Джерело

Розділ 28

Агент Фонсека і його напарник Діас побігли темною залою, присвічуючи собі телефонами, і вскочили в той тунель, де щойно зникли професор і директорка музею.

Посеред тунелю Фонсека знайшов на килимі телефон Амбри. Це його приголомшило.

«Амбра викинула телефон?»

Королівська гвардія з дозволу Амбри використовувала дуже простий додаток, щоб завжди знати, де вона перебуває. Покинутий телефон міг мати лиш одне пояснення: сеньйорита Відаль хотіла позбутися їхнього захисту.

Це дуже знервувало Фонсеку — хоча й не так, як перспектива доповідати начальству про зникнення майбутньої королеви Іспанії. Начальник Королівської гвардії був людиною одержимою і безжальною, коли йшлося про захист інтересів принца. Сьогодні ввечері командор особисто дав Фонсеці гранично просту вказівку: «Тримайте Амбру Відаль у безпеці весь час!»

«Як мені тримати її в безпеці, якщо я не знаю, де вона?!»

Обидва гвардійці побігли до тунелю, а звідти в темний передпокій, у якому тепер відбувалося немов якесь збіговище привидів: юрба на смерть переляканих облич, освітлених екранами телефонів: люди говорили з зовнішнім світом, розповідали, що їм допіру довелося побачити.

— Увімкніть світло! — кричало кілька з них.

У Фонсеки задзвонив телефон, він відповів.

— Агенте Фонсека, це охорона музею, — сказав молодий жіночий голос стриманою іспанською. — Ми знаємо, що у вас згасло світло. Схоже, якесь порушення в роботі комп’ютера. Ми швидко все виправимо.

— Чи ще працюють екрани камер безпеки? — спитав Фонсека, знаючи, що ті мають нічне бачення.

— Так, працюють.

Фонсека роззирнувся в темній залі.

— Амбра Відаль щойно була в передпокої біля головного театру. Чи видно вам, куди вона пішла?

— Секунду, будь ласка.

Фонсека чекав, серце його калатало від люті й досади. Він щойно дізнався: Uber чомусь має труднощі зі знаходженням машини, якою втік убивця.

«Що ще сьогодні піде негаразд?!»

Обставини склалися так, що сьогодні він уперше вийшов охороняти Амбру Відаль. Зазвичай старший офіцер Фонсека супроводжував самого принца Хуліана, але того ранку командор відвів його вбік і тихо сказав: «Сьогодні ввечері сеньйорита Відаль вестиме захід, який не до вподоби принцу Хуліанові. Ви будете її супроводжувати й дбати про її безпеку».

Фонсека навіть уявити собі не міг, що та подія стане суцільним виступом проти релігії, який завершиться привселюдним убивством. Сердита відмова Амбри прийняти дзвінок стурбованого принца Хуліана теж геть не вкладалася йому в голові.

Усе це було геть незрозуміле — і ця незрозумілість дедалі наростала. З усього було видно, що Амбра Відаль намагається втекти з очей охорони з американським професором.

«Якщо принц Хуліан про це почує…»

— Агенте Фонсека! — У телефоні знову почувся голос із охоронної служби. — Ми бачимо, що сеньйорита Відаль і її супутник вийшли з передпокою. Перейшли через міст і ввійшли до галереї, де перебуває експонат із циклу «Клітини» Луїзи Буржуа. Виходьте з дверей, потім праворуч, друга галерея з правого боку.

— Дякую! Продовжуйте стежити за ними!

Фонсека і Діас кинулися через передпокій на місток. Унизу натовпи гостей поспішали до виходів.

Праворуч, як і було сказано, Фонсека побачив поворот до великої галереї. На табличці було написано: «Клітини».

Галерея була широка, у ній стояли химерні споруди, схожі на клітки — у кожній перебувала якась аморфна біла скульптура.

— Сеньйорито Відаль! — кричав Фонсека. — Містере Ленґдон!

Не отримавши відповіді, агенти почали шукати втікачів.

——

За кілька кімнат позаду агентів, просто за незвичайною глядацькою залою, Ленґдон і Амбра обережно й тихо пробиралися крізь лабіринт риштувань, прямуючи до таблички «Вихід», яка ледь світилася попереду.

Події останньої хвилини розгорталися блискавично — Ленґдон із Вінстоном злагоджено реалізовували обманний план.

За ідеєю Ленґдона, Вінстон вимкнув світло — і під куполом стало темно. Ленґдон «сфотографував» очима відстань між ними і виходом у тунель — чуття його було майже ідеально гостре. На вході в тунель Амбра пожбурила телефон на підлогу. Відтак у тунель вони заходити не стали, а натомість розвернулись і пішли понад стіною зали — доки намацали розрив у тканині, куди вскочив гвардієць, переслідуючи вбивцю Едмонда. Пролізши в отвір, обоє наблизилися до зовнішньої стіни кімнати й рушили до виходу на пожежні сходи.

Ленґдонові було чудно, як швидко Вінстон вирішив їм допомагати.

— Якщо презентацію Едмонда можна запустити за допомогою пароля, — сказав комп’ютерний помічник, — то його треба якомога швидше знайти й використати. Моєю першою настановою є допомога Едмондові з тим, щоб сьогоднішня презентація вдалася якомога краще. Очевидно, я його підвів, тож єдине, що я можу зробити, — це допомогти виправити свою помилку, і я це зроблю.

Ленґдон уже зібрався йому подякувати — але Вінстон навіть подих не перевів, слова вилітали з нього в нелюдському темпі, наче хтось запустив аудіокнигу на збільшеній швидкості.

— Коли б я сам мав доступ до презентації Едмонда, — казав Вінстон, — то я б зробив це негайно, але, як ви чули, вона зберігається десь зовні на надійному сервері. Схоже, що для оприлюднення відкриття нам потрібен його особистий телефон і пароль. Я вже перевірив усі опубліковані поетичні тексти, шукаючи рядок із сорока семи літер, але, на жаль, кількість можливих варіантів налічує десятки, коли не сотні тисяч, а то й більше — залежно від розбивки на рядки. Понад те: оскільки інтерфейси Едмонда зазвичай блокуються після кількох невдалих спроб, то атака грубою силою[38] тут неможлива. Отже, залишається тільки один варіант: пароль треба шукати по-іншому. Я згоден із міс Відаль: вам потрібно негайно вирушати в дім Едмонда в Барселоні. Видається логічним: коли йдеться про його улюблений поетичний рядок, то в нього має бути і книжка, що його містить, і, можливо, він певним чином позначив той рядок. Тож, за моїми підрахунками, існує дуже велика ймовірність, що Едмонд хотів би, щоб ви поїхали до Барселони, знайшли його пароль і вдалися до нього, аби, як він планував, оприлюднити його відкриття. До того ж зараз я виявив, що той телефонний дзвінок, коли міс Відаль було сказано додати до списку адмірала Авілу, справді був зроблений із королівського палацу в Мадриді. Із цієї причини я вирішив, що ми не можемо довіряти агентам Королівської гвардії, і вигадаю спосіб відволікти їх і полегшити вам втечу.

Навдивовижу, Вінстонові, схоже, це вдалося.

Ленґдон з Амброю вже дійшли до аварійного виходу, професор тихо відчинив двері, пропустив туди Амбру й зачинив їх за собою.

— Добре, — сказав Вінстон у голові Ленґдона. — Ви на сходах.

— А де агенти?

— Далеко, — відповів Вінстон. — Наразі я з ними на зв’язку, вдаю працівницю музейної охорони й спрямовую їх у галерею на іншому кінці будівлі.

«Неймовірно!» — подумав Ленґдон і кивнув Амбрі, підбадьорюючи її:

— Усе гаразд!

— Спускайтеся на перший поверх, — сказав Вінстон, — і залишайте музей. Але прошу пам’ятати, що після виходу з будівлі музейний аудіопристрій не матиме зі мною зв’язку.

«Чорт!» — із прикрістю подумав Ленґдон. Він раніше про це не замислювався.

— Вінстоне, — поспішно сказав він, — чи вам відомо, що Едмонд поділився своїм відкриттям із кількома високими духовними особами минулого тижня?

— Це видається малоймовірним, — відказав Вінстон, — хоча з сьогоднішнього вступу можна було зробити висновок, що його праця матиме глибокі релігійні наслідки, то, можливо, він хотів обговорити своє відкриття з провідними особами в цій сфері?

— Напевне, що так. А одним із них був єпископ Вальдеспіно з Мадрида.

— Цікаво. Я бачу онлайн багато згадок про те, що він — близький друг і порадник іспанського короля.

— Так, і ще одне, — сказав Ленґдон. — Чи відомо вам, що Едмонд отримав голосове повідомлення з погрозою від Вальдеспіно після тієї зустрічі?

— Ні, невідомо. Воно, напевне, проходило особистою лінією.

— Едмонд давав його мені послухати. Вальдеспіно домагався, щоб він скасував презентацію, а також попереджав, що духовні особи, з якими Едмонд спілкувався, розглядають можливість випереджального оприлюднення його ідей з метою їх дискредитації.

Ленґдон пішов повільніше, пропустивши вперед Амбру. Пошепки він звернувся до Вінстона:

— Ви не знайшли зв’язку між Вальдеспіно й адміралом Авілою?

Вінстон кілька секунд помовчав.

— Безпосереднього зв’язку я не бачу, але це не означає, що його немає. Це просто означає, що він не задокументований.

Перший поверх був уже близько.

— Професоре, якщо можна… — промовив Вінстон. — З огляду на події цього вечора, логічно вирішити, що певні потужні сили рішуче налаштовані приховати відкриття Едмонда. Якщо зважити на те, що в презентації саме про вас сказано як про людину, що допомогла зробити це відкриття, надихнути на нього, то вороги Едмонда можуть вирішити, що ви небезпечно багато знаєте.

Ленґдон про таке того вечора навіть не думав — і на першому поверсі його раптово накрило відчуття небезпеки. Амбра вже чекала на нього там, притримуючи відчиненими металеві двері.

— Коли вийдете, — сказав Вінстон, — ви опинитесь у провулку. Обходьте будівлю зліва і йдіть до річки. Звідти я полегшу вам пересування в те місце, про яке в нас ішла мова.

«BIO-EC346, — подумав Ленґдон, який просив Вінстона провести їх туди. — Те місце, де ми з Едмондом мали зустрітися після презентації».

Ленґдон нарешті розшифрував цей код, зрозумівши, що BIO-EC346 — це зовсім не таємний науковий клуб. То було значно буденніше місце. Однак професор сподівався, що звідти буде значно легше втекти з Більбао.

«Якщо нам це вдасться зробити непоміченими… — подумав він, розуміючи, що скоро всі шляхи буде перекрито, — то треба рухатися швидко».

Коли Ленґдон з Амброю переступили поріг, опинившись серед вечірньої прохолоди, Ленґдон здригнувся, побачивши щось ніби намистини вервиці, розсипані по землі. У нього не було часу міркувати, що це означає.

— Коли дійдете до річки, — продовжив Вінстон, — ідіть до хідника під мостом Ла-Сальве і почекайте, доки…

Тут в аудіопристрої Ленґдона заверещали оглушливі перешкоди — і звук пропав.

— Вінстоне! — крикнув Ленґдон. — Чого нам треба почекати?!

Але Вінстон зник, а металеві двері щойно зачинилися за їхніми спинами.