Джерело

Розділ 49

Лобове скло Едмондової «тесли» було широке й непомітно переходило в дах машини десь за головою Ленґдона, від чого в нього складалося химерне враження, що він летить у скляній кульці.

Ведучи машину по шосе через ліс на північ від Барселони, Ленґдон здивувався, виявивши, що сильно перевищує ліміт швидкості цієї дороги — 120 км/год. Із безгучним електричним двигуном і лінійним прискоренням від будь-якої швидкості відчуття було приблизно однакове.

На сидінні поряд Амбра шукала новини в інтернеті на великому комп’ютерному дисплеї, вмонтованому в приладову панель, переказуючи найважливіше Ленґдонові. Писали про цілу сіть інтриг, дедалі хитромудріших, серед яких були й чутки, ніби єпископ Вальдеспіно таємно переказує гроші антипапі пальмаріанської церкви — який, за підозрами, має військові зв’язки з консервативними карлістами і, ймовірно, стоїть за смертю не лише Едмонда, а й Саєда аль-Фадла і рабі Єгуди Кьовеша.

У міру того як Амбра читала новини, ставало дедалі зрозумілішим: засоби масової інформації по всьому світу цікавить те саме питання: що ж таке міг відкрити Едмонд Кірш, яке могло б загрожувати впливовому єпископу й консервативній католицькій секті — аж до того, що вони спланували вбивство, аби змусити науковця замовкнути?

— Кількість глядачів просто неймовірна, — сказала Амбра, відриваючись від екрана. — Цікавість суспільства до цієї події безпрецедентна… просто немовби всі очі до неї прикуті.

Тієї миті Ленґдон зрозумів: у жахливого вбивства Едмонда, можливо, є макабричний позитивний бік. За такої уваги преси глобальна аудиторія Кірша зросла значно більше, ніж він міг собі в житті уявити. У ці хвилини щойно померлий Едмонд був у всіх на вустах.

Від цієї думки Ленґдон відчув ще більшу рішучість досягнути мети — знайти сорокасемизначний пароль Едмонда й показати його презентацію світові.

— Від Хуліана поки що жодних коментарів немає, — дещо здивовано зазначила Амбра. — З палацу ні слуху ні духу. Це якесь безглуздя. Я знаю їхню піар-координаторку Моніку Мартін — вона всіма силами стоїть за прозорість, за оприлюднення інформації з перших вуст до того, як преса все перекрутить. Не сумніваюся, вона вмовляє Хуліана виступити з заявою.

Ленґдон гадав, що вона має рацію. Оскільки засоби масової інформації вже почали звинувачувати головного духівника при палаці у змові — можливо, навіть убивстві, — здавалося логічним, що Хуліан мав би зробити якусь офіційну заяву, хоча б сказати, що в палаці перевіряють ці підозри.

— Особливо, — додав Ленґдон, — з огляду на те, що майбутня дружина короля стояла просто біля Едмонда, коли його вбили. На його місці могла бути ти, Амбро. Принц щонайменше мав би сказати, що відчуває полегшення, знаючи, що ти жива й здорова.

— Не певна, що він його відчуває, — спокійно сказала вона, вимикаючи браузер і відкидаючись на спинку.

Ленґдон поглянув на неї.

— Ну, хай там як, а я особисто радий, що ти в безпеці. Не певен, що сьогодні впорався б сам, без тебе.

— Сам? — почувся знайомий акцент із колонок автівки. — Швидко ж ми добро забуваємо!

Ленґдон засміявся, почувши обурення Вінстона.

— Вінстоне, Едмонд справді програмував вас на невпевненість і схильність ображатися?

— Ні, — відказав той. — Він запрограмував мене з тим, аби спостерігати, вивчати й наслідувати людську поведінку. А те, що я щойно сказав, — то була радше спроба пожартувати: Едмонд намагався розвинути в мене почуття гумору. Його запрограмувати не можна… можна лише навчитися.

— Ну то ви чудово вчитесь.

— Справді? — і Вінстон благально додав: — Може, ви б іще раз це повторили?

Ленґдон засміявся вголос.

— Ну, як я сказав, ви чудово вчитесь.

Тим часом Амбра повернулася на ту сторінку, що її дисплей показував за замовчуванням, — навігатор, у якому на супутниковій фотографії було видно маленьку «аватарку» машини. Ленґдон бачив, що вони проїхали між гір Кольсерола і виїхали на шосе B-20 у напрямку Барселони. Південніше на знімку увагу Ленґдона привернуло дещо незвичайне: щось ніби ліс посеред міської забудови. Зелена зона була видовжена й не мала чіткої форми, нагадуючи гігантську амебу.

— Це парк Ґуеля? — спитав він.

Амбра поглянула на екран і відказала:

— Точно!

— Едмонд часто там зупинявся, — додав Вінстон, — їдучи додому з аеропорту.

Ленґдон не здивувався. Парк Ґуеля — один з найвідоміших шедеврів Антоніо Ґауді, того самого архітектора й митця, чия робота прикрашала чохол Едмондового смартфона. «Ґауді багато в чому був такий, як Едмонд, — подумав Ленґдон. — Геній-візіонер, якому не писані звичні правила».

Захоплений учень природи, Антоніо Ґауді черпав натхнення з живих форм, так що «Божий світ природи» допомагав йому створювати біоморфні будівлі, які немовби самі виросли з землі. «Природа не знає прямих ліній», — колись виголосив він афористично. Так само і в його витворах прямих ліній мало.

Часто званий предтечею «живої архітектури» та «біодизайну», Ґауді винайшов не бачені до того техніки в роботі з деревом, металом, склом і керамікою, аби вбрати свої будівлі в чарівні кольорові «шкури».

Навіть сьогодні, майже через сто років після смерті архітектора, туристи з усього світу з’їжджаються до Барселони подивитися на його самобутній модернізм. Він створював парки, громадські й приватні будівлі, і, звичайно, його magnum opus є Саграда Фамілія — велична католицька базиліка, чиї шпилі-хмарочоси, схожі на морські губки, панують над краєвидом Барселони і, за словами критиків, «не схожі ні на що в усій історії мистецтва».

Ленґдон завжди захоплювався сміливо вимріяною Ґауді базилікою Саграда Фамілія — настільки колосальною, що її будують досі, ось уже майже 140 років після закладення підмурівків.

І тепер, коли Ленґдон дивився на супутниковий знімок парку Ґуеля, то згадав, як уперше побував там у студентські роки — гуляв під дивовижною колонадою, схожою на ліс, сидів на химерної форми лавках, заходив у гроти, дивився на фонтани, схожі на риб і драконів, бачив звивисту білу стіну, яка вигинається настільки природно, що нагадує такий собі джгутик велетенської одноклітинної істоти.

— Едмонд любив усі витвори Ґауді, — продовжив Вінстон, — особливо концепцію природи як органічного мистецтва.

Ленґдон знову повернувся думкою до відкриття Едмонда. Природа… Органіка… Створення світу… Згадав славетні ґаудівські panots — шестикутні плитки, які він створив для барселонських хідників. На кожну нанесено візерунок із на перший погляд випадкових кривуль, але, коли плитки правильним чином розкласти й повернути, на них постає дивовижна картина: підводний пейзаж, у якому проглядається планктон, мікроби, водорості… Місцеві прозвали цей малюнок «La Sopa Primordial» — первісний бульйон.

«Первісний бульйон Ґауді…» — подумав Ленґдон, знову приголомшений тим, наскільки чітко місто Барселона відповідає цікавості Едмонда до джерела життя. Панівна теорія, що життя зародилося з первісного бульйону Землі — отих давніх океанів, куди вулкани спльовували густу хімію, де ходили вихори й куди били блискавки нескінченних гроз… доки раптово, подібно до якогось мікро-Голема, постала до життя перша одноклітинна істота.

— Амбро, — сказав Ленґдон, — ось ти кураторка музею. Напевне, багато розмовляла з Едмондом про мистецтво. Він часом не ділився з тобою, що саме було йому таке близьке в Ґауді?

— Тільки від Вінстона чула, — відказала вона. — Його архітектура справляє враження створеної самою природою. Гроти Ґауді немовби виточені вітрами й дощами, а колони наче виросли з землі, зображення на плитці нагадують дрібних морських істот… — Амбра знизала плечима. — Хай там як, а Едмонд так захоплювався Ґауді, що переїхав до Іспанії.

Ленґдон здивовано поглянув на неї. Він знав, що Едмонд володів будинками в кількох країнах світу, проте справді ж оселився в Іспанії.

— Ти хочеш сказати, що Едмонд переїхав сюди через Ґауді?

— Думаю, так, — сказала Амбра. — Колись я його питала: «Чому саме Іспанія?», а він відповів, що має рідкісну можливість винаймати абсолютно унікальне житло, якого більш ніде немає. Гадаю, саме свою квартиру він мав на увазі.

— Де вона?

— Роберте, Едмонд мешкав у Касі Мілá.

Ленґдон не одразу повірив:

— Що, в тій самій?

— Каса Міла лише одна, — кивнула Амбра. — Торік він винайняв там весь останній поверх під пентхаус.

Ленґдону було потрібно осягнути цю новину. Каса Міла — одна з найвідоміших будівель Ґауді — ні на що в архітектурі не схожа, з неймовірним багатоярусним фасадом і хвилястими кам’яними балконами, подібна до гори, де рубають каміння, за що й отримала народне прізвисько La Pedrera — тобто Каменоломня.

— А хіба нагорі там не музей Ґауді? — спитав Ленґдон, згадавши, як колись у ньому бував.

— Так, — втрутився Вінстон. — Але Едмонд зробив пожертву на користь ЮНЕСКО, під захистом якої перебуває будинок, і там погодилися тимчасово закрити музей і дати йому два роки в ньому пожити. Адже витворів Ґауді в Барселоні й так не бракує.

«Едмонд жив у музеї Ґауді в Касі Міла? — здивувався Ленґдон. — І переїхав туди лише на два роки?»

Знов обізвався Вінстон:

— Едмонд навіть допоміг музею створити нове навчальне відео про архітектуру цієї будівлі. Варто подивитися.

— Справді, відео дуже гарне, — погодилася Амбра, нахилилася вперед і торкнулася екрана браузера. З’явилася віртуальна клавіатура, жінка набрала Lapedrera.com. — Ось поглянь.

— Так я ж ніби за кермом, — відказав Ленґдон.

Амбра потяглася до кермової колонки й двічі смикнула якийсь маленький важіль. Ленґдон відчув, як кермо в його руках завмерло — машина неначе сама взяла на себе керування, тримаючись точно середини дороги.

— Автопілот, — підтвердила його відчуття Амбра.

Проте все одно професора це дещо нервувало, Ленґдон із незвички все тримав руки над кермом, а ногу на гальмі.

— Не напружуйся. — Амбра лагідно поклала руку йому на плече. — Це безпечніше, ніж коли людина кермує.

Ленґдон зусиллям волі поклав руки на коліна.

— Ну ось, — усміхнулася вона. — А тепер можна й подивитися відео про Касу Міла.

Відео починалося з ефектних кадрів морського прибою: таке враження, що їх знімали з вертольота, який летів у лічених сантиметрах над поверхнею відкритого океану. Попереду з хвиль здіймався острів — кам’яна гора з прямовисними скелями, які на десятки метрів височіли над бурхливими водами.

На тлі гори з’явився текст.

La Pedrera — не творіння Ґауді.

Ще півхвилини Ленґдон дивився, як прибій вирубує зі скелі виразні органічні обриси цієї будівлі. Відтак хвилі ринули всередину, вимиваючи западини й печери, водоспади виточували сходи, проростали рослини, перетворюючись на кований метал, і на підлозі виростали мохові килими.

Урешті камера від’їхала назад у море — і взяла загальний план, показавши вирубану в горі Касу Міла — «Каменоломню».

La Pedrera —

це шедевр природи

Ленґдон відзначив: Едмонд мав талант до створення драматичних ефектів. Подивившись цей комп’ютерний ролик, професор захотів ще раз навідатися до славнозвісної будівлі.

Знову поглянувши на дорогу, Ленґдон потягся до важеля й вимкнув автопілот, перейнявши кермо.

— Будемо сподіватися, що в квартирі Едмонда є те, чого ми шукаємо. Нам потрібен пароль!