерів і добре знайомого з технікою персоналу, так що відділення електронної безпеки їй видавалося значно більш відповідним місцем для роботи, аніж кабінет нагорі.

«Цієї ночі, — думала Мартін, — доведеться задіяти всю техніку, яка є».

Останні кілька місяців вона передусім тримала палац на зв’язку з суспільством у ході поступової передачі влади до принца Хуліана. Це було непросто. Зміна голови країни давала можливість незгодним висловитися проти монархії.

За іспанською конституцією, монархія являла собою «символ єдності й постійності Іспанії». Але Мартін розуміла: до єдності Іспанії останнім часом було дуже далеко. У 1931 році Друга республіка поклала край монархії, а потім путч генерала Франко у 1936 році штовхнув країну до громадянської війни.

Тепер, хоча відновлена монархія й вважалася ліберально-демократичною, але чимало лібералів і далі засуджували королівську владу як пережиток релігійно-мілітарного минулого, а також повсякчасне нагадування про те, що Іспанії треба ще дуже багато надолужити, аби увійти в сучасний світ.

Того місяця Моніка Мартін працювала, розміщуючи в інтернеті месиджі, де короля було показано у звичний спосіб: як милий серцю символ без особливої влади. Це був, безумовно, лише пропагандистський прийом, оскільки монарх був головнокомандувачем збройних сил і головою держави.

«Голова держави, — думала Мартін, — у країні з сумнівно відділеною від держави церквою…» Близькі дружні стосунки короля з єпископом Вальдеспіно уже багато років муляли очі лібералам.

«А ще принц Хуліан…» — думала вона.

Мартін розуміла, що свою роботу отримала саме завдяки принцу, але він же їй останнім часом усе суттєво ускладнив. Кілька тижнів тому принц припустився такої грубої помилки в піарі, що гіршої Мартін у житті не бачила.

У прямому ефірі національного телебачення принц Хуліан став на коліна і зробив пропозицію Амбрі Відаль. Цей сентиментальний момент був настільки безглуздим, що ще абсурднішим його могла б зробити хіба що відмова Амбри. На щастя, жінка мала досить здорового глузду й погодилася.

На жаль, після того Амбра Відаль чинила таке, чого Хуліан від неї аж ніяк не очікував, і наслідки її непротокольних дій того місяця завдали Мартін силу-силенну роботи.

Але, на щастя, сьогодні про зухвалість Амбри, здається, майже забули. Події в Більбао спричинили хвилю активності засобів масової інформації, подібної до якої давно не бувало. Протягом останньої у світі щохвилинно множилися всілякі теорії змови — зокрема, виникло кілька нових гіпотез про єпископа Вальдеспіно.

Найважливішою новиною було те, що вбивцю пропустили на презентацію Кірша до музею Ґуґґенхайма «за розпорядженням, яке надійшло з королівського палацу». Ця клята новина спричинила появу нових і нових чуток, що прикутий до ліжка король із єпископом Вальдеспіно спланували вбивство Едмонда Кірша — напівбога віртуального світу, улюбленого американського героя, який оселився в Іспанії.

«Це знищить Вальдеспіно», — думала Мартін.

— Увага всім! — вигукнув Ґарса, зайшовши до контрольної кімнати. — Принц Хуліан з єпископом Вальдеспіно разом пішли кудись, вони мають бути в палаці чи неподалік! Перевірте всі камери і знайдіть їх. Негайно!

Командор покрокував до кабінету Мартін і тихо розповів їй, що сталося з принцом і єпископом.

— Зникли?! — здивувалася вона. — І телефони замкнули в сейфі принца?!

Ґарса знизав плечима:

— Очевидно, для того, щоб ми не могли їх вистежити.

— Ну то краще б нам їх знайти! — мовила Мартін. — Принц Хуліан має негайно звернутися до народу, і йому необхідно триматися якнайдалі від Вальдеспіно!

Вона переказала Ґарсі останні новини.

Тепер уже Ґарса не вірив своїм вухам.

— Це все балачки й чутки. Не може Вальдеспіно стояти за вбивством!

— Мабуть, ні — але, схоже, між убивством і католицькою церквою є зв’язок. Хтось щойно знайшов стосунки між стрільцем і високим представником духовенства. Ось погляньте.

Мартін показала командорові останні новини з ConspiracyNet — там знову згадувався інформатор monte@iglesia.org.

— Кілька хвилин тому з’явилося.

Ґарса нахилився й став читати.

— Папа… цього не може бути! Авіла був особисто пов’язаний із…

— Читайте далі.

Дочитавши, Ґарса відступив від екрана й заморгав, наче намагався скинути з себе поганий сон.

І тут із контрольної кімнати почувся чоловічий голос:

— Командоре Ґарса! Я їх знайшов!

Ґарса і Мартін побігли до секції, де сидів агент індійського походження Суреш Бхалла — спеціаліст зі стеження. Суреш показав на моніторі кадр із двома фігурами — одна в довгій одежі єпископа, друга в костюмі. Вони йшли стежкою між дерев.

— Східні сади, — пояснив Суреш. — Дві хвилини тому.

— То вони вийшли з будівлі?! — нервувався Ґарса.

— Зачекайте, командоре. — Суреш прокрутив відео вперед і показав єпископа та принца з різних камер понад палацовим комплексом: двоє вийшли з саду й рушили у внутрішній двір.

— Куди вони йдуть?!

Мартін здогадувалася куди. Вона помітила, що Вальдеспіно пішов хитрим кружним шляхом, аби не траплятися на очі журналістам з машин на площі перед палацом.

Як вона й очікувала, Вальдеспіно з Хуліаном підійшли до південного чорного ходу собору Альмудена, єпископ відімкнув його і повів принца Хуліана туди. Двері зачинилися — і двоє зникли з очей.

Ґарса мовчки дивився на екран: очевидно, йому важко було збагнути, що відбулося.

— Тримайте мене в курсі, — нарешті сказав він і відвів Мартін убік.

Щойно їх ніхто сторонній не міг почути, Ґарса прошепотів:

— Геть не уявляю, як єпископ Вальдеспіно вмовив принца Хуліана піти з ним із палацу й покинути телефон. Але, схоже, принц нічого не знає про звинувачення проти Вальдеспіно, бо інакше сам тримався б від нього якнайдалі.

— Згодна, — відказала Мартін. — І мені б не хотілося уявляти, який ендшпіль може бути на умі в єпископа, але…

— Але що? — нетерпеливився Ґарса.

Мартін зітхнула.

— Виглядає на те, що Вальдеспіно взяв дуже цінного заручника.

——

Приблизно за чотириста кілометрів північніше від того місця, в атріумі музею Ґуґґенхайма, задзвонив телефон агента Фонсеки. За останні двадцять хвилин то був уже шостий раз. Подивившись на визначник, агент весь напружився, серце його закалатало.

— ¿Sí?

У трубці відповіли повільно, зважено:

— Агенте Фонсека, як вам добре відомо, майбутня королева цього вечора припустилася жахливих помилок, зв’язалася не з тими людьми й спричинила серйозні хвилювання в палаці. Аби уникнути подальших проблем, необхідно якомога швидше повернути її до палацу.

— Боюся, місце перебування сеньйорити Відаль наразі невідоме.

— Сорок хвилин тому літак Едмонда Кірша вилетів з аеропорту Більбао до Барселони, — відказали в слухавці. — Гадаю, сеньйорита Відаль у ньому.

— Звідки ви це знаєте? — бовкнув Фонсека — і одразу пошкодував, що висловився в такому неповажному тоні.

— Якби ви робили свою справу, — відрубав співрозмовник, — то й ви б знали! Ваше з напарником завдання — негайно розпочати погоню. Військовий літак уже заправляють в аеропорту Більбао.

— Якщо сеньйорита Відаль у тому літаку, — сказав Фонсека, — то з нею, напевне, американський професор Роберт Ленґдон.

— Так! Не знаю, яким чином цей чоловік умовив сеньйориту Відаль відірватися від охорони і втекти з ним, але містер Ленґдон, очевидно, стає нам на перешкоді, — говорив сердитий співрозмовник. — Ваша справа — знайти сеньйориту Відаль і повернути її. Якщо необхідно — то силоміць!

— А якщо втрутиться Ленґдон?

Запала важка мовчанка.

— Постарайтеся мінімізувати побічні ефекти, — відказали на тому кінці. — Але криза настільки серйозна, що професор Ленґдон може вважатися виправданою втратою.